Фейсбук-спільноту збурив скандал навколо нової квартири Сергія Лещенка, відомого антикорупційного журналіста, а згодом і депутата, уславленого зокрема своїми зіткненнями з однопартійцями через ту-таки корупцію. Звичайно, найбільше лютували в мережі блогери й звичайні дописувачі, яких пов’язують із угрупованнями Кононенка-Грановського, найближчих соратників президента Порошенка (саме на них напосідався Лещенко), та компанією приятелів Авакова-Яценюка, яких його закиди теж не минули. Не відставали від них і опозиційні фракції «Радикальної партії» та «Батьківщини». Якщо люди, наближені до влади, вочевидь смакували солодку страву помсти, то опозиціонери використовували можливість відчутно пошарпати рейтинг майбутнього конкурента на електоральному полі супротивників нинішньої влади.
На щастя для нього, Сергій Лещенко отримав повну підтримку від своїх нових однопартійців із «ДемАльянсу» та інших симпатиків проєвропейських реформ і антикорупційної боротьби. Для них вагомим аргументом стало те, що Сергій не приховував подробиць купівлі, не купував квартиру на ім’я підставних фірм чи осіб, чесно й відкрито вказав і ціну квартири, і джерела грошових ресурсів, витрачених на неї. Частина – власні кошти успішного журналіста й тривалий час співвласника одного з найпопулярніших інтернет-ресурсів України, частина – позика від нинішнього власника того ж самого ресурсу, частина – кошти співмешканки, високооплачуваної діджейки. Звичайно, у прискіпливих «порохоботів» виникли сумніви щодо легальності такої позики, а в поборника традиційних цінностей Олега Ляшка – сумнів у моральності купівлі квартири за гроші, позичені в жінок, але залишимо ці питання на розгляд спеціалістів. Зрештою, і прихильники Порошенка та його товаришів, і Ляшко – знані спеціалісти в сферах корупції й гендерної рівності відповідно. Їм видніше.
Питання в іншому: чому ця тема стала справді потужним ударом по репутації Лещенка, чому вона вилилася з вузьких фейсбучних чвар у цілі ефіри на рейтингових каналах, у чому, власне, проблема з тією квартирою? Мабуть, і сам Лещенко, і його однодумці з політичною європейсько-ліберальною позицією шукають відповіді на ці питання. Спробуємо їм підказати. Все порівняно просто: річ у тім, що для пересічного українця купівля квартири з площею 200 квадратних метрів у центрі Києва може стати достатнім приводом для ненависті до щасливого власника. І неважливо, звідки на це взялися кошти. Сергій Лещенко міг здобути гроші на це з кришталево-чистих, законних і не замутнених ніякими сумнівами джерел. А міг і навпаки – награбувати ці 300 тисяч доларів, відбираючи у бабусь пенсії (особисто) і крадучи в дітей сніданки (погрожуючи жорстоким побиттям). Специфіка політикуму України в тому, що до його іміджу це б нічого особливо нового не додало й не відняло. Проблема в самому факті наявності в людини 300 тисяч доларів на купівлю квартири. Цього достатньо. Цілком достатньо як для країни, у якій для переважної більшості населення купівля десяти квадратних метрів на Борщагівці – це виклик, який можна здолати лише через надлюдські зусилля.
Нерівність, шалений розрив у доходах найвищих і всіх інших верств суспільства – це чума, яка просто зараз з’їдає навіть найбільш успішні й багаті країни, саме нею багато в чому пояснюється роздратованість американців, котрі голосують за Трампа просто через те що «він підірве це болото», і британців, котрі проголосували за Брекзіт, сподіваючись, що це щось змінить. Що ж до таких країн, як Україна – тут соціальна напруга може довести до чого завгодно, включно зі вбивством сотень людей у центрі столиці й війною. Так-так, Росія, але на російські танки чекали. І якщо ситуація не зміниться – будуть чекати й там, куди вони поки що не доїхали.
Але шановні єврореформатори й Сергій Лещенко цього ніби й не бачать. Вони щиро вірять, що коли все прозоро і по-чесному, з відкритими джерелами доходів і на власне ім’я, то все буде нормально. Що головною проблемою українського суспільства є корупція, сором’язливе приховування доходів і статків, тіньовий розподіл. А коли корупцію буде подолано, то й нерівності стане менше, атланти зі Жмеринки та Павлограда розправлять плечі й понесуть широкі народні маси до світлого європейського майбуття. Ні, шановні, так не буде, на жаль. Європа, на яку ми орієнтуємося, теж потерпає від нерівності, але в Україні відстань до центрів світової економіки буде збільшувати розриви між багатими й бідними до катастрофічного рівня. Відсутність корупції в таких умовах – це лише легалізація цього розриву, явна демонстрація того, хто де в цьому житті знаходиться. І саме тому, шановні єврореформатори, ви програєте популістам-мільйонерам і різним хлопцям на ставці у поважних людей, для яких ваші 300 тисяч баксів – це ближче до щоденних витрат, а не ціни на житло. Поважні люди тому й стали поважними, що добре розуміють, у якій країні живуть і чому тут краще не афішувати великі статки.
Головне, що з цього належить винести, це не те, що наступному відомому єврореформатору, котрий вирішить придбати квартиру, треба бути обачнішим і купувати її через десяті руки. Головне – це необхідність радикальної зміни перспективи й порядку денного для тих, хто справді прагне щось змінити в цій країні. Корупція – це ширма, цап-відбувайло, б’ючи по ній ви б’єте повітря і поціляєте самі в себе. «Європейські» реформи, спрямовані на прозорість і відкритість, – це карго-культ, молитви аборигенів аеродромним вишкам, сплетеним із ліан. Наш справжній ворог – жахливий розрив у доходах, монополія на прибутки, бідність і брак соціальних ліфтів. Якщо ми наважимося назвати нашого ворога на ім’я, ми скажемо: «Наш справжній ворог – капіталізм», але для вас це буде, мабуть, занадто, тому зупинимось поки що тут.