Лі Філіпс
На дворі літо 1986-го. Пригадайте кінострічку «Найкращий стрілець» 1, гласність та розпал поновленої холодної війни, у якій програє́ Східний блок. Рейган – на екваторі свого другого строку. Тетчер налаштована виграти свій третій строк. Французький президент-соціаліст Франсуа Міттеран перед лицем втечі капіталу, зростання інфляції та економічного саботажу вже давно відмовився від радикальної програми, за яку його було обрано. Для частини лівих стає дедалі очевиднішим, що правий поворот, який почався в кінці 1970-х на більшій частині Заходу, – це не тимчасовий крок назад чи звичайне коливання політичного маятника. Профспілки втрачають позиції майже повсюди. Зі згасанням післявоєнного економічного буму баланс сил – політичних, економічних та виробничих – явно не на боці лівих.
На тлі поширення відчаю в академічному журналі з’являється стаття, яка хоча й констатує розпач, проте обіцяє дати нову надію. Полиште будь-які прагнення досягти соціалізму, – закликають голландський та бельгійський співавтори, – не робіть зайвого гаку! Натомість придивіться до того, що вони називають «Капіталістичним шляхом до комунізму».
«Насправді перспективи лівих виглядають досить похмуро. Виборчі поразки (на прикладі Великобританії) та радикальні розвороти політики (приклад Франції) посилили підозри, що соціалізм, можливо, завжди залишатиметься недосяжним», – пишуть Роберт ван дер Веєн та Філіпп Ван Парійс.
«Взагалі-то наявні соціалістичні суспільства ніколи не могли створити привабливої картини соціалізму», – стверджують вони. – «Підсилена дедалі більшим розчаруванням від досягнень державного втручання на Заході, ця неспроможність похитнула віру багатьох у саму бажаність соціалізму».
Ван дер Веєн та Ван Парійс наголошують, що необхідно визнати цей стан речей. Утім, їхня ідея полягає в тому, що центральні принципи комунізму можливо відтворити в межах капіталізму шляхом запровадження політики гарантованого базового доходу, обходячи інші вимоги, як-от обрання уряду соціалістів, робітничий контроль над виробництвом, централізоване планування чи ліквідація приватної власності, не кажучи вже про соціалістичну революцію.
«Капіталістичний шлях» виявився тією первинною працею, що запустить сучасну ліву дискусію стосовно базового доходу, під яким розумітимуть невелику суму, «сплачувану урядом у однаковій кількості через регулярні проміжки часу кожному дорослому членові суспільства […] незалежно від того, багата ця особа чи малозабезпечена, живе сама чи з іншими, бажає працювати чи ні».
Найсильніший бік базового доходу для Ван Парійса, Ван дер Веєна та сучасних лівих прибічників концепції – це те, що він ставить під сумнів необхідність праці, ліквідуючи потребу продавати свій труд керівникові задля вижитвання.
Побоюючись соціальних хвилювань, спричинених масовим постійним безробіттям, нині деякі з провідних капіталістів поділяють оновлений ентузіазм щодо політики базового доходу.
У серпні 2 головний економіст «Сітігруп» 3 Віллем Буйтер опублікував звіт, у якому зачепив теми зростання нерівності та «страху перед ро́ботами» («robot angst») через те, що нібито автоматизація витісняє робітників. Ключ до уникнення небезпеки «біфуркації» 4 світу – каже Буйтер – це «або гарантований мінімальний дохід для всіх, або значний негативний податок на доходи …, щоб підтримати тих, котрі лишилися за бортом технологічного прогресу».
Редактори «Файненшл Таймз» та вільно-ринкового видання «Економіст» підтримували деякі форми базового доходу, чи то фліртували з ними, – так само, як і лівоцентристські економісти на кшталт Роберта Райха та Пола Кругмана. Британська «Партія зелених» поставила на перший план своєї весняної виборчої кампанії тему базового доходу, вартість якого сягала захмарних 331 млрд. фунтів стерлінгів, але була невигідною через скасування низки пунктів соціального забезпечення, зокрема допомоги на дітей. Новий лідер Лейбористської партії, Джеремі Корбін, також виявляє симпатії до ідеї, тим часом як пілотні проекти базового доходу просуваються у Швейцарії, Фінляндії та Нідерландах. Цієї осені до запровадження пілотних проектів гарантованого базового доходу заклика́ли опозиційні Нові демократи 5 в Саскачевані.
Стратегія базового доходу переживає свій пік.
Манітобський експеримент «MINCOME»
Сьогоднішній рівень консенсусу щодо ідеї базового доходу є далеким відлунням тривалого експерименту, який проводився в 1970-х роках у сільському містечку Дофін, що в Манітобі 6, – всеосяжної п’ятирічної дослідної програми, на яку й досі посилаються прибічники базового доходу як на найпереконливіший поки що доказ того, що він працює як стратегія зменшення бідності. Експеримент, відомий як «MINCOME» 7, спільно профінансували тодішній провінційний Новий демократичний уряд та ліберали П’єра Трюдо 8, пропонуючи безумовний щорічний дохід для кожної сім’ї. MINCOME тих, хто мав роботу, скорочувався на 50 центів за кожен зароблений долар.
Ідея була в тому, щоб запропонувати «подушку» на випадок коливання цін на врожай або недорід. Урядам було цікаво перевірити, чи така підтримка стане негативним стимулом до роботи й створить місто нероб. А якби план виявився успішним, то як найсміливішу перспективу розглядали впровадження аналогічних програм по всій країні. Витрати на експеримент урешті досягли 17 млн. доларів, це було набагато більше, ніж передбачалося. «MINCOME» було згорнуто наприкінці десятиліття, як тільки криза вдарила по Канаді. 1800 коробів цінної інформації про експеримент було зібрано, але ніколи не опубліковано, аж поки в 2009 році професорка медичних наук Манітобського Університету Евелін Форґет не пролила світло на їхнє існування.
Вона виявила, що, власне, в результаті запровадження експерименту не відбулося скорочення робочого часу – за двома промовистими винятками: жінки, які виховували дітей молодшого віку або доглядали вдома за літніми чи непрацездатними родичами; а також підлітки, котрі тепер могли вільно продовжити навчання в школі замість того, щоб допомагати своїм батькам на фермі. Водночас спостерігалося зменшення кількості випадків виробничого травматизму, дорожньо-транспортних пригод, сімейного насильства, а відвідування лікарень скоротилося на 8,5%.
Незважаючи на тихе згортання «MINCOME», у Ліберальній партії ще довго не стихав галас з приводу політики базового доходу. Ще до «MINCOME» П’єр Трюдо збирався виголосити парламентську доповідь, яка рекомендувала запровадити гарантований щорічний дохід, а сама концепція пережила нетривале повернення в 1994 у межах представленого до обговорення листа від адміністрації прем’єр-міністра тодішніх лібералів Жана Кретьєна. І тут стає зрозумілішим, чому багато хто в цій центристській партії у захваті від ідеї. У документі зазначалося, що «система соціального забезпечення не працює для багатьох канадців та для країни в цілому», і пропонувалося перетворити її на систему гарантованого річного доходу (ГРД) 9. Модернізація була б частиною ширшої трансформації федеральних соціальних програм та відрахувань до бюджетів провінцій.
Модернізація – тобто десятиліття безпрецедентних скорочень канадської системи соціального забезпечення – не забарилася, але базовий дохід так ніколи й не було впроваджено. Пізніше, а саме минулого року, ліберали Джастіна Трюдо 10, розбиті на своєму лівому фланзі дедалі популярнішою Новою демократичною партією, проголосили базовий щорічний дохід «пріоритетним пунктом».
Червоні Торі та лібертаріанці
Г’ю Сігал, інтелектуал від Червоних торі 11 та впродовж однієї каденції керівник штабу прем’єр-міністр Малруні виступив рішуче на користь загального базового доходу й натепер є, імовірно, його найбільшим прихильником у країні. Належний до консерваторів «Однієї нації» – рідкісна порода в нинішній Канаді, – він тримає дистанцію від політики тетчеризму, наполягаючи натомість на обов’язках багатих щодо бідних, повсякчасно наголошуючи на соціальній гармонії між класами. Це переважання соціальної гармонії над класовою боротьбою проходить червоною ниткою крізь більшість аргументів на користь базового доходу.
Сігал стверджує, що прагне впровадження ГРД, тому що десятиліття існування соціального забезпечення ніяк не вплинули на показники бідності в Канаді. У статті під назвою «Крах загального добробуту» в «Літературному огляді Канади» він пише: «Ми витрачаємо мільярди на програми, спрямовані на декласованих осіб, вони зменшують зловживання психоактивними речовинами, допомагають молодим людям, у яких проблеми з законом, підвищують якість харчування, субсидують житло, забезпечують безпечними домівками жертви сімейного насильства, допомагають дітям, перерозподіляють податкове навантаження на користь малозабезпечених працівників, підтримують освіту корінного населення, фінансують системи мікро-менеджменту соціального забезпечення, які досі не підняли нікого над межею бідності».
Усьому цьому можна було б покласти край – замінити згадані програми простою щомісячною виплатою на персональний банківський рахунок. Бідні люди більше не будуть потерпати від завантаженості «добре оплачуваних та згуртованих у профспілки державних службовців», як він їх називає. «Їм більше не доведеться зазирати крізь орг-скляне віконце 12, щоб отримати кошти й прогодувати своїх дітей». Їх більше не будуть дратувати дріб’язковими правилами та втручанням у їхнє життя соціальні робітники, котрі «обходяться з ними немов із безглуздими істотами, нездатними ухвалювати рішення». Натомість вони будуть громадянами, яким довірено самостійно робити свій життєвий вибір. Спокусливий аргумент.
За його підрахунками, вартість програми впровадження базового доходу на рівні 10 000 доларів на рік для трьох мільйонів канадців із низьким рівнем доходу, навіть якщо не брати до уваги значні заощадження від системи охорони здоров’я, в’язниць та припинення соціальних виплат, сягне 30 млрд. доларів.
Хоча Сігал і вбачає в базовому доході засіб до перетворення наявних програм соціального забезпечення та страхування зайнятості на одну універсальну систему, він не йде так далеко, аби стверджувати, що базовий дохід повинен цілком замінити систему соціального забезпечення. Гарантований дохід стане просто ще однією опорою поряд із загальною освітою та охороною здоров’я.
Його бачення вважають хибним лібертарні вундеркінди та венчурні капіталісти Силіконової долини, котрі, однак, одержимо сповідують ідею базового доходу як «вбивці бюрократії». Американські лібертаріанці йдуть значно далі за Сігала, включаючи усунення залишків медичного забезпечення, державної освіти та взагалі всього державного сектору, за винятком поліції, судів та збройних сил. Мільйони нинішніх отримувачів соціальних виплат буде вивільнено, аби вони перетворилися на підприємців, котрі розкручуватимуть свій базовий дохід до рівня достатку.
Неокласичний економіст та герой лібертаріанців Мілтон Фрідман захищав певну варіацію ідеї базового доходу ще в 1960-х, а саме: негативний податок на прибуток, за яким, маючи дохід, менший від визначеного рівня, люди отримуватимуть виплати від держави замість платити податки. Річард Ніксон хотів реалізувати схожий проект, але його план зіткнувся з адміністративними, фінансовими та концептуальними проблемами, які його, врешті-решт, і поховали. Сем Боумен із британського вільно-ринкового Інституту Адама Сміта каже: «Ідеальна система соціального забезпечення – це базовий дохід». Крім того, минулого року лібертаріанський Інститут Катона опублікував серію статей, у яких обговорювалися варіації на тему гарантованого доходу. Усвідомлюючи, що ширші верстви населення не збираються найближчим часом ставати палкими лібертаріанцями, ці теоретики розглядають базовий дохід як одну зі сходинок на шляху до ліквідації держави загального добробуту – лібертаріанську версію того, що соціалісти звали «перехідною програмою».
У Фінляндії при владі перебуває правоцентристський/праворадикальний уряд, який відслідковуватиме пілотні проекти базового доходу з прямою метою надати альтернативу дорогій системі пільг у країні. Історично в Фінляндії Соціал-демократична партія та Центральна організація профспілок Фінляндії (ЦОПФ) 13 виступали рішуче проти базового доходу, розглядаючи його як загрозу соціальному забезпеченню та веденню колективних переговорів.
Після липневої капітуляції уряду СІРІЗА Алексіса Ципраса перед «трійкою» ЄС нова угода Греції з кредиторами про фінансову допомогу включає план національного розгортання гарантованого мінімального доходу (ГМД) до кінця 2016 року.
Багато профспілкових активістів розглядають ГМД як ще одну спробу технократів єврозони радикально згорнути соціальне забезпечення та урі́зати заробітні плати, встановлені за сприяння профспілок.
Армін Ялнізян, старша економістка канадського Центру політичних альтернатив – прогресивного мозкового центру, – теж далеко не фанатка ідеї. Вона зазначає, що, хоча орієнтовний підрахунок Сігала привів до цифри 30 млрд. доларів, більш реалістична сума, за підрахунками Джонатана Ріса Кессельмана, економіста Університету Саймона Фрейзера, дорівнює 350 млрд. «Це величезні витрати втрачених можливостей», – каже вона. – «Навіть якщо ви повернете частину цих грошей, як каже сенатор Сігал, завдяки згортанню програм, бідні можуть стати ще біднішими – залежно від того, про яку групу бідних говорити».
Це величезна сума грошей, яку можна витратити на охорону дитинства, транспортну інфраструктуру, вдосконалення системи державної освіти та декоммодифікацію 14 вищої освіти. Окрім цього, частина грошей могла б піти на будівництво додаткового житла для зниження вартості оренди. «Найбільшу частку з наших доходів, незалежно від їхнього рівня, забирають витрати на житло», – продовжує вона. Наявний ринок житла настільки деформований, що навіть дуже щедрий базовий дохід мало допоміг би у вирішенні цієї проблеми. І ситуація стає дедалі гіршою, особливо у великих містах. «Якщо у вашому місті немає належного контролю над квартплатою або ж значного запасу (високоякісного) бюджетного житла, гроші будуть перетікати з одної кишені в іншу: від платника податків до домовласника».
Кессельман, зі свого боку, визнає, що патерналістська бюрократія добробуту є «згубною» у своєму розрізненні гідних і негідних отримувачів коштів і програм. Але соціальні програми не повинні залишатися такими, як нині, – вважає він, – їх можна зробити менш авторитарними. Він вказує на те, що більшість із цих різноманітних програм – не лише такі очевидні, як охорона здоров’я та освіта, це також програми довготривалого догляду, фармацевтичних субсидій, послуги у сфері психічного здоров’я, реабілітація від алкоголізму та наркоманії, переселення іммігрантів, пренатальне консультування, шкільне харчування, спортивні секції, а також юридична допомога, – якщо називати лише кілька прикладів, – справді повинні фінансуватися та управлятися окремо. Ці програми потерпатимуть від браку фінансування – або ж просто зникнуть, – якщо їм на противагу прийде одноразова щомісячна виплата кожній фізичній особі.
«Говорячи навіть про невеликі перші кроки в напрямі до гарантованого доходу, імовірно, усе ще залишиться гостра потреба адресної грошової допомоги та різноманітних пільг у натуральній формі», – підсумовує він.
В інтерв’ю для «Салону» 15 Джон Шмітт, старший науковий співробітник прогресивного Центру економічних та політичних досліджень у Вашингтоні, округ Колумбія, каже: «Я побоююсь, що існує можливість для коаліції ідеалістично налаштованих та з цілком добрими намірами – без негативних конотацій до цього слова – людей зліва підтримати те, що було б дуже щедрим базовим гарантованим доходом у коаліції з виразно правими елементами, у тому числі лібертарними правими, чия основна мотивація полягає в тому, що цей крок призведе до підриву наявних інститутів соціального забезпечення».
Але як щодо основного доходу, котрий існував би поряд із наявними програмами, а не замість них? А щодо щедрого основного доходу замість мізерного? Чи може це стати наступним кроком у державі загального добробуту, або навіть, як каже Ван Парійс, «кульмінацією держави загального добробуту»?
Усе залежить від співвідношення сил між капіталом і працею. Якщо робітничий клас буде безсилим, тоді, вірогідно, базовий дохід буде невеликим та не безумовним, упроваджуватиметься на фоні повномасштабної приватизації державних послуг. Якщо ж клас робітників буде сильним – базовий дохід буде безумовним, значним за розміром, і стане додатком до вже наявних програм.
Саме історичні поразки робітничого класу в 1970-х та 80-х привели Ван Парійса до його песимістичного висновку, що краще домагатися універсальної виплати, аніж чіплятися за старе соціалістичне бачення системи демократичного економічного планування, у якій робітники володіють засобами виробництва, або навіть за більш помірковану (але так само зруйновану) кейнсіанську мрію про повну зайнятість.
У той час як ліві прибічники ідеї вважають, що базовий дохід зміцнить сили робітників, праві підтримують її з протилежних причин. Лібертаріанський економічний оглядач Стів Ренді Уолдмен стверджує: «Додаткові доходи є чистішим способом збільшити переговорні можливості робітників, ніж профспілки. Об’єднання у профспілки стає причиною колективних перемовин, які призводять до універсальних, «шаблонних» правил внутрішнього розпорядку та негнучкого найму, звільнення й політики заохочення на додаток до вищої заробітної плати».
Разом із тим, базовий дохід є не лише субсидією роботодавцеві; він також руйнівник профспілок.
Зрештою, з якого дива будь-якому новітньому урядові, настільки ж залежному від глобального капіталу, як нинішні уряди, запроваджувати політику, що зміцнить сили робітничого класу?
Якби клас робітників мав достатньо сил для того, аби забезпечити встановлення пристойного базового доходу, він також знайшов би сили відродити проект повної зайнятості. І в той самий час, як навіть найліпша модель базового доходу лише встановлює рівень, нижче від якого не може впасти бідність, повна зайнятість зміцнила б робітничий клас настільки, що він став би вимагати збільшення заробітної плати.
Безробіття, свідками якого ми є сьогодні, викликано не технологіями насамперед: воно є свідомим продуктом фіскальних та монетарних заходів, запроваджених у 1970-х та 1980-х і покликаних дисциплінувати робітників після згортання стратегій повної зайнятості попередніх трьох десятиліть, що призвело до стагфляції, зниження частки національного доходу, яку отримує клас капіталістів, та – що є найгіршим для багатих і могутніх – появи войовничих профспілок.
Ван дер Веєн та Ван Парійс розробили свій «капіталістичний шлях до комунізму» як короткий шлях до зменшення бідності та збільшення обсягу вільного часу в середині 1980-х, на тлі поразок організацій робітників та політичних лівих. Невже ми й досі – тридцять років минуло – сподіваємося, що уряди запропонують нам вищезгадані програмні цілі за відсутності злагодженого та войовничого робітничого руху?
Концепції базового доходу перекочували з темних закутків лівої думки на чільне місце сьогодення лише після усвідомлення того, що не тільки соціалізм, але також і кейнсіанство зазнало поразки, принаймні на рівні національної держави (навіть федеральна НДП 16 обіцяє збалансований бюджет та низькі податки). У цьому контексті марксистський соціолог Горан Терборн бичує політику базового доходу як «цікаву утопію капітуляції».
Не буде капіталістичного шляху до комунізму. Усе залежить, як завжди, лише від рівня войовничості та впливовості організацій робітників.
Переклав Михайло Юдін
Лі Філіпс – автор наукових статей та журналіст у царині європейських справ, писав для таких видань, як «Nature», «New Scientist», «Scientific American», «the Guardian», «the Daily Telegraph», «Ricochet» та «Jacobin».
Статтю було опубліковано у випуску «Briarpatch» за листопад/грудень 2015 року.