Нестерпний тягар кліматичної колоніальності

Фархара Султана – професорка географії Сірак’юського університету в США , яка досліджує питання кліматичної справедливості, політичної екології та фемінізму. Спільне публікує переклад фрагментів її наукової статті «Нестерпний тягар кліматичної колоніальності». У статті дослідниця демонструє, як спадок імперського насильства виявляється не лише у стражданні людей та погіршенні стану довкілля, але й у зростанні кількості кліматичних катастроф. Ми публікуємо лише фрагменти, однак саме вони чи не найкраще оприявнюють те, що кліматична криза має найзгубніший вплив на расизовані та бідні спільноти Глобального Півдня у той час, коли найбагатші країни продовжують екстрактивні та згубні політики. 

Цей текст також підсвічує те, наскільки Україна та інші країни нашого регіону, відсутні у розмові про кліматичну та довкіллєву справедливість та глобальну колоніальність. Текст вкотре репродукує поділ на багату Глобальну Північ та бідний Південь у той час як інші частини світу залишаються затертими, зігнорованими. З чітким фокусом на західний експансивний проєкт, незахідні імперіалізми залишаються вкотре непомічненими. 

Ми сподіваємося, що цей текст не лише допоможе із пошуком понять для окреслення того, як західний колоніалізм спричинився до кліматичної кризи, але й стане поштовхом до критичних розмов про клімат і колоніалізм у наших регіонах Східної Європи, Центральної Азії та Кавказу.

«Кліматичний колоніалізм змушує переосмислити, хто і чому несе відповідальність або є винним. Клімат не просто змінюється. Його колонізують і змушують змінюватися, модифікуватися, та — як показують катастрофи — він повстає і чинить опір цьому нападу». (Martinez, 2014, p. 79)

«Поки світова спільнота пишається досягненням того, що є політично можливим, не варто ігнорувати кволість цього здобутку, зважаючи на масштаби проблеми. Цей договір не допоможе уникнути смерті мільйонів, тому що на їхні життя просто не зважають». (Pulido, 2018, p. 128)

«Мене запрошують до слова, але лише тоді, коли я розповідаю про свій біль (hooks, 1990). Натомість я обираю говорити про бажання. Бажання є відмовою торгувати завданою шкодою. Воно є протиотрутою, ліками від наративів шкоди (англ. damage narratives). Утім, бажання — це не просто життя у задзеркаллі; це не подорож у протилежний світ. Це не перемикач ліхтарика і не наївна спроба зосередитися на позитивному. Бажання — це визнання страждань, ціни поселенського колоніалізму і капіталізму, а також того, як ми все одно продовжуємо збагачуватися, незважаючи на втрати. Це та частина нас, яку неможливо знищити». (Tuck & Ree, 2013, p. 647)

Виступ прем’єр-міністерки Барбадосу Мії Мотлі на відкритті саміту COP26 (26-та Конференція ООН зі зміни клімату) завірусився. Вона заявила: «Ми не хочемо отримати цей страшний смертний вирок. Сьогодні ми тут, щоб сказати: “Старайтеся краще!”». Після дворічної перерви через пандемію COVID-19 на глобальній конференції наприкінці 2021 року палко заявили про необхідність зупинити кліматичний колапс. Однак невтішний результат COP26 змусив корінні народи та екологічних активістів назвати низку кліматичних рішень помилковими, формою продовження колоніалізму через захоплення земель, екстрактивізм, вимушені переселення та позбавлення прав. Президент Болівії Луїс Арсе погодився стосовно побоювань, що компенсації викидів вуглецю та нав’язування правил з боку впливових країн історично маргіналізованим державам — через систему ООН та інші міжнародні механізми — можуть стати «новим вуглецевим колоніалізмом», маргіналізувавши постколоніальні країни на міжнародних переговорах і насадивши владні матриці контролю на наративи про зміну клімату. 

Паралельний Саміт Народів за Кліматичну Справедливість, що проходив поруч із COP26, висунув наполегливі вимоги щодо системних змін. Молоді кліматичні активісти об’єдналися під гаслом «Досить балачок!», щоб критикувати провали та невиконані обіцянки світових лідерів. Риторична критика «порожніх обіцянок» підкріплювалася прикладами справжньої політики, зокрема захопленням наративів кліматичної справедливості та грінвошинґом з боку політиків і лобістів викопного палива. Справді, на COP26 делегація представників індустрії викопного палива була найбільшою, що привернуло глобальну увагу та викликало критику за явний і прихований вплив, а також маніпуляції кліматичною політикою. Це супроводжується десятиліттями заперечень зміни клімату, затягуванням реагування на неї та відвертанням уваги, тим самим відчужуючи спільноти.

Відомий кліматичний активіст із Великої Британії Асад Рехман під час закриття COP26 заявив: «Багаті відмовилися робити справедливий внесок, знову лише порожні слова про кліматичне фінансування. Ви відвернулися від найбідніших, які стикнулися з кризою COVID-19, економічним та кліматичним апартеїдом через дії найбагатших. Аморально, коли багаті говорять про майбутнє своїх дітей та онуків, тоді як діти Глобального Півдня помирають вже зараз». Така жорстка критика збіглася з думкою багатьох науковців-активістів, які вказували на невдалі спроби впоратися з втратами та шкодою, що непропорційно впливають на постколоніальні прибережні та острівні держави. Після COP26 уґандійська молодіжна кліматична активістка Ванеса Накате висловила своє розчарування: «Ми не можемо адаптуватися до голоду. Ми не можемо адаптуватися до вимирання. Ми не можемо їсти вугілля. Ми не можемо пити нафту. Ми не здамося».

Делегати аплодують президентові COP26 Алоку Шармі в останній день конференції. Фото: Yves Herman / Reuters

2. Як розуміти кліматичну колоніальність

У моїй поточній роботі над темою колоніальності — відчуваючи важкість цієї теми та те, як вона змушує мене одночасно почуватися вразливою й рішучою, пригніченою та натхненною — я запитувала в різних кутках Землі вчених і активістів, які належать до BIPOC і перебувають в окупаційних, постколоніальних та поселенсько-колоніальних контекстах, їхню думку про колоніальність. Аби розпочати обговорення, я просила їх поділитися словами чи короткими фразами, підхоплюючи розмову власною відповіддю: «Це тяжко!» Багато респондентів погоджувалися, але також ділилися власними думками. Відповіді кількох десятків людей були надзвичайно проникливими, кожна відгукувалася в мені, підтверджуючи та прояснюючи десятиліття складних емоцій і думок, які я спостерігала в собі та довкола. Їхній резонанс посилюється  в тому, щó вони оприявнюють і називають, як колективно, так й індивідуально, стосовно глобального масштабу відчуття колоніальності. Я ділюсь тут кількома прикладами. Відповіді впорядковані за алфавітом лише для зручності читання:

Безперервність • Біль • Важка відповідальність за опір • Визнання чинних колоніальних практик • Виснаження • Відчуженість • Вплив на те, як ми живемо і любимо • Втрата • Втрачені життя і життя під загрозою • Гегемонія євроцентричного знання • Гноблення • Ґазлайтинґ • Дегуманізація • Екоцид • Екстрактивізм і переміщення • Життя у вигнанні • Жах • Задуха • Заплутаність • Злість • Конформізм • Незнана мудрість • Несправедливість • Обурення • Пам’ятання • Порушення • Продовження експлуатації • Скорбота • Смуток • Сум • Туга • Травма • Фальшиві наративи нашого щастя • Фантомний біль від втрати родини • Шкода.

Відношення колоніалізму, капіталізму та імперії вивчали багато дослідників, тому я не стану повторювати за ними, але деякі зв’язки слід розглянути глибше. Наприклад, Родні (Rodney, 1972) звернув увагу на те, як Захід стрімко розвивався, водночас активно гальмуючи розвиток багатих на ресурси країн решти світу (тобто сучасних постколоніальних та окупованих країн Глобального Півдня). Звинувачення в лицемірстві колоніального накопичення за рахунок позбавлення власності добре задокументовані (Césaire, 1972; Fanon, 1963; Hall, 1992). В цілому, історичні відмінності ставлять у вигідніше положення колоніальні та імперські країни у порівнянні з постколоніальними та нині окупованими країнами. Після Другої світової війни колоніальна логіка екстрактивізму продовжує діяти в межах неоколоніальної політики та політики розвитку. Екологічно нерівний обмін між Глобальним Півднем і Глобальною Північчю, тривалий екстрактивний капіталізм, імперські структури глобальної торгівлі, домінування у формуванні політики та ідеологій — усе це сприяє збереженню кліматичної колоніальності (Roberts & Parks, 2009; Warlenius, 2018). Дослідники кількісно оцінили цей екологічно нерівний обмін як постійний колоніальний грабіж ресурсів і робочої сили з Глобального Півдня на Глобальну Північ (Dorninger et al., 2021; Hickel et al., 2021). В результаті створюються історично експлуататорські надмірно розвинені економіки, в яких геополітичні та економічні процеси продовжують втілювати різні колоніальні моделі видобутку та позбавлення власності. 

Вчені стверджують, що через історичний кліматичний колоніалізм (Abimbola et al., 2021) і постійно зростаючу колонізацію атмосфери (Malm & Warlenius, 2019) Глобальна Північ завинила Глобальному Півдню кліматичний борг. Всупереч цій критиці, колоніалізм, який зумовлює брак визнання та заразом і расове знецінення, продовжує перешкоджати поступу з досягнення міжнародної кліматичної справедливості на цих фронтах (Newell et al., 2021; Sultana, 2022). Спадок імперського насильства виявляється не лише у погіршенні стану довкілля, але й у зростанні кількості кліматичних катастроф, спричинених зміною клімату. Зі збільшенням частоти і сили природних небезпек, таких як тропічні циклони, стає дедалі вічутнішим структурне насильство колоніалізму — на тілесному, колективному, політичному, економічному та екологічному рівнях. Повільне, але прогресуюче насильство посилює вразливості, що сприяє збереженню кліматичної колоніальності та продовжує її в майбутньому (Nixon, 2013). Деякі життя та екосистеми стають витратним матеріалом і приносяться в жертву, а структурні сили, як історичні, так і сучасні, підживлюють це насильство. Расова логіка кліматичних катастроф та їхніх кумулятивних наслідків залишається незмінною.

Наслідки урагану Ета в Пуерто-Барріосі, Гватемала, у 2020 році. У країнах, що розвиваються, екстремальні погодні явища, спричинені зміною клімату, посилили тиск на міграцію. Фото: Johan Ordonez / Agence France-Presse

Колоніальність проявляється через постійну екологічну деградацію, яка є як відкритою, так і завуальованою, епізодичною та поступовою — наприклад, забруднення, токсичні відходи, видобуток корисних копалин, екологічні катастрофи, опустелювання, вирубування лісів, ерозія ґрунтів тощо. Таким чином, глобальний капіталізм поєднується з ідеологіями розвитку та охорони довкілля, відтворюючи різні форми колоніальної расової шкоди цілим країнам Глобального Півдня та кольоровим спільнотам Глобальної Півночі. Кліматична колоніальність підтримується через глобальне захоплення земельних і водних ресурсів, програми REDD+, неоліберальні природоохоронні проєкти, видобуток рідкісноземельних мінералів, вирубування лісів заради економічного зростання,  нові «зелені» революції в сільському господарстві та війни за викопне паливо. Ці процеси приносять вигоду небагатьом, водночас позбавляючи власності більшу кількість історично збіднілих громад, часто в інших частинах світу. Втручання мають різні назви та зміст — зелений колоніалізм, вуглецевий колоніалізм, викопний капіталізм — але часто спричиняють подібні наслідки у вигляді домінування, примусового переселення, деградації та зубожіння. 

Вуглецевий колоніалізм через проєкти з компенсації викидів вуглецю стає дедалі більш поширеними, замість того аби зникнути, незважаючи на відому критику та опір (Bachram, 2004; Bumpus, 2010). Екстрактивізм, який пропагується глобальним капіталом і санкціонується державними втручаннями, продовжує геополітичну кліматичну некрополітику як у межах окремих країн, так і глобально (Charkiewicz, 2009; Clark, 2020; DeBoom, 2021; Grove, 2014). Концепцію некрополітики Мбембе вже застосовували щодо наших предків і земель і продовжують застосовувати нині, та, на жаль, ймовірно, будуть і в майбутньому (див. Mbembe, 2003). Зміна клімату відбувалася і триває саме через расизоване іншування (Klein, 2016, спираючись на роботу Едварда Саїда). Безлике людство, про яке йдеться в наполегливих наративах про антропоцен, вже показало свою проблематичність. Універсалізм антропоцену затуманює історичні та сучасні дисбаланси влади й відповідальності, а також різноманітні диференціації та расизації.

Кліматичний апартеїд — так називають соціально-просторову нерівність між тими, хто несе непропорційно високі витрати через погіршення клімату, стаючи витратним матеріалом, і тими, кого це поки що оминає (Alston, 2019; Rice et al., 2021). Ця форма екоапартеїду проявляється між Глобальною Північчю та Глобальним Півднем у різних масштабах. Кліматичний апартеїд впливає на тих, хто перебуває на перетині расових, гендерних та класових ідентичностей і страждає від екологічної шкоди та токсичного довкілля (Tuana, 2019). Дослідники продемонстрували, що недиференційоване «ми» в кліматичному дискурсі — результат гомогенізуючих тенденцій — несе в собі вплив колоніалізму та расизму (Gonzalez, 2021; Pellow, 2016; Porter et al., 2020); аналогічно, тих, хто зазнає більш жорстких кліматичних змін, також часто називають «недолюдьми». Справді, дослідники стверджують, що кліматична криза за своєю природою є глобальною расистською кризою (Sealey-Huggins, 2018; Williams, 2021). 

Про те, що зміна клімату є продовженням колоніалізму та експлуатації, було заявлено ще в 1991 році (Agarwal & Narain, 2012). Покладений на плечі бідних країн Глобального Півдня тягар зменшення викидів парникових газів досі існує, проте вже неодноразово порушувалося питання про те, що викиди заради розкоші не є рівноцінними викидам заради виживання. Колонізація атмосфери (Malm & Warlenius, 2019) свідчить про те, що викиди, спричинені виробництвом товарів розкоші, і ті, що забезпечують базові потреби, не розглядаються справедливо, залишаючи дедалі менше місця в атмосфері для викидів та екосистемного навантаження з боку історично пригноблених і бідних спільнот. Дехто називає такі кліматичні борги порушенням прав громад і прав людини (Warlenius, 2018). Видобуток та експлуатація призводять до забруднення, спустошення та втрат, значна частина яких не підлягає відновленню або відшкодуванню. Попри десятиліття усвідомлення загострення ризиків кліматичних наслідків було вжито лише незначні заходи для стримування зростання викидів парникових газів (Stoddard et al., 2021).

Кавказький феміністський антивоєнний рух — C-FAM протестує проти авторитаризму, COP29 та зеленого капіталізму. Фото: з відкритих джерел

Я хочу повернутися до глобального масштабу, щоб розглянути, чому існують постійні виклики для досягнення деколонізованих кліматичного урядування, ідеологій та практик. Відомо, що на матеріальні результати впливають різні типи вразливостей, спричинених расизацією та колоніалізмом, а також нерівномірність шкоди. Аби між країнами виникло визнання рівноправності та справедливий розподіл, необхідні структурні зміни (Benjaminsen et al., 2021). Раз у раз можна почути критичні зауваження щодо властивих глобальним системам врядування несправедливостей (Kashwan & Ribot, 2021; Okereke & Coventry, 2016). Хоча прагнення трансформувати системи нерівності та експлуатації часто висловлюють різні особи та країни (як було видно на конференції COP та деінде), ця мета залишається недосяжною. Як стверджував Блувстейн (Bluwstein, 2021, p. 2), «трансформація — це не  метафора», іншими словами, «складні стратегічні, організаційні та практичні питання» залишаються величезними викликами у подоланні шкоди та досягненні справедливих результатів. Незважаючи на передбачувану та наявну глобальну протидію, загострення «кліматичного фашизму» (Parenti, 2011) триває. Це відбувається тому, що сучасні системи урядування спираються на колоніальні та імперські структури влади та ідеології, що існують протягом століть. Через це ключову роль у формуванні кліматичних дискурсів і їхніх матеріальних результатів відіграє глобальна мережа національних держав, корпорації та еліти.

Тому виклики та зміни в цій системі викликають протидію. Протидія занепаду імперії проявляється у відмові від спільного урядування, підзвітності та відмові від контролю, оскільки це загрожує втратою наявної та майбутньої влади й матеріальних багатств. Можна стверджувати, що страх втрати матеріального добробуту, пов’язаний із білим супремасизмом, та страх кліматичного апокаліпсису породжує дедалі більше кліматичне занепокоєння в країнах Глобальної Півночі. Водночас BIPOC активісти, які адвокують за екологічну справедливість, вже тривалий час ведуть боротьбу проти імперського й колоніального знищення (Escobar, 2020; Scheidel et al., 2020). Деколонізація, таким чином, спонукає до переосмислення географічних уявлень та матеріальних результатів (Last, 2015). 

Переосмислення відносин стає необхідним не лише на геополітичному рівні, а й у взаємодії між людьми та іншими живими істотами. Визнання цінності традиційних знань та науки корінних народів у всьому світі є ключовим кроком у цьому процесі (Acabado & Kuan, 2021; Emeagwali & Shizha, 2016). Діяльність корінних народів у США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії та Палестині демонструє способи протидії внутрішній колонізації в умовах поселенсько-колоніальних держав і пропонує ідеї щодо подолання кордонів задля встановлення справедливості й ліквідації колоніальних структур. Наприклад, Нойзкет (NoiseCat, 2021) пише про те, як корінні народи в Канаді протистоять окупації та знищенню з боку поселенсько-колоніального канадського уряду. Опір і заклики покласти край залежності від викопного палива передбачають не лише докорінну зміну чинних геополітичних порядків, а й зміну ставлення до землі, з якої видобувають ці ресурси (Estes, 2019). На жаль, гегемонія військово-промислового комплексу, який покладається на викопне паливо, залишається сильною перешкодою (Belcher et al., 2020), і боротьба з цим, а також створення альтернативних справедливих енергетичних переходів, є викликом.

Тим не менш, було запропоновано чимало матеріальних рішень — із відповідними наслідками, — які згодом почали наполегливо просувати. В якості кліматичних репарацій висувалися вимоги скасувати борги країн Глобального Півдня, які історично були упосліджені та принижені через колоніальні й імперські фінансові механізми та капіталістичний екстрактивізм, підживлені неоліберальною глобальною торгівлею. Дискусії щодо кліматичних репарацій залишаються суперечливими, оскільки визнання втрат і збитків не супроводжується достатньою фінансовою підтримкою (McNamara & Jackson, 2019). Проте репарації — це більше, ніж просто компенсація. Вони стосуються створення світоглядних та матеріальних змін, які враховують негативний досвід історії рабства, колоніалізму й імперіалізму в Азії, Африці та Латинській Америці (Ghosh, 2021; Táíwò, 2022). Ще однією вимогою є припинення або уповільнення подальшої колонізації атмосфери, що триває через зростання викидів парникових газів і недостатні зміни в тих місцях, де вони найбільше потрібні. Заходи щодо пом’якшення наслідків у надмірно розвинених країнах залишаються фрагментованими і запізнілими, оскільки концепція антизростання (degrowth) не допомогла у  зменшенні надмірного споживання, використання матеріалів та системного марнотрацтва у багатьох країнах Глобальної Півночі (Hickel, 2021; Kallis et al., 2020). Замість цього спостерігається поширення проблеми у вигляді витоку вуглецю, взаємні звинувачення та перекладання відповідальності. Багатші колоніальні та імперіалістичні держави можуть експортувати свої викиди за кордон, в той час як бідніші країни, або ті країни, що мають слабкі екологічні норми, збільшують свої викиди. Це є формою вуглецевого колоніалізму (Bachram, 2004; Bumpus, 2010; Lyons & Westoby, 2014).

Завод з уловлювання вуглецю, що будується в окрузі Ектор, Техас, США, 2024 рік. Фото: Ariana Gomez for The New York Times

Крім того, деколонізація клімату також передбачає реструктуризацію світової економіки з метою припинення нерівномірного екологічного обміну, який виводить ресурси з Глобального Півдня до Глобальної Півночі, що сприяє їх більшому споживанню та несправедливому розподілу (Hickel et al., 2021). Дослідники підрахували, що з 1960 року програми структурної перебудови, несправедливі умови торгівлі та інші втручання не лише грабували громади й екосистеми країн Глобального Півдня, а й перешкоджали їхньому потенційному розвитку, тим самим ще більше поляризуючи світ і посилюючи асиметрію як всередині країн, так і між ними. Матеріальна деколонізація вимагала б припинення імперіалістичної екстрактивної практики, що веде до нерівного обміну й експлуатації, а також надання компенсацій чи репарацій. Зусилля також мають бути спрямовані на відмову від практики й пропагування нескінченного зростання на планеті з обмеженими ресурсами, зосереджуючись, натомість, на поліпшенні добробуту в інший спосіб. Це вимагає активної декомодифікації та деімперіалізації.

Деколонізація клімату має сприяти переосмисленню інституцій та процесів на багатьох перехресних рівнях, які призводять до різноманітних точок сплутаності. Одним із таких аспектів є роль держави, її позиція щодо зростання взаємодопомоги, закликів до агроекологічного суверенітету, енергетичної самодостатності, антикапіталістичного та антинеоліберального розвитку. Деколонізація клімату є переважно беззмістовною, якщо вона не супроводжується значними змінами в законодавстві, політиці, інституційних структурах або розподілі ресурсів. Матеріальні результати визначаються, керуються та фільтруються через взаємотворчі процеси, які потребують спільної роботи та розподілу влади. Введення підзвітних громадськості фінансування, технологій та політики, що з необхідністю зумовить трансформацію державних інституцій і їхнього потенціалу, стає центральним завданням у постколоніальному окупованому світі.

Крім того, роль інституцій та фінансування, сфокусованих на розвитку, підлягає критичному розгляду, оскільки розвиток може підтримувати форми неоколоніального контролю над постколоніальним та окупованим світом через діяльність державних і недержавних організацій, а також мати когнітивний вплив на громадян та інституції. Коли розвитком керують донори, то йдеться про владу; такий розвиток не є ані нейтральним, ані безпечним. Те, що називається кліматично стійким розвитком чи адаптацією потребує переосмислення, оскільки часто не враховує досвіди місцевих мешканців, незважаючи на те, що саме вони зазнають впливу зміни клімату. Розвиток має матеріальні та ідеологічні складові, через які колоніальність втілюється і відтворюється в капіталістично-колоніальних відносинах (Kothari et al., 2019; Sachs, 2009). Це відбувається через створення і просування бажань гіперспоживання західного гатунку в моделях розвитку для Глобального Півдня. 

Таким чином, через логіку розвитку, фінансування, геополітику боргів та західну освітню гегемонію повторюється колоніальність імперського насильства. Освіта, яка продовжує західні євроцентричні моделі педагогіки й виробництва та поширення знань уречевлює колоніальність і колонізацію розуму, оскільки щодня створюються суб’єкти розвитку та громадяни. Децентрування цього євроцентризму в освіті та навчанні разом з супутніми структурними змінами є необхідною для деколонізації (Sultana, 2019).

Зіштовхнувшись із матеріальними несправедливостями, сек’юритизацією прибутків та геополітичним контролем планети, як ми можемо краще зрозуміти, яким чином колоніалізм, імперіалізм, капіталізм та розвиток взаємозалежні для тих, кого вважають витратними та знеціненими — у минулому, теперішньому і майбутньому? Стає очевидною необхідність вивчення дискурсивної та епістемологічної кліматичної колоніальності. Першим етапом є аналіз виробництва знань і епістемологічних основ кліматичної колоніальності. Імперіалізм спирається на колоніальні форми расизації та расової науки, які, нерідко підкріплені орієнталізмом, знецінюють Інакшовані (англ. Othered) знання та експертні голоси маргіналізованих груп (див. Said, 1978). Це підкреслює нагальну потребу деколонізувати виробництво знань про зміну клімату (Bronen & Cochran, 2021; Schipper et al., 2021). Хто є експертом, який створює кліматичні знання, і які саме знання зазвичай цінують медіа, політики, громадськість? Хто формує політичний порядок денний та визначає результати планування? Часто це одні й ті ж особи (здебільшого представники Глобальної Півночі, білі, чоловіки), які домінують у кліматичних дискусіях, а не ті, хто переживає тривалу кліматичну руйнацію або продукує знання, прив’язані до місцевого контексту (див. також Tandon, 2021). Білий «мантропоцен» (Di Chiro, 2018; англ. man — чоловік, тобто йдеться про «еру чоловіків». — Прим. перекл.) продовжує існувати у формулюваннях і аналізах, незважаючи на критику. 

Делегації «It Takes Roots» протестує проти неефективних кліматичних політик на COP26 у Глазго, лютий, 2022 рік

Так само поняття екоциду та епістеміциду допомагають краще зрозуміти, як знання були знищені та знецінені, але водночас потребують відновлення й реконституції. Епістемічне насильство, яке походить із колоніалізму та євроцентризму, не обмежується лише ідеологією, а включає матеріальні збитки через створення образу Іншого (Spivak, 1988). Епістемічне насильство також може проявлятися через мовчання, коли замовчування або стирання свідчень і доказів знищення та шкоди стає рутиною. Епістеміцид і геноцид історично пов’язані (Grosfoguel, 2013), як і насильство над жінками (Federici, 2018) та природою (Mies & Shiva, 1993). Хоча епістемічне стирання (див. Cusicanqui, 2012) є поширеним явищем, значна увага приділяється відновленню епістемологій Глобального Півдня (Connell, 2014; Santos, 2014), хоча питання «хто говорить від імені кого» також викликає суперечки (Puwar, 2020). 

Вочевидь, політичне звільнення від кліматичної колоніальності ґрунтуватиметься на союзництві та солідарності в цілеспрямованих антиімперських та антиколоніальних проєктах серед народів, які перебувають в окупованому, постколоніальному та поселенсько-колоніальному контексті, передусім серед чорних людей, корінних народів, а також людей з іншим кольором шкіри з різних континентів. Політична свідомість, сформована антиколоніальною політикою, необхідна для деколонізації та визволення. Характер цих взаємовідносин потребує розвитку, а коаліції об’єднуються, долаючи суперечності та розбіжності. Побудова споріднених спільнот може бути нелегкою справою, вона потребує смирення і людяності, подолання відчуження, визнання відмінностей і спільних рис для досягнення спільних цілей (Dhillon, 2019). Це може бути складно, але це необхідно. Світи, в яких ми живемо, сповнені спільності, компромісів і суперечностей, підтримування білого супремасизму  й расового капіталізму, руху до невинуватості та провини (див. Wekker, 2016). Відмова брати участь чи долучатися до протидії (див. A. Simpson, 2007), коли йдеться про поселенський колоніалізм або расовий капіталізм, може даватися комусь легше, а комусь важче, але це завжди спільні зусилля, яких докладають через наполегливу, узгоджену та осмислену працю. Радикальне переплетення місць та історій означає, що альянси між учасниками опору BIPOC на Глобальній Півночі та на Глобальному Півдні стають фундаментальними для визволення.

Отже, деколонізація має розбудовувати політичну спільноту та практичну солідарність, що сприятиме плюралізму та репаративним відносинам, а також відновлюватиме людяність та спроможність у боротьбі зі зміною клімату та кліматичною колоніальністю. Безжальна експлуатація та позбавлення власності на різних територіях демонструє зв’язок місцевої матеріальності з ширшими екстрактивістськими ідеологіями та колоніально-капіталістичною жадібністю. Дослідження корінних народів доводять важливість самовизначення та екологічної спорідненості, більш-ніж-людських стосунків і багатовидової справедливості. Визнання та цінування живих складних екосистем та агроекології, замість прагнення продавати природу як товар, стають життєво важливими. Справді, у багатьох випадках екологічна і деколоніальна боротьба пов’язані між собою (Pulido & de Lara, 2018). Зрештою, не існує жодного універсального плану деколонізації клімату, оскільки деколонізація — це процес, а не подія; це безперервне перенавчання для того, щоб навчитися знову. У кінцевому підсумку, результати приносять численні дії, маленькі й значні, що працюють у різних сузір’ях та колективах, у різний час і в різних місцях, і які приносять результати.

Ілюстрація: Sam Whitney

ВІНЬЄТКА 2^[1]:

Що це за тягар, який я відчуваю, що тисне на нас, де так багато слів, які я не можу чітко виразити в реченнях? Таких слів, як боротьба, пригноблення, гнів, біль, задуха, лють, порожнеча, страждання, травма, горе, морок, тривога, занедбаність, розтоптаність, скреслення, стирання, ерозія, тиск бідності, деградація довкілля, постійна потреба тягнути на собі тягар, інтерналізоване пригноблення. Таке відчуття, що ми постійно чинимо опір, змушені так довго боротися. Це вимагає постійної протидії, відсічі, протесту. Це вимагає внутрішньої сили, витривалості, стійкості, політичної солідарності, дії, колективізації, коли це можливо, не індивідуалізації страждання/відчаю, а бачення себе в інших, віднайдення втраченої мудрості, виокремлення (втрачених) знань/практик корінних народів від нав’язаних і колонізованих знань/практик, визнання культурного геноциду та епістеміциду, зміни інтерналізації колоніальних ідеологій та бажань розвитку. Так багато слів, думок і почуттів — і все ж я відчуваю, що мені бракує слів, не вистачає ясності через рев і шепіт емоцій, спогадів, свідчень, життя. Це такі глибоко тілесні речі. Я не перестаю міркувати про те, що таке емоційно втілені географії зміни клімату або расизовані й витіснені на узбіччя народи по всьому світу, чи можемо ми говорити про травми і рани так, щоб це не сприймалося як порнографія травми або наратив про шкоду, доступний для вилучення та зловживання іншими? Чи повинні ми одягати їх у безпристрасну і приємну для сприйняття мову для ширшого вжитку та академічного використання? Як говорити про пережитий досвід чи свідчити без звинувачень у завданні ще більшої шкоди? Чи завжди ми повинні прикидатися стійкими, показувати, як ми подолали труднощі, демонструвати позитивні сторони нашої людяності, показувати нашу життєздатність, бути милими — коли не лише позитивні прояви сили та стійкості, а й наші складні реалії та емоції мають значення? Чи можемо ми бути сумними, лагідними, слабкими, втомленими і наляканими без того, щоб нас не жаліли, не відштовхували, не боялися, не ігнорували, не залишали осторонь, не відчужували? Чи можемо ми бути усіма цими речами або ніким? Я втомилась від цієї історичної необхідності терпіти і бути сильною, та водночас не бути патологізованою чи фетишизованою. Так багато з нас виснажені. Але все ж таки ми витримуємо і виживаємо, і ми будемо процвітати й розквітати. Я мушу нагадувати собі, як далеко ми зайшли, що ми втратили і що здобули. Ми говоримо рідною мовою, ми співаємо, танцюємо, молимося, радіємо, творимо, святкуємо. Ми протестуємо та наполягаємо, протистоїмо і чинимо опір, шануємо і пам’ятаємо. Ми разом і нас багато з минулого, теперішнього та майбутнього. Ми потрапляємо під землю і проходимо крізь каміння, злітаємо в небо, течемо водою. Отже, здатися — це не варіант, тому що це ніколи не було правильним рішенням. Цей тягар не може тривати вічно. Але в мене залишається стільки питань, на які я не маю чітких відповідей. Я весь час хвилююся через такі речі. Я буду продовжувати докладати зусилля для цього, дізнаватися більше, я повинна робити це краще. Висновку немає, це безкінечна робота. Боротьба триває!

Martinez, D. (2014). The right to Be free of fear: Indigeneity and the united nations. Wicazo Sa Review, 29(2), 63. https://doi.org/10.5749/wicazosareview.29.2.0063

Pulido, L. (2018). Racism and the anthropocene. The Remains of the Anthropocene, 116–128.

Tuck, E., & Ree, C. (2013). A glossary of haunting. In S. H. Jones, T. E. Adams, & C. Ellis (Eds.), Handbook of autoethnography (issue 6 (pp. 639–658). Routledge. https://doi.org/10.4324/9781315427812.CH33.

Rodney, W. (1972). How Europe underdeveloped Africa. Bogle-L’Ouverture Publications. http://www.marxists.org/subject/africa/rodney-walter/how-europe/index.htm.

Césaire, A. (1972). Discourse on colonialism. Monthly Review Press. https://doi.org/10.1017/CBO9781107415324.004

Fanon, F. (1963). The Wretched of the earth. Grove Press.

Hall, S. (1992). the West and the rest: Discourse and power. Polity Press.

Roberts, J. T., & Parks, B. C. (2009). Ecologically unequal exchange, ecological debt, and climate justice. International Journal of Comparative Sociology, 50(3–4), 385–409. https://doi.org/10.1177/0020715209105147

Warlenius, R. (2018). Decolonizing the atmosphere: The climate justice movement on climate debt. The Journal of Environment & Development, 27(2), 131–155. https://doi.org/10.1177/1070496517744593

Dorninger, C., Hornborg, A., Abson, D. J., von Wehrden, H., Schaffartzik, A., Giljum, S., Engler, J. O., Feller, R. L., Hubacek, K., & Wieland, H. (2021). Global patterns of ecologically unequal exchange: Implications for sustainability in the 21st century. Ecological Economics, 179, Article 106824. https://doi.org/10.1016/J. ECOLECON.2020.106824

Hickel, J., Sullivan, D., & Zoomkawala, H. (2021). Plunder in the post-colonial era: Quantifying drain from the Global South through unequal exchange, 1960–2018. New Political Economy. https://doi.org/10.1080/13563467.2021.1899153

Abimbola, O., Aikins, J., Makhesi-Wilkinson, T., & Roberts, E. (2021). Racism and climate (In)Justice. Heinrich Boell-Stiftung.

Malm, A., & Warlenius, R. (2019). The grand theft of the atmosphere: Sketches for a theory of climate injustice in the anthropocene. In K. K. Bhavnani (Ed.), Climate futures: Re-imagining global climate justice (pp. 32–39). Zed Books.

Newell, P., Srivastava, S., Naess, L. O., Torres Contreras, G. A., & Price, R. (2021). Toward transformative climate justice: An emerging research agenda. WIREs Climate Change, 1–17. https://doi.org/10.1002/wcc.733

Sultana, F. (2022). Critical climate justice. The Geographical Journal, 188(1), 118–124. https://doi.org/10.1111/geoj.12417

Nixon, R. (2013). Slow violence and the environmentalism of the poor. Harvard University Press.

Bachram, H. (2004). Climate fraud and carbon colonialism: The new trade in greenhouse gases. Capitalism Nature Socialism, 15(4), 5–20. https://doi.org/10.1080/1045575042000287299

Bumpus. (2010). Carbon colonialism? Offsets, greenhouse gas reductions, and sustainable development. Global Political Ecology, 217–238. https://doi.org/10.4324/9780203842249-21

Charkiewicz, E. (2009). A feminist critique of the climate change discourse: From biopolitics to necropolitics? Critical Currents, 6, 18–27. 

Clark, T. (2020). Ecological grief and anthropocene horror. American Imago, 77(1), 61–80. https://doi.org/10.1353/aim.2020.0003

DeBoom, M. J. (2021). Climate necropolitics: Ecological civilization and the distributive geographies of extractive violence in the anthropocene. Annals of the Association of American Geographers, 111(3), 900–912. https://doi.org/10.1080/24694452.2020.1843995

Grove, K. (2014). Biopolitics and adaptation: Governing socio-ecological contingency through climate change and disaster studies. Geography Compass, 8, 198–210. https://doi.org/10.1111/gec3.12118

Mbembe, A. (2003). Necropolitics. Public Culture, 15(1), 11–40.

Klein, N. (2016). Let them drown. London Review of Books, 38(11). https://www.lrb.co.uk/the-paper/v38/n11/naomi-klein/let-them-drown.

Alston, P. (2019). Report of the UN Special Rapporteur on extreme poverty and human rights. https://www.eia.gov/todayinenergy/detail.php?id=32912.

Rice, J. L., Long, J., & Levenda, A. (2021). Against climate apartheid: Confronting the persistent legacies of expendability for climate justice. Environment and Planning E: Nature and Space. https://doi.org/10.1177/2514848621999286

Tuana, N. (2019). Climate apartheid: The forgetting of race in the anthropocene. Critical Philosophy of Race, 7(1), 1–31. https://doi.org/10.5325/critphilrace.7.1.0001

Gonzalez, C. G. (2021). Racial capitalism, climate justice, and climate displacement. Onati Socio-Legal Series, 11(1), 108–147. https://doi.org/10.35295/osls.iisl/0000- 0000-0000-1137

Pellow, D. N. (2016). Towards a critical environmental justice studies: Black lives matter as an environmental justice challenge. Du Bois Review: Social Science Research on Race, 13(2), 221–236. https://doi.org/10.1017/S1742058X1600014X

Porter, L., Rickards, L., Verlie, B., Moloney, S., Lay, B., Latham, B., Anguelovski, I., Pellow, D., Porter, L., Bosomworth, K., Rickards, L., Verlie, B., Moloney, S., Lay, B., Latham, B., Bcnuej, I. A., Pellow, D. N., Naarm/Birrarung-ga, Porter, L., & Lay, B. (2020). Climate justice in a climate changed world. Planning Theory & Practice, 21 (2), 293–321. https://doi.org/10.1080/14649357.2020.1748959

Sealey-Huggins, L. (2018). The climate crisis is a racist crisis: Structural racism, inequality and climate change. In A. Johnson (Ed.), The fire now: Anti-racist scholarship in times of explicit racial violence (pp. 99–113). Zed Books.

Malm, A., & Warlenius, R. (2019). The grand theft of the atmosphere: Sketches for a theory of climate injustice in the anthropocene. In K. K. Bhavnani (Ed.), Climate futures: Re-imagining global climate justice (pp. 32–39). Zed Books.

Agarwal, A., & Narain, S. (2012). Global warming in an unequal world: A case of environmental colonialism. In Handbook of climate change and India (pp. 105–112). Routledge. https://doi.org/10.4324/9780203153284-16.

Warlenius, R. (2018). Decolonizing the atmosphere: The climate justice movement on climate debt. The Journal of Environment & Development, 27(2), 131–155. https://doi.org/10.1177/1070496517744593

Stoddard, I., Anderson, K., Capstick, S., Carton, W., Depledge, J., Facer, K., Gough, C., Hache, F., Hoolohan, C., Hultman, M., Hallstr ¨ om, ¨ N., Kartha, S., Klinsky, S., Kuchler, M., Lovbrand, ¨ E., Nasiritousi, N., Newell, P., Peters, G. P., Sokona, Y., & Williams, M. (2021). Three decades of climate mitigation: Why haven’t we bent the global emissions curve? Annual Review of Environment and Resources, 46, 653–689. https://doi.org/10.1146/annurev-environ-012220-011104

Benjaminsen, T. A., Svarstad, H., & Shaw of Tordarroch, I. (2021). Recognising recognition in climate justice. IDS Bulletin. https://doi.org/10.19088/1968- 2021.127

Kashwan, P., & Ribot, J. (2021). Violent silence: The erasure of history and justice in global climate policy. Current History, 120(829), 326–331. https://doi.org/10.1525/curh.2021.120.829.326

Okereke, C., & Coventry, P. (2016). Climate justice and the international regime: Before, during, and after paris. Wiley Interdisciplinary Reviews: Climate Change, 7(6), 834–851. https://doi.org/10.1002/wcc.419

Bluwstein, J. (2021). Transformation is not a metaphor. Political Geography, 90, Article 102450. https://doi.org/10.1016/j.polgeo.2021.102450

Parenti, C. (2011). Tropic of Chaos. Bold Type Books. https://www.boldtypebooks.com/titles/christian-parenti/tropic-of-chaos/9781568586625/.

Escobar, A. (2020). Pluriversal politics. In Pluriversal politics. Duke University Press.

Scheidel, A., del Bene, D., Liu, J., Navas, G., Mingorría, S., Demaria, F., Avila, S., Roy, B., Ertor, I., Temper, L., & Martínez-Alier, J. (2020). Environmental conflicts and defenders: A global overview. Global Environmental Change, 63, Article 102104. https://doi.org/10.1016/j.gloenvcha.2020.102104

Last, A. (2015). Fruit of the cyclone: Undoing geopolitics through geopoetics. Geoforum, 64, 56–64. https://doi.org/10.1016/j.geoforum.2015.05.019

Acabado, S. B., & Kuan, D. (2021). Indigenous peoples, heritage and landscape in the Asia Pacific: Knowledge co-production and empowerment. Routledge.

Emeagwali, G., & Shizha, E. (2016). African Indigenous knowledge and the sciences: Journeys into the past and present. In African indigenous knowledge and the sciences. Brill. https://doi.org/10.1007/978-94-6300-515-9.

NoiseCat, J. B. (2021). How indigenous peoples are fighting the apocalypse. Emergence Magazine. https://emergencemagazine.org/op_ed/how-indigenous-peoples-ar e-fighting-the-apocalypse/.

Estes, N. (2019). Our history is the future: Standing rock versus the Dakota access pipeline, and the long tradition of indigenous resistance. Verso https://www.versobooks.com/books/2953-our-history-is-the-future.

Belcher, O., Bigger, P., Neimark, B., & Kennelly, C. (2020). Hidden carbon costs of the “everywhere war”: Logistics, geopolitical ecology, and the carbon boot-print of the US military. Transactions of the Institute of British Geographers, 45(1), 65–80. https://doi.org/10.1111/TRAN.12319

McNamara, K. E., & Jackson, G. (2019). Loss and damage: A review of the literature and directions for future research. Wiley Interdisciplinary Reviews: Climate Change, 10(2), 1–16. https://doi.org/10.1002/wcc.564

Ghosh, A. (2021). The Nutmeg’s curse: Parables for a planet in crisis. University of Chicago Press.

Táíwò, O. O. (2022). Reconsidering reparations: Worldmaking in the case of climate crisis. Oxford University Press. https://global.oup.com/academic/product/reconsidering-reparations-9780197508893.

Hickel, J. (2021). The anti-colonial politics of degrowth. Political Geography, 88. https://doi.org/10.1016/J.POLGEO.2021.102404

Kallis, G., Paulson, S., D’Alisa, G., & Demaria, F. (2020). The case for degrowth. Polity Press.

Bachram, H. (2004). Climate fraud and carbon colonialism: The new trade in greenhouse gases. Capitalism Nature Socialism, 15(4), 5–20. https://doi.org/10.1080/1045575042000287299

Bumpus. (2010). Carbon colonialism? Offsets, greenhouse gas reductions, and sustainable development. Global Political Ecology, 217–238. https://doi.org/10.4324/9780203842249-21

Lyons, K., & Westoby, P. (2014). Carbon colonialism and the new land grab: Plantation forestry in Uganda and its livelihood impacts. Journal of Rural Studies, 36, 13–21. https://doi.org/10.1016/j.jrurstud.2014.06.002

Hickel, J., Sullivan, D., & Zoomkawala, H. (2021). Plunder in the post-colonial era: Quantifying drain from the Global South through unequal exchange, 1960–2018. New Political Economy. https://doi.org/10.1080/13563467.2021.1899153

Kothari, A., Salleh, A., Escobar, A., Demaria, F., & Acosta, A. (2019). Pluriverse: A postdevelopment dictionary. Tulika Books.

Sultana, F. (2019). Decolonizing development education and the pursuit of social justice. Human Geography, 12(3), 31–46. https://doi.org/10.1177/194277861901200305

Sachs, W. (2009). In The development dictionary: A guide to knowledge as power (2nd ed.). Zed Books.

Said, E. W. (1978). Orientalism. Routledge.

Bronen, R., & Cochran, P. (2021). Decolonize climate adaptation research. Science, 372 (6548), 1245. https://doi.org/10.1126/SCIENCE.ABI9127

Schipper, E. L. F., Ensor, J., Mukherji, A., Mirzabaev, A., Fraser, A., Harvey, B., Totin, E., Garschagen, M., Pathak, M., Antwi-Agyei, P., Tanner, T., & Shawoo, Z. (2021). Equity in climate scholarship: A manifesto for action. Climate & Development, 1–4. https://doi.org/10.1080/17565529.2021.1923308

Tandon, A. (2021). Analysis: The lack of diversity in climate-science research. Carbon Brief. https://www.carbonbrief.org/analysis-the-lack-of-diversity-in-climate-science-research.

Di Chiro, G. (2018). Welcome to the white (M)anthropocene?. In Routledge handbook of gender and environment (pp. 487–505). Routledge. https://doi.org/10.4324/9781315886572-34.

Spivak, G. C. (1988). Can the subaltern speak? Die Philosophin, 14(27), 42–58. https:// doi.org/10.5840/PHILOSOPHIN200314275

Grosfoguel, R. (2013). The structure of knowledge in Westernized universities: Epistemic racism/Sexism and the four genocides/Epistemicides of the long 16th century. Human Architecture: Journal of the Sociology of Self-Knowledge, 11(1), 73–90.

Federici, S. (2018). Re-enchanting the world: Feminism and the politics of the commons. PM Press.

Mies, M., & Shiva, V. (1993). Ecofeminism. Zed Books. Mignolo, W. D. (2007). Delinking: The rhetoric of modernity, the logic of coloniality and the grammar of de-coloniality. Cultural Studies, 21(2–3), 449–514. https://doi.org/10.1080/09502380601162647

Cusicanqui, S. R. (2012). Ch’ixinakax utxiwa: A reflection on the practices and discourses of decolonization. South Atlantic Quarterly, 111(1), 95–109. https://doi.org/10.1215/00382876-1472612

Connell, R. (2014). Using southern theory: Decolonizing social thought in theory, research and application. Planning Theory, 13(2), 210–223. https://doi.org/10.1177/1473095213499216

Santos, B. de S. (2014). Epistemologies of the South: Justice against epistemicide. Routledge. https://doi.org/10.1111/j.1468-5906.2008.00423.x

Puwar, N. (2020). Puzzlement of a déjà vu: Illuminaries of the global South. Sociological Review, 68(3), 540–556. https://doi.org/10.1177/0038026119890254

Dhillon, J. (2019). Notes on becoming a comrade: Indigenous women, leadership, and movement(s) for decolonization. American Indian Culture & Research Journal, 43(3), 41–54. https://doi.org/10.17953/AICRJ.43.3.DHILLON

Wekker, G. (2016). White innocence: Paradoxes of colonialism and race. Duke University Press.

Simpson, A. (2007). On ethnographic refusal: Indigeneity, “voice” and colonial citizenship. Juncture, 9(4), 67–80. http://junctures.org/index.php/junctures/art icle/viewFile/66/60.

Pulido, L., & de Lara, J. (2018). Reimagining “justice” in environmental justice: Radical ecologies, decolonial thought, and the Black Radical Tradition. Environment and Planning E: Nature and Space, 1(1–2), 76–98. https://doi.org/10.1177/ 2514848618770363