Вільям Робінсон
Світова економічна криза та нападки на права імігрантів сплітаються у павутині фашизму ХХІ століття
Криза глобального капіталізму безпрецедентна як за своїм розмахом, всеосяжністю, ступенем екологічної деградації та суспільної розрухи, так і за рівнем розвитку озброєнь. Ми справді зіткнулися із кризою всього людства. Ще ніколи ставки не були такими високими – навіть наше з вами виживання опинилося під загрозою. Ми вступили в період великого хаосу та невизначеності, до часів миттєвих змін, що несуть численні небезпеки і далеко не завжди відкривають нові можливості.
У цій статті я розглядатиму питання кризи глобального капіталізму та певні уявлення про політичні реакції на цю кризу, зосередивши увагу на пропозиціях ультраправих сил та загрозі з боку так званого «фашизму ХХІ століття», особливо у Сполучених Штатах.
Перед лицем кризи нам потрібен аналіз капіталістичної системи, що в останні десятиліття зазнала суттєвих структурних перетворень. На даний момент світовий капіталізм переживає якісно нову транснаціональну, або глобальну фазу, що почалася у 1970-х і характеризується постанням справді транснаціонального капіталу та транснаціонального капіталістичного класу (ТКК). Транснаціональний капітал спромігся позбутися залежності від національної держави задля небаченого досі рівня накопичення, і разом із тим різко змінити глобальне співвідношення між класовими та соціальними силами на свою користь – і по всьому світу підважити силу народних та робітничих рухів після повстань 60-х та 70-х років.
Після свого виникнення транснаціональний капітал пережив дві основні хвилі найбільшого поширення у 80-х та 90-х, що викликало гіпернакопичення, чому сприяла розробка інформаційних технологій та комп’ютерів, впровадження неоліберальної політики і виникнення нових способів мобілізації та експлуатації глобальної робочої сили. Все це супроводжувалося черговим глобальним раундом первинного накопичення капіталу, виселенням сотень мільйонів людей, головним чином у сільських місцевостях країн Третього світу – всі вони стали внутрішніми чи транснаціональними мігрантами.
Перед нашими очима постала значно більш інтегрована система із панівними групами, що зосередили у своїх руках надзвичайно потужну транснаціональну владу та здатність контролювати глобальні ресурси та інституції.
Мілітаризоване накопичення, фінансові спекуляції – та присвоєння бюджетних коштів
Наприкінці дев’яностих система ввійшла до стадії хронічної кризи. Разюча соціальна поляризація та зростання нерівності допомогли породити глибоку кризу перенакопичення. Надмірна концентрація багатства планети в руках небагатьох поряд із прискореним збіднінням та позбавленням власності більшості населення змусила навіть учасників щорічного зібрання Світового економічного форуму у Давосі визнати те, що розрив між багатими й бідними по всьому світу є «найбільшою світовою проблемою», яка «породжує загрозу глобальної нестабільності та громадянських війн».
Всезагальна нерівність та збідніння широких мас означає, що транснаціональні капітали не можуть знайти продуктивних виходів для вивільнення неймовірних обсягів доданої вартості, яку вдалося накопичити на світанку ХХІ століття. В умовах кризи ТКК звернувся до кількох основних механізмів підтримки процесів глобального накопичення, тобто отримання прибутків.
По-перше, це накопичення за допомогою військової сили – проведення військових операцій та інтервенцій запускає цикли знищення та відбудовування, що приносить надприбутки для комплексу «армія-в’язниця-промисловість-безпека-фінанси», який постійно зростає. Зараз ми живемо в умовах глобальної військової економіки, межі якої простягаються значно далі за «гарячі війни» в Іраку та Афганістані.
Наприклад, війна з іммігрантами у Сполучених Штатах та в інших куточках світу, як і більш загальна тенденція до утисків суспільних рухів та вразливих категорій населення, є лише стратегією накопичення, незалежною від будь-яких політичних цілей. Війна з іммігрантами надзвичайно прибуткова для транснаціональних корпорацій. У Сполучених Штатах індустрія приватних в’язниць переживає справжній бум. Нелегальні іммігранти складають дедалі більшу частину контингенту американських в’язниць: їх утримують у приватних тюремних центрах і депортують силами приватних компаній, що діють за державним замовленням.
Не дивно, що Вільям Ендрюс, генеральний директор Виправної корпорації Америки (ВКА) – найбільшого приватного підрядника Сполучених Штатів у сфері тюремних центрів для іммігрантів – у 2008 році заявив, що «Послаблення законодавчого тиску… чи декриміналізація [іммігрантів] могли б негативно позначитися на попиті на наші установи та послуги». Так само не викликає подиву те, що ВКА та інші корпорації профінансували сплеск неофашистської законотворчої діяльності, спрямованої проти іммігрантів, у Арізоні та інших американських штатах.
Другий механізм – знекровлення бюджетів та присвоєння бюджетних коштів. Транснаціональний капітал використовує свої фінансові потужності для того, щоб підпорядкувати собі державні фінанси та накласти додаткові обмеження на працюючу більшість, результатом чого є дедалі більша соціальна нерівність та злидні. ТКК використав свою структурну владу для прискореного демонтажу залишків соціальних виплат та держави загального добробуту.
І третє – це божевільні фінансові спекуляції у світових масштабах, що перетворюють глобальну економіку на гігантське казино. ТКК вклав мільярди доларів у спекуляції на ринку нерухомості, на продовольчому, енергетичному та інших товарних ринках, на ринках облігацій (це вже безпосередньо стосується держбюджету та державних фінансів), та на всіх мислимих “деривативах”, починаючи від хедж-фондів і закінчуючи свопами, ринками ф’ючерсів, облігаціями, забезпеченими борговими зобов’язаннями, фінансовими пірамідами та схемами Понці. Після колапсу глобальної фінансової системи у 2008 році її життя повисло на волосині.
Це не циклічна, а структурна криза, тобто реструктуризуюча криза, подібна до тієї, яку ми пережили у 1970-х чи раніше у 1930-х, і вона потенційно може перетворитися на системну кризу, залежно від того, як соціальні агенти реагуватимуть на неї та на велику кількість непередбачуваних наслідків. Реструктуризуюча криза означає, що єдиним виходом із кризи є зміна структури системи, тоді як системна криза вимагає зміни самої системи. Кризовий період є часом швидких соціальних перетворень, коли колективні агенти та випадкові чинники відіграють вагомішу роль, ніж у часи системної рівноваги.
Реакції на кризу та Веймарська республіка Обами
Перед лицем кризи виникають різноманітні реакції з боку держав, соціальних і політичних сил. Зі всього переліку найбільше виділяються глобальний реформізм; відродження народного та лівого низового спротиву; відповідь ультраправих і фашизм ХХІ ст. Перш за все, схоже на те, що по всьому світу відбувається поляризація між правими та лівими, причому обидві сторони закликають до повстання.
Неофашистський бунт досить явно проявляється у Сполучених Штатах. Корені цього повстання сягають кількох останніх десятиліть: мобілізація ультраправих сил розпочалася в результаті кризи гегемонії, що була наслідком розгортання масової боротьби у 60-х та 70-х рр.; головним чином це стосується рухів за звільнення чорношкірих, латиноамериканців та інших народів третього світу, контркультурних течій та активної боротьби робітничого класу.
Неофашистські сили реорганізувалися у роки правління Дж.Буша-молодшого. Однак моя оповідь починається із виборів Обами.
Від самого початку проект Обами був спробою панівних груп відновити гегемонію після її послаблення за часів Буша (що супроводжувалося постанням потужного руху за права іммігрантів). Обрання Обами стало викликом системі на культурному та ідеологічному рівнях і похитнуло расові/етнічні засади, на яких від самого початку був заснований республіканський лад Сполучених Штатів. Втім, до проекту Обами ніколи не входили наміри поставити під сумнів соціо-економічний порядок; навпаки, він був спрямований на збереження та посилення цього порядку шляхом відновлення гегемонії, здійснення пасивної революції на противагу масовому невдоволенню та поширенню народного спротиву, що поволі просочилися до політичної системи протягом останніх років президентства Буша.
Італійський соціаліст Антоніо Грамші розробив поняття пасивної революції на позначення спроб панівних груп здійснити незначні перетворення згори для того, щоб перекрити можливості для низової мобілізації, спрямованої на більш радикальні перетворення. Невід’ємною частиною пасивної революції є кооптація низового лідерства, залучення його до панівного проекту. Домінуючі сили в Єгипті, Тунісі, по всьому Близькому Сході та у Північній Америці намагаються здійснити таку пасивну революцію. Що стосується руху за права іммігрантів, одного з найбільш активних у Сполучених Штатах, то поміркованих лідерів латиноамериканського істеблішменту прийняли до лона Демократичної партії та команди Обами (класичний приклад пасивної революції), в той час як масова база руху зазнає посиленого репресивного тиску з боку держави.
У ході своєї кампанії Обама скористався з масової мобілізації та прагнення народу до змін, небачених у Сполучених Штатах протягом багатьох років, і навіть сприяв поширенню подібних настроїв. Проект Обами кооптував бурю, що зароджувалася у соціальних низах, спрямував її на виборчу кампанію, а потім зрадив тим прагненням, коли Демократична партія по суті демобілізувала повстання за допомогою пасивної революції.
У цьому сенсі проект Обами послабив народну та ліву низову реакцію на кризу, що звільнило простір для правої реакції – проекту фашизму ХХІ ст., що перейшов до активної фази. Адміністрація Обами нагадує цим Веймарську республіку. Хоча соціал-демократи перебували при владі за часів існування Веймарської республіки в Німеччині у 20-х та на початку 30-х рр. ХХ ст., вони не слідували шляхами виходу з кризи, які пропонували ліві сили, а радше відтісняли бойові профспілки, комуністів та соціалістів на другий план, постійно потураючи капіталу та правим перед тим, як передати владу нацистам у 1933 році.
Фашизм XXI сторіччя в Сполучених Штатах
Я не вживаю термін «фашизм» необдумано. Існують певні основні риси фашизму, які я тут визначаю:
1. Поєднання транснаціонального капіталу з реакційною політичною силою
Таке поєднання розвивалося за роки правління Буша та ймовірно поглибилося б при тандемі Маккейн-Пейлін у Білому домі. В той самий час такі неофашистські рухи, як Рух Чаювання (Tea Party), а також неофашистські закони на кшталт Арізонського анти-іммігрантського закону, SB1070, широко фінансувалися корпоративним капіталом. Три сектори транснаціонального капіталу особливо виділяються у пошуку фашистських засобів у політичній сфері з метою накопичення ресурсів: спекулятивний фінансовий капітал, військово-промисловий оборонний комплекс, а також видобувні та енергетичні (особливо нафтові) сектори.
2. Мілітаризація та крайня маскулінізація
Оскільки процес мілітаризації сприяв зростанню бюджету Пентагону, який збільшився на 91% в реальних цифрах за останні 12 років, то вищі військові чини стали більш політизованими та втягнутими у прийняття політичних рішень.
3. «Цап-відбувайло», що служить для вивільнення соціальної напруги та протиріч
В цьому випадку це іммігранти та мусульмани зокрема. The Southern Poverty Law Centre нещодавно повідомив, що кількість організацій, які належать до «трьох гілок радикально правих – ненависницьких, націоналістичних екстремістських груп та патріотичних організацій зросла з 1 753 груп у 2009 році до 2 145 груп у 2010 році, тобто на 22%, після 40-відсоткового зростання у 2008-2009 роках».
Звіт за 2010 рік Департаменту з Національної безпеки вказує на те, що «праві екстремісти можуть залучати до своїх лав нових людей, граючи на побоюваннях щодо певних надзвичайних ситуацій. Економічний спад та обрання першого афроамериканського президента представляють унікальні можливості для правої радикалізації та вербування». Висновок звіту: «За останні п’ять років різні праві екстремісти, включаючи ополчення та білих шовіністів, почали сприймати іммігрантську тему як заклик до дії, гуртування та інструмент вербування».
4. Масова соціальна база
В цьому випадку ядром соціальної бази є білий робітничий клас, що історично користувався расовими привілеями і тепер відчуває витіснення та швидку низхідну мобільність через впровадження неолібералізму в США; його представники втрачають безпеку та стабільність, яку вони відчували у попередню фордистсько-кейнсіанську епоху національного капіталізму.
5. Фанатична ідеологія мілленіаризму, що включає расову/культурну перевагу на підставі ідеалізованого міфічного минулого та расистську мобілізацію проти «цапів-відбувайлів»
Ідеологія фашизму XXI сторіччя часто спирається на ірраціональність – обіцянка забезпечити безпеку та відновити стабільність є емоційною, а не раціональною. Фашизм XXI сторіччя є проектом, який не лише не робить різниці між правдою і брехнею, а й не потребує її.
6. Харизматичне лідерство
Таке лідерство до сих пір було відсутнє в США, хоча такі постаті як Сара Пейлін та Гленн Бек є свого роду новими архетипами.
Смертельне коло «накопичення-експлуатація-виключення»
Одним із нових структурних вимірів глобального капіталізму XXI сторіччя є різке збільшення світового «надлишкового» населення – ця частина маргіналізованих та усунутих від продуктивної участі в капіталістичній економіці складає приблизно третину людства. Потреба забезпечення громадського контролю за цією масою людей, що живе в трущобах, дає потужний імпульс неофашистським проектам і полегшує перехід від соціального забезпечення до соціального контролю, інакше кажучи, до т.зв. «поліцейської держави». Така система стає дедалі жорстокішою.
Теоретично встановлено, що в умовах капіталістичної глобалізації такі суперечливі функції держави, як накопичення та легітимація, не можуть виконуватися одночасно. Економічна криза загострює проблеми легітимації для панівних груп, і таким чином кризи накопичення, такі як ця, продукують соціальні конфлікти і проявляються у вигляді спіральних політичних криз. По суті, здатність держави діяти як «фактор згуртованості» в рамках соціального порядку погіршується настільки, що капіталістична глобалізація та ідея накопичення або комерціалізації проникають до кожного аспекту життя, і тому «згуртованість» вимагає дедалі більшого соціального контролю.
Процеси витіснення та виключення прискорились з 2008 року. Система відмовилася від широких верств населення, що опинилися в смертоносному колі накопичення, експлуатації та виключення. Система навіть не намагається інтегрувати цю «зайву» частину населення, а скоріше намагається попередити та нейтралізувати її реальні або можливі вияви непокори, криміналізуючи бідні та знедолені верстви населення, у деяких випадках демонструючи свою схильність до геноциду .
Оскільки держава відмовляється докладати зусилля до забезпечення законності серед широких верств населення, які опинилися в рамках категорії «надлишкової» або надексплуатованої (super-exploited) робочої сили, вона вдається до цілого ряду механізмів примусового виключення: до масового ув’язнення та тюремно-промислових комплексів, до всюдисущої поліції, до маніпуляції простором новими методами, до надзвичайно репресивного антиіммігрантського законодавства, до ідеологічних кампаній, спрямованих на оману та пасивність людей невеликим рівнем споживанням та фантазіями.
Фашизм XXI сторіччя не виглядатиме як фашизм XX сторіччя. Окрім усього іншого, здатність панівних груп контролювати та маніпулювати простором та здійснювати безпрецедентний контроль над ЗМІ, засобами комунікації, виробництвом символічних образів та повідомлень означає, що репресії можуть бути більш вибірковими (як ми бачимо, наприклад, в Мексиці чи Колумбії), а також організованими юридично, аби масові «легальні» ув’язнення відбувалися в концентраційних таборах. Більше того, здатність економічних сил визначати результати виборів дозволяє фашизму XXI сторіччя проявлятися без порушення електоральних циклів та конституційного порядку.
Сполучені Штати на сьогодні не можна охарактеризувати як фашистську країну. Тим не менше, всі умови та процеси, необхідні для цього, присутні, і соціальні та політичні сили, які стоять за цим проектом, швидко мобілізуються. У більш загальному плані, за прикладами останніх років, такий політичний проект включатиме в себе продовження вторгнення Ізраїлю в сектор Газа та етнічні чистки палестинців, накладення ярлика «цапів-відбувайл» та криміналізацію робочих-іммігрантів, а також Рух Чаювання в США, геноцид в Конго, окупація Сполученими Штатами та ООН Гаїті, поширення руху неонацистів та скінхедів в Європі, інтенсивні індійські репресії в окупованому Кашмірі.
Противагою фашизму XXI сторіччя має бути скоординована боротьба у відповідь з боку глобального робітничого класу. Єдиним реальним виходом із кризи глобального капіталізму є масштабний перерозподіл багатств та влади на користь бідної більшості. І єдиний спосіб, у який такий перерозподіл може відбутися – це масова транснаціональна низова боротьба.
Вільям Робінсон – професор соціології та глобалізації в Каліфорнійському університеті, Санта Барбара
Джерело: Аль-Джазіра.
Переклад Остапа Кучми та Дениса Лаврика
