Коли Анґела Меркель оголосила, що Німеччина радо відкриє двері біженцям і тимчасово не застосовуватиме Дублінські угоди, згідно з якими «нелегально» прибулих до європейської країни осіб можна депортувати до першої країни в’їзду, європейська та міжнародна преса вибухнули оплесками. Браво, канцлерине! Яка смілива політика! Її готовність допомогти потерпілим подає приклад усій Європі! Німецький народ, що зустрічає біженців оплесками на вокзалах і висловлюється на підтримку прийняття біженців у опитуваннях, та його керівники гідні одне одного! Висловлювали навіть думку, що Меркель заслуговує на Нобелівську премію миру. У деяких виданнях дивувалися: ба, що сталося з німцями? Чи це не ті самі німці, що змушували уряди Південної Європи міцніше затягувати паски всупереч думці та елементарним потребам її народів? Чи справді німецький міністр фінансів Шойбле, не готовий поступитися жодним євро в переговорах щодо грецького боргу, і німецький міністр фінансів Шойбле, готовий терміново знайти додатково 6 мільярдів євро на прийняття біженців – це та сама особа? І чому раптом після цього широкого жесту міністр внутрішніх справ оголосив останньої неділі про запровадження контролю на кордоні з Австрією? Це що, знову поворот на 180°? Загадковий і непередбачуваний народ ці німці.
Ніякої загадки тут немає – достатньо лише усвідомити одну вкрай просту річ. Правда, ціною цього усвідомлення стане й припинення віри в те, що дії німецьких еліт пояснюються щирим гуманізмом. Німецький уряд і дві найпопулярніших партії, насамперед ХДС/ХСС, партія канцлерині, дуже тісно пов’язані з інтересами німецької індустрії. Ця індустрія переживає розквіт, значною мірою завдяки величезним обсягам експорту, і в багатьох галузях бракує робочої сили. Непрямим підтвердженням того, що власники підприємств зацікавлені в активному прийнятті мігрантів, є їхнє звернення до уряду з проханням спростити процедуру прийому шукачів притулку на роботу. Управління потоками робочої сили після Другої світової війни було наріжним каменем німецької міграційної політики. Коли безробіття було низьким і треба було наймати нових людей – можливості для в’їзду відкривалися. Коли безробіття зростало й більшій кількості мешканців Німеччини доводилося отримувати відповідні виплати з бюджету – для охочих приїхати за кращою долею вмикали червоне світло. Наведений нижче графік, складений за даними офіційної німецької статистики, ілюструє цю політику більш ніж наочно.
Тобто уряд та індустрія готові приймати не «людей», що тікають від війни, голоду, чи просто хочуть жити «по-людськи», а робочу силу, яка допоможе генерувати прибутки підприємств та, відповідно, поповнювати державний бюджет. За «гуманізмом» уряду нечасто помічають одну важливу деталь, а саме те, що нова імміграційна політика включає не тільки відкриття для біженців, а й закриття для «економічних» мігрантів. Для осіб, що приїхали з країн, які згідно з німецькою та європейською політикою вважаються «безпечними», на кшталт Сербії чи Боснії, тепер настають складніші часи – їх буде простіше депортувати або просто не впустити. Війна є причиною для «співчуття», голод – ні. Якщо ви сирійський інженер, чий будинок зруйновано, двері для вас відкриті. Якщо ви представник ромської громади з Сербії, чиє життя було нестерпним, бо ви не могли знайти роботу та відправити дітей до університету – на вас гуманізм німецьких еліт не поширюється. Якщо ви приїхали з Ефіопії, бо не мали що їсти або втомилися від косовських бідності та хаосу – так само. Адже тоді ви зможете запропонувати німецьким роботодавцям менше затребуваних навичок, а до соціальних служб звернетеся з більшою ймовірністю, ніж кваліфіковані та більш-менш заможні сирійські біженці. Особливість останньої хвилі імміграції до Німеччини – саме у високій кваліфікації новоприбулих: 44% цих людей мають вищу освіту, цей показник вищий, ніж серед іммігрантів попередніх хвиль і навіть серед населення Німеччини в цілому. Словом, біженці для німецьких еліт – не мета, а засіб. Між жорстким диктатом щодо грецької політики та «відкриттям» для біженців нема ніякої суперечності, в основі обох – інтереси німецького капіталу. В обох випадках грає роль і політичний розрахунок: Меркель добре відчуває кон’юнктуру громадської думки та робить жести, яких від неї сподіваються потенційні виборці. Нарешті, важливі й імперативи демографічної політики: для підтримання балансу між віковими категоріями країні потрібні молоді іммігранти, адже за рахунок самих лише народжень цей баланс не відтворюється. Тобто, з якого боку не глянь, біженці – це засіб досягнення економічних чи політичних цілей, а не мета. Наскільки таку політику можна назвати гуманістичною – вирішуйте самі.
Але, на щастя, «німецький народ» – це не тільки еліти, не тільки уряд та господарі підприємств. Зусилля пересічних німців, котрі йдуть навчати біженців німецької мови, пропонують їм власне помешкання, несуть їм харчі та одяг, виходять на вулицю, аби заблокувати ксенофобські марші, – усі ці зусилля гідні подиву та захоплення. Так, їхні дії зараз резонують із риторикою політиків і медійним дискурсом; але не факт, що тоді, коли безробіття знову почне зростати, Німеччина закриє кордони, а Меркель чи її наступники заявлятимуть щось там про «небезпеку мультикультуралізму» чи «християнське коріння нашої європейської цивілізації», ці люди доброї волі й далі говоритимуть з політиками в унісон. Адже зараз вони налагоджують дружні зв’язки з тими, що поки ще заледве говорять німецькою, а невдовзі можуть стати німецькими громадянами, та інтеріоризують просту максиму «допоможи будь-якій людині в біді». Пропаганді ксенофобії, прямій чи завуальованій, вони можуть уже й не довіритися, навіть за іншої економічної кон’юнктури. Саме тоді й зникнуть остаточно псевдопитання про загадкових німців, саме тоді й розвіється поширюваний навіть через просвічені видання міф про національний характер і спільність національних інтересів. Можливо, це станеться навіть уже дуже скоро: сьогодні країни з потужними економіками, експорт до яких є однією з основ німецького добробуту, переживають складні економічні часи. Вочевидь, Китай, Росія, Туреччина, Бразилія тощо вже завтра купуватимуть у Німеччини менше. І задоволення попиту на озброєння, який, імовірно, зростатиме, цього падіння не компенсує, а ось проблему біженців – посилить.