Працівники нафтової промисловості на заході Казахстану в 2011 році почали один із наймасовіших страйкових рухів у пострадянській історії, а після цього — пережили одну з найбрутальніших розправ у пострадянській історії: у Жанаозені 16 грудня 2011 року правоохоронці вбили щонайменше 16 людей та поранили принаймні 64. Бунт робітників спричинив таку параною серед казахської еліти, що після придушення цього руху уряд вдався до використання судів та поліції для безпрецедентного тиску на активістів профспілок, політичну опозицію та журналістів. До кінця 2012 року багато скромних демократичних здобутків попередніх двох десятиліть було скасовано. Нафтовики та їхні прибічники все ще у в’язницях, чимало з них — за кричущими політичними звинуваченнями, багато хто — на підставі «свідчень», вибитих за допомогою тортур. Лідери «демократичних» західних країн, що споживають значну частину нафти, яку добувають у Казахстані, промовисто мовчать. У цій статті я перекажу історію страйку 2011 року та репресій після нього і прокоментую її в ширшому контексті.
Контекст
Нафтові родовища в західному Казахстані, де 2011 року спалахнув страйк, є найбільш значущим джерелом багатства казахської еліти та важливим джерелом постачання нафти на міжнародний ринок. Казахстан є другою після Росії державою серед колишніх радянських країн за масштабами видобутку нафти: видобуток майже вдвічі перевищує азербайджанський і ненабагато поступається норвезькому 1. Державна нафтова компанія «Казмунайгаз» здійснює управління найбільшим нафтовим родовищем Тенгіз разом із американськими та російськими компаніями («Шеврон», «Екссон Мобіл» та «Лукойл»). Величезне родовище Кашаган, розташоване на півночі Каспійського моря, розробляють спільно компанія «Казмунайгаз» і великі європейські та американські компанії. Китайські нафтові корпорації відіграють важливу роль у цих проектах, і їхній вплив зріс після завершення будівництва нафтопроводу до Китаю в 2006 році.
Нафта є найбільшим джерелом прибутків від експорту та доходів національної економіки Казахстану. Відколи на початку 2000-х років ціни на нафту почали зростати, багатство казахської еліти стрімко зросло, й нову столицю Кахастану Астану (раніше Целіноград) наповнили хмарочоси та «БМВ». У межах усієї країни середні стандарти життя зросли. Проте Мангістау, що завжди був бідним регіоном із незначною економічною активністю поза нафтовим сектором, залишається бідним. Хоча Мангістау видобуває більше нафти, ніж інші регіони Казахстану, в 2008 році дослідники з ООН з’ясували, що в цьому регіоні більше людей, які живуть за межею бідності, ніж у будь-якому іншому, і що за показниками розвитку цей регіон ледь досяг середніх показників у масштабах країни2. Гнів через соціальну несправедливість, очевидно, став однією з головних причин зростання войовничих настроїв у районі казахських нафтових родовищ.
Страйки нафтовиків
Протягом 2000-х років уже відбувалися окремі страйки на нафтових родовищах. У Мангістау за два роки до заворушень 2011 року були значні страйки. У 2009 році дві тисячі бурильників у «Бургилау», бурильній компанії в Жанаозені, організували «сидячий» страйк та голодування з вимогами підвищити платню, покращити умови праці та націоналізувати компанію. Вони утворили нову профспілку, не залежну від «жовтої» профспілки, успадкованої з радянських часів, і вербували до неї членів і з інших компаній. У березні 2010 року від 6 до 10 тисяч робітників організували дев’ятнадцятиденний страйк у компанії «Озенмунайгаз», відділенні компанії «Kazmunaigaz Exploration & Production», — у контрольованому державою підрозділі «Казмунайгазу», що займається розвідкою та видобутком і розмістив 39% акцій на лондонській фондовій біржі. Протистояння припинилося, коли компанія пішла на суттєві поступки. Пропозиції керівництва щодо реформування системи нарахування заробітних плат (шляхом інтеграції в основну зарплату премій, таких як регіональні надбавки та надбавки за небезпечні умови праці, що, на думку робітників, могло зменшити доходи) були відкинуті. Менеджера, який намагався запровадити нововведення, було звільнено. Робітники також вимагали звільнення представника їхньої профспілки, якого звинувачували у поганому представництві їх інтересів (Майтанов 2010; Козыбаева 2010; Linksunten 2011).
Страйкова хвиля 2011 року почалася в середині травня трьома пов’язаними заворушеннями на промислових підприємствах.
- 9 травня протести почалися в «Каражанбасмунай» — підприємстві у спільній власності «Казмунайгазу» та китайської холдингової компанії СITIC. Робітники відмовилися їсти. Безпосереднім приводом для заворушень були вибори до профспілки: робітники проголосували за відсторонення «жовтих» уповноважених, яких підтримувало керівництво, але «Каражанбасмунай» відмовився визнати результати виборів. 17 травня 4500 робітників демонстративно залишили підприємство, вимагаючи рівності в зарплатні з робітниками «Озенмунайгазу», які покращили своє становище в результаті акції 2010 року.
- 11 травня до протесту приєдналися казахські робітники «Єрсай Каспіан Контрактор» — підприємства у спільній власності ENI (багатонаціональної нафтової компанії з центром в Італії) та «ERC Holdings of Kazakhstan». Вони вимагали рівності у платні з іноземними робітниками, які виконували ту саму роботу і при цьому, як стверджували страйкарі, отримували вдвічі більшу платню. Компанія відмовилася вести переговори зі страйкарями та відповіла на їхні вимоги звільненнями. 10 робітників почали голодування (Rysaliev 2011; Central Asia Newswire 2011).
- 16 травня частина робітників «Озенмунайгазу» приєдналися до акції, також виступаючи проти низької оплати та поганих умов праці. Керівництво у відповідь звільнило їх. Почалося голодування. На знак солідарності з акцією більшість працівників «Озенмунайгазу», включаючи водіїв та обслуговувачів і ремонтників свердловини, вийшли на страйк. Вони вимагали збільшення зарплати, щоб компенсувати втрати від стрімкої інфляції після підвищення зарплат минулого року та зменшення додаткових виплат.
Вимоги страйкарів різнилися. Провідна бізнес-газета Казахстану повідомляла, що основний наголос у вимогах робітників «Озенмунайгазу» був на перерахунку коефіцієнтів (тобто регіональних і галузевих надбавок тощо), за якими вираховували розмір платні. Серед інших вимог, про які повідомляє Асоціація прав людини Центральної Азії, були право на діяльність незалежних профспілок і перегляд колективних договорів «за принципом рівності сторін»; збільшення зарплатні на 100 відсотків, щоб підняти життєві стандарти робітників до необхідного мінімуму; приведення зарплати та умов праці у відповідність зі стандартами Міжнародної Організації Праці (Берегенов 2011; Атаева 2011c).
Страйк невдовзі перетворився на двобій між нафтовиками з одного боку і компаніями, судами та владою — з іншого. Місцеві суди незабаром визнали всі ці страйки незаконними, проте акції поширилися. Сотні страйкарів були звільнені. Мережі робітничого руху повідомляли, що місцеві чиновники отримували накази працювати як штрейкбрехери і що їм погрожували звільненням у разі відмови (Атаева 2011а; ИКД 2011а, 2011b). Наприкінці червня поліція почала арештовувати активістів, починаючи з Акжимата Амінова, який був юридичним радником робітників «Озенмунайгазу»: йому дали умовний термін ув’язнення і знову арештували після придушення страйкового руху.
Страйкарі зібралися на центральній площі в Актау — у каспійському порту, в центрі нафтової промисловості Західного Казахстану. В Жанаозені, нафтовому місті в центрі країни, де знаходиться «Озенмунайгаз», постало наметове містечко. 5 червня юрба робітників зібралася в Актау, щоб вирушити до будівлі місцевої адміністрації, проте їх силою розігнала поліція. 8 липня наметове містечко в Жанаозені знищили поліцейські з гумовими кийками. Близько шістдесяти робітників у відповідь на це облили себе бензином та погрожували самоспаленням. Тисячу демонстрантів оточила поліція перед центральним офісом «Озенмунайгазу». У наступні дні трапилося ще кілька сутичок між поліцією та кількатисячною юрбою (Атаева 2011с).
Страйкарі перебували в центрі Жанаозена протягом літа та осені. Щоб усунути їх, знадобилася розправа 16 грудня.
Битва за нові профспілки
Протягом хвилі страйків робітники наштовхнулися на перешкоди, які чинили структури офіційної профспілки. Керівники профспілки нафтовиків, що входить до проурядової Федерації професійних спілок Республіки Казахстан (ФПРК), неодноразово об’єднувалися з власниками підприємств та службою безпеки, щоб зруйнувати організацію робітників. ФПРК, подібно до схожих федерацій в інших колишніх радянських країнах, була спадкоємицею безпосередньо старих «офіційних» профспілок, які в радянський час були квазідержавними структурами, що разом із керівниками стежили за дисципліною серед робітників, а разом зі службою безпеки карали їх. За два десятиліття пострадянських трудових конфліктів методи ФПРК майже не змінилися.
Спроби створити незалежну профспілку в районі нафтових родовищ уже були до 2011 року. В компанії «Єрсай каспіан контрактор» було створено незалежну профспілку «Каракія». Під час страйку в «Бургилау» того самого року також були спроби створити незалежну профспілку. Під час переговорів 2010 року на «Озенмунайгазі» робітники вимагали усунути профспілкових функціонерів-колабораціоністів, хоча спроб заснувати нові організації не було зафіксовано.
На «Каражанбасмунай» жорстоке протистояння з «жовтими» профспілковими функціонерами було однією з причин страйку 2011 року. У листопаді 2010 року переговорна комісія, створена для обговорення розміру платні та умов праці в компанії, та загальні збори профспілки запропонували трьох представників для участі в переговорах. Але в січні 2011 року представник профспілки Ербосин Козарханов самовільно погодився з керівниками, що одну з делегаток, висунутих для участі в комісії, — юристку Наталю Соколову — слід звільнити. Активісти, зокрема голова представників профспілки Асланбек Айдарбаєв, протестували проти цієї бюрократичної зради. У відповідь група з понад двадцяти чоловіків, один із яких тримав вогнепальну зброю, погрожували Айдарбаєву та двом іншим активістам та попередили їх, щоб ті «не втручалися» (HRW 2012: 47-48).
У квітні 2011 року робітники трьох змін у «Каражанбасмунаї» провели збори, на яких проголосували за усунення Козарханова. Понад дві тисячі робітників підписали листа на підтримку цього рішення. Компанія, офіційна профспілка та поліція тоді об’єднали зусилля проти робітників, що наважилися голосувати за чесне представництво. Їм було заборонено використовувати приміщення для зборів, де завжди проводилися зустрічі членів профспілки. Козарханов та його спільники відмовилися віддати власність та приміщення тим, кого було обрано замість них. Поліція відмовилася розслідувати незаконне утримання власності профспілки Козархановим і водночас почала «полювання на відьом» — відкрила справу проти Соколової (HRW 2012: 44-55; Трубачева 2011).
У «Мунайфілдсервіс», маленькій компанії для обслуговування нафтового родовища, розташованій у Жанаозені, боротьба з метою позбутися очільників колабораціоністської профспілки закінчилася 4 серпня 2011 року зі смертю активіста — робітника Жаксилика Турбаєва. Робітники скликали збори, щоб обговорити заміну керівника «жовтої» профспілки, й висунули кандидатуру Турбаєва, 28-річного бурильника. Коли робітники перейшли в залу для зборів, менеджери наказали Турбаєву залишитися. Після цього його вбили невідомі особи (Республика 2011).
У «Єрсай каспіан контрактор» організація страйку була підкріплена існуванням незалежної профспілки «Каракія». Її організатор, Нурбек Кушакбаєв, боровся за захист свого права на робоче місце та виграв судову справу в 2010 році. Аби знешкодити цю профспілку, яка фактично підтримала своїх членів, коли вони оголосили страйк, господарі підприємства потребували допомоги судів: у червні суддя тимчасово ув’язнив усіх п’ятьох висунутих профспілкою членів страйкового комітету й оголосив профспілку нечинною на шість місяців за підтримку незаконного страйку (HRW 2012: 82-90).
Як зовнішній спостерігач цих подій я можу сказати, що робітники «Озенмунайгазу», найбільшої з охоплених хвилею страйків компаній, мали сутички з керівниками «жовтої» профспілки в 2010 та 2011 роках, проте не досягли прориву у створенні нових типів організації. Деякі активісти вважають, що важливим уроком з історії перебігу страйку є нездатність подолати труднощі у впровадженні незалежних форм організації робітників — зокрема страйкових комітетів, нових профспілок тощо, які мали утворюватися всупереч спільним зусиллям «старих» профспілок, керівництва, судів та поліції.
Немає сумніву щодо ролі, яку відіграли зусилля ворогів страйкарів, аби завадити ефективній організації робітників. Вони мобілізували величезні ресурси для залякування та шантажу, для затикання рота активістам, які намагалися організувати робітників та чітко висловити їхні вимоги. Від літа 2011 року, коли робітники відмовилися згортати наметове містечко, колеса репресій зарухалися швидше. Наталя Соколова, адвокатка, яка допомагала страйкарям «Каражанбасмунай», отримала шість років ув’язнення; один із основних активістів на «Каражанбасмунай» Куаниш Сісінбаєв отримав покарання у вигляді 200 годин громадських робіт за тією самою статтею. Жанболат Мамай, 23-річний активіст опозиційного політичного руху «Пен Тіл» був затриманий, щойно повернувся з Москви, де він виступав перед активістами, та просидів 10 днів під адміністративними арештом (Атаева 2011b; Курсив 2011a, 2011b; РД КМГ 2011).
Як відлуння сталінських репресій тридцятих років виглядає те, що Соколова згодом погодилася «покаятися» у своїх вигаданих «злочинах» по телебаченню в обмін на скорочення її терміну. Далі траплятимуться й інші випадки, коли влада застосувала погрози для тиску на затриманих, на їхні родини, вимагаючи принизливого «визнання провини» або публічного засудження інших активістів.
Репресії з боку держави
Розправа 16 грудня, яка поклала край хвилі страйку, була спровокована вульгарними державними святкуваннями двадцятиріччя «незалежності» Казахстану від Радянського Союзу. За досі незрозумілих обставин відбувся конфлікт між деякими нафтовиками та службовцями, що прикрашали міську площу під час підготовки до святкування. Відбулися заворушення, було здійснено напади на приміщення «Озенмунайгазу», на деякі торговельні центри та інші будівлі.
Поліція реагувала швидко. Без жодних спроб когось затримати або застосувати несмертельні засоби (водомети чи сльозогінний газ), поліцейські відкрили вогонь із автоматичної зброї по безборонній юрбі. Поліція продовжувала стріляти і коли демонстранти розбігалися, стріляла деяким людям у спину. Коли юрба відступила, поліціянти били великими кийками поранених та непритомних, що лежали на землі. Хоча казахський уряд заборонив доступ у район цих подій для правозахисних та інших неурядових організацій, мешканці подолали стіну таємності та обману: відеозаписи розправи з’явилися на Youtube 3.
Мер Жанаозена згодом сказав журналістам, що було вбито 16 осіб та поранено 64. Закриття доступу до району подій протягом кількох тижнів після вбивств унеможливило перевірку правдивості тверджень, що вбитих було значно більше. Поліція також відкрила вогонь по демонстрантах у сусідньому Шетпе, вбивши одну людину 4.
Після розправи в Жанаозені пройшли поліцейські облави на нафтовиків та їхніх прибічників. У червні 2012 року 37 мешканців Жанаозена опинилися в ролі звинувачених під час судових процесів, у яких використовували найбільш загальні норми, такі як заборона «масових заворушень», «розпалювання соціальної, національної та релігійної ворожнечі» та «навмисне руйнування або завдання шкоди чужій власності». Сімнадцятеро осіб були засуджені до тюремного ув’язнення від трьох до п’яти років, інші отримали умовні або нетюремні вироки.
Активісти та інші відкрить помічники нафтовиків отримали найсуворіші покарання. Розу Тулетаєву, 46-річну матір трьох дітей, яка виступала в ролі головного оратора, захищаючи права страйкарів, було ув’язнено на сім років. Серед інших активістів, що отримали суворі вироки, — лідер страйкарів Максат Досмагамебетов (6 років); Танатар Калієв, один із перших робітників, що поскаржився на тортури з боку поліції в суд (4 роки); Талгат Сактаганов, який відправився у подорож, щоб повідомити про справу нафтовиків європейським парламентарям (4 роки); Нарин Джарилгасинов (6 років) та Канат Жусипбаєв (6 років).
Вироки учасникам подій у Жанаозені стали відомі після оголошення вироків 1 травня у селищі Шетпе, де четверо активістів отримали від 4 до 7 років. Ще шістьох осіб було амністовано, одну виправдано, а одна отримала умовний термін.
Особливо жахливим у всіх цих судових справах було те, що багато підсудних і свідків зазнали тортур із боку слідчих. Ця варварська практика поєднувалася з безліччю інших порушень основних принципів законності (наприклад, підсудні не мали доступу до адвокатів; поширеною практикою було використання анонімних свідків; висвітленню цих справ у ЗМІ систематично чинили перешкоди). У звіті Фундації відкритого діалогу були згадані такі випадки: Максат Досмагамбетов (побої та приниження), Есенгельди Абдрахманов (туберкульоз не лікували, неодноразово били, роздягали та занурювали в холодну воду), Танатар Калієв, чиї свідчення, вибиті силою, було використано, щоб засудити інших, хоча він пізніше заперечив їх (били, залякували родину, рани відмовлялися лікувати), Шабдал Уткілов (душили) та Роза Тулетаєва (підвішували за волосся, душили, били залізним прутом) (Open Dialog Foundation 2012).
У жовтні 2012 року провідний казахський правозахисник Галим Агелеуов повідомив на засіданні ОБСЄ у Варшаві подробиці про тортури, застосовані проти 11 свідків та 20 підсудних. Реакція «демократичних» західноєвропейських держав, корпорації яких купували багато нафти з Казахстану, була млявою. Тим часом перший свідок, на якого посилався Агелеуов, 20-річний Олександр Боженко, який зізнався, що після побиття слідчими він неправдиво свідчив проти знайомих, був убитий невідомими особами в Жанаозені десять днів по тому (Агелеулов 2012).
Реакція влади
Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв відреагував на розправу подвійно. З одного боку, він намагався звинуватити підлеглих у кризі в районі нафтового родовища та провести кадрові заміни серед керівників, нібито для відновлення порядку. З іншого боку, він санкціонував набагато масштабніші репресії проти політичної опозиції та ЗМІ.
«Гра у пошуки винних» спершу зачепила одного з найближчих соратників Назарбаєва — його зятя Тимура Кулібаєва, якого було звільнено з однієї з його посад — посади керівника державної холдингової компанії «Самрук-Казина». Назарбаєв вимагав поновлення страйкарів на роботі, і було підраховано, що на квітень 2012 року понад 2 тисячі з них знову отримали роботу (Lillis 2012).
Понад те, суди покарали старших офіцерів поліції, які брали участь у розправі в Жанаозені. 28 травня п’ятеро офіцерів були засуджені до п’яти та шести років в’язниці за «зловживання владою або офіційними повноваженнями, що спричинило серйозні наслідки, із застосуванням зброї». Конфіскацію майна було скасовано внаслідок апеляції. Троє провідних керівників «Казмунайгазу», які привласнили кошти, спрямовані на програми розвитку в Жанаозені, також були ув’язнені за корупційні розтрати.
Проте було би помилкою вважати, що влада діяла цілком об’єктивно. Очевидно, поліціянтів, що відкрили вогонь з автоматів у бік неозброєних протестувальників, було більше, ніж п’ять. Враховуючи тяжкість злочинів, визнання їх винними у «перевищенні влади чи офіційних повноважень» є напрочуд м’яким. До того ж, як наголошують учасники подій, жоден поліціянт не зазнав переслідування за казахським статтею «вбивство, вчинене внаслідок перевищення засобів, необхідних для затримання правопорушника».
В усякому разі, кадрові ротації у керівництві нафтових родовищ затьмарив великий урядовий наступ проти опозиції — проти тих, хто наважився виступити на підтримку нафтовиків. Після низки арештів показові судові процеси проти трьох політичних активістів — Володимира Козлова, лідера опозиційної групи «Алга!», Серіка Сапаргалі та Акжаната Амінова (якого вже було заарештовано під час страйку 2011 року) — було проведено в Актау. У жовтні 2012 року Козлова засудили до шести років у в’язниці за політичними звинуваченнями («розпалювання соціальної ворожнечі» тощо), безпосередньо пов’язаними з його підтримкою нафтовиків-страйкарів. Сапаргалі та Акімова було засуджено на коротші випробувальні терміни (Solicitors International Human Rights Group 2012). Іншого помітного опозиціонера, директора театру Болата Атабаєва, заарештували, проте згодом випустили, не висунувши звинувачення.
Після цих справ почався безпрецедентний тиск на ЗМІ. У листопаді та грудні 2012 року прокуратура намагалася закрити вісім газет та 23 сайти, серед яких провідні незалежні джерела новин на кшталт «Республіки» та «Часу». Ці заходи поклали край відкритому, незалежному поширенню інформації в межах Казахстану. Судові справи також торкнулися мереж «Твіттер», «Фейсбук» та інших соціальних мереж, які використовували активісти. Часто звинувачення в екстремізмі висували проти журналістів — особливо це стосувалося тих журналістів, які висвітлювали події на нафтовому родовищі. Організації журналістів попереджають, що, на відміну від звинувачень у наклепі, які часто використовували раніше, звинувачення в екстремізмі потенційно можуть тягнути за собою тяжкі покарання для журналістів.
Висновки
У грудні 2012 року громадські активісти в Алмати, найбільшому місті Казахстану, організували семінар, щоб обговорити уроки подій у Жанаозені. Нижче наведено фрагменти з промови Євгенія Жовтиса, одного з провідних казахських правозахисників, який брав активну участь у спробах захистити жертв державних репресій на нафтовому родовищі.
З моєї точки зору — точки зору соціаліста та інтернаціоналіста з Західної Європи, який тривалий час мав зв’язки з трудовими та соціальними рухами у пострадянських країнах — варто зробити три блоки висновків: про організацію робітничого класу, про місце Казахстану у світовій економіці та про міжнародну солідарність.
1. Про організацію робітничого класу
Страйкова хвиля 2011 року в якомусь сенсі була піком боротьби робітників на пострадянському просторі. До цієї дії були залучені багато тисяч робітників та членів їхніх родин, вона тривала протягом багатьох місяців і вдарила в найболючіше місце пострадянської еліти, бо торкнулася нафтових родовищ — найважливішого для цілої системи влади та грошей в регіоні. За своїм масштабом та розмахом страйк (оскільки він охопив цілу спільноту) можливо, можна порівнювати зі страйком британських шахтарів 1984-1985 років, протягом якого страйкували 140 тисяч шахтарів та членів їхніх родин — більшість із них протягом цілого року; інші робітники були задіяні в кампанії солідарності; страйкарі та члени їхньої спільноти неодноразово брали участь у запеклих сутичках із поліцією, що призвело до тисяч арештів та поранень, дев’ятьох смертей та сотень ув’язнень.
Тим не менш, ця аналогія обмежена через дві причини. По-перше, завдання робітників дуже різнилися. У вісімдесятих роках правлячий клас Британії вирішив, що найкращий спосіб вирішити проблеми з шахтарями та їхньою спільнотою — це позбутися залежності від вугілля і, як наслідок, від шахтарів та їхньої праці, яка була частиною британської капіталістичної економіки ще з XIX століття. Після страйку шахтарів у 1972 році (що добився значних поступок, спрямованих на покращення життєвих стандартів та умов праці) та 1974 року (що допоміг скинути тодішній консервативний уряд) еліта Британії почала розробляти стратегію отримання енергії для економіки з альтернативних джерел — головним чином ішлося про атомну енергію, нафту, газ та імпортоване вугілля, — щоб можна було закрити шахти та позбавити шахтарів їхньої ролі в промисловості. Щойно почалося здійснення плану щодо закриття більшості британських шахт, у відповідь спалахнув страйк 1984 року. Шахтарі та їхні родини розуміли, що не лише їхній матеріальний добробут, а й спосіб життя та зв’язки в їхній спільноті опинилися в небезпеці. Всі ці обставини значно відрізняються від того, що сталося на заході Казахстану в 2011 році. Там робітники боролися за те, щоб посилити свою міць у промисловості, яка стрімко розвивається і чия важливість на світових енергетичних ринках зростає. У цьому сенсі, мабуть, ці страйки ближчі до боротьби британських шахтарів наприкінці XIX чи на початку XX століття, а не до подій 1984-1985 років.
Друге коло проблем, що відрізняють Казахстан 2011 року від Британії 1984 року, охоплює традиції організації та політичного вираження, які робітники та їхні спільноти мали на момент початку боротьби. У Британії Національна профспілка шахтарів (NUM) виникла ще на початку XX століття, разом із залізничною, транспортною та іншими профспілками, і була пов’язана з Лейбористською партією, що сформувалася перед Першою світовою війною для представництва інтересів робітничого класу в парламенті. NUM і реформістська соціал-демократія завжди були тісно пов’язані: дуже часто лідери шахтарської спілки ставали представниками Лейбористської партії в парламенті. Проте на рівні робочих місць сильні традиції робітничої організації зберігалися і вийшли на чільне місце під час страйків сімдесятих років. У 1981 році традиційне соціал-демократичне керівництво NUM було замінене на виборах групою на чолі з Артуром Скарґілом, «лівим» лідером, який мав зв’язки як із робітниками-активістами, так із Комуністичною партією. Протосталіністське минуле Скарґіла та його політика — надто заплутані теми, які варто залишити поза межами цієї статті. Для завдань цієї публікації важливо те, що коли з 1982 року розгорнулася боротьба проти закриття шахт, яка досягла кульмінації під час страйку 1984-1985 років, робітники засвоїли методи боротьби значно ширші за звичайний арсенал профспілок (мобілізацію спільноти, заклики до солідарності з боку інших робітників, фізичну конфронтацію з поліцією та штрейкбрехерами), й апарат профспілки не заважав робітникам. Спілка також чинила спротив низці законів, введених із сімдесятих років з метою приборкати профспілкову боротьбу та змусити профспілки ефективніше дисциплінувати своїх членів. Тому протистояння 1984-1985 років перетворилося на конфронтацію з державою, яка вийшла за межі звичних форм боротьби робітників. Усе це відбилося на підсумках конфлікту: хоча багато шахт були закриті й соціальна структура спільнот дуже сильно похитнулася, це аж ніяк не було цілковитою поразкою. Досвід страйку відновив традиції солідарності та організації, що поширилися в спільноті шахтарів та за її межами (Levy 2011).
Хоч я й не настільки добре знаю традиції боротьби в районі казахських нафтових родовищ, можу припустити, що вони надзвичайно відрізняються від британських традицій, які значною мірою вплинули на характер боротьби на початку вісімдесятих. Ця проблема, вочевидь, потребує подальшого вивчення, проте передісторія вже добре відома. Родовище було відкрито за пізньорадянської доби, коли профспілки були тісно пов’язані з державою, а представники робітників були фактично частиною керівництва підприємств. У таких умовах будь-хто, хто намагався створити незалежну робітничу організацію будь-якого типу, дуже ризикував потрапити під нагляд керівників профспілки, Комуністичної партії та КДБ. На таку людину очікували різноманітні способи тиску та перешкоди, завжди була загроза ув’язнення або відправлення до психіатричної лікарні. Робітники намагалися організуватися в таких украй складних умовах, проте в цілому на території СРСР бюрократична еліта успішно придушувала ці спроби, а покоління робітників, що почали працювати за пізньорадянського періоду та продовжували в дев’яностих роках, несло на собі відбиток державного тиску. Попри страйк радянських шахтарів 1989-1990 років — історичний поворотний пункт у справі робітничої організації — робітники вступили у пострадянський період без традицій солідарності, які розвивалися у британських шахтарів протягом XX століття, проте з тяжкою спадщиною залякування й розділеності, без досвіду демократії участі. Я завжди вважав, що твердження, нібито суспільство в радянські часи було «атомізованим» — перебільшення, проте індивідуалізація кожної соціальної та групової проблеми, думка про те, що родини чи індивіди мають долати проблеми самостійно, брак відчуття організації спільноти поширені серед пострадянського покоління. Звісно, британські шахтарі, які за сприяння своїх робітничих та політичних організацій відвідали Росію та Україну на початку дев’яностих, були шоковані не тільки жахливими умовами праці (особливо неадекватними стандартами безпеки в шахтах), а й примітивним станом робочих місць, браком солідарності спільноти на руїнах «робітничої держави».
Уся ця спадщина наклала відбиток на події 2011 року в Казахстані. «Жовті» профспілки в цілому не змінили характер своєї діяльності. Місцеві еліти інстинктивно вдавалися до методів, властивих радянським часам: до арештів, звинувачень, ідеологічно забарвленого «визнання провини», навіть до поліцейських тортур. Як я зазначив вище, один із найважливіших аспектів страйків 2011 року полягав у способах, у які робітники намагалися створити нові форми організації та здолати перешкоду у вигляді цих «жовтих» профспілок. Спостерігаючи збоку, неможливо коментувати ці зусилля, проте уроки для всіх нас із цих подій стануть, будемо сподіватися, зрозумілішими через певний час. Оскільки я загалом із оптимізмом оцінюю можливість робітників та соціальних рухів долати репресії, сподіваюся, що спільноти нафтовиків західного Казахстану всупереч болю та стражданням 2011 року колись знайдуть способи взяти долю у свої руки. Я не знаю, як і коли це може статися. Проте той факт, що промисловість зростає і це зростання зумовлене потребою світового ринку в казахській нафті, доводить, що умови для цього формуються.
2. Про місце Казахстану у світовій економіці
На казахських та азербайджанських родовищах домінує іноземний капітал. Вони набагато більше, ніж російські родовища, були відкриті для іноземних компаній у дев’яностих роках. Після розпаду СРСР західні еліти почали вважати Каспійський регіон життєво важливим, оскільки він потенційно міг забезпечити притоки нафти на світові ринки та природний газ для Європи, при цьому перебуваючи поза контролем Росії на півночі чи Ірану та інших країн ОПЕК на півдні. У дев’яностих роках, коли видобуток нафти на міжнародному ринку зменшився, чимало найбільших капіталістичних країн (які водночас є великими споживачами нафти) розглядали Каспійський регіон як найкраще потенційне джерело для збільшення постачання нафти поза межами впливу ОПЕК. Китай під час швидкої економічної експансії у 2000-х також приєднався до змагання за центральноазійську нафту.
У Казахстані, попри те, що уряд Назарбаєва протягом нафтового буму посилив участь казахської держави у великих нафтових проектах, найбільшими інвесторами в нафтову промисловість залишаються американські та європейські компанії. (Їхній вплив дещо зменшився через швидкий приплив китайських інвестицій за останні десять років, проте китайський підхід відрізняєть від підходу Європи та Америки. Тоді як західні компанії передусім прагнули досягти якнайбільших обсягів видобутку, в першу чергу з величезного родовища Кашаган у Каспійському морі, Китай потребував якомога швидше отримати нафту й газ, будував та фінансував нафтопроводи, щоб постачати запаси палива на схід, та інвестував у ті родовища, які давали нафту для цих труб.)
У результаті всіх цих процесів Казахстан було інтегровано до світової капіталістичної економіки в ролі залежного постачальника сировини. Не пов’язані з нафтою сектори економіки фактично не розвивалися. Нафта становить понад половину прибутків держави від експорту, понад половину бюджетних надходжень від податків та величезну частку ВВП. Її частка за всіма показниками ще більше зросла протягом 2000-х років. Між 2000 та 2008-м роками частка «мінеральних продуктів» (включно з міддю та цинком, а також нафтою й газом, не враховуючи готових продуктів з металу) по відношенню до інших статей експорту зросла з 56% до 73%, згідно з повідомленням економістки урядового статистичного агентства (Сырлыбаева 2009). Нещодавня статистика від МВФ показує зростання частки нафти та газоконденсату (без урахування природного газу та металів) у державних експортних статтях з 54% у 2009 до 59% у 2011 році, та зростання частки доходів від податків на нафту та газоконденсат з 43% у 2009 до 55% у 2011 році (IMF 2012).
Іншими словами, казахська еліта має вкрай залежна від нафтових родовищ і завдячує своїм нещодавно набутим багатством, положенням тощо саме їм. В інших галузях економіки вона почуває себе надзвичайно невпевнено. Інфраструктура країни більше інтегрована з російською, ніж з інфраструктурою інших держав Центральної Азії, проте еліта набагато далі дистанціювалася від російського домінування, ніж в інших схожих на Казахстан країнах. Завдяки спільному нафтовому бізнесу із західними компаніями та розвитку відповідних відносин еліта Казахстану не тільки стала надзвичайно заможною, а й змогла значною мірою дистанціюватися від Росії. Вона добре усвідомлює свою майже цілковиту залежність від нафти. Це, безумовно, допомагає пояснити надзвичайну знервованість, із якою еліта боролася з робітничим рухом на нафтових родовищах, та її готовність до застосування сили та тортур.
Зв’язки між Казахстаном та великими західними країнами — споживачами нафти не обмежуються прямими інвестиціями нафтових компаній. Сформувалися значно ширші фінансові та економічні зв’язки: найбільші казахські компанії, пов’язані з державою — зокрема «Казмунайгаз» — розмістили акції на Лондонській фондовій біржі. Понад те, західні еліти також намагаються отримати політичні та стратегічні переваги завдяки відносинам із Казахстаном. Колишній британський прем’єр-міністр Тоні Блер консультує казахський уряд, маючи з ним контракт на багато мільйонів доларів. Ричард Еванс, колишній голова British Aerospace, залишається головою компанії «Самрук-Казина». І, звісно, жоден із них не прохопився ні словом про події в Жанаозені. Режим, безумовно, впевнений, що й надалі користуватиметься підтримкою західних «демократій» у своїх зусиллях, спрямованих на контроль і, за необхідності, знищення робітничих та соціальних рухів. Це також надає цій трудовій та соціальній боротьбі міжнародного значення.
3. Про міжнародну солідарність
Траплялися дуже приязні вияви міжнародної солідарності з казахськими нафтовиками, проте вони ще не достатньо серйозні, щоб могти на щось впливати. Після розправи в Жанаозені люди з усього колишнього СРСР та поза ним закидали казахську владу протестними листами та телеграмами. Білоруські демократичні профспілчани закликали місцеві сили спеціального призначення не брати участі в репресіях проти казахських робітників. Російські робітники збирали гроші на підтримку родин жертв трагедії в Жанаозені. У західноєвропейських країнах були ухвалені резолюції, біля посольств Казахстану були організовані пікети. Проте наші спільні зусилля досі не спричинили жодних серйозних проблем для казахської еліти або її «демократичних» покровителів. Вбивці та кати досі не позбулися відчуття безкарності, яке вони мають через свої зв’язки з західними компаніями та урядами. Для нашого руху — не лише в Казахстані, а й на міжнародному рівні — важливо, щоб ми продовжували боротьбу.
Щоб отримати більше інформації про акції на підтримку казахських нафтовиків, зверніться до Конфедерації вільних профспілок Росії або напишіть автору за адресою: [email protected].
Автор — соціаліст, що живе у Великобританії та працює редактором сайту People and Nature.
Додатки
1. Уроки Жанаозена: соціально-економічні, політичні, юридичні, моральні
Текст виступу Євгена Жовтиса на круглому столі в Алмати 13.12.12, який він сам передав для публікації на Інтернет-сайті Казахстанського міжнародного бюро з прав людини та дотримання законності.
Скорочення в тексті позначені […]. Повний текст можна прочитати на сайті.
Урок перший. Жанаозен продемонстрував життєву необхідність існування незалежних профспілок.
Існування організованих представників робітників, яким вони би довіряли, які би координували соціальну активність, які могли би вести рівноправний діалог із роботодавцями та представниками державної влади, які мали би повноваження та компетентність для вирішення трудових конфліктів.
Події в Жанаозені продемонстрували брак таких профспілок та організацій робітників, хоч Казахстан і ратифікував низку конвенцій Міжнародної організації праці, зокрема щодо забезпечення прав представників робітників, та взяв на себе міжнародні зобов’язання щодо цього.
Влада та роботодавці досить недалекоглядно вважають, що наявність «кишенькових» профспілок, яких не видно й не чути — попри економічні кризи, скорочення, проблеми з оплатою та охороною праці, — забезпечує для них контроль над соціальною активністю робітників.
Тим не менше, коли ситуація загострюється, коли виникає конфлікт, ці профспілки неспроможні ні говорити, ні діяти від імені робітників. І тоді з середовища робітників виникають неформальні лідери, які діють несистемно — з усіма відповідними наслідками.
Протягом двох десятиліть влада разом із роботодавцями, в тому числі іноземними, цілеспрямовано чинила спротив створенню незалежних профспілок, покладаючись на спадкоємицю радянських профспілок — Федерацію профспілок Казахстану.
Жанаозен має прозвучати тривожним сигналом і для тих, і для інших.
Урок другий. Жанаозен продемонстрував нездатність властей усіх рівнів до ведення нормальних цивілізованих переговорів.
На жаль, у нас народ ніколи не розглядали як суб’єкт прийняття політичних, економічних, соціальних рішень. Він завжди був об’єктом «турботи», маніпулювання, контролю, підкорення, промивання мізків. У нас із владою складнопідрядні відносини. Вони наказують, ми підпорядковуємось.
Це не діалог, а монолог влади, який спирається на силовий ресурс. Тому, коли виникають конфлікти, влада майже одразу вдається до адміністративного ресурсу. До погроз, звільнень, тиску тощо. Це її звичний та зручний інструментарій. Тому серед поліціянтів також немає спеціально навчених переговірників. Вони або розганяють, або, як стало зрозуміло з трагедії в Жанаозені, стріляють.
А без перемовин не можна. Конфлікти не вирішуються силою. Передусім, учитися вести переговори треба владі. На всіх рівнях. Переговори не бувають легкими, проте альтернативи їм немає. Слід учитися домовлятися, а не наказувати й «ламати через коліно».
І, що ще трагічніше, події в Жанаозені продемонстрували, що правоохоронні органи абсолютно не готові ані технічно, ані організаційно, ані професійно до припинення масових заворушень без застосування смертоносної зброї.
[…][Тут Євген докладно навів усі вимоги міжнародного права щодо застосування зброї правоохоронцями, обговорив у цьому контексті події в Жанаозені]
Урок третій. Суспільство вкрай атомізоване, несолідарне, неспівчутливе. Воно не громадянське, воно державне. Воно, як це було і в Радянському Союзі, контрольоване державою, залежить від неї, боїться її, ним керує держава, прямо чи опосередковано.
У країні кілька тисяч неурядових організацій, що надають послуги, вирішують соціальні проблеми, проте це не можна назвати громадянським суспільством, бо воно не об’єднується заради захисту прав громадян, у тому числі й від держави.
Протягом кількох місяців декілька сотень осіб стояли на площі, борючись за свої права, і крім кількох політиків та громадських діячів, журналістів та правозахисників, усім було до них байдуже. Лише шок від розстрілу сколихнув суспільство.
Громадянське суспільство — це відповідальність не лише за себе та свою родину, але й за інших. Ось такого суспільства в нас, на жаль, немає.
Урок четвертий. Юридичний.
Чомусь усі наші судові та правоохоронні органи забули, що при ухваленні рішень, як свідчить наше власне законодавство (не кажучи вже про міжнародне), слід керуватися не тільки принципами законності (тобто посилатися на норми закону), а ще й міркуваннями розумності та справедливості. Як рішення щодо виселення мешканців Шанирака поблизу Алмати, можливо, й було обґрунтованим з точки зору закону, проте, вочевидь, було нерозумним та несправедливим, так і рішення правових інститутів держави під час трудового конфлікту в Жанаозені часто були нерозумними та несправедливими. А несправедливість відчувається гостріше, ніж навіть законність чи незаконність.
Усі проведені у зв’язку з подіями в Жанаозені кримінальні процеси наочно продемонстрували, що право настільки поховане під політикою, під політичною доцільністю, що про дотримання ключових принципів кримінального правосуддя — всебічності, об’єктивності, повноти, презумпції невинуватості, рівності сторін та змагальності, тлумачення сумнівів на користь звинувачених — взагалі не йдеться.
[…]
Урок п’ятий. Про моральність та аморальність.
Як би не говорили про те, що політика — справа брудна, не буває ані політики, ані суспільного життя, ані людських стосунків без оцінки їх за моральними та етичними критеріями.
У цій трагедії, крім проявів справжніх людських якостей, мужності, стійкості, було багато брехні, зрадництва та ницості, невдячності та боягузтва, підлості та гри на найбільш ницих людських почуттях.
Боюся, що це вкрай тривожний сигнал для всього нашого суспільства. Над цим слід дуже серйозно замислитися, поки сигнал не став діагнозом.
Події в Жанаозені й довкола нього — це одна із найтяжчих сторінок у сучасній історії незалежного Казахстану. І від того, які висновки зроблять із цього і влада, й суспільство, дуже багато залежить для нинішнього та майбутніх поколінь.
2. Влада мститься письменнику за участь у боротьбі мешканців стихійного поселення
Зараз у розпалі кампанія з метою звільнити казахського письменника-опозиціонера Арона Атабека, який відбуває 18-річний термін ув’язнення після виступу на захист мешканців Шанирака поблизу Алмати, які зазнали насильницького «розчищення» їхніх будинків у 2006 році.
Родина письменника наголошує, що винесення вироку Атабекові в 2007 році було передвістям репресій, яких зазнали активісти-нафтовики та ті, хто виступав на їхній захист. У 2012 році Аскар Айдархан, син Атабека, сказав, що «те, що сталося в Казахстані зараз [після розправи в Жанаозені], продовжує події в Шанираці».
Атабека було ув’язнено разом із 23 іншими активістами та мешканцями стихійного поселення, які отримали вироки від 1 до 14 років за різноманітними звинуваченнями.
На додачу до свого терміну за «організацію масових заворушень» Атабек минулого року був засуджений на два роки одиночного ув’язнення за «непокору» тюремній адміністрації.
У грудні 2012 року, коли Атабека було доставлено назад до в’язниці «Аркалик» у Кустанайській області відбувати два роки, Айдархан написав листи міжнародним правозахисним групам, спонукаючи їх протестувати проти жорстокого поводження з його батьком.
Айдархан каже, що здоров’я його батька в небезпеці, що він побоюється за батькове життя після нещодавньої онлайн-публікації книги Атарбека із критикою казахського президента Нурсултана Назарбаєва та інших впливових постатей країни. Після ув’язнення Атабека у 2007 році його часто позбавляли нормальної їжі та води, доступу до свіжого повітря та сонячного світла, спортивних знарядь, письмових матеріалів. Його рукописи конфісковували.
Атабек став політичним активістом ще за радянської доби й був рішучим опонентом казахського президента Нурсултана Назарбаєва ще з того часу. У грудні 1986 року він узяв участь у демонстрації в Желтоксані, першому відкритому протесті проти радянської диктатури в Казахстані, й після цього домагався, щоб відкрили правду про вбитих під час поліцейського придушення мітингу.
У 1992 році, невдовзі після того, як Казахстан здобув незалежність, Атабек почав брати активну участь у діяльності «націонал-патріотичних» політичних груп. Він отримав політичний притулок в Азербайджані після публікації опозиційних газет, а в 1996 році повернувся до Казахстану.
Проте те, що Атанбек наважився на відвертий захист мешканців стихійного поселення в Шанираку, чиї житла було зруйновано під час насильницької, незаконної операції поліції, стало останньою краплею — влада мусила помститися йому.
Шанирак став притулком для бездомних родин під час швидкого розширення Алмати на початку 2000-х років. Було підраховано, що перед тим, як поселення було зруйновано, у ньому були понад дві тисячі житлових приміщень із близько 10 тисячами мешканців.
Сумнозвісне «розчищення» Шанирака трапилося невдовзі після оприлюднення 5 липня 2006 року закону «Про амністію та узаконення власності». Влада міста, посилаючись на те, що мешканці поселення не змогли правильно зареєструвати свою власність, наказала їм забиратися. Атабек та інші опозиціонери стверджували, що справжньою причиною було прагнення влади віддати землю забудовникам.
Атабек звертався до парламентарів, писав статті, організовував петиції та нагадував мешканцям поселення про конституційні права, які захищали їх. Проте скарги Атабека та інших активістів було проігноровано. Поліція намагалася «зачистити» стихійне поселення силою, через що виникла сутичка, в якій загинув офіцер поліції. Після цього почалася облава на активістів.
Атабека судили й визнали винним у жовтні 2007 року за «організацію масових заворушень», хоча не було доказів, що він був поруч, коли виникли сутички. Йому запропонували помилування в обмін на визнання провини, проте він рішуче відмовився.
Атабек далі пише у в’язниці, описуючи незаконні та нелюдські тюремні умови на своєму інтернет-сайті (aronatabek.com), який ведуть його друзі та члени родини, яким він надсилає свої письмові матеріали.
Посилання
BP, 2012. Statistical Review of World Energy. Available 13.11.2013 at: http://www.bp.com
Boyarskiy, N. et al., 2012. Events of the 16th of December 2011 in Zhanaozen and their consequences: Report of the observation mission. Warsaw: Open Dialog Foundation. Available 13.11.2013 at: [link]
Central Asia Newswire, 2011. Kazakh oil workers begin hunger strike. Available 13.11.2013 at: [link]
Human Rights Watch, 2012. Striking oil, Striking Workers: Violations of Labor Rights in Kazakhstan’s Oil Sector. Available 13.11.2013 at: [link]
International Monetary Fund, 2012. Republic of Kazakhstan: Staff Report for the 2012 Article IV Consultation. Available 13.11.2013 at: [link]
Levy, G., 2011. Coalfield paradoxes. In: People and Nature. Available 13.11.2013 at: [link]
Lillis, J., 2012. Zhanaozen still traumatised. Available 13.11.2013 at: [link]
Linksunten 2011. Kazakhstan: Mass strikes and protest action by oil workers in Mangystau Province. Available 13.11.2013 at: [link]
Open Dialog Foundation, 2012. Aktau judicial proceedings and defendants’ testimonies of torture inflicted on them during investigation. Warsaw: Open Dialog Foundation. Available 13.11.2013 at: [link]
Rysaliev, A., 2011. Kazakhstan’s Unhappy Oil Workers. In: Institute for War and Peace Reporting. Available 13.11.2013 at: [link]
Solicitors International Human Rights Group, 2012. Trial Observation Report. Available 13.11.2013 at: [link]
United Nations Development Programme (UNDP) in Kazakhstan, 2009. National Human Development Report. Available 13.11.2013 at: [link]
Агелеуов, Г., 2012. Процесс над «37 нефтяниками Жанаозена» и судьба жанаозенцев. Доступ 13.11.2013 по адресу: [link]
Атаева, Н., 2011. Казахстан: Бездействие властей подталкивает нефтяников к самоубийству! Доступ 13.11.2013 по адресу: [link]
Атаева, Н., 2011. Казахстан: Беспрецедентное давление на участников и сторонников забастовки трудящихся. Доступ 13.11.2013 по адресу: [link]
Атаева, Н., 2011. Казахстан: власть массово расправляется с бастующими нефтяниками. Доступ 13.11.2013 по адресу: [link]
Берегенов, Т., 2011. Бастующие ударили по РД КМГ. В: Курсив. Доступ 13.11.2013 по адресу: [link]
Институт Коллективное действие, 2011. Кровавый разгон демонстрации рабочих в Актау. Доступ 13.11.2013 по адресу: [link]
Институт Коллективное действие, 2011. В Москве пройдет акция солидарности с бастующими нефтяниками. Доступ 13.11.2013 по адресу: [link]
Козыбаева, З., 2010. В Казахстане завершилась двухнедельная забастовка нефтяников. В: Deutsche Welle. Доступ 13.11.2013 по адресу: [link]
РД КМГ. О развитии ситуации в производственном филиале «Озенмунайгаз». Пресс-релиз. Доступ 13.11.2013 по адресу: [link]
Курсив, 2011. Более 400 бастовавших работников уволены с начала акций протеста. Доступ 13.11.2013 по адресу: [link]
Курсив, 2011. Лидер забастовки нефтяников осужден. Доступ 13.11.2013 по адресу: [link]
Майтанов, А., 2010. В Жанаозене закончилась забастовка нефтяников. Закончилась победой. В: Ак Жайык. Доступ 13.11.2013 по адресу: [link]
Республика. Полиция разыскивает убийцу бурильщика Жаксылыка Турбаева. Доступ 13.11.2013 по адресу: [link]
Сырлыбаева, Б., 2009. Сопоставительный анализ и оценка структуры экспорта Казахстана. В: Казахский экономический вестник, № 2-3, сс. 67-79.
Трубачева, Т., 2011. Власть легла под китайцев. В: Республика. Доступ 13.11.2013 по адресу: [link]
