Напередодні заідеологізованих травневих свят Леся Хоменко, учасниця групи Р.Е.П., представила власний проект у київській галереї «Колекція». У виставці «Очевидець» художниця «презентує інший тип героя ВВВ зі спогадів свого дідуся» (30 квітня — 13 травня).
«Моє покоління» варто розуміти ширше за «народжені на початку 1980-х». Адже мова йде про реконструкцію минулого з інших джерел, аніж власний досвід. У відсотковому відношенні до усього суспільства живі свідки тих подій — дуже нечисленна група, отже, усі наші (українського суспільства) знання про велику війну сформовані спеціальними ресурсами — шкільними підручниками, телепередачами, пам’ятниками, святкуваннями тощо. У сучасній історичній науці є спеціальний термін для позначення цього типу знання — історична пам’ять, який коротко можна витлумачити так: сформовані відповідно до панівної ідеології варіанти репрезентації минулого, які людина вивчає у процесі соціалізації.
А. Широков, «За Родину !» Леся Хоменко, «Очевидець»
Цікаво, що цей тип пам’яті значно впливає на нібито приватні спогади (особливо якщо це публічні жанри — книги, інтерв’ю, виступи)[i]. Історична пам’ять постає «картиною світу», в яку вписується особистий досвід. Відповідно, про «німці теж були людьми», зґвалтування і мародерство у завойованій Німеччині чи про емоційне переживання вбивства (хай і ворога) не розповідали на зустрічах з піонерами. Разом з тим, саме приватні спогади зберігають потенціал продукування альтернативних версій історії.
У незалежній Україні минуле слугує полем боротьби двох історіографій — радянської та української. Деконструкція міфів попередньої ідеології обернулась конструюванням нових, впливовими сперечальниками стали політики та науковці — але не очевидці. Звісно ж, у телепередачі та історичні книги залучають безліч свідчень, однак вибірка та контекст на совісті авторів. У цьому процесі особиста пам’ять залишається за бортом — ми читали про те, як героїчно форсували Дніпро у 1943 році, бачили картини, пам’ятники та діорами, але ми не знаємо, як холодно було і що відчували люди, коли тонули.
Діорама «Форсування Дніпра»
Логіка етатизму була основою ідеології Радянського Союзу, яка виправдовувала непомірні людські жертви і виключала будь-які спроби говорити від імені Людини (інтереси держави вищі за інтереси громадян). Маючи за плечима таку традицію, дуже важко свідчити з позицій гуманізму та особистості (незалежно від її/його ідеологічної приналежності) — однак час говорити саме з цієї позиції давно настав. Леся Хоменко ігнорує усталений стан речей, сміливо присвоює роль мовця (хоча вона не учасниця тих подій, не політик, не історик, не журналістка) та промовляє від імені суспільства[ii], кожен член чи членкиня якого мають власну приватну, родинну історію — і сприймають минуле через неї так само, як і через великі історичні наративи.
Герой, зображений у її роботах, — поза нацією, ідеологією та частково часом, це просто Людина близька до Смерті, Людина на Війні (на будь-якій війні і з будь-якого боку фронту). Така гуманістична перспектива видається єдиним поглядом на минуле, здатним примирити ворожі табори. Адже воювати можна за різні ідеї, однак вершинні прояви героїзму, співчуття, людяності, а також страждання і смерть — завжди однакові[iii].
Попри звернення до сімейної історії, проект «Очевидець» не можна назвати особистісним. Зі свого власного діда авторка робить універсального Героя, на картинах немає родинних символів чи значимих деталей (та й деталей узагалі, художниця свідомо уникає будь-якої конкретики[iv]). Леся вважає ключовими ті фрагменти мемуарів, «де він був надто близько до смерті«, до яких долучає певні побутові пригоди. Саме цей вибір сюжетів і підкреслює гуманізм зображеного — це не батальні сцени зі статистами-смертниками і героїчним полководцем на коні, а реальне життя, охоплене людським оком (жодне людське око не в стані охопити всю битву чи всю війну). Подруга моєї бабці, засуджена до концтаборів за зв’язки з УПА, розповідала не лише про національну ідею та підпілля, а й про розкішну сукню кавового кольору, в якій їхала на суд, та як гарно вона пасувала до її рудого волосся. На картинах Хоменко герой втікає від куль та ховається від бомб, а також спить і ловить карасів.
Леся Хоменко, з циклу «Слони», 2006.
Візуальна мова зображень несерйозна й іронічна, сам живопис недбалий, зроблений ніби нашвидкуруч, підкреслено «некрасивий» — і це безумовний плюс проекту. Естетично прекрасні картини, як Лесин цикл «Слони» (2006), були б тут не до речі. Така десакралізація власного медіа, позбавлення «полотна» його статусу, низведення в якість коміксу чи навіть карикатури[v] підкреслює ілюстративність зображень, які демонструють не лише моменти з чийогось життя, але й особливості сучасного погляду на минуле. Окрім «елементів мови соцреалізму» (монументальності й експресивності, пафосної уваги до героя — простої людини), тут присутні ще й інші візуальні штампи, з голлівудських фільмів чи глянцевих журналів — черга куль, які розриваються під ногами, чи, до прикладу, досить напруженому моменту спогадів про колесо, яке спустило неподалік від місця боїв, відповідає картина з синенькою машинкою, подібною на іграшку, до якої спокійно схилився персонаж.
За цими нібито легковажними, і навіть трохи комічними «картинками» стоїть продумана репліка про відчуженість будь-якої історії, її примарність та опосередкованість численними засобами інформації. Хоменко ставить під сумнів саму можливість об’єктивності, адже навіть приватна розповідь про родинне минуле виявляється наскрізь пронизана штампами («історія часто застосовує маніпулятивні механізми, опираючись на колоритні деталі. Забираючи із кадра усе зайве, я роблю свої інструменти маніпулювання «прозорими«). Очевидець у цьому проекті — не так дід Степан, як його онука Леся, яка свідчить про свій час, про його стосунки з минулим і, вочевидь, про той кут зору на історію, якого бракує українському суспільству.
p.s. По написанню цього тексту у мене виникло відчуття недоказаності, якоїсь неприємності, не так про те, що не подобається, а що тривожить у цьому проекті. Чи у ситуації навколо проекту. Я довго розмірковувала, чому б це, і прийшла до висновку, що стіни комерційної «Колекції» затісні для такого громадянськи-значимого висловлювання, і що це знову ж запитання з серії «де і як сучасному мистецтву відбуватися, щоб справді діяти».
Тексти спогадів, використані в проекті: http://zumka.livejournal.com/277763.html
Усі картини: http://www.collectiongallery.com.ua/all/artist/homenko/exibition01 /
[i] Гаральд Вельцер, директор Центру міждисциплінарних досліджень пам’яті, наводить приклади, в яких інформація, здобута з фільмів, книжок тощо подається як власні переживання (феномен «хибних спогадів»); пам’ять певної соціальної групи про значну подію з часом стандартизується завдяки обміну інформацією і домінантним способам її репрезентації; а також як різні покоління трансформують родинну історію так, щоб вона краще відповідала сучасним уявленням про «добро і зло» (Вельцер Х. История, память и современность прошлого. Память как арена политической борьбы // Неприкосновенный запас. — 2005. — № 2 — 3, http://magazines.russ.ru/nz/2005/2/vel3.html).
[ii] Достойне втілення заяв про громадянську відповідальність митців, які останнім часом робить група Р.Е.П.
[iii] Ця позиція уже має свої прояви на рівні популярної свідомості та низових ініціатив, наприклад, пам’ятник у селі Павловичі на Волині «Загиблим односельчанам у роки світових воєн» присвячено різним ідеологічним групам: борцям за волю України, які воювали в лавах січових стрільців Західно-Української Народної Республіки, воїнам другої світової війни та воїнам УПА, односельчанам, які загинули в стінах Луцької тюрми, мешканцям села Павловичі, які загинули від рук українських націоналістів (http://www.pravda.lutsk.ua/?p=8429&jal_add_user_answer=true).
[iv] «Людська пам’ять з часом залишає на поверхні тільки основне, стираючи подробиці» (з прес-релізу).
[v] Маю на увазі насиченість візуальними штампами.
Вівторок, 26 Травня 2009