Конструювання свободи: наука на службі в людини | Спільне

Пропонуємо вашій увазі четверту лекцію із серії радіопередач «Конструювання свободи». Ось тут можна прочитати переклад другої лекції на тему «Якими інструментами нехтує сучасна людина» та третьої лекції про «Прототип машини свободи». Ці лекції прочитав у 1973 році Ентоні Стаффорд Бір — знаменитий кібернетик, який займався розробкою проекту «Кіберсін» у Чилі за часів правління Сальвадора Альєнде. Це був утопічний проект управління економікою як динамічною системою за допомогою сучасних технологій — тобто технологій початку сімдесятих. Проект не вдалося втілити через військовий переворот 1973 року. Однак теоретичні і практичні розробки, про які розповідає Стаффорд Бір у цій серії лекцій, наочно показують, яким може бути демократичне управління великими системами — і доводять, що насправді комуністичний проект не такий уже й утопічний, а навпаки, цілком здійсненний.

Сценка в невеличкому курортному аеропорту, де протягом вихідних відбувалася конференція для бізнесменів поважного віку на тему автоматизації. Всі повертаються додому. Переді мною в черзі один чоловік із жахом дізнається, що в літаку, на який у нього білет, уже зайняті всі місця. «Мені дуже прикро, — заспокійливо промовляє касир. — У нас проблеми з рейсами Flyaway Airline — у них щось не так із комп’ютерами». Всі прислухаються до розмови в тиші залу очікування. Кремезний чоловік за кілька місць позаду в черзі нахиляється вперед і голосно каже: «Перепрошую, молодий чоловіче. Я директор Flyaway Airline. У нас немає комп’ютера».

Кілька людей засміялися, але в повітрі пронизливо запахло ніяковістю. Мені здається, що всі зніяковіли зовсім не через те, що спіймали касира на невинній брехні. Як я вже говорив у другій лекції, комп’ютер став втіленням поганого впливу — чимось, чого люди бояться. Тому вкрай малоймовірно, що люди звертатимуться до нього по допомогу чи стануть вимагати, щоб комп’ютер використовували для перебудови майбутнього. А ніяковість в описаному випадку була спричинена нагадуванням про існування цього великого Буки і про те, що не зважати на нього — небезпечно.

Ця лекція називається «Наука на службі в людини», і я буду жахливо здивований, якщо така назва викличе бодай крихту скептицизму. Багато зусиль докладено для пропаганди гасла «Наука служить людству» — настав час уважніше дослідити цю тезу. Мені не йдеться про пошуки рівноваги між перевагами атомної енергії та ризиками атомної війни, між контролем над мікробами для покращення медицини та скаліченням екології через використання пестицидів. Такі дискусії ставлять перед суспільством на позір нерозв’язні дилеми, бо це — суперечливі результати діяльності високоваріативних динамічних систем, базові інституційні механізми яких залишаються недослідженими.

Весь цей час науку подавали як служницю людини в геть неправильному ключі, з хибних мотивів. Почнімо з джерела благ — виробництва. Тут науку пропагують як рушій ефективності, і нема потреби зараз переповідати й так відому вам історію про промислову революцію, про конвеєри масового виробництва та про наслідок цього всього — падіння вартості одиниці товару. Так само нема потреби тріумфально наголошувати на широкій доступності продуктів такого виробництва. Але неодмінно треба визнати, що наслідком такого розвитку для робітника промисловості стало відчуження, через яке соціологи зараз несамовито намагаються відновити бодай якусь людяність на робочому місці, в тому становищі, у якому опиняються так багато людей — становищі, у якому приречені ще довго залишатися незліченні мільйони у Третьому світі, поки їхні країни борються за частку в обмежених активах Землі. Щось тут пішло не так.

По-друге, давайте поговоримо про науку як служницю людини-споживача. Нам продають усілякі пристрої для економії зусиль, подаючи їх як плоди науки і технологій. Автомобіль доставляє нас на природу — де ми зустрічаємо всіх інших, які також приїхали сюди на автомобілях. Розмаїття автоматичних пристроїв у будинку звільняє домогосподарку від домашньої рутини і клопотів — і вона стає жертвою ефективності цих самих пристроїв і неухильного ускладнення (а також неухильного подорожчання) обслуговування й використання дедалі помпезніших речей. І в цьому самому власному домі — хай і такому бажаному — домогосподарка дедалі частіше почувається у пастці, в якій їй складають компанію власні малі діти і телевізор. Вона стає надто легкою здобиччю таких душевних станів як тривожність чи депресія. Знову-таки, схоже, щось пішло не так.

На цьому тлі робочого місця та дому наука та технології безупинно женуть нас до суспільства показового споживання — адже це єдиний напрям, куди може рухатися машинерія нашої економіки. Я маю на увазі, що на порядку денному стоїть лише економічний ріст. Більше товарів слід доставити більшій кількості людей. А досягти цього можна завдяки посиленій автоматизації, стандартизації та зниженню вартості одиниці товару — на жаль, у поєднанні з дедалі помітнішим зниженням властивої вартості речей. Через те людей слід переконувати, що саме цього вони й прагнуть, що це — хороше життя, і що це і є наука на службі в людини. Але я вважаю, що суспільство показового споживання поступово виявляє свою сутність найпотужнішої відчужувальної сили з усіх, які будь-коли існували на світі. Я також думаю, що фантастичний рівень споживання хімічних речовин (як придбаних за легальними рецептами ліків, так і здобутих нелегально наркотиків) — наочний показник рівня відчуження, який можна спостерігати в сучасному суспільстві. Щось точно пішло зовсім не так.

Що покликаний продемонструвати цей короткий аналіз? Я намагаюся довести, що той сенс, у якому люди зазвичай кажуть, що наука служить людині — це хибний сенс, адже зараз наука зазвичай служить радше для знищення людини — її людяності та її насолоди життям. Більше того, до порядних людей нарешті починає доходити, що на планеті зі скінченними ресурсами (скінченність яких ми починаємо усвідомлювати лише зараз) багатство для всіх — це оманлива й недосяжна мета. Ми купуємо дедалі багатшу розкіш для кількох людей за рахунок численних нещасних, яким таке ніколи не світить. З наростанням відчуження наростає й опір подальшому розвитку науки, і в результаті нові ідеї про те, як вирішувати старі проблеми за допомогою комп’ютерів і телекомунікацій, часто наштовхуються ледь не на масову істерію. Я маю на увазі ідеї електронних досьє на громадян чи того типу урядування і контролю, який я описав вище. Річ у тім, що ця паніка має під собою вагомі підстави, поки суспільство рухається в теперішньому напрямку — женеться за власним технологічним носом. Але якщо ми хочемо, щоб суспільні інституції уникнули катастрофічної нестабільності, нам конче необхідні нові системи описаного типу.

З усього цього випливає, що з наукою пора обходитися по-новому. Я бачу лише одне рішення: відібрати контроль над наукою і технологіями від тих, хто може собі дозволити фінансування їх розвитку, і віддати цей контроль в руки народу. Що ж до самих науковців і техніків, то вони справді служать людям — хоча зараз ті, хто має економічну владу над самими науковими системами, і намагаються перетворити їх на інструмент еліти. Цей шлях веде до технократії. І ми вже небезпечно близько до неї.

Наскільки моє рішення реалістичне? Адже люди, у яких є влада, ніколи не відмовляться від неї. Більше того, у випадку науки тут замішані величезні суми грошей. На це я відповім: моє рішення реалістичне в демократичному суспільстві — за умови, якщо будуть чітко сформульовані вимоги до перебудови суспільних інституцій. Цей процес можна почати з розвінчання таємничості, що огортає наукову працю. Це був би дуже хороший зачин для пересічного громадянина — сказати собі чи обговорити з іншими щось на кшталт базового постулату:

Вперше в історії людства наука може зробити будь-що, що можна чітко сформулювати. Далі, так само вперше не обов’язково бути науковцями, щоб зрозуміти, що саме можна зробити за допомогою науки. З цього випливає, що ми вже не підлеглі милості технократів, які єдині можуть нам сказати, що робити. Наша справа — почати чітко формулювати завдання для науки.

Для цього потрібні нові канали зв’язку. Та, звісно, їх можна налагодити. Навіщо потрібен телевізор? Чи справді він — лише цвинтар для мертвих фільмів чи рухома стінгазета, покликана зупинити думання? Навіщо потрібен комп’ютер? Чи справді він — лише машина для допущення дурнуватих помилок за неймовірну ціну? Що можна зробити за допомогою кібернетики — науки ефективної організації? Чи нам усім варто стояти осторонь, скаржитися і чекати, поки якийсь лиходій захопить світ і зажене нас у рабство? Електронна мафія чатує на нас за рогом. Усі перелічені штуки — це інструменти, які тільки й чекають, щоб їх використали для створення нового вільного суспільства. Час почати їх використовувати.

Тепер щодо вартості: хто ж оплачуватиме рахунки цього проекту? Але ж ми уже їх сплачуємо: саме податки та інфляція фінансують урядові махінації, а націнки на товари — махінації корпорацій, державних чи приватних. Та, наскільки я розумію, громадяни зовсім втратили контроль над відбором проектів, які втілюються від імені громадян як платників податків чи як споживачів. У найкращому разі, вони займають оборонну позицію — намагаються припинити ту діяльність, яка їм не до вподоби. Але це невигідна позиція, бо в ній немає необхідної різноманітності. Будь-хто, хто мав справу з громадськими запитами, надто добре розуміє, що бюрократія здатна необмежено підсилювати власну різноманітність — завдяки часу, грошам та порадам експертів, які вона може використовувати проти невеликих груп активних громадян, які не мають доступу до всіх цих підсилювачів різноманітності.

Звісно, я намагаюся зазирнути глибше, поза поверховий рівень науки та технологій, з яким ми стикаємося в суспільстві, — відкрити новий шар можливостей науки. Сучасне використання науки в суспільстві становить загрозу: воно пригноблює та відчужує. Новий спосіб використовувати науку в майбутньому міг би стати звільненням. Щоб задуматися над цим, потрібна сміливість і рішучість — я це добре розумію. Є ризик, що ті, хто усвідомить дуже ймовірні загрози і ризики, відвернуться й не захочуть братися за цю непідйомну справу. Але хіба почувалися б у безпеці наші прадіди, якби раптом опинилися в сучасному будинку, на сучасній вулиці?

Людство мало три чи чотири покоління, щоб пристосуватися до господарства, просякнутого смертельно небезпечною електрикою, чи до вулиць, що кишать смертельно небезпечними вантажівками. Але в нас було заледве двадцять років, щоб пристосуватися до винаходів і відкриттів, про які йдеться в цих лекціях. Тож не дивно, що ми досі не надто добре пристосувалися. Не дивно, що люди почуваються затишно в автомобілі, над яким вони буквально панують, але їм не по собі з комп’ютером, який вони ще не опанували. Найцікавіше те, що (мабуть) більшість власників автомобілів не уявляють, як саме працюють їхні старі машини, але пояснюють свою недовіру до комп’ютера своїм незнанням внутрішнього функціонування цієї нової машини.

Як би там не було, новоявлена задача прискорити адаптацію індивіда з точки зору кібернетики схематично схожа на задачу прискорити адаптацію інституцій. Давайте спробуємо проаналізувати проблеми сучасного індивіда мовою, яку ми зараз вивчаємо, — адже ця проблема також є проблемою ефективної організації.

Передусім слід поглянути у вічі правді, яку доволі складно осягнути людям, вихованим у нашій культурі. Ця правда така: що би ми, люди, не робили — ми робимо це за посередництва мозку, а наш мозок — обмежений. У нас у черепі злегка лужний 1300-грамовий електрохімічний комп’ютер потужністю в 25 ват, що працює на глюкозі. Цей комп’ютер складається із приблизно десяти тисяч мільйонів (це десять у десятому степені) логічних елементів під назвою нейрони, нормальний ритм сканування яких — десять циклів на секунду. Це справді високоваріативна динамічна система. Та все ж таки вона обмежена. З закону Ешбі випливає, що ми можемо розпізнавати закономірності лише до певної межі складності — і не більше. Тож якщо ми стикнемося з чимось більш різноманітним, ніж наш мозок, — ми не зрозуміємо, що відбувається. Знову стара-добра умова необхідної різноманітності.

Цей факт має практичні наслідки. Наприклад, я певен, що довкола проблем глобальної екології піднімається така буча саме тому, що ми не можемо зрозуміти ці проблеми. Я маю на увазі не те, що вони жахливо складні, і тому для їх розуміння потрібні тривалі дослідження. Я маю на увазі, що ми взагалі не можемо їх зрозуміти. Ніколи. Дуже ймовірно, що це стосується також проблем урядування, особливо світового уряду. Це може стосуватися навіть того рівня рекурсії, на якому відбувається управління корпорацією. Дозвольте нагадати, що рівень рекурсії — це просто-напросто центр, на якому ми зосереджуємо увагу при обмірковуванні будь-якої життєздатної системи, і що кожен із таких рівнів розміщений всередині наступного рівня. Спадає на думку неприємний здогад: можливо, сказане вище стосується і нашого особистого рівня рекурсії. Можливо, насправді ми вже не здатні зрозуміти власного життя, власного середовища.

Та володіємо ми чи ні повним розумінням або необхідною різноманітністю для розпізнавання життєздатних закономірностей, нам якось треба поратися на всіх рівнях рекурсії. І ми справляємося з цим за допомогою ментальних моделей. Ми спрощуємо, щоб система, про яку ми думаємо, схематично накладалася на наш мозок. Але це можна зробити лише шляхом применшення різноманітності — і нема гарантії, що ми не відкидаємо саме найважливішу інформацію. Очевидно, що ми звикаємо фільтрувати інформацію у певні фіксовані способи і відкидати вхідні сигнали, що не досить добре накладаються на розроблені нами моделі. Мені здається, що в результаті цього те, що ми називаємо «реальністю», насправді є суттєво обрізаною версію всесвіту. Якщо без церемоній, то можна говорити, що людство плекає колективну ілюзію про справжній стан речей.

Тут я з радістю почав би говорити про містицизм, чи про психоз, чи про психоделічні речовини — а особливо я хотів би обговорити зв’язки між ними. Адже ось що спільного між цими трьома речами: всі вони претендують мати справу з тими аспектами реальності, які відфільтровує наша спільна оманлива картина світу. Але насправді я хотів сказати ось що. Теперішній вибуховий темп змін призводить до того, що інтервали між збуреннями нашої інституційної системи коротші за час її розслаблення — такою була моя попередня гіпотеза. Я вказував на справдження цієї гіпотези в Чилі. Тепер я розширю її, щоб вона стосувалася і нас з вами як індивідів. Чи може бути таке, що всі ми, ймовірно, страждаємо від перевантаження різноманітністю, яка не накладається на наші моделі, і від некерованих коливань у пошуках душевної рівноваги? Коротко кажучи, чи не перебуває наш вид під тією самою загрозою катастрофічної нестабільності, яку я раніше описав для наших суспільних інституцій?

Це цілком може бути так. Так вважає один із найкращих біологів нашого часу Альберт Сент-Дьордьї (який відкрив вітамін C) — і зовсім з інших міркувань, ніж наведені тут. Він називає людину «божевільною мавпою» і стверджує, що всі ми — тупикова гілка еволюції ¹. Я сам від природи оптиміст. Але я вірю в визнання фактів. Якщо вам видається, що моє відстоювання ледь не революційної зміни в нашому підході до справ надто радикальне; якщо ви вважаєте, що я перебільшую нікудишність наших інституцій; якщо ви гадаєте, що ліки, які я тут пропоную, небезпечніші для людської свободи, ніж сама хвороба — тоді, будьте ласкаві, поміркуйте над деякими новими й важливими речами.

Йдеться про обмеження різноманітності, якому піддає нашу особисту діяльність наша культура — бо для мене саме в цьому полягає суть свободи. Я вже втомився вислуховувати, як комп’ютер загрожує нашій свободі, як кібернетика служить дияволу, як урядова регуляція в режимі реального часу надто небезпечна для застосування. Причина в тому, що, на мою думку, наша теперішня свобода до великої міри уявна: ми себе обманюємо. У нас з’явився новий шанс повернути собі свободу — ба навіть наділити свободою тих, хто слідує за нами стежкою, що веде до катастрофи.

Прошу, погляньте на це з такої перспективи. Всім нам відомо, що більшість людей на цій планеті — раби. В прямому фізичному сенсі: більшості людей бракує їжі, і вони змушені жити за режимів, які їх контролюють. У порівнянні з цим становищем усі ми — ті, хто слухає цю передачу — в незрівнянно кращому становищі, більш вільні. Але факт залишається фактом: нашою власною взаємодією зі своїм середовищем теж керують нагромадження применшувачів різноманітності, що для зручності зводять світ, різноманітність якого зростає, до рівня необхідної різноманітності нашого мозку. Ми зовсім втратили контроль над цим процесом. Наведу два приклади, які демонструють це найбільш наочно.

Перший приклад — освіта. Кожен учень — високоваріативний організм, а процес освіти за своєю суттю обмежує різноманітність. Іншими словами, учень здатен видати багато відповідей на питання «Скільки буде шість помножити на сім?», але педагог прагне обмежити цю потенційну різноманітність до однієї відповіді: «Сорок два». Та якщо взяти інший приклад, ми можемо опинитися в протилежній ситуації. Учень здатен видати багато відповідей на питання «Як слід організувати систему охорони здоров’я?» Цього разу, однак, можна сподіватися, що педагог не применшуватиме потенційну різноманітність до одної відповіді: «Ось так». Навпаки, скажемо ми. Слово «освіта» в англійській мові — education — походить від латинського e-ducere, що означає «виводити». Воно не означає «запихати» чи «зачиняти». Та все ж правда в тому, що процес освіти в будь-якому разі обмежує різноманітність. Якщо ви завдасте собі клопоту подумати над цим парадоксом кілька хвилин, ви зрозумієте, що в другому прикладі ми сподіваємося навчити учня самого обмежувати власну різноманітність. Ми хочемо запропонувати йому способи знаходити власні відповіді, а не нав’язати йому наші.

Все це доволі очевидні речі, — скажете ви, і будете праві. Але чи наші дії ґрунтуються на цих очевидностях? Звісно, ні. Ми знову рвемося встановлювати підсилювачі і применшувачі не на тих боках рівнянь. Давайте розглянемо друге питання з прикладів: «Як слід організувати систему охорони здоров’я?» Що відбувається? Людей із недорозвинених країн відправляють вивчати цю справу в надрозвинені країни — хоча насправді там вони якраз можуть довідатися, як систему охорони здоров’я не варто організовувати. Таким чином, в учнів крадуть можливість розробити кращі відповіді. Візьмімо питання: «Як навчити робітників брати участь в репрезентативному управлінні компанією, щоб погляди людей біля станка були представлені в кабінеті для нарад? У у відповідь на це я часто чую, що обраних робітників слід надсилати до бізнес-школ. Можете собі уявити? Рівняння різноманітності знову перевертають з ніг на голову. Курси в бізнес-школах забезпечують, щоб поведінка робітника на нарадах нічим не відрізнялася від поведінки інших директорів. Розгляньмо ще питання: «Що таке теорія відносності?» Існує культурний міф, що всі технології дегуманізують, а також міф, що всі великі уми неосяжні для простої людини. Через ці міфи ми воліємо незручно розсадити сто студентів перед викладачем-людиною, який сподівається, що розуміє відносність, ніж дамо кожному студенту доступ до відеозаписів Альберта Айнштайна, який буває ясним як день, — щоб учень міг програвати ці записи, як його душа забажає.

Звісно, я знаю, що Айнштайн помер, не залишивши ніяких записів. Мене цікавить, скільки ще Айнштайнів мають померти і скільки теорій відносності ми будемо погано пояснювати, перш ніж зрозуміємо, як треба розумно розміщувати підсилювачі і применшувачі різноманітності?

Проблема у сфері освіти так само заплутана, як і в еволюції використання комп’ютера. Знову-таки, цю машину можна використовувати як справжнього визволителя. Це інструмент із колосальною різноманітністю, до якої кожен учень може мати вільний доступ. Завдяки паралельній обробці даних комп’ютер можуть допитувати, досліджувати, використовувати неперервно і в різні способи багато учнів водночас — йому вистачає необхідної різноманітності для цього. Що відбувається насправді? Різноманітність применшують у самому комп’ютері, змушуючи його виконувати дріб’язкові програмки, які насправді створюють умови, щоб учень дав «правильні» відповіді на низку дріб’язкових питань. Це нагадує мені про інший приклад — а саме, публікацію інформації. Якщо освіта дає поштовх процесу обмеження нашої мозкової різноманітності, то паперові видання й телерадіомовлення продовжують цей процес довічно. Редакторські рішення — найбільший відомий у нашій культурі применшувач різноманітності. Кібернетична відповідь на це була б перевернути редакторську функцію індивіда, яку можна здійснювати за допомогою набору контрольованих комп’ютером пошукових алгоритмів записаної інформації, доступ до якої надаватимуть телекомунікації. Кабельне телебачення має всі потенційні відповіді, бо може управляти вісімдесятьма каналами. Цієї потужності достатньо для обігу різноманітності, необхідної для цілком персоналізованої системи освіти, у якій передплатник самостійно розпоряджатиметься власним розвитком.

Та нас лякає і така перспектива. Ми кажемо: хтось може залізти всередину телекомунікацій і почати нас зомбувати. Може, краще мати вісімдесят стандартних каналів на вибір — «повернути людям вибір». Втретє і востаннє скористаюся математикою: вісімдесят помножити на нуль дорівнює нулю. Тим часом ми дозволяємо видавцям зберігати в електронній формі масу інформації про себе — хто ми такі, які наші інтереси — і використовувати це в махінаціях із покупками поштою, у кредитних системах і в рекламних кампаніях, які вишиковують нас, наче череду качок, щоб общипати в інтересах показового споживання. Я знаю, яка з цих перспектив лякає мене більше.

Намагаючись зібрати докупи думки цієї найрозхристанішої з лекцій, хотів би нагадати, що весь цей час я говорив про суспільну науку та індивідів — вас і мене, — але не пропонував суспільних рішень. Сподіваюся, деякі рішення почнуть з’являтися в останній лекції — саме в належному для них місці. Втім, не варто навіть мріяти про рішення, не розуміючи до ладу проблеми — а, на мою думку, зараз дуже поширене неправильне формулювання цих проблем.

Так, твердження, ніби наукові техніки загрожують індивіду в суспільстві, стало загальноприйнятим. Я не марнував час на обговорення найочевидніших із цих технік, до яких звертаються всі уряди — проблем приватності, кредитоспроможності та шантажу, проблем містопланування тощо. На ці питаннях є різні варіанти відповідей, і ми можемо лише молитися, що будуть обрані найкращі з них. Головна теза цієї лекції зовсім в іншому. Йдеться про кібернетику нашого власного мозку, і зараз я спробую узагальнити викладене. Перепрошую, якщо посягатиму на те, що ми вважаємо прерогативою людини, але краще подивитися правді у вічі.

Мозок — скінченний інструмент, що опосередковує весь наш досвід. У нього висока різноманітність, але її не обов’язково вистачає для обробки дедалі складнішого середовища. Час його розслаблення достатньо короткий, щоб справлятися зі старим світом, у якому збурення відбувалися з певною частотою, але мозок може виявитися не достатньо швидким, щоб забезпечити таку рівновагу в реакціях на сучасний світ.

Мозок має певну потужність, і вона в суті своїй обчислювальна — це робить мозок найрозвиненішою регуляторною системою в світі. Але моє кібернетичне тлумачення свідчень біології, психіатрії, фармакології і кримінології полягає в тому, що мозок (знову-таки, мозок тут позначає нас із вами) зараз перебуває під загрозою ймовірної катастрофічної нестабільності. Нарешті, цей мозок просто не володіє здатністю несказанної гнучкості чи нескінченного саморозвитку, на які помилково зазіхали люди протягом трьох тисяч років донаукового розвитку.

Послухайте, будь ласка, що я скажу: в цих міркуваннях нічого немає про речі, що можуть (а можуть і не) лежати поза фізичним світом. Хай людство справді може отримувати божественні одкровення, та моя ретельно сформульована щойно теза залишається незмінною: мозок — скінченний інструмент, що опосередковує весь наш досвід і тому обмежує нас. Дозвольте додати у якості особистої примітки, що той факт, що я не міг би впізнати янгола, якби його зустрів, бо в мого мозку нема необхідної для цього різноманітності, цікавить мене більше, ніж нелегітимне «наукове» твердження «янголів не існує, бо я ще жодного не впізнав».

Повернімося до основної тези про обмеженість мозку. Я стверджую, що ми як індивіди є мимовільними жертвами культурного процесу, який кардинально обмежує для нас різноманітність. Перш за все, наше економічне середовище вказує на дедалі ширше використання науки і технологій нібито на користь людини — але я стверджую, що цю користь хибно тлумачать. У результаті ми підлягаємо експлуатації з боку будь-кого, хто використовує силу науки для корисливих технократичних цілей. Невинні спадкоємці нашої політики у країнах, що розвиваються, ще більш вразливі перед такою експлуатацією. По-друге, інструментами обмеження різноманітності виявляються освіта та медіакомунікації — які наша культура подає як підсилювачі різноманітності. Віра в цю культурну ідею так само оманлива, як і віра в те, що ми можемо повністю осягнути реальність.

Цілком можливо виправити все це — не біологічні обмеження, а соціальні. Щоб це зробити, треба, щоб люди самі контролювали використання науки шляхом демократичних процедур. Для цього необхідно обладнати народи та їхні уряди новими каналами комунікації, новою системою освіти та новою системою публікування інформації.

Чому ці поради необхідні? Відповідь у тому, що необхідне применшення різноманітності створює для нас лише модель світу. І якщо ми хочемо контролювати світ — як громадяни чи індивіди в особистому середовищі — наша здатність до регулювання кібернетично обмежена моделлю, за якою ми визначаємо, що саме належить регулювати. Наша цивілізація призвела до відверто дисфункціональної моделі. Тому нам треба озброїтися устаткуванням для перегляду цієї моделі. І в нас точно є сили це здійснити.

ПРИМІТКИ ДО ЧЕТВЕРТОЇ ЛЕКЦІЇ

Ключова теза

Вперше в історії людства наука може зробити будь-що, що можна чітко сформулювати.

Далі, так само вперше не обов’язково бути науковцями, щоб зрозуміти, що саме можна зробити за допомогою науки.

З цього випливає, що ми вже не підлеглі милості технократів, які єдині можуть нам сказати, що робити.

Наша справа — почати чітко формулювати завдання для науки.

Деякі контрінтуітивні кібернетичні твердження

Освіта обмежує різноманітність, бо (хоч вона й може відкривати нові горизонти) вона спонукає нас обмежувати варіанти вибору, які ми готові розглянути.

Публікації («медіа») обмежує різноманітність, бо (хоч вони теж можуть відкривати нові горизонти) вони на практиці вирішують, які альтернативи будуть у нашому полі зору, щоб ми взагалі могли їх розглянути.

Технології самі по собі не дегуманізують, але технократія може привести до дегуманізації.

Великі уми не неосяжні, бо мозок, на базі якого вони функціонують, має звичайнісіньку людську різноманітність. Але багато інституцій зацікавлені в приховуванні цього.

Мозок і необхідна різноманітність

МИ МОЖЕМО

впізнавати одне одного
займатися математикою
тримати в голові десь три обраховувані змінні

ЧИ МОЖЕМО МИ?

розуміти екологічні системи?
впізнати янгола?
брати на себе управління світом?

Мозок скінченний:

Мозок — злегка лужний 1300-грамовий електрохімічний комп’ютер потужністю 25 ватт, що працює на глюкозі. Він містить приблизно 10^10 (тобто десять тисяч мільйонів) нервових клітин, або нейронів — обчислювальних елементів мозку. Ритм сканування цих елементів — десять циклів на секунду.

Чому 25 ват?

Близько літра крові (приблизно одна сьома всього кровообігу) протікає через мозок щохвилини і нагрівається майже на два градуси за Цельсієм. Для цього потрібні 25 ват.

Чому десять циклів за секунду?

Для мозку в спокійному стані, що називається станом альфа, характерний ритм альфа, що зазвичай стабілізується на рівні десяти циклів.

Ризики електронної мафії