Анна Купінська
Сучасна історія місця під назвою Бабин Яр невіддільна від трансформацій пам’яті про загиблих у цьому урвищі, які тривають вже майже 80 років. Йдеться тут не лише про етнічну та соціальну розмаїтість жертв розстрілів, адже нацисти віктимізували і євреїв, і ромів, і душевнохворих, і радянських військовополонених, але й про ідеологічні виклики, пов’язані з цим місцем. Радянські дискусії про те, чи варто наголошувати на «унікальності» єврейських жертв, видозмінилися, і тепер мова йде насамперед про «український» досвід Бабиного Яру, який би поєднав усі групи загиблих. Цей новий наратив уже не покладає всю відповідальність на «фашистську Німеччину», а ділить її між Третім Рейхом та Радянським Союзом. Пам’ять Бабиного Яру переживає чергові ідеологічні модифікації, які вилилися в конфлікт між Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр» та Міжнародним меморіальним благодійним фондом «Бабин Яр». У цій конфронтації перша сторона подає себе як міжнародний проєкт, що слідує «західним стандартам» комеморації Голокосту, а друга наголошує на необхідності вписати цю трагедію в загальноукраїнський історичний наратив, щоб опиратися російській «пропагандистській війні». Та якщо діяльність Меморіального центру пережила свій шквал критики в українських ЗМІ, проєкт Міжнародного фонду залишається значною мірою не відрефлексованим. Мета цієї статті — звернутися до візії комеморації Бабиного Яру, створеного Меморіальним фондом, а також розглянути концептуальні розбіжності обох проєктів.
Радянські євреї та пам’ять Бабиного Яру
Масові розстріли євреїв у Бабиному Яру відбувалися 29 та 30 вересня 1941 року й забрали майже 34 тисячі життів. Це була не перша й не остання подібна акція, проведена Айнзацгрупою «С» — однією з чотирьох нацистських груп винищення, що просувалися за територіями СРСР за частинами Вермахту. Різниця була лише в розмаху вбивств. Ще не дійшовши до Києва, група «С» розстріляла майже 24 тисячі євреїв у Кам’янці-Подільському наприкінці серпня 1941 року, а 15 вересня знищила понад 10 тисяч містян Бердичева. На час розстрілів у Києві методика вбивства була вже добре відпрацьована, і це дозволило провести акцію в Бабиному Яру в максимально короткі строки. Останні постріли пролунали в Бабиному Яру незадовго до звільнення міста в 1943 році. Точна кількість загиблих невідома, але найпоширеніша цифра говорить про майже сто тисяч осіб.
Одна з багатьох тисяч жертв нацистів — Валентин. Фото 1939 року з музею «Яд Вашем»
Радянське керівництво було поінформоване про антиєврейські акції на окупованих територіях, але не завжди отримувало достовірні дані. Як показує Карел Беркгоф, загалом радянські ЗМІ не приховували антиєврейської сутності нацистської ідеології, але наголошували на тому, що всі народи Радянського Союзу потерпають від нацистської окупації, а найбільше з них — слов’яни. Радянська преса уникала ідентифікувати жертв нацистського терору на своїх територіях як євреїв вже в 1942 році, але використовувала Голокост у Європі як ідеологічну зброю в пропагандистській війні з Третім Рейхом (Berkhoff 2009).
"Єврейський антифашистський комітет почав укладати свою «Чорну книгу», а етнограф Мойсей Береговський у експедиціях Україною записував пісні євреїв, складені під час війни."
Для самих євреїв Бабин Яр виступав одним із місць скорботи поряд із іншими численними місцями розстрілів, і ця тенденція зберігалася як під час війни, так і в перші повоєнні роки. Свідчення очевидців поширювалися на рівні чуток та у вигляді публікацій у радянській пресі, зокрема їдишомовних виданнях (Зельцер 2012). Дізнавалися інформацію й із судів над колаборантами та військовими злочинцями, які проводилися ще з 1943 року й продовжувалися в повоєнні роки. Зі звільненням радянських територій євреї почали повертатися з евакуації. Тоді ж постало питання про збереження пам’яті про трагічні події та запис свідчень очевидців. Зокрема, Єврейський антифашистський комітет почав укладати свою «Чорну книгу», а етнограф Мойсей Береговський у експедиціях Україною записував пісні євреїв, складені під час війни. Пересічні євреї також прагнули увіковічити пам’ять загиблих у рідних містечках. Вони зверталися до владних установ за дозволами на встановлення пам’ятників, фінансували їхнє будівництво й навіть власноруч збирали кістки жертв для перепоховань.
Повоєнні єврейські ініціативи були згорнуті під час кампанії переслідування євреїв у СРСР, що розпочалася 1948 року «Справою лікарів». Тоді ж значна частина єврейської інтелігенції була репресована, а друк «Чорної книги» зупинений. Із початком «відлиги» починає набирати обертів комеморативна діяльність, яку Джефф Манкофф характеризує як «контрпам’ять» (Mankoff 2004). Поштовхом для неї стала публікація поеми Євгена Євтушенка «Бабин Яр» (1961), де він засуджував російський та європейський антисемітизм та ототожнював себе з єврейськими жертвами (Эстрайх, Полян 2018). У 1969 році під час неофіційної церемонії пам’яті жертв розстрілів український письменник Іван Дзюба виголосив промову, де заявив, що Бабин Яр — це спільна трагедія українського та єврейського народів, та засудив спроби забудови урвища. Він згадує «тисячі й тисячі» людей, які вийшли на пагорби в Бабиному Яру, коли він читав свою промову. В 1969 році КДБ у Києві шукало автора саморобних листівок, що закликали євреїв міста пам’ятати загиблих «братів та сестер» (Эстрайх, Полян 2018: 198–201).
Пам'ятник «Радянським громадянам та військовополоненим солдатам та офіцерам Радянської Армії, розстріляним німецькими фашистами в Бабиному Яру»
Подібні ініціативи спонукали радянське керівництво задуматися про пам’ятник загиблим на місці розстрілів. І хоча монументи менш ідеологічно дражливим трагедіям на кшталт Сталінградської битви чи знищення села Хатинь з’явилися вже наприкінці 1960-х, дебати щодо художнього вирішення монумента в Києві затягнули процес його встановлення до 1976 року (Эстрайх, Полян 2018: 198–201). Саме завдяки тому, що поема Євтушенка та промова Дзюби потрапили в самвидав, питання комеморації Бабиного Яру з’явилося в повістці радянських дисидентів та борців за права людини. Проте Манкофф зауважує, що ініціатива у вшануванні пам’яті розстрілів все ж таки належала не-євреям, тоді як єврейське культурне та релігійне життя зосереджувалося на низових та «підпільних» практиках (Mankoff 2004: 412).
Битва за Бабин Яр
Єврейська пам’ять Бабиного Яру отримала своє місце в офіційних практиках комеморації вже під час перебудови. У 1991 у Бабиному Яру з’явився перший суто єврейський пам’ятник — Менора, а десять років потому президент України Леонід Кучма та мер Києва Олександр Омельченко відкрили пам’ятник загиблим дітям. Водночас інші віктимізовані нацистами групи почали відстоювати «свою» пам’ять про Бабин Яр, зокрема українські націоналісти, які встановили в 1992 році Хрест пам’яті, та роми, чиї жертви були вшановані у 2016 році пам’ятником «Ромська кибитка». У Бабиному Яру 2009 року також з’явився монумент єврейській підпільниці та комсомолці Тетяні Маркус, розстріляної нацистами. Загалом же йдеться про кількадесят пам’ятних знаків, встановлених на місці розстрілів, а також навколишніх територіях.
Пам'ятник «Ромська кибитка»
Якщо на початку «відлиги» Євтушенко у своєму вірші скаржився, що «у Бабиному Яру пам’ятників немає», активна комеморативна діяльність часів незалежності викликала нарікання на те, що пам’ятників багато, але вони не вписані в єдиний історичний наратив. З початку 2000-х років у Бабиному Яру відбувається конфронтація між різними проєктами вшанування жертв розстрілів та кількома репрезентаціями історичної пам’яті про Голокост. Скажімо, у 2000 році американська благодійна організація «Джойнт» запропонувала проєкт єврейського общинного та культурного центру «Спадщина», який би мав розташовуватися у Бабиному Яру. Планувалася інституція на кшталт «Яд Вашему» в Єрусалимі, куди б входили меморіал, музей, дослідницький інститут, а також супутні будівлі на зразок лекційного та виставкових залів, а також кафе для відвідувачів. І хоча українські парламентарії та навіть президент Леонід Кучма схвалили цей проєкт, спротив Асоціації єврейських організацій та общин України (Ваад) та її прихильників виявився сильнішим, і вже за кілька років проєкт згорнули (Mankoff 2004: 411–412).
"З початку 2000-х років у Бабиному Яру відбувається конфронтація між різними проєктами вшанування жертв розстрілів та кількома репрезентаціями історичної пам’яті про Голокост."
Серед найактивніших противників проєкту «Спадщина» в Україні виступали голова Вааду й колишній дисидент Йосиф Зісельс та історик Віталій Нахманович. Ще у 2002 році Нахманович доводив, що будь-яке будівництво у Бабиному Яру аморальне та неможливе. Він засудив «сучасні американські ідеї про “відродження після трагедії”» та наголосив, що місцева єврейська громада має «пройти тест на громадянську зрілість» та засудити закордонне «блюзнірство». Суто українською відповіддю на іноземні проєкти комеморації став Міжнародний меморіальний благодійний фонд «Бабин Яр», заснований у 2016 році співпрезидентами Вааду Йосипом Зісельсом та бізнесменом й філантропом Андрієм Адамовським, а також президентом Всеукраїнської єврейської ради Олександром Сусленським. На меті фонду був розвиток території заповідника як багатошарового простору пам’яті, який би поєднав різні історичні епохи та контексти. Йдеться також про створення музею жертв Бабиного Яру в будинку колишньої контори старого єврейського кладовища по вулиці Мельникова.
На сайті проєкту вказано, що фонд уклав договір про співпрацю з Інститутом історії Академії наук України, а подібні угоди плануються також із Інститутом «Яд Вашем» у Ізраїлі, музеєм «Полін» у Польщі, Меморіальним музеєм Голокосту у Вашингтоні та низкою інших установ. У 2019 році фонд ухвалив «Концепцію комплексної меморіалізації Бабиного Яру», розроблену групою з 18 українських діячів різних гуманітарних профілів, включно із юристкою та архітектором. Серед них були як флагмани вивчення Голокосту в Україні, Михайло Тяглий, Анатолій Подольський та вже згаданий Віталій Нахманович, так і відомий своїм відбілюванням суперечливої діяльності українських націоналістів історик Іван Патриляк.
Пам'ятник «Менора»
Того ж 2016 року, кількома місяцями пізніше, у фонду з’явився конкурент — Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр», який став приватною ініціативою низки бізнесменів, яких на сайті Меморіалу охарактеризовано як «єврейсько-українських мільярдерів». Із них Герман Ханн та Віктор Пінчук народилися у Києві, Михайло Фрідман у Львові, а Павло Фукс у Харкові. Головою наглядової ради й речником Меморіалу став відомий радянський дисидент та ізраїльський політик Натан Щаранський. І хоча останній наголошував, що ініціатори мали родичів, загиблих у Бабиному Яру та саме це спонукало їх взятися за проєкт меморіалу, російське громадянство Ханна та Фрідмана сприяло появі аргумента про «російський саботаж», замаскований під музей.
"Російське громадянство Ханна та Фрідмана сприяло появі аргумента про «російський саботаж», замаскований під музей."
Вже у 2017 році був опублікований «Відкритий лист-застереження українських істориків» щодо діяльності Меморіального центру. Список підписантів документу складається із 15 чоловік, і третина з них були співавторами «Концепції» фонду. У цьому листі йшлося про необхідність перешкодити використанню Голокосту «для просування неоімперіалістичних ідей “русского міра”», та відійти від поєднання Бабиного Яру «лише з історією Голокосту», яке «лише загострить війну пам’ятей». У серпні 2020 року Нахманович опублікував звернення до Володимира Зеленського. Він заявив: «...Саме тому проєкт Центру "Бабин Яр" став таким, яким він є. Бо вигадали його радянські євреї-олігархи, очолив радянський єврей-дисидент, а втілювати має радянський єврей-режисер… Саме радянський режим і комуністична партія винні у приході нацистів до влади та розв’язанні Другої світової війни, що й уможливило Голокост».
Церемонія підписання Декларації наміру про створення Меморіяльного центру Голокосту «Бабин Яр»2, 9 вересня 2016 року
Цей аргумент несподівано резонує із міфом «жидо-комуни», тож апелювання до нього з вуст історика-єврея виглядає сумнівно. Цікаво, що Нахманович не бачив або свідомо уникав паралелей із сумнозвісною дискусією Historikerstreit, що розгорнулася в Західній Німеччині у 1980-х, коли історики-консерватори на чолі з Ернстом Нольте стверджували, що дії нацистів були лише відповіддю на радянську загрозу. Тоді вони зазнали інтелектуальної поразки через ігнорування ролі нацистської ідеології та антисемітизму в розв’язанні війни. Саме цей аргумент використовували підсудні під час трибуналу в Нюрнберзі, тож у нього залишився ще й нацистський душок (Black 2016). Зрештою, у своїй нещодавній статті про «заперечення та викривлення Голокосту» Єгуда Бауер нагадав історичний статус-кво, зауваживши, що відповідальність за розв’язання війни цілком та повністю лежить на нацистській Німеччині, тоді як інші країни, зокрема Британія та Франція, винні в хибних політичних рішеннях, що розв’язали Гітлеру руки (Bauer 2020).
Пропаганда «русского мира» як головний рушій проєкту теж не виглядає переконливо. Щедре фінансування (йдеться про сто мільйонів доларів) та зв’язки в єврейському світі привели в наглядову та громадські ради проєкту відомих українських та іноземних діячів, включно з лідерами американських єврейських організацій. В науковій раді також фігурують українські та світові спеціалісти з історії Голокосту. Історичний наратив проєкту писала група знаних українських та закордонних дослідників, серед яких були Дітер Поль та Карел Беркгоф. Всіх цих людей важко запідозрити в лобіювання російських інтересів. Також, попри нещодавнє звернення Українського центру вивчення історії Голокосту, що спонукав українських істориків бойкотувати Меморіальний центр як проєкт «з російським фінансуванням», далеко не всі погодилися на цей заклик.
Пам’ятати по-українськи
Залучення режисера Іллі Хржановського до розробки художньої концепції Меморіального центру стало ударом по його репутації через «злитий» чорновик презентації художнього бачення музею та скандали довкола фільму «Дау». Прихід Хржановського ознаменувався ще й звільненням старої команди центру на чолі з виконавчою директоркою Яною Баріновою та істориком Карелом Беркгофом, який головував над створенням історичного наративу. Ці події привернули увагу громадськості до давньої боротьби фонду з Меморіальним центром та залучили до неї нових союзників. Конфронтація вилилася в петицію української інтелігенції, що закликала звільнити режисера з посади у Центрі, а згодом і у «Звернення української культурної та наукової спільноти щодо меморіалізації Бабиного Яру», яка вимагала встановлення державного контролю над меморіальними проєктами.
"«Концепція» — це хаотичний документ, який багато в чому суперечить самому собі та має низку недоліків."
Те, що противники Меморіального центру майже не торкаються у своєму аналізі ні його історичного наративу, ні численних наукових, інформаційних та мистецьких ініціатив, зводить усю критику проєкту до жупела «російської пропаганди» та нескінченного пережовування режисерської роботи Хржановського. Навіть резонні зауваження про необхідність контролю держави над приватним проєктом чи критика будівництва великого музейного простору на місці поховань знецінюються фіксацією на кількох обличчях проекту. Натомість «Концепція комплексної меморіалізації Бабиного Яру», опублікована фондом, постає як проєкт «правильної» комеморації території «Дорогожицького некрополя», яка враховуватиме насамперед українські, а не закордонні потреби. Проте «Концепція» — це хаотичний документ, який багато в чому суперечить самому собі та має низку недоліків.
Скажімо, мета меморіального комплексу містить «формування в Україні сучасної культури та нової історичної пам’яті, написання інклюзивної історії, зокрема включення до неї пам’яті про Голокост та інші нацистські й радянські геноциди». Таке формулювання підкреслює, що нацисти й радянська влада несуть спільну відповідальність за Голокост та низку «інших геноцидів», але без контекстуалізації це твердження залишає багато питань. Загалом концепція майже не пояснює свою термінологію, користуючись більшістю термінів «за замовчуванням». У місії фонду йдеться про те, що він сприятиме «визначенню остаточного цивілізаційного вибору України, усуненню радикальних розбіжностей у поглядах на подальший її розвиток у суспільстві загалом та серед окремих етнічних спільнот...». Незрозуміло, як це хантінгтоніанство має слугувати розвитку українського суспільства: створення єдино правильного політичного орієнтира вочевидь суперечитиме прагненням різних етнічних груп.
"Дітер Поль перелічив низку історичних неточностей в інтерпретації нацистського терору в Україні й зауважує, що музей дотримується застарілої концепції «політики ідентичностей», яка наразі залишилася лише в «авторитарних системах»."
Інклюзивність майбутнього музею підважено й сумнівними закликами до єврейської громади позбутися «культивування пам’яті про Бабин Яр і Голокост, насамперед через накидання провини іншим народам, зокрема українцям...». Поряд із євреями автори концепції закликають українців, ромів та православних також позбутися «ексклюзивної пам’яті про власні трагедії», але якщо зауваження до євреїв займають у документі три параграфи, решта націй обходиться лише одним загальним рядком. Також важко сказати, чим ці твердження відрізняються від погляду радянських функціонерів, які наголошували, що жертвами нацистів ставали «не лише євреї, але й українці, росіяни та інші», тож виділяти єврейські страждання не потрібно. У своєму об’єднавчому пафосі концепція відходить від стандартів Міжнародної хартії меморіальних музеїв, яка зазначає, що виробництво спільної пам’яті не може бути сформоване за вказівкою й має розвиватися поступово з множини децентралізованих наративів. Про створення «спільної пам’яті» не йдеться, якщо автори концепції бояться торкатися участі українців у Голокості, бо вважають, що це сприятиме «антисемітизму». Між тим, чисельність айнзацгруп не перевищувала 3 тисяч чоловік, тож без співпраці місцевого населення нацисти не могли б досягти мільйонних жертв.
Концепція меморіалізації фонду пройшла через оцінку більш ніж сорока українських та закордонних істориків. Одну з найповніших рецензій написав німецько-австрійський історик Дітер Поль, присвятивши аналізу 13 сторінок. Серед його зауважень були «нестача історичного та музейницького вмісту», «високий рівень політизації» та фокус на «творенні національної ідентичності» замість комеморації жертв чи цікавості до їхніх історій. Загалом, він називає контекстуалізацію Голокосту найслабшою ланкою концепції. Дітер Поль перелічив низку історичних неточностей в інтерпретації нацистського терору в Україні й зауважує, що музей дотримується застарілої концепції «політики ідентичностей», яка наразі залишилася лише в «авторитарних системах».
Гуманітарна допомога історичної пам’яті
Наразі Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» відновлює свою репутацію: його підтримка серед єврейських історичних інститутів зростає, а в Україні його інтереси захищає мер Києва Віталій Кличко та президент Володимир Зеленський. Зрештою, Меморіалу вдалося налагодити співпрацю з «Яд Вашемом» та центром збереження єврейської історії Centropa.
Поки що Меморіальний центр пропонує Україні музейну інституцію якісно іншого рівня: з оцифрованими архівами, доступною бібліотекою, новітніми підходами в комеморації Голокосту та єврейських громад, мистецькими проєктами та інтерактивними освітніми програмами. Меморіальний центр провадить кількадесят проєктів, серед яких виділяє оцифрування архівів та складення максимально повних списків жертв, публікацію тематичної літератури, запис та опрацювання свідчень про розстріли, популяризацію історій українських праведників народів світу та 3D модель урвища, яка дає максимально повну картину розстрілів, а також ландшафтних змін у Бабиному Яру. Окремо стоїть проєкт «Розмова», який має на меті залучити до обговорення складних сторінок української історії пересічних громадян України, насамперед молодь. Меморіальний центр також планує створити щось подібне до соціальної мережі, де учні, студенти та дослідники могли б обмінюватися досвідом та обговорювати свої проєкти в дослідження Голокосту.
Пам'ятник дітям, розстріляних у Бабиному Яру
Загалом, перед працівниками Меморіального Центру стоїть задача відрефлексувати тридцять-сорок років досвіду побудови меморіалів Голокосту в Західній Європі, Північній Америці та Ізраїлі, включно із дискусіями, що розгорталися там, починаючи з 1970-х років. Серед викликів та вимог сучасного музею є і поліфонічність пам’яті, і активне емоційне залучення глядачів до експозиції, і поєднання емоційного та фізичного досвідів під час перебування у музеї, та, відповідно, розумне використання концептуальної архітектури заради досягнення цього ефекту. Наразі популярною є ідея голографічного відтворення свідчень та імерсивність досвіду, але тут одразу виникає проблема балансу між емоційним залученням і рефлексивністю та неприпустимістю травматизації глядача. Відвідини музею мають стати сакральним досвідом і секулярним паломництвом, тож він має пропонувати досвід піднесеного, а не шоку. Зрештою, музей у Бабиному Яру неодмінно зіткнеться з проблемою інших європейських єврейських музеїв — відсутнісню активного єврейського життя, яке спонукає кураторів шукати способи заповнення цієї порожнечі та перетворювати музеї на єврейський «Диснейленд». Якщо зауважити низьку кваліфікаційну підготовку Хржановського, ці питання мають великі шанси залишитися невирішеними.
"Головний ризик обох проєктів — це поляризуюча оптика, яка ділить історію Голокосту в Радянському Союзі та Україні зокрема на безумовні категорії «тоталітарних режимів» та «визволителів»."
Попри бурхливі дебати двох проєктів, варто зауважити, що їхні творці та найактивніші речники вийшли із середовища радянських євреїв, зокрема єврейського дисидентського руху, як-от Щаранський та Зісельс. Зрештою, два вищезазначених діячі, так само як і Нахманович та Хржановський, розглядають Радянський Союз як дегуманізуючу систему тоталітарного зла, що нескінченно катувала й зомбувала своїх громадян. Тож головний ризик обох проєктів — це поляризуюча оптика, яка ділить історію Голокосту в Радянському Союзі та Україні зокрема на безумовні категорії «тоталітарних режимів» та «визволителів», «колаборантів» та «праведників», а також «жертв», «катів» та «спостерігачів».
Як показує нещодавнє дослідження Омера Бартова на тему українсько-єврейських взаємин у місті Бучач, «сіра зона» між цими поняттями може бути дуже розмитою, а вчорашні друзі можуть стати ворогами й навпаки (Bartov 2018). Дослідження Голокосту та Другої світової не закінчуються питаннями ідеології та політичної необхідності. Так само, єврейський досвід війни не обмежується умовним розподілом між «вівцями на бійні» та «мужніми партизанами». Йдеться про множинність акторів, та їхніх виборів, які залежали від конкретних умов та ситуацій, і випадали з бінарної опозиції добра та зла. Відбувається «розчаклування» категорій «катів», «жертв» та навіть «тоталітарних режимів» і їхніх керівників, і саме відмова від інтерналізації в погляді на події Голокосту може допомогти в осягненні природи цього явища та механізму його розгортання.
Головна ілюстрація: УНІАН
Читайте також:
Марксизм і Голокост (Алан Мілкман)
Логіка «чистої раси»: як нацисти вирішували «циганське питання»
Рафаель Лемкін та популярний дискурс про геноцид (Антон Вайс-Вендт)
Нюрнберзький гамбіт: як Радянський Союз втратив перемогу, але став наддержавою в Холодній війні (Анна Купінська)
Посилання
Bartov, O., 2018. Anatomy of a Genocide: The Life and Death of a Town Called Buczacz. First Simon & Schuster hardcover edition.
Bauer, Y., 2020. «Creating a “Usable” Past: On Holocaust Denial and Distortion». In: Israel Journal of Foreign Affairs, 9.
Berkhoff, K. C., 2009. “Total Annihilation of the Jewish population”. The Holocaust in the Soviet Media, 1941–45. In: Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History, 10,1, pp. 73–74.
Black, J., 2016. The Holocaust : History & Memory. Bloomington, IN: Indiana University Press, 2016.
Mankoff, J., 2004. Babi Yar and the Struggle for Memory, 1944–2004.
Зельцер, А., 2012. «Тема «Евреи в Бабьем Яру» в Советском Союзе в 1941-45». В: Бабин Яр: масове убивство і пам’ять про нього: Матеріали міжнародної наукової конференції 24–25 жовтня 2011 р., с. 83–99
Эстрайх, Г., Полян, А., 2018. «“Эхо «Бабьего Яра”. Отклики на стихотворение Евгения Евтушенко». В: Архив еврейской истории, 10.