Хасиди й Умань: те, про що мовчать у медіа

Тарас Саламанюк

Коли я сказав своїм батькам, що збираюсь їхати в Умань, ті розхвилювалися не на жарт. Ще б пак, окрім давньої козацької чи гайдамацької слави, це місто відоме насамперед своїми незвичними гостями хасидами та їхніми витівками, про які нам люб’язно постійно повідомляють медіа. Словом, мандрівка сина в десятитисячне море паломників-чужинців, що нібито бурно і зухвало святкують свій Новий рік — резонна причина для занепокоєння. Навіть якщо він хоче там провести якесь свої невеличке дослідження.

Тим не менше, саме ця однобокість і тягла мене туди. «Не може ж все бути так погано, — думав я. — Хасиди — такі самі люди, як і ми. А отже, окрім того негативу, який нам так рясно повідомляють у ЗМІ, мусять бути і кипи позитиву від їхнього прибуття сюди». Тому в переддень Рош Га-Шана (юдейський Новий рік) ми з друзями вже були в дорозі до Умані.

Звісно, після всіх цих крамольних сюжетів (щоб ознайомитися з ними, достатньо набрати в пошуковику запит на новини зі словом «хасид») очікуєш одразу після прибуття в Умань побачити натовпи ортодоксальних євреїв, які снують туди-сюди. Яке ж було моє здивування, коли ні до приїзду на автовокзал, ні після нього нам так і не трапилося жодного (жодного!) хасида. І лише коли ми добралися в центр маршруткою, на зупинці сумирно сиділи перші троє. Ось, — подумалоcь тоді, — зараз вони почнуть з’являтися! Але й після цього нікого з хасидів так і не виявилось. А найбільш хасидською зовнішністю — з борідкою, в круглих окулярах і капелюсі — міг похвалитися, напевно, я сам (так ось чому на мене так озиралися місцеві!).

Тільки потім з’ясувалося, що паломники здебільшого розташовуються лише в одному районі міста Умані, але розташовуються справді так інтенсивно, що вулиці цього району стають схожими на іноземні (там і знімають свої скандальні сюжети телевізійники). Та й сам квартал був фактично виведений із місцевої юрисдикції: вхід до хасидів — лише за спецперепустками. Нічого такого ми, звісно, не мали, тому не залишалося нічого іншого, ніж самим перевтілитись у хасидів і податися туди, завчивши єдину корисну фразу на івриті: «Вибачте, але я не розумію івриту» ^[1].

Чесно кажучи, спочатку я був шокований. Враження від побаченого можу порівняти хіба тільки з випадками, коли я вперше потрапляв на футбольний матч або музичний фестиваль. Але, на відміну від перших двох, тут усі говорили цілком незрозумілою мені мовою й одягалися ну дуже вже дивно. Словом, я пережив культурний шок. Найбільше застороги у мене тоді викликало те, що хтось із моїх сусідів-хасидів розкриє нашу чужорідність, побачивши, що ми вибиваємося з навколишньої гармонії (саме як гармонія все навколо і виглядало), та викриє нас, видавши кілька своїх незрозумілих слів та дізнавшись, що єдине, що ми знаємо з івриту — це те, що ми його не знаємо. Як результат, нас (у кращому випадку) з ганьбою (наприклад, обпльованими) проженуть, а в гіршому — здійснять над нами самосуд і каменують чи просто затопчуть. Так тоді мені уявлялося.

Але минуло трішки часу, і я зрозумів: усім до мене тут байдуже. Хасиди просто бігали по своїх справах — чистили взуття, омивали руки, брали безплатну їжу (її там купа!), заходили в синагогу і просто спонтанно молилися (про це трохи пізніше). Все те саме міг робити і я. Тому, посмілішавши, я розгледівся і почав нарешті робити те, за чим, власне, сюди і прийшов — проводити своє дослідження.

Культура

Слід зазначити, що хасидизм — містичний підвид юдаїзму — виник як опозиція до догматично-обрядового формалізму і ортодоксії та наголошував на емоційному й досить егалітарному осягненні бога. Наприклад, хасиди вважають, що один простий єврей кращий, ніж тисяча тлумачів. А одна зі шкіл хасидизму — школа рабі Одессера — взагалі ставить собі за мету постійно веселитися. Особливо в антиформалістському плані мене вразили їхні моління, які могли спонтанно виникати просто-таки будь-де — достатньо лишень комусь одному (кожен чоловік у хасидизмі є рабином) завести початок. Як і не було в них жодного священного трепету щодо своїх храмів^[2] — у синагогу входили абияк, ніхто перед тим спеціально не складав руки чи схиляв голову, багато-хто спокійно розмовляв собі в той час як інші молилися там, а дехто взагалі спав на лавах.

Разом із тим, хасидизм притяг із собою з ХVIII століття (часу свого виникнення) купу законсервованих традицій. Перш за все це відчули мої подруги, з якими ми разом пробралися до хасидського кварталу. Одягнуті в суцільний закритий одяг (спідниця до п’ят, комір під шию, хустка на голові), обов’язковий для хасидок, вони не могли ні поговорити з жодним хасидом (крім нас, звісно), ні вільно набрати їжі, ні зайти до синагоги. Тобто формально, звісно, могли, але одразу після Рош Га-Шана починаються так звані Десять днів Трепету — такий собі великий піст і дні каяття в одному флаконі. В цей час утримання, молитов, голодування та згадування про свої провини хасидам думати про жінок не можна. Все це вирішується простим і грубим сексистським способом — не допускати присутності «спокусниць» (власне, хасидок). А якщо вони вже й присутні, то повинні тихо, сумирно йти за своїм чоловіком, не промовляючи до нього першою ні слова. Тому й не дивно, що хасидок за весь час ми побачили тільки двох. На, в теорії, спільному неформальному містичному шляху пізнання^[3] вони виявляються принципово порізно з чоловіками в суспільних практиках.

Ще трохи цікавої інформації в цьому плані розповіли місцеві мешканці — підприємці, які тримають кіоски в хасидському кварталі. Як виявилось, у сучасному технологізованому світі юдеям досить складно визначити (не)кошерність їжі. Тим паче, складно зробити це ортодоксам-хасидам, які пильно дотримуються всіх старих приписів. Тим не менше, вихід було знайдено. Якщо кошерність їжі не можна визначити логічно, її може встановити ребе (духовний лідер групи). Ось і виявляється, — розповідають підприємці, — що одні хасиди купують вітчизняний алкоголь, інші — ні, для одних кошерна кола і некошерний спрайт, для інших — навпаки. Просто все залежить від того, хто і скільки заплатив ребе перед тим^[4].

Схожу ситуацію можна спостерігати й у ставленні до техніки. Під час свят ортодоксам суворо заборонено не тільки користуватись технікою, але й бути записаними/знятими за допомогою неї^[5]. Саме з цієї причини мені так і не вдалося отримати вичерпного записаного інтерв’ю з хоч якимось хасидом (вперше, коли я підійшов до них, ще не знаючи такої норми, мені навіть погрожували розбити диктофон). Зате телевізійники в цьому ортодоксальному натовпі почуваються як риба у воді, снуючи всюди і влазячи своїми камерами ледь не в лице кожного особливо колоритного (як їм здалося) хасида. Звідки такий спокій? Просто ребе їх ігнорують, а як співається у відомій хасидській пісні — те, що робить ребе, роблять і всі хасиди.

Прикметно, що саме за це у XVIII—XIX столітті хасидизм і критикувало Єврейське Просвітництво (Гаскала) та пізніші освічені євреї: надмірний акцент на емоційному пізнанні і на ребе як релігійних провідниках у ньому. Як результат, у хасидизмі виходить та сама авторитарна система догм, вибудована, однак, не за давніми псевдораціональними приписами, а за цілком ірраціональними забаганками їхніх символічних тлумачів — ребе, піднесених до непорушного сану Цадика. Просвічені євреї придумували цілу масу анекдотів та іншого фольклору про хасидів, які дуже наочно показували свої вади (цікаво, що навіть згадану хасидську пісню придумали саме їхні опоненти). І просвітницька критика свого часу таки досягла мети — вагома частка хасидів відмовилася від власних ортодоксальних переконань. Зрештою, додатковий удар по хасидській ортодоксії на початку ХХ століття доповнили бундисти та сіоністи, які своїми альтернативними суспільними проектами (соціалістичними чи націоналістичними, відповідно) успішно витісняли діаспорні релігійні настрої серед євреїв. Особливо успішно в свій час це виходило в перших — «Бунд» настільки вдало працював на ниві культури, що для багатьох євреїв діаспори соціалізм став неодмінним атрибутом власного єврейства.

"У Ізраїлі до хасидів ставляться дуже специфічно: палка ненависть з використанням юдофобського дискурсу — звичайне явище."

Тим не менш, хасидизм знову на підйомі. Про це можна судити бодай з чисельності паломників в Умань — вона постійно зростає, і цього року вперше сягнула більше ніж 30 тисяч. Звісно, тут можна вказати і на демографічний чинник (мовляв, у традиційних патріархальних сім’ях хасидів набагато більше дітей, ніж у звичайних єврейських пар), і на те, що бундистів було майже знищено разом із європейським єврейством під час Голокосту (а тому залишилася лише сіоністична опозиція хасидам). Але ж змінилося і саме ставлення до хасидизму в інших євреїв. У Ізраїлі до хасидів ставляться дуже специфічно: палка ненависть з використанням юдофобського дискурсу — звичайне явище. Однак саме там і зосереджені сіоністи, а їм є за що ненавидіти хасидів — антисіоністів у тій чи іншій мірі. Інша справа — єврейська діаспора, в якій порожню нішу знищеного бундизму у великій мірі назад зайняла ортодоксальна течія. Так, на паломництві в Умані можна було побачити не тільки ультратрадиційних хасидів, але й цілком сучасних респектабельних євреїв із США, Італії, Швеції та інших країн (власне, мій друг, з яким я приїхав в Умань, також неортодоксальний єврей, але йому, однак, було дуже цікаво долучитися до цього хасидського дійства). Цікаво, що щороку в таких паломників міліція вилучає наркотики — хоч це й неприпустимо за релігійними приписами. Однак те, що ці псевдохасиди приїжджають на паломництво відтягнутися і відірватися від сім’ї, чомусь не заважає їм вважати себе причетними до хасидизму, і найбільш активний опір це викликає у відділах боротьби з наркотиками української міліції, а не у справжніх хасидів.

З усього сказаного можна виснувати, що діаспорне єврейство на загал більше не ставиться до хасидизму як до темного недолугого пережитку. Звісно, воно і не відчуває до нього, як раніше, священного трепету, але сам образ хасида став одним із елементів (хай і поверхових) навколоєврейської діаспорної ідентичності.

Щоб краще зрозуміти цю зміну, варто звернутися до концептів відомого хорватського філософа Бориса Будена, який досліджує феномен релігії в пост(сучасну/індустріальну/комуністичну) добу. Згідно з Буденом, релігія через демонтаж суспільства як цілого різними індивідуалістичними економічними практиками (не в останню чергу пов’язаними з неоліберальною політикою) перестала бути особливою сферою «неземної істини», тобто компенсацією конкретної соціально-економічної злиденності суспільства, за що її критикували раніше атеїсти. Ця критика більш не чинна, адже в нових умовах егоїстичного індивідуалізму, що існує без суспільства, а лише з розрізненими ідентичностями, релігія більше не виконує (та й не могла б виконувати) своїх старих функцій. Натомість, фрагментарно переносячись у поле культури ідентичностей, вона займає нове «тепле місце» в кузні нових спільностей. Тобто частково бере на себе функції втраченого суспільства, гарантуючи своїм носіям «майже справжні» відчуття колективності та солідарності.

Відтак, навіть якби бундизму євреїв вдалося якимось чином уникнути винищення, це б істотно не змінило ситуації. Зі втраченим суспільством (за Буденом) місце бундистів, запевне, було б десь там, де і традиційних європейських соціал-демократів — позірно зліва, цинічно справа: вони брали б участь у політичному ляльковому спектаклі на фоні безкрайого неоліберального консенсусу. Те саме стосується і начебто загрозливої динаміки хасидської демографії. Йдеться не про дві конкуруючі біосоціальні спільності «консервативних» і «прогресивних» євреїв, які чимдуж змагаються поміж собою в дітонародженні, а про конкретну аномію. Вона виникає на гіперіндивідуалізованих суспільних руїнах, і її з необхідністю треба чимось заповнити. Цим чимось у єврейській діаспорі часто і виступає приналежність до хасидизму, тому-то нею більше і не гидують решта «прогресивніших» євреїв, а, навпаки, котують як соціальний протез, який обіцяє віднайдення колективних коренів та втраченої солідарності посеред моря егоїстичного неолібералізму. Хасидське ж паломництво до Умані можна вважати мандрівкою в пошуках втраченого суспільства, відродженого в релігійних ілюзіях, що перекладені мовою культурних ідентичностей.

Інша справа, що, прибуваючи до уманської «землі обітованої»^[6], паломники застають темний бік неоліберальної політики культурних ідентичностей: ненависть і конфлікти. Це розрізнення. В Умані особливо не вітають маніфестацій відмінних ідентичностей у публічній сфері. Так, місцеві жителі, яких ми зустрічали у кварталі, зазвичай розповідали, що «хасиди не є проблемою», «вони такі ж, як інші люди», «всюди є свої схиблені, але більшість нормальні». Однак щоб пересвідчитися в побутуванні іншої думки, достатньо було вийти з кварталу вночі у хасидському одязі. Щонайменше кілька разів нас зупиняли місцеві. Рятувало тільки те, що на їхні питання ми відповідали українською, а не івритом чи їдишем. Хоча навіть із цим одного разу мало не дійшло до бійки, тому довелося поспіхом утікати. Те саме відбулося, коли вже перед самим від’їздом до нас причепився якийсь п’яний уманчанин і, прийнявши нас за хасидів (навіть без хасидського одягу), почав втовкмачувати, як він нас (себто їх) ненавидить і чому нам треба забиратися звідси. На щастя, скоро під’їхала маршрутка, і ми таки успішно забралися.

Не надто краща ситуація і поміж самих паломників. Так, оскільки більшість із хасидів під час свого перебування в Умані не виходять із кварталу паломництва, вони не відчувають загрози з боку місцевих. Трапляються лише поодинокі випади з боку деяких п’яних чи просто схиблених хасидів у бік уманчан, які надзвичайно успішно каналізуються в образ злісного хасида в медіа. Як показово зазначив один із паломників, респектабельний єврей з Італії зі знанням англійської, в розмові зі мною: «Мені байдуже до місцевих жителів, я з ними майже не стикаюся». Тим не менш, одні хасиди дуже навіть стикаються з іншими — і, як пояснили місцеві жителі, ці сутички не завжди дружні. За їхніми словами, саме з причини виникнення раз по раз гострих конфліктів між самими паломниками, а не як захист від ультраправих (вони-то, мовляв, теж є, але цього року не надто активні, — тим паче, не пробираються крізь КПП у квартал), тут і чергують численні міліцейські патрулі (деякі навіть із собаками!). Як пояснив продавець з одного кіоску в кварталі: «Це вам так здається, що тут хасиди одні й ті самі, всі на одне лице. Насправді вони сюди з’їхалися з різних країн, різних культур, розмовляють різними мовами, навіть одягаються по різному. Ось ці в білому і міхових шапках — багатші, інші — бідніші. Тому не дивно, що вони часто конфліктують».

Справедливості заради слід зазначити, що за весь час перебування ми (на щастя?) так і не стали свідками якогось міжхасидського конфлікту, як і хасидських нападів на уманчан — тим не менш, ризикову поведінку у паломників (як от постріли з травматичної зброї, образливі жести на адресу місцевих) спостерігали не раз. Тобто всі поговори про хасидів цілком можуть виявитися стереотипними очікуваннями — роздутими медіа в загальний образ хасида прикрими одиничними фактами і прецедентами.

Та не варто забувати, що в уманській ситуації домінують культурні ілюзії  з боку хасидів (утопічні),  і з боку уманчан (антиутопічні). До цього варто додати ще й жалюгідний стан місцевої «гуманітарної інфраструктури», що утримує культуру дискусії поміж пересічними уманчанами лише силою соціальних норм. Достатньо ж цим нормам ослабнути (внаслідок темряви, алкоголю чи просто непорозумінь), як дискурс (хай і позірної) раціональності підміняється дискурсом сили. І тут вже байдуже, які вади хасидів справжні, а які бажані — вони виступають у ролі жертв, бо вибиваються із пересічних ідентичностей. Тим не менш, і самі хасиди не залишаються в програші. Підбурювані утопічними очікуваннями і відчуттями віднайденої псевдосолідарності, вони — при такій-то кількості! — цілком можуть нанести зворотній, не менш потужний удар. У результаті, виходить ескалація конфлікту та невинні жертви, як ось у цьому випадку.

Отже, можна констатувати, що утопія культурної розмаїтості в Умані чинна лише під куполом ізольованого кварталу та й то з постійними міліцейськими патрулями, за межами ж його для паломників панує цілковита антиутопія, де бути хасидом, особливо в ситуаціях послаблення соціальних норм, доволі небезпечно.

Економіка

Разом з тим, украй наївно було би виокремлювати в уманській ситуації з хасидами лише культурну складову — це може дати лише поверхову характеристику. От, наприклад, чому уманчани поза кварталом так негативно ставляться до хасидів? Можна багато наголошувати на недостатньому рівні толерування іноземців з боку громадян України, але ж толерантність не виникає з нічого сама по собі. Для неї потрібна певна вже згадувана гуманітарна інфраструктура, цілком занедбана в Умані, яка, очевидно, зовсім не фінансується з потенційних надходжень у бюджет міста від паломницького туризму.

Тому варто пошукати відповідей в інших сферах. А саме в економіці — адже за межами звичного розгляду залишається принципова економічна нерівність між місцевими жителями і паломниками. Тут варто зазначити, що хасиди-паломники самі по собі, у себе вдома є часто небагатими людьми, вони можуть бути бідніші навіть за місцевих жителів, які їм так сильно заздрять. Те ж, що робить їх такими значними в час паломництва — це спонсорський капітал, за кошт якого вони й живуть (хоча багатьом і так доводиться спати в наметах чи на голій землі). Натомість вони пропонують свої послуги, тобто єдине, що може запропонувати малоімущий хасид на паломництві — помолитися. Так, в інших країнах часто можна побачити  оголошення, що молодий хасид шукає спонсора для поїздки в Умань, де обіцяє ледь не цілодобово (хороші практики із самоексплуатації!) молитися за свого бенефіціара. Що ж, якщо не можна заслужити спасіння самому, за нього треба заплатити — цілком «здорова» капіталістична логіка.

"За деякими даними, пересічний паломник щодня в середньому витрачає від 100 до 300 доларів, а загальна сума, яку паломники залишають в Умані за період вересневих святкувань, становить близько 7,5 млн."

А далі в дію вступають гроші. Вони через хасидів-паломників (якими би традиційними чи ірраціональними ті не були) великим туристичним капіталом щороку масово нахлинають в Умань.  За деякими даними, пересічний паломник щодня в середньому витрачає від 100 до 300 доларів, а загальна сума, яку паломники залишають в Умані за період вересневих святкувань, становить близько 7,5 млн. Здавалось би, достатні кошти як для облаштування муніципальної інфраструктури, так і для забезпечення певного благополуччя жителям міста. Тим не менше, в Умані ще досі багато де немає цілодобового водопостачання, розбиті дороги, облізлі будинки. Найгостріше злиденність міської інфраструктури відчувається саме тоді, коли прибувають нібито прибуткові хасиди. Купи сміття лежать по місту, особливо поблизу кварталу паломників — їх ніхто не встигає прибирати^[7], а часом, не витримуючи зростання навантаження, забивається хиленька каналізація. Зрозуміло, що 30 тисяч паломників на 90 тисяч місцевих жителів — це неабиякий тиск на комунальні служби, але ж отримані гроші мали би з лишком на весь рік окуповувати витрачені зусилля та ресурси.

Ще гірша ситуація для місцевих, зайнятих в обслуговуванні паломників. Серед усіх уманчан є невелика частка щасливчиків — тих, хто володіє нерухомістю в кварталі чи поблизу нього. Їм-то, завдяки здачі свого майна в оренду, і вдається отримувати чималі прибутки в часи масового напливу паломників. Всі інші змушені користатися лише об’їдками з «пишного хасидського столу». Хтось прибирає, хтось прислуговує при кухні, а хтось розвозить хасидів. Мені вдалося поспілкуватися з деякими із таких роботяг, і я виразно переконався, що трудові умови в них такі, що не позаздриш. Ось що переповідав мені один із прибиральників, з яким я розговорився на перекурі: «Поняв, я вже працюю майже дві сутки, останній раз спав дві години. Сезон, сам понімаєш. А вобщє, нам кажуть, ну, коли вони приїжжають, по чотири години відсипатись, роботи купа». Чи доплачують їм за такий жорсткий переробіток? «Нє, нічо такого, — відповідає товариш мого співрозмовника, якому на вигляд 13-15 років, — 10 гривень за час. Кажуть, на кухні получають більше — 12, але ми — 10». Мізерна зарплата, використання дитячої праці — і це при тому, що, як зазначають зайняті там хлопці, самі хасиди платять за їхню роботу 10 доларів за годину. І хоч, можливо, ця сума і завищена, зрозуміло, що більша частка грошей паломників просто йде в кишеню комусь із місцевих «турагентів». Іншу історію розповів молодий охоронець одного з хасидських будинків у кварталі, його роботодавець — власник цього будинку, хасид із США: «Минулого року ще платили по 12, але тепер тіки по 10. Просто мій роботодатєль прознав, шо тут і до чого, шо люди готові йти і за меншу ціну…» Разом із тим, усі опитані хлопці загалом прихильно ставляться до явища паломництва. Ось як пояснює це один із них: «Я вопщє до цього положитєльно ставлюсь. Тоєсть в міський бюджет, на розвиток грошей ніфіга не йде — дороги, зданія, все як було непоремонтоване, так і є. Зате в когось з’являється нова машина. […] Але я хоч можу тут трохи заробить. Я студент, поняв. Працюю тут ще з квітня місяця — і вже копійка є. Де б я так ще зміг».

Не так лояльно налаштовані місцеві, не залучені безпосередньо (або мало залучені) до обслуговування хасидів. Для них головною реальністю є не змога заробити, а дисфункція муніципальної комунальної структури під тиском приїжджих паломників. Наприклад, пара пенсіонерів, з якими вдалося поговорити біля кварталу паломників, наголошували: «Від тих хасидів один бардак! Приїжджають тут, смітять. […] А нам ще й нашу пільгову маршрутку відмінили. Раніше вона тут ходила, а зараз хасиди приїхали, то нельзя. От, ми, старенькі, і мусимо пішки перти». Щось схоже нам розповідав і той п’яний чолов’яга, що причепився до нас уже перед самим від’їздом. Почавши з типового аргументу про «діда-прадіда», далі він розповів, що сам змушений підзаробляти в нас (тобто у хасидів), підвозячи. Але, чесно, терпіти нас не може, бо смітимо всюди і, взагалі, мовляв, для чого ми тут потрібні, коли і самі українці порядок у себе навести не можуть. При цьому будь-яку реакцію з нашого боку — веселу, вічливу, серйозну — він сприймав виключно як глум. Відчувалося, що в своєму звичному житті цей чоловік надзвичайно фрустрований від того соціального лиха, яке є реальністю для тисяч маленьких українських міст. Тим не менш, це лихо набуло для нього досить простого втілення — паломника-хасида (яких, фактично, так само експлуатують їхні беніфіціари для відмолення своїх гріхів). А ще й виходить так, що він йому (образу цього лиха) змушений для підробітку прислуговувати. Тому не дивно, що під дією алкоголю чолов’яга намагався випустити пару, компенсувавши своєю агресивною реакцією нашу (тобто хасидську) статусну вищість.

Отож, як бачимо, все починається ще зі спонсорів. Вони за певні суми купують молитовну робочу силу паломників. Ті, у свою чергу, спрямовуються потужними потоками туристичного капіталу до Умані, але через його зовсім неблагодійний для місцевих жителів характер зовсім не каналізуються  в прийнятне для уманчан річище, а набувають характеру стихійного лиха. В кращих традиціях дикого капіталізму паломницька туріндустрія диктує свої жорсткі економічні правила, поєднуючи їх зі своїм консервативним характером і цим підкріплюючи поверхове культурне розрізнення залізними фінансовими аргументами. Хасиди перетворюються на VIP-фігур, яких охороняє за щільним заслоном міліція, в той час як решта жителів змушені терпіти навантаження на непідготовлену для такого напливу паломників інфраструктуру їхнього міста, а часто й прислуговувати паломникам за умов жорсткої експлуатації з боку місцевих чи іноземних капіталістів, щоб заробити хоч щось (середня заробітна плата в Умані — близько 2300 гривень).

Ситуація ускладнюється ще й майже повсюдною тінізацією прибутків, отриманих від хасидів. Наприклад, з минулого року від паломників у міський бюджет надійшло лише 800 тис. грн, тоді як витрачено з нього було 15 млн грн. Власне, Умань залежить від державних дотацій. Куди ж осідає весь той надприбуток, який щороку в Умані залишають хасиди? Очевидно, що у кишенях вузького кола місцевої еліти, яка, поєднуючи адмінресурс із жорстким експлуатаційним бізнесом, домагається свого. Вона ж, в основному, і зацікавлена говорити про толерантність до хасидів. І байдуже їй, що для цієї толерантності потрібно створювати відповідні умови, а не залишати місто напризволяще на злиденному економічному ґрунті при напівмертвій інфраструктурі, що тільки агонізує з приїздом паломників. Отож, такі порожні балачки, що принципово полишають критичні економічні проблеми і розгортаються виключно в культурницькому ліберальному русі, тільки грають на руку ультраправим із партії ВО «Свобода». Їм дуже просто під загальне обурення уманчан заперечити толерантність і розгорнути свою однобоку ксенофобську критику. Так, за даними моніторингу протестів Центру дослідження суспільства, з 23 протестних акцій, що відбулися в Умані за 2010-2012 роки, близько 60% мали в тій чи іншій мірі виражений антисемітський характер. Характерно, що в більшості з них намагалися висвітлити паломництво хасидів як головну причину інфраструктурної злиденності міста, граючи на нібито дискримінації українців. При цьому, жодного (!) разу не відбулося протесту, де б піднімалися більш системні вимоги: підвищення зарплати, покращення трудових умов, заборони експлуатації дитячої праці тощо. Навпаки, на провідному місцевому сайті скаржаться на буцімто ледачих уманчан: «Роботи навалом, а всі… скаржаться на безробіття. В Умані попри кризу знову нестача працівників. Якщо роботодавці шукають таланти чи сумлінних виконавців, то безробітні воліють відпочивати та отримувати допомогу, ніж за трішки більші гроші “вкалувати” на роботі».

Власне, на прикладі Умані чудово ілюструється той економічний індивідуалізм та його наслідки, про які і пише Буден. В умовах розпаду солідарної взаємодії, уманчани замість об’єднуватися в профспілкові утворення і гуртом вимагати покращення трудових умов для себе та перенаправлення прибутків від паломників у корисне для міста річище, воліють вирішувати свої економічні проблеми особисто. Вони грають з хасидами в таку собі лотерею, де поодиноким щасливцям вдається зривати джек-поти, а більшості — тяжко гарувати щогодини за свої десять гривень. Чинними ж визнаються тільки дихотомії культурних розрізнень: толерантність (влада) / нетолерантність (ультраправі), працелюбність (бізнес) / байдикування (наймані робітники). Перекладені на різні мови і артикульовані в різних індивідуальних аргументах вони правлять за ерзац суспільства і допомагають спустити зайву пару всім втягнутим у такі розрізнення — але не більше. І Новий рік хасидів як циклічне дійство лише по-новому актуалізує в публічній сфері ті самі економічні протистояння, каналізуючи їх водночас в культурній гризні. І так, запевне, триватиме ще дуже довго, допоки… допоки самі уманчани не схаменуться і не почнуть відстоювати своє спільне благо та право на місто, що безумовно не належить ні консервативним хасидам, ні жодним капіталістам.

Редагував Яків Яковенко

Фото Ольги Шевченко

Читайте також:

Єврейський націоналізм на перехресті політики та релігії (Володимир Артюх)

Визвольне християнство у Латинській Америці (Міхаель Леві)

Український Ватикан (Олексій Радинський)