Пропонуємо вашій увазі третю лекцію із серії радіопередач «Конструювання свободи». Ось тут можна прочитати переклад другої лекції на тему «Якими інструментами нехтує сучасна людина», з якої ми почали свою серію перекладів. Ці лекції прочитав у 1973 році Ентоні Стаффорд Бір — знаменитий кібернетик, який займався розробкою проекту «Кіберсін» у Чилі за часів правління Сальвадора Альєнде. Це був утопічний проект управління економікою як динамічною системою за допомогою сучасних технологій — тобто технологій початку сімдесятих. Проект не вдалося втілити через військовий переворот 1973 року. Однак теоретичні і практичні розробки, про які розповідає Стаффорд Бір у цій серії лекцій, наочно показують, яким може бути демократичне управління великими системами — і доводять, що насправді комуністичний проект не такий уже й утопічний, а навпаки, цілком здійсненний.
Більшість інституцій усе ще діють в рамках національної держави, хоч ця ситуація і стрімко міняється. З одного боку, національні держави поступаються суверенітетом наднаціональним політичним блокам; з іншого боку, гігантські транснаціональні корпорації просто нехтують національним суверенітетом у світогляді, на який вони спираються у своїй діяльності.
Я не маю зеленого поняття, що можна зробити, щоб науковий аналіз почав впливати на ефективність організації цього глобального безладу, — хіба що сама ООН прийме постанову про це. Але мені вже давно здається, що кожна окрема країна, завдяки потужності сучасних комунікацій, могла б узяти себе в руки та зробити над собою це зусилля, не озираючись на інших. Я пишу і говорю про це вже багато років. Зокрема, я висловлював думку, що вся неоковирна інституція уряду — це така собі машина, призначена управляти країною в інтересах свободи особистості. Проте — з причин, які я розглянув у попередніх лекціях — ця машина не цілком справна, тому свобода більш чи менш під загрозою у всіх країнах світу. Тому я закликав перебудувати цю «машину свободи» так, щоб її основною властивістю більше не був рівень обмежень, щоб вона натомість стала динамічною життєздатною системою, на виході якої ми отримували би свободу. Як ви знаєте з попередніх лекцій, така динамічна система — це цілком нове явище.
У чому ж проблема? Більше нема потреби благоговіти перед помпезністю та церемоніальністю держави, коли ми вже знайшли науковий підхід до проблем ефективної організації та зрозуміли основні закони різноманітності. Та чи блюзнірство це — стверджувати, ніби держава функціонує за тими ж принципами, що й торговий центр, і стикається з тими самими проблемами? Можливо, пристойніше буде сказати, що все навпаки — торговий центр працює за тими ж принципами, що й держава. З наукової точки зору це не має жодного значення, адже схема поводження з різноманітністю, яку я називаю моделлю, в обох випадках та сама. Якщо я скажу, що правильним буде таке формулювання: «Ці дві організації схематично накладаються на ту саму модель», — ні в кого не виникне заперечень. Бо, на щастя, вираз «схематично накладатися» в математиці означає саме те, що ви думаєте. Схема — це відображення певного явища шляхом значного обмеження різноманітності, однак зі збереженням усіх значущих елементів.
Уряд справляється зі своїм надскладним завданням зменшувати різноманітність шляхом поділу на відділення, так само як і магазин. І так само, як магазину, уряду потрібне неперервне постачання інформації про поточний стан справ. Звісно, йому потрібно значно більше інформації, ніж магазину. Але це не суттєво, адже обидві інституції застосовують необхідну різноманітність — і саме завдяки цьому наша схема накладається на обидва випадки, і до обох можна застосувати ту саму модель. Ця модель також показує, що час розслаблення системи має бути коротшим, ніж середній інтервал між потрясіннями в ній, — інакше ця система стане нестабільною. Ми вже спостерігали, як із задачею забезпечення необхідної різноманітності справляється торговий центр, і відзначали, що якби щось пішло не так, то стався би катастрофічний колапс, внаслідок якого клієнти покинули би магазин. Якщо ж уряд потрапить у схожу халепу, помітити це буде значно важче. Загалом, клієнти не покинуть його. Тобто населення країни не стане масово пакувати валізи й емігрувати. Це було би надто серйозним рішенням. Крім того, якщо бути більш цинічним, люди можуть просто не уявляти собі місця, бодай трохи стабільніші за батьківщину. Ця проблема дуже поширена — насправді, вона універсальна — і саме тому це так важливо.
Як же нам поставити діагноз у цьому випадку? Уряд справляється з різноманітністю шляхом применшення її чотирма способами. Перший спосіб: кожне міністерство створює для себе модель країни. Треба принаймні віддати належне схемам у головах урядовців, які служать їм моделями, — хоча, чесно кажучи, ці схеми не надто відповідають реальності. По-перше, основні міністерства були створені дуже давно, і з того часу змінилася природа, акценти та потужності національних генераторів різноманітності, яким ці міністерства мали би відповідати. Настала пора заснувати нові відділи, які мали би справу з надлишковою різноманітністю — що й відбулося в нашому прикладі з магазином. Але у випадку уряду результати не можуть бути такими сприятливими. Поділ торгового центру на відділи змінюється зі зміною акцентів самого життя, а незначну надлишкову різноманітність тут поглинає довідкове бюро. Уряд же не поспішає змінюватися. Навпаки, це винятково негнучка інституція. На мою думку, так вийшло тому, що уряд втратив здатність розпізнавати стан стабільності. Тому надлишкова різноманітність виявляється дуже серйозною проблемою для уряду. Чудовим прикладом із сучасності є всеохопна проблема довкілля — неосяжне скупчення незмодельованої різноманітності. Природно, що кожне нове міністерство намагається всидіти одною дупою на кількох стільцях, на яких раніше сиділи старі міністерства, що тепер входять до нового. Це відбувається в кожній країні. У цих випадках ми спостерігаємо явище змін, які насправді нічого не змінюють.
Другий спосіб применшувати різноманітність — це урядові моделі підприємств, підконтрольних кожному міністерству. Давайте поглянемо на економіку. Міністерство економіки мусить мати моделі підприємств, охарактеризованих, наприклад, за галуззю, за продуктом виготовлення, за інвестиціями, за робочою силою тощо. Це не викликає ніяких підозр, аж поки ми не усвідомлюємо, що ці моделі представляють складові економіки як сутності, для яких властивий продукт, інвестиції, робоча сила тощо. Насправді ж, звісно, ці складові не є сутностями. Всі складові галузі економіки та складові підприємства цих галузей — це динамічні життєздатні системи, а їхні властивості — це постійно плинні вхідні та вихідні дані цих систем. Насправді нас найбільше цікавлять саме вихідні дані, адже саме вихідні дані переважно визначають, які дані будуть постачатися на вхід. Система приваблює інвестиції (які можна зарахувати до вхідних даних) — або ж сировину (яку теж можна зарахувати до вхідних даних) — відповідно до розміру та форми вихідних даних. У всякому разі, ми зараз маємо справу з поняттям системи — з цим ми вже розібралися. Зрозуміло також, що не дуже мудро намагатися применшувати різноманітність шляхом поділу неперервних змінних на довільні дискретні проміжки часу (періоди, чверті, роки, п’ятирічні плани тощо), тоді як підприємствам властиво постійно продукувати вихідні дані з плином часу. Необхідно спостерігати за тривалими тенденціями в часі — за темпом та напрямом змін кривих, ступінчастими функціями тощо. Все це потрібно тому, що ми як уряд мусимо зважати на взаємодії між динамічними системами. Моделі, якими ми зараз користуємося, були призначені переконувати акціонерів, що за їхніми грошима доглядають на належному рівні. Не дивно, що ці моделі не накладаються одна на одну.
Дані про тривалі статичні проміжки часу, вироблені за допомогою моделей з низькою різноманітністю в рамках міністерств, що вже не співвідносяться з реальністю, треба ще зібрати й узагальнити. Це і є третім способом применшити різноманітність. Узагальнення необхідне з двох причин. По-перше, міністр не може розбиратися з усіма неперервно генерованими сирими даними, навіть якщо різноманітність цих даних уже була применшена на двох рівнях. Мозок міністра не володіє необхідною різноманітністю, що відповідала би сирим, не узагальненим даним. Друга причина — це комерційна безпека, яка вимагає узагальнення даних, бо інакше було би надто легко прослідкувати наміри конкурента (якщо, звісно, конкурент достатньо великий чи достатньо локалізований, щоб виділятися в офіційній статистиці). Втім, обидві причини узагальнювати дані не виправдовують тих способів узагальнення, які зараз використовують наші уряди — за допомогою суми чи середнього арифметичного. Ці способи, як я вже сказав, нівелюють тонкощі, необхідні для забезпечення належної різноманітності динамічної системи. Лише уявіть, як лікар відвідує свого пацієнта в лікарні, а медсестра йому каже: «Його середня температура за останній місяць — 36,9°С», або: «Вчора зведена середня температура ваших тридцяти пацієнтів становила 36,9°С». Може, воно і справді так — було би дуже дивно, якби це виявилося неправдою. Та й треба ж і справді хоч якось узагальнити інформацію — не буде ж лікар цілий місяць сидіти і вдивлятися у градусник. Але рішення про те, який спосіб узагальнення використовувати в кожному конкретному випадку, — це задача з галузі кібернетики, а не економіки, і тим більше не менеджменту.
Четвертий спосіб применшити різноманітність інформації, з якою має справу уряд, — найнебезпечніший з усіх доступних. Цей спосіб — часова затримка, до якої призводять методи збору інформації та применшення різноманітності. Як затримка в часі стає применшувачем різноманітності? Ну, поточна ситуація містить усю інформацію, яка призвела до неї, і найновіші з цих даних є, без сумніву, найважливішими. А затримка інформації відсікає найнещодавнішу частину різноманітності, прихованої в поточній ситуації. Це означає, що уряд не володіє необхідною різноманітністю. Економічні статисти дуже правильно роблять, коли говорять про «своєчасність» офіційно наданої інформації. Але я хотів би зупинитися, як і раніше, на чомусь дещо іншому, ніж сутність під назвою «статистичні таблиці за минулий червень», для яких властивий той чи інший рівень застарілості. Я хотів би наголосити, що уряд у своїх діях змушений реагувати на ситуацію, коли статистика чомусь часто затримується на цілу половину циклу економічних підйомів і спадів, — тому може виявитися, що уряд майже щоразу приймає прямо протилежне до правильного рішення. (Я вжив слово «чомусь», але насправді я переконаний, що ці два факти — затримка статистики та неправильні рішення — тісно пов’язані в динаміці системи, тому механізми прийняття рішень закріплюються не в тій частині економічного циклу.)
Ось такі проблеми з цими чотирма применшувачами різноманітності. «Теж мені новина», — бурчатимуть наші друзі з уряду. Я в курсі, що не сказав нічого нового для них. Але мені здається, що я пояснюю цю всім відому проблему по-новому — і це пояснення дає нам змогу щось із нею зробити. У нас є швидкі засоби комунікації — ба, їх же не застосовують. У нас є комп’ютери — ба, вони ж заклопотані обробкою старої системи у незміненому вигляді, і насправді лише сповільнюють цю обробку. Тож давайте ще раз спробуємо встановити діагноз. Коли інституція уряду закріпилася, вона стикнулася з величезними труднощами применшення різноманітності, які треба було вирішувати дуже примітивними методами. Так було тому, що засоби й інструменти тоді мали низьку різноманітність — тоді в нас не було комп’ютерів із терміналами віддаленого доступу. Тепер у нас є ці інструменти, але ми ними нехтуємо. Ми застосовуємо ці засадничо високорізноманітні регулятори не на тому боці рівняння — не щоб справлятися зі справді високою різноманітністю динамічної системи, а щоб із затримкою в часі сприймати значно применшену різноманітність поганих моделей, а потім виробляти додаткову різноманітність у самому уряді. Тобто міністр завжди може послати запит на ретельно реорганізовану сукупність даних, оброблену за допомогою складних математичних процедур. Але в цьому випадку саме комп’ютер, а не реальний світ, виробляє різноманітність. Це в корені безглуздо. Ми використовуємо потужні інструменти, щоб автоматизувати та деталізувати ті обмежені процеси, які ми розробили неозброєним мозком і записали простою ручкою на папері, — ті самі процеси, що їх і були покликані подолати наші нові винаходи.
Маючи в голові цей діагноз, не так важко прописати рецепти лікування. Перш за все, нам потрібні кращі моделі складових економіки, — і це мають бути динамічні моделі. Простіше кажучи, нам треба прослідковувати взаємозв’язки між частинами у неперервному процесі. Для цього замість моделі обрахункової таблиці, якою користуються юристи та акціонери, замість бухгалтерської та менеджерської моделі прибутків та видатків, замість матриці вхідних і вихідних продуктів, яку так люблять економісти, слід придумати модель на основі динамічної різноманітності. Це буде проста блок-схема, в якій різноманітність буде позначена за допомогою відносної товщини ліній переходу між блоками і відносного розміру блоків. Самі блоки позначатимуть окремі процеси, задіяні в загальному потоці процесів. Необхідно також позначити часові затримки в системі — це найкраще зробити за допомогою анімації, так щоб лінії переходу між блоками рухалися з різною швидкістю.
Усе це дуже легко зробити в межах будь-якої фірми. Однак постає цікаве питання: хто ж має все це розробляти? Наша доволі-таки технократична культура негайно підказує відповідь: розробкою має займатися команда інженерів, або бухгалтерів, або дослідників виробничих процесів. Однак я в цьому не певний. Це зовсім не обов’язково. Крім того, нікому насправді не була би цікава модель, яку розробили б ці люди. Хто найкраще розуміється на процесах в економіці? Ті, хто безпосередньо в них задіяний, — самі робітники. І якщо вдасться зацікавити їх зведенням загальної моделі реального функціонування фірми, матимемо справжню участь робітників замість нескінченних розмов про цю участь.
Прошу відзначити, що тут ми знову натрапляємо на засадниче розрізнення між сутностями і динамічними процесами. У які способи фірма намагається створити для своїх працівників враження, ніби вони залучені до ведення справ? Усі ми знаємо про статичну сутність робочого комітету, якому властиво на кожній нараді повертатися до того самого стандартного набору дискусійних питань. Усі ми знайомі зі статичною сутністю корпоративного журналу. Всі ми бачили в кожному виробничому відділі статичні вітрини, в яких зразки кінцевих продуктів, до виробництва компонентів яких долучається цей відділ, жалюгідно припадають пилюкою. В усьому цьому є якась нереальність, бо в тих сутностях застигає динаміка життя та діяльності.
Тепер давайте уявимо компанію, контрольний центр якої користується динамічною блок-схемою, яка неперервно відображає зовнішній світ шляхом дистанційної обробки даних, постійно дотримується схеми й використовує комп’ютер, щоб моніторити всю цю різноманітність. Дещо наближене до цього відбувається під час керування батальйоном, чи бойовим судном, чи системою електропостачання. Але з якихось культурних причин усе це ніяк не в’яжеться в наших головах з управлінням економікою. Саме так: за всіма цими розмовами про фірми я зовсім не забув, що взагалі-то ми мали говорити про управління економікою. Факт у тому, що загальна картина виробничої діяльності для уряду складається з окремих фрагментів, наче пазл. Фрагменти цього пазла представляють сектори чи галузі економіки, і якщо ці сектори представлені нечітко, то повна картина економіки буде зовсім розмазаною. До того ж, кожен із фрагментів, у свою чергу, складається з менших фрагментів — складовими кожного сектора є підприємства у ньому. Тож нам треба знати, з чого почати. Картина підприємства має бути достатньо чіткою, щоб утворювати чітку картину галузі. Картина галузі має бути достатньо чіткою, щоб утворювати чітку картину індустріальної економіки. Звісно, тут постає питання: а чи погодиться автономна фірма на співпрацю за такою схемою? Відповідь у тому, що уряд може застосувати багато стимулів, щоб здобути необхідну інформацію. Найбільшим стимулом є те, що підприємство не може сподіватися на доброзичливе ставлення уряду, якщо вчасно не надаватиме корисної інформації.
Тепер ми можемо уявити, як виглядатиме потенційна модель всієї економіки. Це динамічна система, що складається з простих моделей динамічних систем, які входять одна в одну, наче матрьошки. Кожну таку матрьошку можна назвати рівнем рекурсії, бо ми саме й займаємося рекурсивним відтворенням кібернетичної системи регулювання — тобто відтворенням знову і знову за допомогою тих самих компонентів, підлаштованих під різні рівні різноманітності. Закон необхідної різноманітності слід задовольняти на кожному рівні рекурсії, щоб налагодити стабільність — і поїхали. Інформація неперервно проходить вгору і вниз по цій рекурсивній системі і з’являється в належній формі в контрольному центрі кожного з рівнів.
Тепер зрозуміло, що сталося з проблемами часової затримки та узагальнення. Замість прийняти ці проблеми як неуникні та зловживати комп’ютерами, пристосовуючись до них шляхом введення різноманітності на неправильному боці рівняння, ми магічним чином позбулися цих проблем взагалі. Я наполягаю на дотриманні заповіді: краще позбуватися проблем, ніж розв’язувати їх. Якщо затримки в часі вам докучають, не допускайте їх — користуйтеся віддаленою обробкою даних, щоб їх позбутися. Якщо узагальнення даних створює неприємності, позбудьтеся його — використовуйте комп’ютери, щоб більш розумно обходитися з різноманітністю.
Я намагаюся змалювати для вас образ економіки, що працює як наші тіла. Від мозку-уряду простягаються нерви по всій країні й неперервно отримують інформацію. Саме це й називається системою контролю в реальному часі. Чому уряди мусять намагатися розв’язати позаторішні проблеми, з якими до цього часу й так уже якось дали собі раду? Чи означає моя пропозиція, що уряд буде тонути в потоках даних, з якими не буде здатен впоратися? Звісно, ні. Мій мозок і ваш мозок просто зараз отримують різноманітні сигнали від органів чуттів і відфільтровують більшість цих сигналів.
Саме це я й маю на увазі під використанням комп’ютерів у якості інструментів для обробки різноманітності на правильному боці рівняння. Вони мають отримувати різноманітні сигнали й автоматично применшувати їхню різноманітність. До контрольної ж кімнати вони передаватимуть тільки те, що справді має значення. Наш мозок відрізняє те, що важливо для нашого тіла, шляхом реєстрування сигналів, які вибиваються зі звичного потоку. Все інше накладається на зрозумілу схему в моделі світу. Звісно, сигнали коливаються, але вони коливаються в межах, які можна постійно обраховувати за допомогою теорії ймовірності — якщо у вас є комп’ютер. Тобто щоб визначити, яка інформація має значення, комп’ютеру доведеться робити дуже складні обрахунки для кожного пункту вхідних даних і оцінювати, чи не відбувається чогось нового чи незвичного. В переважній більшості випадків нічого не відбуватиметься, і такими вхідними даними можна буде нехтувати. Немає необхідності зберігати всі ці дані в гігантських базах, про які всі говорять, — бо ця інформація не має жодного значення. Ми вже знаємо амплітуду коливань з нашої основної моделі, і знаємо, що певний пункт даних лежить у межах цієї амплітуди. І що тепер? Немає жодної причини зберігати ці дані — хіба що ви акціонер компанії, яка виробляє електронну пам’ять, або робите кар’єру в бюрократії. Якщо ж ви зацікавлені у свободі, то ви самі назвете купу причин просто викидати цю інформацію.
Тепер стає зрозуміло, чому я пере цим робив коментарі про вартість. Якщо ви спробуєте уявити управління економікою за допомогою комп’ютера, наша культура неодмінно запропонує вам образ неосяжних гектарів дорогого обладнання. Насправді це не потрібно. Потрібен лише звичайний комп’ютер з дистанційними інтерфейсами між ним і пристроями для сприйняття та вводу інформації, а також між ним і контрольною кімнатою, а ще — надзвичайно кмітлива програма. Найдорожче — це ця програма, її підтримка та обслуговування, а не гектари обладнання. Але якщо використовувати ту саму регуляторну модель на всіх рівнях рекурсії в економіці — адже кібернетичні моделі накладаються одна на одну, — то знадобиться лише один тип програмного забезпечення.
Давайте тепер уявимо контрольну кімнату і тих, хто прийматиме в ній рішення, симбіотично виконуючи функцію мозку економіки. Нерви, що неперервно постачають інформацію до цього мозку, приєднані до його комп’ютерних долей, у яких розташовані фільтри різноманітності. Всі розмови крутяться довкола основної моделі, підходящої для цього рівня рекурсії — ця модель тут виглядає як анімована блок-схема. Вона постійно оновлюється: з’являються різноманітні сигнали тривоги, що надходять від комп’ютерів. Ці сигнали спонукають управлінців посилати запити про детальнішу інформацію, і для проекції цієї інформації на екрани буде використана електронна пам’ять. Потім, якщо вони вирішать серйозно взятися за вирішення певної проблеми, вони активують моделі динамічних систем з цими новими даними і випробують різні рішення шляхом значно прискореної симуляції.
Ви, мабуть, в курсі, що за допомогою електронної симуляції можна миттєво спрогнозувати розвиток подій на десять років уперед, а тоді змінити певні рішення й поглянути, як це вплине на майбутнє. Це був би справді експериментальний підхід до політичних рішень — експерименти в лабораторії контрольного центру. Тобто замість експериментувати на багатостраждальному народі і через десять років виявляти, що ваші рішення були хибними, ви ще до обіду зможете випробувати і відкинути десяток хибних політичних ліній, при цьому нікому не завдаючи шкоди. Після обіду, можливо, вам вдасться знайти хорошу політичну лінію.
Звісно, довкола технік симуляції точаться багато суперечок. Однак це переважно відбувається через те, що до моделей постачаються неадекватні та запізнілі дані. Що ж ви хотіли від моделей із такою низькою різноманітністю, з узагальненнями й затримками в часі? Але якщо перебудувати всю інституцію (і це єдиний можливий спосіб), всі ці проблеми зникнуть, і симуляції будуть ґрунтуватися на безпосередніх, значущих і реальних даних.
Ясна річ, що це лише побіжна замальовка пропонованого підходу, про який ви можете повністю прочитати в деталях в іншому — звісно, значно довшому — викладі 1. Основна критика цього підходу зводиться до чотирьох зауважень. Перше: це ніяка не Машина Свободи — навпаки, це призведе до смерті свободи особистості. Я більше скажу на цю тему трохи пізніше, бо це дуже важливо, а поки що прошу вас не поспішати з судженнями, поки не почуєте моїх аргументів.
Другий тип критики пов’язаний із першим, але дещо відрізняється. Критики цього типу стверджують: такий підхід до управління країною передбачає, що уряд або володіє всією промисловістю, або активно втручається у справи підприємств. Це непорозуміння: така критика плутає технічне обладнання уряду з урядовою політикою. Я нічого не сказав про політику і не приймаю за основу жоден тип політики як сам собою зрозумілий. Я говорю лише про технічне обладнання, яким слід забезпечити будь-яку сучасну державу для виконання необхідної функції урядування, і я стверджую, що таке обладнання добре працюватиме. Будь-який уряд регулює, будь-який уряд контролює — тією чи іншою мірою. Одним словом, будь-який уряд урядує. Мені йдеться про те, «як» урядувати, а не про міру урядового втручання 2.
Третє зауваження: Все це надто просто. Реальне життя значно складніше. Єдиною щирою відповіддю на це з мого боку був би регіт. Те, що я тут пропоную, достатньо просте, щоб бути зрозумілим — а якби нічого не було зрозуміло, то який був би сенс усе це говорити? Більше того, моя схема набагато ближча до реального життя, ніж система, яку ми використовуємо зараз. Моя схема динамічна, а не статична; це система, а не просто набір сутностей; зрештою, за її допомогою справді можна справлятися з різноманітністю на основі наукових принципів, чого не вдається зробити за допомогою чинної системи.
Прошу відзначити, що щойно ви почнете мислити системно, вам буде потрібно менше даних, ніж раніше — бо ці дані будуть синтезовані в моделі системи. І це пов’язано з наведеною вище критикою. Адже я аж ніяк не пропоную, щоб приватні підприємства постачали більше інформації, ніж зараз — можливо, навіть менше. Чому, наприклад, лікареві не обов’язково розбирати ваше тіло на шматки і вимірювати кожен із них окремо по всіх параметрах, коли ви приходите і скаржитеся на паршиве самопочуття? Бо в лікаря у розпорядженні є хороша модель людського тіла: коли він знає, яка у вас температура, пульс і тиск, коли він обстежив ваш язик та помітив кола навколо ваших очей, він уже знає більшість імовірних діагнозів. За допомогою рекурсивних моделей ми досягнемо такого самого ефекту і в економіці.
Як це не парадоксально, тоді як критики третього типу вважають, що все це надто просто, критики четвертого типу стверджують, що це надто заплутано — цього ніколи не вдасться здійснити, чи принаймні, у кращому випадку, для здійснення такого проекту потрібно років зо двадцять. Мабуть, ви помітили, що сьогодні я описував цей підхід із натиском і впевненістю, які могли здатися надто зухвалими як на описи образів зі своєї уяви. Насправді ще два роки тому я висловлювався в цих описах значно обережніше, гіпотетично — навіть апологетично. Але зараз я вже не просто здогадуюся, як воно може бути, — усі основні кроки для реалізації цього проекту насправді вже були здійснені.
Можливо, ви пригадуєте, як я розказував про підготовку цих лекцій у Чилі. Насправді я відвідував цю країну не для відпочинку, як вам могло здатися, — радше навпаки. Два роки тому Президент Альєнде запросив мене створити систему, яку я зараз описую, для народу Чилі. Чилі — небагата країна, і ми не могли дозволити собі все обладнання, яке хотіли. Наприклад, нам довелося використовувати звичайні телекси замість дистанційної обробки даних. Але ми все одно зробили це. Все, що я щойно описав, ми мали у своєму розпорядженні через вісімнадцять місяців — хай і не встигли почати керувати економікою в новий спосіб.
Протягом кількох місяців, які нам залишалися, ми навчали робітників — для яких і був створений цей дар від науки до народу — як користуватися найсучаснішими інструментами, розробленими для управління економікою країни. Вони мали змогу сидіти разом зі своїми міністрами в економічній операторській у Сантьяго, спостерігаючи за рухом на екранах і обгворюючи сигнали тривоги, які щодня постачала кмітлива комп’ютерна програма. У ручках їхніх крісел були кнопки, за допомогою яких вони могли контролювати, що з’являтиметься на екранах для додаткової інформації — аж до 1200 різних кольорових презентацій, переданих через шість проекторів позаду екранів. Вони також могли контролювати попередні експерименти з симуляціями на величезній рухомій моделі динамічної системи. Ці люди, пліч о пліч зі своєю наукою, збиралися стати машиною для прийняття економічних рішень.
Всі ви знаєте, що трапилося потім. 11 вересня 1973 року Сальвадор Альєнде загинув у кривавій сутичці, наслідки якої для людства зараз неможливо оцінити. Я наголошую з усією урочистістю, що у Чилі всьому людству було завдано непоправного удару. Розповім вам про чотири уроки, які я виніс зі своєї роботи. По-перше, справді можливо перебудувати урядові інституції згідно з принципами та практикою кібернетики. Це не божевільні фантазії. По-друге, до демонтажу бюрократії ще далеко, і в наступних лекціях я ще розкажу про проблеми з запровадженням змін. По-третє, описані можливості ставлять перед нами нагальне завдання: обговорити під час нашої наступної зустрічі вплив такого наукового прогресу на становище і свободу індивіда.
Перейду до четвертого, і останнього моменту на сьогодні. В Чилі було втрачено особисту свободу — принаймні, на якийсь момент. Мені здається, що я знаю, чому так сталося. Точно не тому, що люди стали жертвами технократії. Відомо, що те, що я тут описав, було здійснено (та знищено) за два роки — і виявилося, що це надто довго. Я пригадую, що коли я робив попередні конспекти цих лекцій і формулював гіпотези, які ви щойно почули, — що, можливо, наші інституції не зможуть зреагувати достатньо швидко, щоб уникнути катастрофічного колапсу, — я подумав, що треба якось захиститися від звинувачень, ніби я передчасно панікую і піднімаю тривогу. Чи зможете ви закинути мені це зараз?
Переклала Роксолана Машкова за: Stafford Beer, 1973. 3. A Liberty Machine in Prototype. In: Designing Freedom.
Четверту лекцію ми опублікуємо згодом.
