Ален Бадью
У XIX столітті Ідея комунізму була пов’язана з насильством чотирма різними способами.
Передусім, вона розвивалася паралельно з основоположним питанням про революцію. Революцію, принаймні від часу Французької революції, розуміли як акт насильства, за допомогою якого одна соціальна група, один клас скидає панування іншої групи чи класу. Всі революційні образи фокусувалися — і значною мірою фокусуються досі — на виправданому насильстві, за допомогою якого озброєний народ посідає місце влади. Таким чином, слово «комунізм» передбачає слово «революція» в значенні ідеологічної та політичної легітимації повстання або народної війни, а отже легітимації колективного насильства, спрямованого проти експлуататорів та їхнього поліцейсько-військового апарату.
По-друге, Ідея комунізму розвивалася також паралельно з репресіями, спрямованими новою народною владою проти спроб контрреволюції на чолі з колишніми панівними класами. Ці спроби спиралися на рештки старого державного апарату. Так, сам Маркс вважав, що потрібен перехідний період, упродовж якого нова народна влада робітничого класу могла б справді зруйнувати всі рештки тих апаратів, що сформували державу гнобителів. Він назвав цей період «диктатурою пролетаріату». Звісно, Маркс вважав його короткочасним та, зрозуміло, насильницьким, на що вказувало слово «диктатура». Отже, слово «комунізм» також передбачало легітимацію провадженого новою владою руйнівного насильства.
По-третє, Ідея комунізму розвивалася в тісному зв’язку (у цьому випадку достатньо довгий час) з різними типами насильства, пов’язаними з радикальною трансформацією не держави, а суспільства в цілому. Колективізація землі у сфері сільського господарства, централізований розвиток промисловості, формування нового військового апарату, боротьба проти релігійного неуцтва й творення нових культурно-мистецьких форм — коротко кажучи, суцільний перехід до колективного «нового світу», витвореного на кожному з цих рівнів потужними конфліктами. З величною справою насильства — у формі масштабного примусу, що нерідко нагадує справжні громадянські війни, особливо селянські — мали погодитися. «Комунізмом» зазвичай називали лад, для побудови якого це насильство вважали неминучим.
І нарешті, по-четверте: всі конфлікти й невизначеності, що стосуються народження суспільства, абсолютно нового й безпрецедентного в історії, формально позначали як «боротьбу двох способів життя» — пролетарського й буржуазного, або комуністичного й капіталістичного. Безперечно, ця боротьба пронизала всі царини суспільства, до того ж вона сягнула кульмінації всередині самих комуністичних партій. У цих партіях, нових формах влади, відбулося масштабне зведення рахунків. Отже, слово «комунізм» передбачало насильство, пов’язане з утриманням влади міцною, монолітною групою, і тим самим систематичну ліквідацію реальних чи уявних політичних опонентів (чистки).
Отже, можна сказати, що слово «комунізм» у стосунку до насильства має чотири значення: пов’язане із завоюванням влади революційне насильство, пов’язане з руйнуванням рештків старого режиму насильство диктатури, пов’язане з більш-менш примусовим народженням нових соціальних стосунків перетворювальне насильство та пов’язане з внутрішніми конфліктами в партії та новій державі політичне насильство.
У реальній історії революцій в XIX–XX століттях ці чотири іпостасі насильства, звичайно, тісно переплетені, накладені одна на одну й ледь не тотожні — такий собі спадок Французької революції. Розгляньмо, наприклад, жахливу подію, відому як Вереснева різанина. Юрба на чолі з радикалами замордувала половину в’язнів паризької тюрми. Якоюсь мірою ця жахлива подія скидалася на епізод кривавої громадянської війни. А проте через те, що замордовані були в’язнями, відповідальність поклали на революційний режим, на революційну державу. Ба більше, для запобігання повторення «стихійних» трагічних інцидентів сам режим мав би взяти на себе відповідальність за безпрецедентне посилення репресій та юридичних заходів. А це посилення могло б призвести до типового, справді політичного насильства, такого як страта Ебера й Дантона та їхніх прибічників. Отже, «Вереснева різанина» була, безсумнівно, насильницькою реакцією, скерованою страхом зради, але держава була причетна й до причини, і до наслідків цієї події. Тому можна сказати, що цього разу насильство диктатури й криваве насильство юрби переплелися, хоча революційний режим, революційна політика не полишали спроб поставити їх під контроль.
З іншого боку, насильство революційної держави може попервах бути вибірковим, випливати з внутрішніх конфліктів у панівних партіях і угрупуваннях, а надалі перетворюватися на неконтрольоване масове насильство. Таке враження складається від історії великого сталінського терору 1936–1939 років. Терор у вигляді показових процесів поклав край протиборству між групою Сталіна й такими відомими більшовицькими лідерами, як Зінов’єв, Каменєв, Бухарін та багатьма іншими. Він врешті-решт став гігантською чисткою в усій країні, внаслідок якої були страчені й померли в таборах сотні тисяч людей. Ця небачена досі чистка зрештою поглинула більшість тих, хто був за неї відповідальним, зокрема очільника репресивного апарату Єжова. В цьому випадку центральна держава, здається, запустила репресивний процес четвертого типу (політичне насильство, пов’язане з конфліктами в самому центральному апараті), який переріс у масову чистку, що скінчилася винищенням на зразок безжальної громадянської війни.
"Яким би варварським не було стихійне насильство, державне насильство від Робесп’єра до Сталіна слугувало доволі ефективним доказом, що дискредитує революції."
Як би там не було, слід розрізняти, з одного боку, стихійне насильство юрби, що нагадує акти класової помсти, жорстокість нового балансу сил у громадянському суспільстві, а з іншого боку — державне насильство, продумане й свідомо зорганізоване лідерами нового режиму, яке зачіпає як політичні інститути, так і суспільство загалом. Крім того, зауважмо, що яким би варварським не було стихійне насильство, державне насильство від Робесп’єра до Сталіна слугувало доволі ефективним доказом, що дискредитує революції.
Тож назвімо «Терором» той момент революційного процесу, коли новий режим вдається до поліцейсько-юридичних заходів, виняткових як з погляду насильства, так і з погляду масштабу. А тепер наблизимося до такої проблеми: чи є в реальній історії необхідний зв’язок між Ідеєю комунізму та Терором?
Як відомо, антикомуністична пропаганда майже повністю залежить від розв’язання цієї важливої проблеми. Зазвичай категорією «тоталітаризм» позначають Терор саме як незворотний наслідок революцій, очевидним принципом яких є комунізм. Засадничий аргумент полягає в тому, що побудова суспільства рівності є настільки неприродною справою, настільки чужою для людських інстинктів, що рух у цьому напрямку неможливий без приголомшливого насильства. Врешті, філософія, що лежить в основі цієї пропаганди, бере початок від Арістотеля. Він розрізняв нав’язані та органічні рухи в природі. Ліберальна пропаганда поширює це розрізнення на економіку, політику й історію. В людському суспільстві вона теж розрізняє органічні й нав’язані рухи. Приватне привласнення ресурсів і багатства, конкуренція і, зрештою, капіталізм вважаються природними явищами, прийнятними, стійкими продуктами індивідуальної природи. Колективна дія, скасування приватної власності й побудова централізованої економіки видаються суто ідеологічними процесами, абстракціями, які можна нав’язати людям лише за допомогою надмірного насильства. А це насильство саме собою можливе лише тому, що встановлено державу, яка радикально відрізняється від реальної природи суспільства — абсолютно відокремлену державу, яку можна втілити на практиці лише шляхом Терору.
На цей аргумент слід відповісти чітко. Ми знаємо, що існує чотири способи спростувати його, посилаючись на Ідею комунізму та важливість дотичних до неї політичних процесів. Або можна заперечити масштаб і насильство репресій, саме існування Терору, або його можна принципово прийняти й, отже, визнати як масштаб Терору, так і його необхідність. Або до Терору можна ставитися як до явища, що з’явилося тільки внаслідок випадкових обставин і не було органічно пов’язаним з Ідеєю комунізму. Або, нарешті, ми можемо поставитися до Терору як до відхилення від політики комунізму, як до помилки в реалізації комунізму й вважати, що його можна було б чи, правильніше сказати, слід би було уникати. Коротко кажучи, або Терор є винаходом капіталістичної пропаганди, або він є ціною, яку доводиться платити за тріумф Ідеї; або його виправдовувало щось на зразок революційної незрілості, а тепер він більше не потрібен; або ж він не має необхідної залежності від політичного становлення Ідеї комунізму, ані принципової, ані ситуативної.
Усі ці різноманітні спростування ліберальної пропаганди підкріплені рішучими аргументами.
Під час усього періоду існування соціалістичних держав, особливо СРСР, перші дві з цих теорій суперечили іншим. У країнах Північноатлантичного альянсу антикомуністична пропаганда вдало використовувала відомості про сталінські репресивні методи. У 1930-х роках ця пропаганда прирівнювала радянську владу до московських процесів, метою яких була ліквідація старої більшовицької гвардії. У 1950-х вона зосередилася на існуванні концтаборів у Сибіру. Зі свого боку, комуністичні партії повністю заперечували всі ці факти. Та коли смертні вироки стали занадто очевидними (як у випадку московських процесів), компартії не вагаючись наполягали на тому, що справа обмежувалася купкою зрадників і ворогів, підкуплених іноземними урядами.
Зовсім інший процес розпочався наприкінці 1950-х завдяки виступу Хрущова на ХХ З’їзді КПРС. Перш за все, аби позначити початок розриву з періодом сталінізму, радянське керівництво визнало існування в 1930-х роках Терору, не визнавши його масштабів. Потому демократична пропаганда на Заході поступово зосередилася на Терорі як внутрішній необхідності комуністичного світогляду — непомірній розплаті за безпідставну утопію.
"У так званої «антитоталітарної» теорії, що вважала Терор неминучим наслідком Ідеї комунізму, коли вона завойовує владу, більше немає опонентів у жодній країні, жодна з країн більше не стає на захист цієї Ідеї."
Показово, що західна інтерпретація [Терору], якій сприяла кліка «нових філософів» у Франції, стала насправді консенсусною інтерпретацією, особливо протягом останніх двадцяти років ХХ століття. Тоді занепад «реального соціалізму», як відомо, сягнув свого апогею в переході Росії до своєрідного державного капіталізму і в стрімкому розвитку в Китаї — дворушницьке партійне керівництво якого, як і раніше, називало себе «комуністичним» — безжального капіталізму, що скидався на англійський капіталізм XIX століття. Росія та Китай, які беруть участь у такій собі глобальній конвергенції найлютішого капіталізму, не мають прямих підстав сперечатися з антикомуністичною пропагандою, в основу якої покладено очевидність Терору. Як наслідок, у так званої «антитоталітарної» теорії, що вважала Терор неминучим наслідком Ідеї комунізму, коли вона завойовує владу, більше немає опонентів у жодній країні, жодна з країн більше не стає на захист цієї Ідеї. Неначе Ідея комунізму, остаточно пов’язана з Терором, вкрай швидко стала мертвою планетою в історичному всесвіті.
Як на мене, істина взагалі полягає не в тому, що викриття Терору (зокрема в книжках Солженіцина) тягне за собою смерть Ідеї комунізму. Навпаки, якраз тривале ослаблення Ідеї комунізму призвело до появи антитоталітарного консенсусу щодо необхідного зв’язку між цією Ідеєю та Терором. Ключовим моментом цього тимчасового застою Ідеї комунізму стала невдача китайської Культурної революції, котра спробувала оживити Ідею комунізму поза партією та державою шляхом загальної мобілізації студентства й робітничої молоді. Реставрація державного ладу за часів Ден Сяопіна відлунала поминальним дзвоном за циклом існування цієї Ідеї — за тим, що можна назвати циклом партії-держави.
Сьогодні головне завдання полягає не так у визнанні очевидності Терору та [притаманного] йому надмірного насильства. Про це написано чимало визначних і переконливих праць, першість з-поміж яких я б віддав видатній книзі Ґетті «Шлях до терору: Сталін і самознищення більшовиків (1932–1939)». Завдання полягає у вивченні і, либонь, у дослідженні чи спростуванні консенсусної теорії, яка всю відповідальність за Терор покладає на Ідею комунізму.
Власне кажучи, я пропоную такий спосіб міркування: замінити диспут між теорією 1 і теорією 2 на диспут між теорією 3 і теорією 4. Іншими словами, після першого історичного циклу, коли буржуазна реакція назвала Ідею комунізму злочинною, а комуністи заперечували існування хай би якого Терору, після другого історичного циклу, коли антитоталітаризм твердив про існування органічного зв’язку між утопічною та смертельно небезпечною Ідеєю комунізму і державним терором, має з’явитися третій цикл, в якому одночасно будуть стверджуватися чотири тези: 1) абсолютна необхідність Ідеї комунізму, що виступає безмежного варварства капіталізму; 2) незаперечна терористична сутність перших спроб утілення цієї Ідеї в державі; 3) ситуативне походження Терору; 4) можливість політичного впровадження Ідеї комунізму, поєднаної з радикальним обмеженням антагонізму терору.
Осердям усієї проблеми є, на мою думку, те, що, хоча біля витоків будь-якого політичного втілення Ідеї комунізму насправді лежить революційна подія (у широкому розмаїтті своїх форм), ця подія все-таки не є для Ідеї правилом або взірцем. Я вважаю Терор фактичним продовженням повстання чи війни, що ведуться засобами держави. Та попри те, що Ідея комунізму проходить через перипетії повстання та війни, її політика до них не зводиться і ніколи не повинна звестися, адже її справжня сутність, коріння нового політичного часу, який вона творить, її керівним принципом є не знищення певного ворога, а позитивне розв’язання суперечностей між людьми — політична розбудова нової колективної структури.
Якщо окреслити цей пункт чіткіше, ми, звісно, мусимо знову почати з двох останніх гіпотез про Терор. Навіть якщо статистика, на яку покликається сучасна консенсусна антикомуністична пропаганда, зазвичай є абсурдною, ми мусимо повністю визнати насильство й масштаб сталінського Терору. Ми маємо поставитися до нього як до зумовленого обставинами, за яких відбулося натхнене Ідеєю комунізму історично безпрецедентне впровадження режиму соціалістичної державності. Ці обставини — загальносвітова різанина імперіалістичних воєн, жорстокі громадянські війни й підтримка іншими державами контрреволюційних угрупувань у країні. Цими обставинами була нестача досвідчених, незворушних політичних кадрів, найкращих з яких було вибито цим вихором ще на початку. Усе це призвело до появи політичної суб’єктивності, утвореної імперативом переважання загального над індивідуальним і хронічною занепокоєністю. Невизначеність, неосвіченість і страх зради були вирішальними чинниками того, що нам відомо про атмосферу, в якій більшовицькі ватажки ухвалювали свої рішення. Зі свого боку, ця суб’єктивність вела до головного принципу дії, згідно з яким будь-яка суперечність була буцімто антагоністичною й буцімто свідчила про смертельну небезпеку. Набута в період громадянської війни звичка вбивати всіх, хто не є соратником, зміцніла в соціалістичній державі, приголомшеній фактом власної перемоги.
Усе це стосується не Ідеї комунізму як такої, а радше окремих процесів першого в історії її експериментального втілення. Тепер нам, озброєним знанням про можливий результат цього експерименту, варто розпочати знову. Маємо наголосити, що не існує принципової спорідненості між Ідеєю комунізму та державним терором. Я навіть ризикну скористатися аналогією, за яку мене критикуватимуть: чи було християнство принципово пов’язане з інквізицією? Цю проблему можна розв’язати лише зсередини реальної суб’єктивізації Ідеї. А втім, єдиний шлях нашого звільнення від фатуму обставин, що тяжіє над Ідеєю комунізму в її позірній оцінці як тероризму партії-держави — організації, характер якої визначила метафора війни, — полягає в повторному осмисленні цієї Ідеї за нинішніх обставин.
Однак існує історичне сприяння цій спробі, про яке я б хотів згадати — разючі відмінності між радянським і китайським експериментами в межах однієї й тієї ж моделі партії-держави.
Спільні ознаки обох експериментів очевидні. В обох випадках революція перемогла у величезній країні, що залишалася здебільшого аграрною, а індустріалізація почалася зовсім недавно. Революція відбулася за умов світової війни, котра надзвичайно послабила реакційну державу. В обох випадках відповідальність за керування цим процесом взяла на себе дисциплінована комуністична партія, тісно пов’язана з потужними воєнними силами. В обох випадках керівництво партією, отже й усім процесом, провадили інтелектуали, вишколені діалектичним матеріалізмом і марксистською традицією.
Проте відмінності між цими революціями колосальні. По-перше, народну підтримку більшовикам надали заводські робітники й солдати, що покинули офіційний військовий апарат. Народну підтримку китайській партії, звісно, теж надавали робітники, але здебільшого вона надходила від селян, особливо мобілізованих до війська — Червоної Армії, про яку Мао навдивовижу точно зауважив, що вона відповідальна за «виконання політичних завдань революції». По-друге, перемога революції в Росії набула форми короткого повстання в столиці та великих містах, що вилилося в жахливу, анархічну громадянську війну в провінції з подальшою інтервенцією іноземних військ. У Китаї, навпаки, спершу сталися криваві міські повстання за радянським зразком, а згодом, коли відбулося японське вторгнення, почалася довготривала народна війна, підтримана розташованими на віддалі один від одного укріпленими районами в провінціях, і в цій війні були випробувані нові форми управління й організації. Військовий та управлінський апарат реакції було знищено тільки наприкінці війни, в її короткій класичній фазі з великими битвами на відкритій місцевості.
Що мене особливо вразило, то це те, що антагоністичне протистояння з владою й політичний експеримент є нетотожними, і те, що фундаментальним критерієм їх відмінності є часова тривалість. По суті, Радянську революцію характеризували через переконання, що всі ці проблеми були невідкладними і що ця невідкладність призвела до необхідності силових, радикальних рішень у кожній суспільній сфері. Повстання й жорстокість громадянської війни контролювали ту політичну епоху навіть тоді, коли революційна держава вже не відчувала безпосередньої загрози. Китайську революцію, навпаки, пов’язували з поняттям «затяжної війни». Йшлося про процес, а не про раптовий збройний державний переворот. Найважливішими для розрізнення обох революцій були далекосяжні тенденції. Передовсім слід якнайточніше визначити суть цього антагонізму. У народній війні збереженню сил однієї зі сторін надається перевага перед славетними, однак марними атаками. А крім того, збереження сил має стати мобільним, якщо ворог надмірно тисне. Тут, на мій погляд, маємо справу зі стратегічним баченням: подія творить нову можливість, а не модель реалізації цієї можливості. Попервах, можливо, й справді переважали невідкладність і насильство, проте появу сил, зумовлених цим шоком, могло, навпаки, спричинити довготерпіння — далекосяжний поступ, що міг посилити маневровість, не порушуючи абсолютного правила повстанської невідкладності й нещадного насильства.
Та все ж якої політичної форми набуває збереження сил, відмінних від панівних? Терор напевне не спроможний впоратися з цією проблемою. Звісно, він веде до певної єдності, але ця єдність хитка, це єдність пасивності та страху. Зберегти сили однієї зі сторін, отже єдність цих сил, завше в підсумку означає розв’язати внутрішні проблеми всередині певного політичного табору. Натомість досвід показує, що впродовж тривалого часу ані спрямована проти ворогів антагоністична дія, заснована на військовій або поліцейській моделі, ані Терор проти власного табору не можуть розв’язати проблеми, створені самим фактом вашого політичного існування. Ці проблеми вимагають методів, пристосованих до того, що Мао називав «правильним підходом до суперечностей у народі». І все своє життя він наполягав на тому, що ці методи абсолютно відмінні від методів подолання антагоністичних суперечностей.
Важливо обстоювати тезу про те, що комуністична політика намагається знайти розв’язання політичних проблем. Комуністична політика — це іманентна діяльність, діяльність під знаком спільної Ідеї, а не діяльність, визначена такими зовнішніми обмежниками, як економіка чи юридичний формалізм держави. Зрештою, будь-яка політична проблема зводиться до проблеми єдиного орієнтира в питанні, що його колективно визначено головним питанням поточного моменту чи ситуації. Навіть перемога над ворогами залежить від суб’єктивної єдності переможців. Тривалий час ключем до переможного подолання антагонізмів був правильний підхід до суперечностей у народі — він теж перетворився на реальне визначення демократії.
Терор доводить, що тільки державний примус є противагою загрозам єдності народу в період революції. Ця ідея, звісно, здобуває суб’єктивну підтримку багатьох щойно зростає небезпека і поширюється зрадництво. Та треба розуміти, що Терор — це не розв’язання проблеми, він завжди є її приборканням. Терор завше віддалений від Ідеї, адже він замінює обговорення політичної проблеми, локалізованої між Ідеєю та ситуацією, брутальним тиском на ситуацію, що скасовує як колективне ставлення до Ідеї, так і саму проблему. Терор враховує, що за допомогою очевидного зрушення ним того, що називається «балансом сил», також зміняться характеристики самої проблеми і це уможливить її розв’язання. Врешті, будь-яка проблема, яку витісняють силою, навіть проблема зрадників, повертається як бумеранг. Звиклі до позірного розв’язання проблем, державні чиновники самі знов і знов психологічно зраджуватимуть Ідею, якої вони демонстративно позбулися. Це відбувається тому, що Ідея, замість того, щоб корінитися у спричинених ситуацією проблемах, слугує виправданню терористичного усунення цих проблем; у цьому значенні усунення значно поступається атаці на Ідею впритул.
"Боротьба з ворогами завжди веде лишень до уподібнення, а не до реальної сили, адже Ідея комунізму не бореться з капіталізмом — з ним вона перебуває в абсолютно несиметричних взаєминах."
Отже, легко помітити, що все залежить від здатності формулювати й розв’язувати поставлені часом проблеми задля максимального уникнення терористичного «короткого замикання». Головний урок з революцій минулого століття можна подати так: політична епоха Ідеї комунізму ніколи не завершується установленням панування і її невідкладними потребами. Боротьба з ворогами завжди веде лишень до уподібнення, а не до реальної сили, адже Ідея комунізму не бореться з капіталізмом — з ним вона перебуває в абсолютно несиметричних взаєминах. Радянські п’ятирічки та «Великий стрибок» Мао були примусовими конструктами, адже я ясно показав драматичні умови їх впровадження. Гасла на кшталт «Наздоженемо Англію за п’ятнадцять років!» передбачали примус, спотворення Ідеї та, зрештою, обов’язок застосовувати Терор. Існує необхідність неквапливості — за своєю природою як демократичної, так і народної — котра є рідкісною в момент правильного підходу до суперечностей у народі. Саме тому той факт, що на соціалістичних заводах люди працюють повільно, інколи занадто повільно, як повільно і зазвичай мало працюють досі на Кубі, — цей факт сам по собі не є жахливим. З погляду світового Капіталу, це було і є формою протесту. Робочий час неможливо виміряти за тим самим критерієм, коли він стосується виробництва додаткової вартості, точніше прибутків олігархії, і коли він прагне пристосуватися до нової візії гідного життя народу. Для комуністів нема нічого важливішого за проголошення того, що час народу не є часом Капіталу.
Наостанок скажемо ось що: не бувши наслідком Ідеї комунізму, Терор насправді випливає з принадності ворога, з наслідуваного змагання з ним. І наслідок цього — подвійний.
По-перше, Терор сплутує умови військового протистояння з ворогом у вигляді повстання чи війни, що є умовами події звільнення, з умовами позитивної розбудови нового колективного ладу під знаком влади Ідеї. Можна сказати, що Терор — це результат ототожнення цієї події з її наслідками, тими наслідками, які є абсолютною реальністю процесу істини, реальністю, зорієнтованою суб’єктивним тілом. Коротко кажучи, ми стверджуватимемо, що Терор є сплутанням в державі події та суб’єкта.
По-друге, результат протиборства з капіталізмом поступово веде до самої Ідеї, відверто й попросту відкинутої на користь такого собі парадоксального насильства, вираженого в бажанні досягти однакових із капіталізмом результатів — попри бажання й певною мірою створення всіх необхідних умов для недосягнення однакових з капіталізмом результатів. Таке насильство руйнує не ринковий цикл прибутку, а час емансипації, розміщеної на шальках терезів життя людства. Нарешті, ми пориваємо з такими людьми, як Горбачов і теперішнє керівництво КНР, єдиною метою яких є вписатися в невелику групу міжнародної капіталістичної олігархії — з людьми, які будь-що жадають визнання своїх ймовірних супротивників, з людьми, для яких Ідея більше не має ані найменшого значення, з людьми, для яких метою всіх відмінностей є здобуття владу над ідентичністю. Тож ми бачимо, що Терор виявився відступом, тому що не зумів зберегти сили та їхню маневровість; тому що не присвятив, як цього вимагало політичне мислення, більшої частки свого часу їхньому збереженню; тому що повсякчас не політизував народ, провадячи широке врядування на локальному та центральному рівнях, провадячи ефективне обговорення. Тільки рухи на зразок «захопи владу» чи «окупай» у травні 1968-го, як і тепер в Єгипті та на Уолл-стрит, є грубим наближенням до такої політизації, яка творить свій власний простір і власний час.
Оновлення Ідеї комунізму, яке є завданням для століття, що лише починається, буде одним із тих завдань, в яких революційну нагальність замінить те, що (в Кантовому сенсі) можна назвати революційною естетикою. Це не так зміна, хай навіть нав’язана, яку ми захочемо задати в теперішньому status quo, ми радше захочемо всього того, що якимось чином мусить прорватися в новий простір, з новими вимірами. Ми віднайдемо для Ідеї те, чого їй бракує — ту нестачу, причиною якої та розплатою за яку стала шалена нетерплячість Терору: ми віднайдемо її абсолютну незалежність і від простору, і від часу.
Переклав В’ячеслав Циба за виданням: Badiou, A. The Communist Idea and the Question of Terror. In: The Idea of Communism, vol. 2. Slavoj Žižek (ed.). London; New York: Verso, 2013, pp. 1–11.