Ідеологія та державні ідеологічні апарати

Вперше опубліковано в: Спільне, 2010, №3: Політика освіти

Луї Альтюссер (1918-1990) — визначний французький філософ, автор впливових праць «За Маркса», «Читати “Капітал”» (обидві – 1965), «”Ленін і філософія” та інші есе» (1969).

В цьому уривку з відомої статті «Ідеологія та державні ідеологічні апарати» (1969), Альтюссер пояснює відмінності двох видів державних «апаратів»: репресивного аппарату та ідеологічного апарату, зосереджуючи свою увагу на останньому. За словами філософа, ідеологічний державний апарат відтворює капіталістичний спосіб виробництва, хоча зазвичай це не є очевидним. Особливої уваги автор приділяє школі, яка вважається найважливішим ідеологічним апаратом в сучасних спільнотах.

До «марксистської теорії» держави слід додати іще дещо.

Тут нам належить із обережністю просуватися територією, де вже задовго до нас побували класики марксизму, які, проте, не систематизували в теоретичній формі ті вирішальні здобутки, що випливають із їхнього досвіду та методу. Адже їхні досвід та метод здебільшого не виходили за межі політичної практики.

В дійсності, тобто у своїй політичній практиці, класики марксизму трактували державу як реальність складнішу за ту, яку передбачає визначення «марксистської теорії держави» навіть із нашим недавнім доповненням. Це ускладнення вони визнавали на практиці, але не висловили його у відповідній теорії. ¹

Ми хотіли б дуже схематично окреслити ту теорію, що відповідала б їхній практиці. Для цього ми висуваємо таку тезу: щоб розвинути теорію держави, слід враховувати не тільки відмінність між державною владою та державним апаратом, але й іншу реальність, що очевидним чином пов’язана з (репресивним) державним апаратом, але не збігається з ним. Для опису цієї реальності ми будемо використовувати відповідне поняття: ідеологічні державні апарати.

Що таке державні ідеологічні апарати (ДІА)?

Вони не збігаються з державним (репресивним) апаратом. Нагадаємо, що в марксистській теорії до державних апаратів (ДА) входять уряд, адміністрація, армія, поліція, суди, в’язниці тощо. Надалі всіх їх разом ми будемо називати репресивним державним апаратом. Слово «репресивний» вказує на те, що державний апарат, про який ідеться, «функціонує через насильство», принаймні у крайніх виявах (адже репресії, наприклад адміністративні, можуть набувати нефізичних форм).

Ми називаємо державними ідеологічними апаратами певну кількість реалій, що постають перед безпосереднім спостерігачем як окремі й спеціалізовані інституції. Ми пропонуємо емпіричний список цих інституцій, який, звісно, потребує детальніших досліджень, перевірок, виправлень та переробок. Враховуючи всі застереження, на цю мить ми можемо вважати ідеологічними державними апаратами такі інституції (порядок у переліку не має особливого значення):

• релігійний ДІА (система різних церков);
• освітній ДІА (система різних «шкіл», як державних, так і приватних);
• сімейний ДІА; ²
• юридичний ДІА; ³
• політичний ДІА (політична система з різними партіями);
• профспілковий ДІА, інформаційний ДІА (преса, радіо, телебачення тощо), культурний ДІА (література, образотворче мистецтво, спорт тощо).

Як ми вже сказали, ДІА не збігаються з державним (репресивним) апаратом. В чому між ними відмінність?

По-перше, ми бачимо, що державний (репресивний) апарат один, тоді як ідеологічних апаратів багато. Навіть якщо припустити, що ці численні ДІА об’єднуються в один корпус, то ця єдність не є безпосередньо видимою.

По-друге, можна констатувати, що інтегрований державний (репресивний) апарат повністю належить публічній сфері, тоді як більшість державних ідеологічних апаратів (при їхній позірній розпорошеності), навпаки, належать до приватної сфери. Приватними є церкви, партії, профспілки, сім’ї, частина шкіл, більшість газет, культурних інституцій тощо.

На певний час відкладемо вбік перше спостереження. Проте не можна оминути увагою друге, адже постає питання, на яких підставах ми вважаємо державними ідеологічними апаратами інституції, більшість із яких не мають публічного статусу, а є просто приватними інституціями. Як свідомий марксист Ґрамші вже передбачив це заперечення в одному зі своїх спостережень. Різниця між публічним та приватним – це різниця, внутрішня для буржуазного права, і вона чинна у (підпорядкованих державі) сферах, де буржуазне право чинить свою «владу». Ця різниця не є чинною у сфері держави, адже вона лежить «по той бік права»: держава, яка є державою панівного класу, не є ні публічною, ні приватною. Вона є, навпаки, умовою будь-якого розрізнення між публічним та приватним. Те ж саме можна сказати щодо державних ідеологічних апаратів. Не надто важливо, чи інституції, що їх реалізують, є «публічними» чи «приватними». Важливо, як вони функціонують. Приватні інституції можуть чудово «функціонувати» як державні ідеологічні апарати. Досить більш-менш розгорнутого аналізу будьякого ДІА, щоб довести це.

Але перейдімо до найсуттєвішого. Між ДІА та державним (репресивним) апаратом існує така фундаментальна різниця: державний репресивний апарат функціонує через насильство, тоді як державні ідеологічні апарати функціонують через ідеологію.

Ми можемо зробити уточнення, виправляючи це розрізнення. Справді, можна сказати, що будь-який державниий апарат, репресивний чи ідеологічний, «функціонує» одночасно і через насильство, і через ідеологію, але з однією дуже важливою різницею, яка не дозволяє сплутати державні ідеологічні апарати з державним (репресивним) апаратом.

А саме, що державний (репресивний) апарат функціонує переважно через репресії (в тому числі фізичні), і лише на другому місці залишається функціонування через ідеологію. (Не існує чисто репресивного апарату). Приклади: армія та поліція також функціонують через ідеологію, одночасно забезпечуючи власну єдність та відтворення і пропонуючи певні «цінності» зовнішньому світові.

І навпаки, можна сказати, що державні ідеологічні апарати у свою чергу функціонують переважно через ідеологію, і лише на другому місці залишається функціонування через репресії. Навіть якщо в крайньому випадку, але тільки в крайньому випадку, ці репресії дуже послаблені, замасковані, навіть символічні. (Не існує чисто ідеологічного апарату). Зокрема, школа та церкви «дисциплінують» відповідними методами санкцій, виключення, селекції тощо не тільки своїх служителів культу, а й свою паству. Так само в сім’ї… Так само в культурному ІА (згадаймо, серед іншого, хоча б цензуру) тощо.

Чи варто згадувати, що подвійне «функціонування» (головна функція та другорядна) через насильство та через ідеологію – залежно від того, чи йдеться про державний репресивний апарат, чи про державні ідеологічні апарати, – зумовлює процес постійного винахідливого комбінування, явного чи прихованого, між грою державного (репресивного) апарату та державних ідеологічних апаратів? Повсякдення надає нам численні приклади цього, які, проте, слід детально вивчати, аби піти далі за це просте спостереження.

Тим часом, попереднє зауваження дозволяє нам зрозуміти, в чому полягає єдність позірно розрізненого корпусу ДІА. Якщо ДІА «функціонують» переважно через ідеологію, їхню різноманітність об’єднує саме це функціонування тією мірою, якою ідеологія, що через неї вони функціонують, в дійсності завжди єдина – попри свою різноманітність та свої суперечності – у формі панівної ідеології, яка є ідеологією «панівного класу». Якщо ми з готовністю визнаємо, що в принципі «панівний клас» утримує державну владу (у відкритій формі або, частіше, за допомогою альянсів між класами чи фракціями класів) та має у своєму розпорядженні державний (репресивний) апарат, ми можемо припустити, що цей панівний клас використовує також і державні ідеологічні апарати тією мірою, якою сама панівна ідеологія через власні суперечності врешті-решт реалізується в державних ідеологічних апаратах. Звісно, діяти через закони та декрети в рамках державного (репресивного) апарату – не те саме, що «діяти» за посередництва панівної ідеології в рамках державних ідеологічних апаратів. Варто детальніше розглянути різницю між цими двома можливостями, але вона не повинна приховувати реальність глибинної тотожності між ними. Наскільки нам відомо, жоден клас не може довгий час утримувати державну владу, одночасно не встановлюючи своєї гегемонії над державними ідеологічними апаратами та всередині них. Приведу лише один приклад та доказ: Ленін невтомно займався революціонізацією освітнього державного ідеологічного апарату (серед інших) для того, щоб радянський пролетаріат, який здобув державну владу, просто зміг забезпечити майбутнє диктатури пролетаріату та перехід до соціалізму. ⁴

Останнє зауваження дозволяє нам зрозуміти, що державні ідеологічні апарати можуть бути не тільки ставкою, але й місцем класової боротьби, і часто запеклої класової боротьби. Клас (чи альянс класів) при владі не так легко розпоряджається у ДІА, як у державному (репресивному) апараті, не тільки тому, що колишні панівні класи можуть надовго зберігати в них свої сильні позиції, але й тому, що спротив експлуатованих класів може знайти в ДІА засіб та нагоду для свого вираження, використовуючи наявні в них суперечності або завойовуючи їх у позиційній боротьбі. ⁵

Підіб’ємо підсумки наших роздумів.

Якщо запропонована нами теза обґрунтована, ми маємо прийняти класичну марксистську теорію держави з уточненням одного положення. Ми стверджуємо, що потрібно розрізняти державну владу (та її утримання кимось) з одного боку та державний апарат з іншого. Але ми маємо додати, що державний апарат складається з двох корпусів: корпусу інституцій, що представляють державний репресивний апарат, з одного боку, та корпусу інституцій, що представляють корпус державних ідеологічних апаратів, з іншого.

Однак якщо стан справ дійсно такий, то навіть на рівні наших коротких зауважень одразу напрошуються запитання: «Наскільки велику роль відіграють державні ідеологічні апарати? На чому ґрунтується їхня важливість?» Іншими словами, чому відповідає «функція» цих державних ідеологічних апаратів, які функціонують не через репресії, а через ідеологію?

 Про відтворення виробничих відносин

Отже, ми можемо відповісти на наше центральне запитання, яке ми поставили кількома сторінками вище: «Як забезпечується відтворення виробничих відносин?».

Мовою топіки (базис-надбудова) ми можемо сказати, що їх значною мірою ⁶ забезпечує юридична, політична та ідеологічна надбудова.

Та оскільки ми визнали необхідність подолати цю поки що описову мову, то можемо сказати, що його великою мірою ⁷забезпечує застосування державної влади в державних апаратах: в державному (репресивному) апараті з одного боку та в державних ідеологічних апаратах з іншого.

Враховуючи сказане вище, ми можемо підсумувати його у вигляді трьох рис:

1. Всі державні апарати функціонують як через репресії, так і через ідеологію. Різниця в тому, що державний (репресивний) апарат функціонує переважно через репресії, а державні ідеологічні апарати функціонують переважно через ідеологію.
2. В той час, як державний (репресивний) апарат є організованою єдністю, члени якої підлягають єдиному центру управління, з якого ведеться політика класової боротьби з боку політичних представників панівних класів, що утримують державну владу, державні ідеологічні апарати численні, відокремлені один від одного, «відносно автономні» та здатні стати об’єктивним полем для суперечностей, що виражають то в обмежених, то в крайніх формах наслідки зіткнень між капіталістичною класовою боротьбою та пролетарською класовою боротьбою, а також підпорядкованими їм формами.
3. Тоді як єдність державного (репресивного) апарату забезпечується його централізованою організацією, об’єднаною під керівництвом представників класів при владі, що здійснюють політику класової боротьби класів при владі, єдність різних державних ідеологічних апаратів забезпечується – найчастіше в суперечливих формах – панівною ідеологією, ідеологією панівного класу.

Враховуючи ці риси, можна сказати, що відтворення виробничих відносин ⁸ відбувається в межах власного «поділу праці».

Роль державного репресивного апарату як репресивного апарату по суті полягає в забезпеченні силою (фізичною чи ні) політичних умов відтворення виробничих відносин, які, врешті-решт, є відносинами експлуатації. Державний апарат не тільки відіграє значну роль у відтворенні самого себе (в капіталістичній державі існують династії політичних діячів, військові династії тощо), але й, насамперед, за допомогою репресій (від найбрутальнішої фізичної сили до простих адміністративних наказів та заборон, відкритої чи прихованої цензури тощо) він забезпечує політичні умови діяльності державних ідеологічних апаратів.

Насправді якраз вони здебільшого й забезпечують саме відтворення виробничих відносин за «щитом» державного репресивного апарату. Саме тут уповні вступає у гру панівна ідеологія – ідеологія панівного класу, що утримує державну владу. Саме за посередництвом панівної ідеології забезпечується «гармонія» (інколи нестійка) між державним репресивним апаратом і державними ідеологічними апаратами та між різними державними ідеологічними апаратами.

Таким чином, саме зважаючи на різноманітність державних ідеологічних апаратів у їхній спільній, а тому єдиній ролі відтворення виробничих відносин, ми підійшли до розгляду гіпотези, яку ми викладемо далі.

Ми перелічили доволі значну кількість державних ідеологічних апаратів у сучасних капіталістичних соціальних формаціях: освітній апарат, релігійний апарат, сімейний апарат, політичний апарат, профспілковий апарат, інформаційний апарат, «культурний» апарат тощо.

Але в суспільних формаціях «кріпосницького» способу виробництва (який зазвичай називають феодальним) якщо й існує формально дуже подібний до нашого єдиний державний репресивний апарат (не тільки з часів абсолютної монархії, але й із часів перших відомих античних держав), та кількість державних ідеологічних апаратів менша, а їхні характерні риси – інші. Наприклад, ми можемо констатувати, що церква (релігійний державний ідеологічний апарат) за середньовіччя зосереджувала в собі деякі функції, що сьогодні дісталися кільком різним державним ідеологічним апаратам, новим стосовно епохи минулого, про яку ми говоримо. Зокрема, йдеться про освітні та культурні функції. Поряд із церквою існував сімейний державний ідеологічний апарат, що відігравав вагому роль. Проте це була зовсім не та роль, яку сімейний апарат відіграє в капіталістичних соціальних формаціях. Церква та сім’я не були єдиними державними ідеологічними апаратами, хоча так і може здаватися. Існував також політичний державний ідеологічний апарат (Генеральні штати, Парламент, різні політичні фракції та ліги, попередники сучасних політичних партій і вся політична система вільних комун, а потім міст). Існував також сильний «передпрофспілковий» державний ідеологічний апарат, якщо вдатися до такого явно анахронічного вислову (могутні братства купців, банкірів, а також асоціації кваліфікованих робітників тощо). Книговидання та інформація також зазнали безсумнівного розвитку, як і видовища, що спочатку були інтегральною частиною церкви, а потім поступово стали незалежними від неї.

Та в докапіталістичному історичному періоді, який ми розглядаємо в дуже загальних рисах, цілком очевидно існував панівний державний ідеологічний апарат – церква, яка зосереджувала в собі не тільки релігійні, але й освітні та велику частину інформаційних та «культурних» функцій. Те, що вся ідеологічна боротьба з XVI по XVIII століття, – починаючи з перших потрясінь Реформації, – зосереджувалася на боротьбі з кліриками та релігією, пояснюється не випадковістю, а якраз панівною позицією релігійного державного ідеологічного апарату.

Першочерговим завданням та результатом Французької революції був не лише перехід державної влади від феодальної аристократії до капіталістичнокомерційної буржуазії, частковий демонтаж старого державного репресивного апарату та заміна його на новий (напр. Народна національна армія), але також і наступ на державний ідеологічний апарат №1, церкву. Звідти громадянський устрій духовенства, конфіскація церковного майна та створення нових державних ідеологічних апаратів на зміну релігійному в його панівній ролі.

Звісно, все це сталося не само собою: доказами є Конкордат, Реставрація та довга класова боротьба протягом усього ХІХ століття між земельною аристократією та індустріальною буржуазією за встановлення буржуазної гегемонії над функціями, які свого часу виконувала церква, насамперед над освітою. Можна сказати, що буржуазія спиралася на новий політичний державний ідеологічний апарат – демократично-парламентський. Його було встановлено в перші роки Революції, а потім відновлено після довгої кривавої боротьби на кілька місяців 1848 р. та на кілька десятиліть після падіння Другої Імперії задля ведення боротьби проти церкви та захоплення її ідеологічних функцій. Коротко кажучи, задля забезпечення не тільки своєї політичної гегемонії, але й ідеологічної, що є невід’ємною для відтворення капіталістичних виробничих відносин.

Саме тому, усвідомлюючи всі ризики, дозволимо собі висунути таку тезу. Ми вважаємо, що державним ідеологічним апаратом, який унаслідок кривавої політичної та ідеологічної класової боротьби проти старого панівного державного ідеологічного апарату зайняв панівну позицію в зрілих капіталістичних формаціях, є освітній ідеологічний апарат.

Ця теза може видатися парадоксальною, якщо правда, що для всіх – тобто в ідеологічній репрезентації, яку буржуазія прагнула нав’язати собі та експлуатованим нею класам, – справді видається, що панівним державним ідеологічним апаратом у капіталістичних суспільних формаціях є не освітній, а політичний державний ідеологічний апарат, а саме режим парламентської демократії з загальним виборчим правом та партійною боротьбою.

Проте навіть недавня історія показує, що буржуазія могла й може добре пристосовуватися до політичних державних ідеологічних апаратів, відмінних від парламентської демократії: Імперія, перша чи друга, конституційна монархія (Людовік XVIII, Карл Х), парламентська монархія (Луї-Філіп), президентська демократія (Де Ґолль), – якщо брати до уваги тільки Францію. В Англії все це набагато очевидніше. Там Революція була особливо «успішною» з точки зору буржуазії. Адже на відміну від Франції, де буржуазія (в тому числі через тупість дрібного дворянства) мусила погодитися з тим, що владу вона отримала від «революційних днів» селян та плебеїв дуже дорогою ціною, англійська буржуазія змогла «укласти угоду» з аристократією та «розділити» з нею державну владу і користування державним апаратом на довгий час (мир між усіма людьми доброї волі панівних класів!). У Німеччині все ще більш незвичайно, адже саме за щитом політичного державного ідеологічного апарату імперських юнкерів (яких символізував Бісмарк), армії та поліції, імперська буржуазія скандально увірвалася в історію, «перетнувши» затим Ваймарську республіку та довірившись нацизму.

Тому ми маємо серйозні підстави вважати, що за лаштунками політичного державного ідеологічного апарату, який займає передній план сцени, міститься те, що буржуазія установила як свій державний ідеологічний апарат № 1, тобто панівний. Саме освітній апарат насправді замінив у його функціях старий панівний державний ідеологічний апарат – церкву. Можна навіть додати: пара «школа-сім’я» замінила пару «церква-сім’я».

Чому освітній апарат насправді є панівним державним ідеологічним апаратом у капіталістичних суспільних формаціях і як він функціонує?

Поки що досить сказати таке:

1. Всі державні ідеологічні апарати, які б вони не були, працюють разом задля отримання одного результату: відтворення виробничих відносин, тобто відносин капіталістичної експлуатації.
2. Кожен із них у власний спосіб робить свій внесок у досягнення цього єдиного результату. Політичний апарат – підпорядковуючи індивідів державній політичній ідеології, «демократичній» ідеології, «непрямій» (парламентській) чи «прямій» (плебісцитній чи фашистській). Інформаційний апарат – напихаючи через пресу, радіо, телебачення всіх «громадян» щоденними дозами націоналізму, шовінізму, лібералізму, моралізму тощо. Те ж саме й щодо культурного апарату (роль спорту в шовінізмі – першочергова) тощо. Релігійний апарат – нагадуючи у проповідях та інших великих церемоніях Народження, Шлюбу та Смерті, що людина є лише прахом, хіба що вона вміє любити своїх братів аж до того, що підставляє іншу щоку тому, хто вдарив по одній. Сімейний апарат… Не будемо продовжувати.
3. На цьому концерті панує єдина партитура, гармонійність якої за нагоди руйнують суперечності (суперечності решток старих панівних класів, суперечності пролетарів та їхніх організацій): партитура ідеології сучасного панівного класу, що поєднує в єдину мелодію великі теми гуманізму Великих предків, що до приходу християнства привели на світ Грецьке диво, а потім велич Риму, вічного міста, та теми окремого інтересу й загального тощо. Націоналізм, моралізм та економізм.
4. Тим часом у цьому концерті державний ідеологічний апарат насправді відіграє панівну роль, хоча до його музики не особливо дослухаються: вона така тиха! Йдеться про Школу.

Вона забирає дітей усіх суспільних класів, починаючи з дитячого садка. І з дитячого садка, за допомогою нових та старих методів, роками, – коли дитина є найбільш «вразливою», затиснутою між сімейним державним апаратом та освітнім державним апаратом, – вбиває дітям у голову «навички», загорнуті в панівну ідеологію (французька мова, арифметика, природознавство, науки, література), чи просто панівну ідеологію в чистому вигляді (мораль, громадянське навчання, філософію). Десь до сьомого року величезна маса дітей відсіюється «у виробництво»: це робітники або дрібні селяни. Інша частина здатної до навчання молоді вчиться надалі, абияк долаючи ще трохи дороги, а потім закінчує свій шлях і поповнює ряди малих та середніх спеціалістів, білих комірців, малих та середніх функціонерів, дрібних буржуа різного роду. Остання частина дістається вершини для того, щоб або впасти в інтелектуальне напівбезробіття, або поповнити ряди, крім «інтелектуалів колективної праці», агентів експлуатації (капіталісти, менеджери), агентів репресії (військові, поліцейські, політики, адміністратори тощо) та ідеологічних професіоналів (різного роду священики, більшість із яких є переконаними «мирянами»).

Кожна група, що відсіюється на цьому шляху, забезпечується практичною ідеологією, що відповідає тій ролі, яку ця група має відігравати в класовому суспільстві: ролі експлуатованого (з «професійною», «моральною», «громадянською», «національною» та дуже а-політично «розвиненою свідомістю»); ролі агента експлуатації (вміння наказувати робітникам та спілкуватися з ними: «людські стосунки»), агента репресії (вміння командувати та підкорятися «без розмов» або вміння використовувати демагогію риторики політичних керівників), професіонала ідеології (вміння підходити до свідомості з повагою, а точніше зі зневагою, шантажем та належним рівнем демагогії, що пристосовуються до наголошування на Моралі, Чесноті, «Трансценденції», Нації, ролі Франції у Світі тощо).

Звісно, багатьох із цих протилежних Чеснот (скромність, смирення, покірність з одного боку та цинізм, зневага, впевненість, високомірність, навіть красномовство та метикуватість з іншого) навчають також у Сім’ях, у Церкві, в Армії, у Літературі, у фільмах і навіть на стадіонах. Але жоден із державних ідеологічних апаратів не має протягом такого часу обов’язкової аудиторії (до того ж, ще й безкоштовної…), 5-6 днів на тиждень, 8 годин на день, що охоплює всю сукупність дітей капіталістичної соціальної формації.

Саме через навчання деяких навичок, що супроводжується масивним вдовбуванням ідеології панівного класу, здебільшого й відтворюються виробничі відносини капіталістичної соціальної формації, тобто відношення експлуатованих до експлуататорів та експлуататорів до експлуатованих. Механізми, що дають цей життєво важливий для капіталістичного режиму результат, повинні бути прихованими та замаскованими універсальною панівною ідеологією Школи. Адже одна з найголовніших форм панівної буржуазної ідеології – це ідеологія, що представляє Школу як нейтральне середовище, позбавлене ідеології (адже ж воно… світське), де вчителі з повагою до «совісті» та «свободи» дітей, довірених (без жодних сумнівів) їм «батьками» (що теж є вільними, тобто власниками своїх дітей), приводять їх до свободи, моральності та дорослої відповідальності своїм власним прикладом, знаннями, літературою та своїми чеснотами, «що звільнюють».

Я прошу вибачення у вчителів, які в жахливих умовах намагаються повстати проти ідеології, проти системи та проти практик, заручниками яких вони стали, використовуючи ту нечисленну зброю, що її вони можуть знайти в історії та знаннях, яких «навчають». Вони є героями. Але їх так мало! А скільки (більшість) навіть не починає сумніватися в «роботі», яку система (що височіє над ними й розчавлює їх) змушує їх робити. Чи навіть гірше, вони віддають усе своє серце та майстерність здійсненню цього за найостаннішими теоріями (знамениті нові методи!). Вони так мало в цьому сумніваються, що своєю відданістю навіть допомагають підтримувати та живити цю ідеологічну репрезентацію Школи, яка сьогодні робить Школу такою ж «природною», необхідно-корисною і навіть благотворною для сучасників, як і Церква була «природною», необхідною та благородною для наших предків кілька століть тому.

Фактично сьогодні в ролі панівного державного ідеологічного апарату Церкву замінила Школа. Як колись Церква, так тепер Школа становить пару з Сім’єю. Таким чином, можна стверджувати, що безпрецедентної глибини криза, яка, – часто супроводжувана кризою сімейної системи (її провіщав іще «Маніфест»), – похитнула по всьому світу освітні системи стількох країн, набуває політичного значення, якщо взяти до уваги, що Школа (та пара «ШколаСім’я») є панівним державним ідеологічним апаратом. Апаратом, що відіграє панівну роль у відтворенні виробничих відносин способу виробництва, чиє існування перебуває під загрозою з боку всесвітньої класової боротьби.