Судді в Україні й раніше перебували під значним тиском журналістів та громадськості, а корупційність цієї гілки влади ставала предметом численних публічних обговорень. Із початком війни судді стикнулися з небаченими досі викликами.
Чи може збільшення фінансування покращити ситуацію, чи навпаки — потрібно зменшити привілеї суддівства у оплаті праці та пенсійному забезпеченні? Чому в Україні досі такий низький відсоток виправдовувальних вироків? І як публічність у винесенні рішень впливає на роботу суддів?
Ми поговорили про все це з Марією Соколовою, однією із дослідниць Центру соціології права та кримінології, який опублікував дослідження про повсякдення роботи українських суддів.
Маріє, розкажи для початку, що послугувало поштовхом для вашого дослідження, та про що воно взагалі?
Ми дуже ретельно слідкуємо за публічною дискусією, яка точиться навколо питання правосуддя, і нас обурює однобокість цієї дискусії. Всі обговорення точаться навколо питань корупції та недобросовісності суддів. ЗМІ паразитують на ефекті скандалу. На наш погляд, це негативно впливає на стан та можливі зміни судової системи. Адже довіра до суду, як і інших інституцій, важлива складова демократії. Тут виникає порочне коло — ми хочемо підвищити якість судової системи, але через однобокість висвітлення лише зменшуємо довіру суспільства. Це, зі свого боку, ускладнює проведення реформ.
Наскільки нам відомо, це взагалі ледь не перше якісне дослідження правосуддя в Україні, принаймні в публічному доступі. Для нас було важливо дізнатись, хто ці люди, які працюють в системі правосуддя. Тому ми хотіли дати голос суддям. Наприклад, дізнатися позицію судді якогось далекого містечка Чернівецької області. Зазначу, що ми не претендуємо на всеохопність. Дослідження — це радше перший крок, від якого можна рухатися далі.
Ми проводили напівструктуровані інтервʼю з суддями і питали про те, чому вони обрали таку професію, дізнавалися про організацію повсякденної роботи. Вони обговорювали неприємні для них питання та довірили нам чутливі моменти, за що ми, як дослідники, їм дуже вдячні. Адже суддям зараз важко комусь довіряти. Вони розповідали про випадки, коли нові громадські організації хотіли з ними співпрацювати, але потім починали буквально нападати на судову систему. Це робило співпрацю неможливою.
Ілюстративне фото: із відкритих джерел
У вашому дослідженні наголос зроблено на стані публічної дискусії навколо судової системи в Україні. Ви наводите пряму мову суддів, які нарікають на негативне висвітлення їхньої діяльності. Яка на вашу думку роль публічності у прийнятті рішень? Висвітлення в медіа, протести та загалом тиск з боку громадськості допомагають чи шкодять у звершенні правосуддя?
Це питання здається простим, проте насправді — воно дуже складне. Звісно, я не можу сказати, що протести чи висловлення в медіа про суддів корупціонерів це погано. Це частина роботи, яку суспільство зараз проводить. Проблема радше в тому, у якому контексті ці речі висвітлюються. Один з моніторингів Інституту масової інформації показав, що близько 40 відсотків усіх новин про суддів є негативними, і лише 4 — позитивними. Що є явним викривленням, адже потрапляє у медіа і піддається розголосу тільки невеликий відсоток судових справ.
Перегинів не повинно бути. Згадується випадок, коли протестувальники перед будівлею суду викидали чи то символ правосуддя, чи то самої судді у смітник, що є неповагою. Як громадянка, я переконана, що нам потрібна базова повага до суду як до інституції.
Щодо теми антикорупційної діяльності, то, дійсно, суди мають цим займатись. Та мають існувати й інші антикорупційні органи, адже ми не можемо заточити судову систему лише на боротьбу з корупцією, бо в неї є ще купа інших завдань. Але антикорупційні органи мають працювати, їм не повинні заважати новостворені органи суддівського самоврядування.
Ілюстративне фото: Facebook/Конституційний Суд України
А є такі випадки?
Органи суддівського самоврядування повинні надати згоду на затримання судді чи утримання його під вартою, якщо це необхідно. Крім того, на час кримінального провадження суддю можуть тимчасово відсторонити від виконання обов’язків.
Це допомагає спрямувати публічну дискусію в продуктивне русло. Я вважаю, треба прицільно працювати на створення позитивного образу судової системи. І це відповідальність як самої судової системи, так і журналістів. У працівників медіа є уявлення про те, як працює суд, але ці уявлення не мають сприяти однобокому висвітленню теми. Судді нам розповідають, що їм важко спілкуватись з журналістами, журналісти — що важко спілкуватись з суддями. В ході дослідження нам вдалося чудово поспілкуватись і з тими, і з іншими, оскільки у нас не було упереджень.
Інше питання, на якому ви наголошували у дослідженні, це недофінансування. Напрошується висновок, що недофінансування та, як результат, перевантаженість суддів, є основною проблемою українською судової системи. Але які ще проблеми судової системи можуть оприявнитися, якщо її раптом почати належно фінансувати?
На думку нашого Центру, проблема недофінансування є надзвичайно важливою. У нас є інституція і є інфраструктура, завдяки якій вона працює. За умов кращого фінансування інфраструктури зростає ймовірність того, що й інституція працюватиме злагоджено. Є уявлення, що суд — це лише суддя, але це не так. Навколо суддів є помічники, канцелярія та інші люди, які часто працюють за дуже низьку оплату. Для помічника судді у Києві 8 тисяч — це смішні гроші, якщо враховувати навантаження, відповідальність та рівень необхідних знань для цієї посади.
Маленька зарплата помічника судді стає причиною активної плинності кадрів. А для його залучення до процесу судочинства потрібен час, адже помічник судді займається складною інтелектуальною працею. Якщо людина приходить на рік, а потім їй потрібно шукати нову роботу, то система уповільнюється. Проте є багато працівників судів, які, незважаючи на низьку зарплату, люблять свою роботу. До прикладу, коли по всій Україні відключали електроенергію, ці секретарі, помічники суддів намагались продовжувати працювати.
Але проблему фінансування треба вирішувати. Є такі неформальні практики доплати суддями своїм помічникам і секретарям з власної зарплати, аби втримати їх на робочому місці. Хоча практика не є незаконною, громадськості вона може здаватися сумнівною. Втім, судді говорять про неї, щоб привернути увагу до проблеми.
Ілюстративне фото: Facebook/Верховний Суд України
Про що у дослідженні йшлося менше, так це про взаємодію суддів з представниками інших органів державної влади. Як щодо зв'язків судової системи з поліцією і прокуратурою — це міф чи ні? І чи можна на основі вашого дослідження робити припущення, чому статистика виправдальних вироків в Україні така мізерна?
Для початку хочу нагадати про дослідження, яке ми робили в 2021 році. Воно присвячене статистичним даним у сфері кримінальної юстиції, зокрема практикам в правоохоронній системі, які впливають на формування статистичних даних. Раніше суд був дуже привʼязаний до прокуратури. Це те, що ми можемо назвати «радянським спадком». Зараз у судді радше пасивна роль. Він дивиться, що зробили прокуратура та адвокат і зважує ці позиції. Так, до 2011 року суд мав більш активну позицію. Він міг, наприклад, витребувати докази. Тепер же суддю попросили: «Не треба цього робити. Сторони самі все зроблять, а ви просто розсудіть». Завдання судді — це обґрунтувати і розписати у судовому рішенні.
Тобто ця звʼязка поступово розривається, але лишаються проблеми у самій прокуратурі, якій дуже «не подобаються» виправдовувальні вироки. Це велика проблема, що впливає на карʼєру і навіть може її зруйнувати.
І якщо ми йдемо по ієрархії нижче й нижче, то приходимо врешті до реєстрації кримінальних проваджень. Далеко не все, з чим громадяни звертаються до поліції, реєструється. Поліція розуміє, що прокуратура їх не похвалить, якщо вони зареєструють провадження, яке не має судової перспективи.
Прокуратура заточена на справи з судовою перспективою, тому відносно неохоче береться за інше (знову ж, це поступово змінюється). Інколи ситуація доходить до абсурду — у справи може не бути судової перспективи, але прокурор не може закрити це провадження, адже закриття всередині системи маркується як неефективність роботи. І такі провадження тягнуться роками, хоч всі й знають, що це програшна справа. Прокурор може звільнитися, справа переходить до іншого і стає вже його проблемою. Складність в тому, що прокуратура не хоче закривати провадження, бо такий крок необхідно неформально погоджувати з вищим керівництвом, а кожен виправдувальний вирок є приводом для скликання нарад, де прокурор повинен пояснювати як так сталося. І це теж частково повʼязано із публічною дискусією, адже закриття провадження може бути підставою для висновку про проплаченість. Насправді ж справа часто є безперспективною.
Ілюстративне фото: Facebook/Вища рада правосуддя України
Тобто фільтрація спочатку відбувається на рівні поліцейських-слідчих. Вони не реєструють справи, у яких не бачать судової перспективи. Наприклад, про зґвалтування. Або про дрібні крадіжки, коли в поліції вас намагаються обманути (наприклад, видавши папірець не про реєстрацію в Реєстрі, а про реєстрацію в журналі єдиного обліку) або відмовити від реєстрації злочину. Потім на рівні прокуратури. Тож, фактично, до суду доходять справи, у яких прокуратура впевнена.
Але навіть за тих умов, що я проговорила, у нас низький відсоток виправдовувальних вироків. У нас дійсно є обвинувальний ухил. Я розказала про певні статистичні моменти, але роль можуть відігравати і якісь уявлення про суд. Наприклад, в публічному дискурсі у нас великі проблеми з презумпцією невинуватості. Навіть поважні медіа можуть помилитися і використати слова, через які читач думає, що людина вже винна. Тоді виникає ситуація, коли всі навколо вже впевнені, що людина винна, а суду треба вирішити якось інакше. У практиці Європейського суду з прав людини це може розцінюватись як тиск на суд, оскільки судді значно важче ухвалювати рішення, коли громадськість вже сказала своє слово. Тому порушення презумпції невинуватості в медіа та обвинувальний ухил також грають свою роль у формуванні страху перед судовою системою — формується уявлення про те, що якщо людина потрапляє в поле зору кримінальної юстиції, то вона є винною. З цим треба боротися як на рівні медіа, так і на рівні судової системи.
У дослідженні ви обговорюєте ситуації, коли у суддів виникають суперечності між їх власним відчуттям справедливості та законом. Як судді пояснюють свої стратегії у випадках таких суперечностей, та що вони можуть робити у таких ситуаціях?
Такі випадки є радше виключенням. Ситуацій, коли суддя відчуває протиріччя між законом та власним розумінням справедливості не так багато. Тут не треба драматизувати, що кожна справа є дилемою життя і смерті. Втім, саме такі справи для суддів є важливими, адже ставлять перед ними складний моральний вибір. Існує дві головні стратегії в таких випадках. Судді першої інстанції можуть обрати діяти по закону, оскільки є вищі суди (апеляція, Верховний Суд), які за потреби вони можуть «поправити рішення». Це така міжінституційна довіра, бо в судах вищих інстанцій зазвичай працюють судді з більшим досвідом. Але в певних випадках судді намагаються обстояти своє відчуття справедливості. Тут є цікавий момент із запровадженням Верховного Суду, який зараз працює радше за принципами прецедентного права. Ця система дає можливість судді знайти таку практику Верховного Суду, яка найбільше відповідає уявленням судді про справедливість в кожному конкретному випадку. Це своєрідний інтелектуальний виклик для судді.
Ілюстративне фото: із відкритих джерел
Ви наводили приклад судді, який присудив за крадіжку покарання в п’ять років, як того зараз вимагає закон, але умовно. У такий спосіб він намагався обійти занадто суворе покарання.
Це важливий момент. Призначення покарання суддями в кримінальних справах вважається одним з механізмів встановлення справедливості. Тут ситуація, коли суддя вважає закон несправедливим, і через пом’якшене покарання цю несправедливість згладжує. Останні кілька років я почала помічати, що у Верховній Раді часто говорять про необхідність обмеження розсуду суддів. Фактично як у випадку з цими крадіжками, коли великою проблемою є безальтернативність. У судді немає можливості вирішити якось інакше, якщо обставини справи вимагають іншого підходу. Це зменшує незалежність суду як інституції. Психологічний вимір правосуддя є важливим, оскільки суддя може дати другий шанс людині. Можливість отримання другого шансу здатна суттєво повпливати на подальшу долю людини, яку судять.
Які проблеми в українській судовій системі оприявнило повномасштабне російське вторгнення 2022 року? Як описують свій досвід судді, що були вимушені тікати з-під окупації? І що вони можуть робити, коли контакти з окупаційною владою є неуникними?
Варто зробити ремарку, що в рамках нашого дослідження ми мали не так багато суддів з подібним досвідом. Основна проблема, про яку варто сказати, — це відсутність евакуаційних планів у системі правосуддя. Дійсно, незважаючи на те, що подібні ситуації відбувалися у 2014 році, суди не були готові до цього. Вони не знали, як себе поводити, тому кожен суд у прифронтовій зоні вирішував питання по-своєму. Стратегія полягала в тому, щоб дочекатись, що скаже Верховний Суд, але він зробив це, на жаль, пізніше, ніж було потрібно. Тому вирішували на місцях. Проходили збори суддів, де домовлялися, куди і які документи вивозити, коли евакуюватися і так далі. Значну частину судових справ не вдалося евакуювати.
Так само було у 2014 році. У нашій вибірці були судді, які стали переселенцями після 2014 року. Вони розповідали ці страшні й героїчні історії. Адже у 2014 не було жодної притомної позиції української влади стосовно проблеми. Питання про те, чи залишати, чи вивозити справи було болючим, адже судді мають особливі стосунки з цими великими прошитими стосами паперу — це те, що є частиною матеріальності правосуддя.
Про контакти з окупаційною владою я не можу сказати нічого конкретного, але знаю, що були спроби домовитись про вивіз справ з-під окупації через посередництво міжнародних організацій.
Якщо говорити про вплив війни на території України загалом, то були суди, яким передали територіальну юрисдикцію судів з-під окупації. Це різко збільшило навантаження на ці суди. Також існувала проблема з оповіщенням про судові засідання. Якщо ти в Києві, а в тебе люди у справі з Бучі, з Ірпеня, то виникало питання, чи має судовий процес взагалі сенс, коли люди знаходяться під окупацією. У таких випадках суди все одно намагались вирішувати питання, звʼязувались із людьми й знаходили способи, щоб судочинство не припинялось попри складність обставин в умовах війни та окупації.
