Володимир Іщенко
Рецензія на книгу: Болтански, Л., Кьяпелло, Э., 2011. Новый дух капитализма. М.: Новое литературное обозрение.
У минулому році нарешті вийшов російський переклад книжки Люка Болтанскі та Ев К’япелло «Новий дух капіталізму». Фундаментальна праця сучасної французької соціології нарешті стала доступна більшості в тому числі й українських читачів. Є підстави шкодувати, що переклад запізнився на добрі десять років з часу виходу книжки. Адже на початку 2000-х холодна статистика про зростання нерівності та експлуатації в «цивілізованих європейських країнах» добряче б остудила запальних єврооптимістів та шанувальників капіталістичного кінця історії, яких на той час було ще чимало. Замість опису раю для «середнього класу», в якому нібито давно і нібито безболісно були подолані перегини «дикого капіталізму», французькі соціологи починають розповідь зі скрупульозного наведення даних про зростання рівня безробіття з 1970-х років; зменшення реальної зарплатні для неуправлінських посад до рівня 60-річної давнини; збільшення кількості працівників, які працюють неповний робочий день; зростання кількості людей, що живуть на рівні прожиткового мінімуму; зменшення можливостей отримати освіту, шляхів до кар’єрного зростання та забезпеченої старості. При цьому концентрація капіталу та його доходи за цей самий час зросли. Лівим це відомо з уже добре поширеної критики неолібералізму, і навіть колишні ліберали-оптимісти після економічної кризи 2007-2008 років починають задумуватися над соціальними наслідками останніх сорока років капіталізму. Для чого ж тоді читати книжку Болтанскі і К’япелло сьогодні?
«Новий дух капіталізму» цікавий лівим насамперед тим, що покладає на них вину за успіх неоліберального повороту. І навіть не в тому сенсі, що провідні соціал-демократичні та частина комуністичних партій прийняли неоліберальний консенсус, що їм часто закидають ліворадикальні критики. Автори доводять, що в переможному поступі неолібералізму нові ліві винні, можливо, більше, ніж старі. Це означає нагальну потребу критичного перегляду лівої теорії та практики, якою вона формується з 1960-х років.
Перш за все, Болтанскі і К’япелло розрізняють два різновиди критики капіталізму: соціальну та мистецьку. Соціальна критика зосереджується на викриванні та звинуваченні капіталізму у злиднях та нерівності, які він створює, а також за поширення індивідуалізму та егоїзму в людських стосунках. Натомість мистецька критика спрямовує своє вістря на аспекти посилення гноблення, регулювання та контролю з одного боку, а з іншого – на стандартизацію та несправжність життя в буржуазному суспільстві. Якщо перша найяскравіше втілилася у марксистському соціалізмі, то друга – у богемній контркультурі «вільних художників». Важливим є аргумент французьких соціологів, що критика всіх цих джерел незадоволення капіталізмом не може бути повністю узгоджена в межах однієї внутрішньо несуперечливої системи поглядів, зокрема, через те, що ці різні види критики апелюють до різних соціальних класів. У постмодерністський час, коли стає надто популярним заперечення об’єктивної істини, стратегічної політики, ієрархії пріоритетів та наполягання на рівнозначності, скажімо, класової боротьби та мовних ігор у фемінітиви, це важливе нагадування. Раціональне егалітарне суспільство та нестримний індивідуалізм малосумісні, і з 1960-х років мистецька критика стала елементом легітимації неоліберального світу.
Люк Болтанскі та Ев К’япелло пропонують справді систематичний доказ трансформації ідеологічної легітимації капіталізму шляхом порівняльного контент-аналізу широкої вибірки літератури з менеджменту 1960-х та 1990-х років. Де ще шукати концентрований дух капіталізму, як не в посібниках про те, як ефективно управляти капіталістичною фірмою? Якщо в шістдесятих роках цінується корпоративна ієрархія, яку треба захищати і робити максимально меритократичною відповідно до ефективності виконання завдань управлінцями, то в дев’яностих роках ідеалом капіталістичного менеджменту стає неієрархічна, навіть антиієрархічна мережева структура, побудована на горизонтальних зв’язках, а не вертикальних відносинах панування/підкорення. Ієрархію критикують за ригідність та бюрократичність, неефективність в умовах глобалізованого світу посиленої конкуренції, в якому життєво необхідна гнучкість, мобільність, вміння швидко адаптуватися, проявляти ініціативу, бути відкритим до інновацій. Саме слово «управлінець» набуває негативних конотацій, йому на заміну дедалі частіше вживають слово «коуч». Менеджер-«коуч» – це не той, хто управляє і контролює, а той, хто допомагає розкрити здібності та розвинути потенціал співробітників фірми. Замість ієрархічного управління – самоорганізація, побудована на довірі, замість контролю – самоконтроль, замість гігантських корпорацій – «стиснута» модель фірми, що позбавляється «зайвих» функцій та персоналу через аутсорсинг та аутстафінг. Замість гарантій кар’єрного зростання в одній корпорації менеджерам пропонується можливість нескінченної самореалізації через залучення то до одного проекту, то до іншого. Лише одна цитата з десятків проаналізованих французькими соціологами посібників із сучасного менеджменту: «Якщо сучасна організація складається зі “спеціалістів-ерудитів”, це мусить бути організація рівних, колег, партнерів. Нема якоїсь домінантної компетенції, робітники оцінюються не за передбачуваною перевагою посади, а за внеском у спільну справу. Звідси випливає, що сучасна організація не може бути організацією керівників і підлеглих, це має бути організована команда» (Болтански, Кьяпелло, 2011: 143). Який анархіст під цим не підпишеться?
І справді, складно не побачити спорідненість настанов для новітніх менеджерів сучасного капіталізму з ідеалами радикалів шістдесятих. Часто, розповідаючи історію поразки Червоного травня, згадують «зраду» революційних студентів з боку організованого робітничого руху, що купився на подачки де Голля. Однак це лише напівправда. По-перше, і масштаб поступок протягом першої половини 1970-х у відповідь на робітничі страйки, захоплення і заворушення не можна зневажати. Вони заторкнули від 5 до 9 млн. робітників, для яких закріпили та розширили, зокрема, гарантії зайнятості, оплачуваної відпустки, збільшення пенсій, виплати по догляду за дитиною та по безробіттю, право на підвищення кваліфікації, переговорну силу профспілок, заборонили неоформлене працевлаштування та посилили покарання за порушення трудового законодавства. Як пишуть автори, «роки після травня 1968-го відзначилися у Франції найбільш значущим соціальним прогресом з часів Звільнення [від нацистської окупації. – В. І.]» (с. 325). По-друге, з середини 1970-х можна говорити, що радше студентська частина руху шістдесятих «зрадила» робітничу. Після нафтового шоку та кризи 1973 року подальший підкуп робітників через розширення соціальної держави стає надто дорогим для капіталістів, знижуючи до небезпечної межі норму прибутку. Роботодавці змінюють свою стратегію: поступки у відповідь на соціальну критику зупиняються і натомість замінюються поступками мистецькій критиці. Шляхом поступових експериментів, аналізу та узагальнення соціологами-експертами з трудових відносин, закріплення на рівні законодавства капіталісти вдаються до тих самих «якісних», а не «кількісних» змін, яких вимагали гошистські радикали, незадоволені угодівством профспілок. На зміну бюрократичній ієрархії пропонується незалежність та автономія окремих підприємств у межах корпорації, окремих відділів у межах підприємств, окремих робітників у межах трудових колективів. На зміну вертикальному ієрархічному контролю приходить самоконтроль, більш ефективний і дешевий, який водночас нагадує радикальні вимоги робітничого самоуправління на підприємствах. Гнучкість та мобільність стають пріоритетами управлінської політики. Незалежність отримують навіть ті наймані працівники, які її й не вимагали. Наслідками нового мережевого капіталізму стає посилення класової експлуатації, перерозподіл доданої вартості від найманої праці до власників капіталу. Поглиблюється диференціація серед найманих працівників: безстрокова трудова угода на повний робочий день з соціальним пакетом лишалася у дедалі меншої частки найманих працівників — зазвичай у тих, хто володів рідкісними на ринку праці уміннями або знаннями. Натомість дедалі більше робітників працювали на умовах нестабільної та/або позикової зайнятості. Різноманітні гнучкі форми нестандартної зайнятості (неповний робочий день, фріланс, строкова трудова угода), відкриваючи більше можливостей для врахування індивідуальних потреб, водночас підривали захищеність найму та збільшували інтенсивність праці за ту ж саму плату, дозволяючи звільняти або не платити робітникам у періоди «простою» на виробництві. Таким чином, антипрофспілкові репресії поруч із реорганізацією підприємств і моделей найму – подрібнення підприємств, передача частини їхніх функцій іншим фірмам через аутсорсинг та аутстафінг, підвищення мобільності персоналу, послаблення солідарності трудових колективів, індивідуалізація зарплати – виводили дедалі більше найманих працівників поза межі сильних профспілок та послаблювали їхній вплив.
Мова йде не лише про вибіркову спорідненість мистецької лівої критики і неоліберальної ідеології. Нові ліві щиро підтримували нововведення мережевого неоменеджменту, розглядаючи їх як такі, що підривають той ієрархічний бюрократизований тейлористський капіталізм, проти якого вони боролися. Більше того, багато з нових лівих надали пряму допомогу становленню неолібералізму: увійшли з обранням президентом Франсуа Міттерана в державний апарат та місцеві органи влади, стали експертами при Міністерстві праці та меріях, а також консультантами при приватних підприємствах, сприяючи впровадженню політики гнучкості, яка здавалася настільки близькою ідеалам самоуправління. Водночас організований робітничий рух – старі «бюрократичні» профспілки – піддавали гострій критиці, з одного боку, за захист привілейованої «робітничої аристократії», а з іншого – за підтримку «тоталітарних» комуністичних партій. Суть не в банальному звинуваченні «хіпі, які стали япі». Йдеться не про зраду поглядам, якраз навпаки – нова ліва мистецька критика органічно легітимувала неоліберальні перетворення та посилення класової експлуатації, формуючи специфічне явище «гошистського капіталізму».
«Новий дух капіталізму» є, можливо, лише найбільш фундаментальним дослідженням лівих коренів неолібералізму, але зовсім не єдиним у своєму роді. Наприклад, відома феміністична активістка та теоретик Ненсі Фрейзер звертає увагу на легітимацію неоліберальних реформ феміністичною критикою другої хвилі, що підпорядкувала соціально-економічну боротьбу боротьбі за ідентичність, а критику політичної економії – критиці культури (Фрезер, 2013). Джоанна Бокман ретельно досліджує вплив аналізу східноєвропейських економістів проблем планової економіки та ринкових і «самоуправлінських» експериментів у напрямку пошуку альтернативних до радянської моделей соціалізму на розвиток та популяризацію неоліберальної економічної теорії. Знов-таки, не без підтримки західноєвропейських нових лівих, які шукали «третій шлях» у спонсованих консервативними бізнес-колами інституціях на зразок Центру дослідження економічних та соціальних проблем у Мілані – «східного товариства Мон-Пелерін», за висловом Мілтона Фрідмана (Bockman, 2011: 134).
Висновки з цих досліджень вимагають кардинального перегляду пріоритетів та теоретичних моделей лівої критики у тому вигляді, в якому вона інституціалізувалася в західній академії наприкінці ХХ ст. У першу чергу, необхідне посилення та оновлення соціальної критики. Самі Болтанскі та К’япелло висувають важливі пропозиції з обмеження специфічної для мережевого світу експлуатації – експлуатації немобільних мобільними, адже прибутки тих, хто може легко і «творчо» переміщатися з одного місця або проекту до іншого, фундаментально залежать від тих «маленьких людей», що продовжують рутинну роботу на місцях. Однак їхні рецепти спрямовані хіба що на краще врахування внесків усіх учасників проекту, справедливішу винагороду в мережі або ж на забезпечення базових можливостей та здатностей до мобільності для всіх, але не на можливість подолання капіталізму, який, як випливає з їхнього власного дослідження, проявляє неабияку креативність у нейтралізації антикапіталістичної критики. По-друге, радикального перегляду вимагає і мистецька критика. Якщо вона має лишатися хоч якось мірою антикапіталістичною, вона не може продовжувати використовувати ту саму риторику критики масифікації, конформізму, всіх обмежень у сфері моралі та сексуальності, яка ще з 70-х років була успішно інкорпорована до неоліберального капіталізму. Контркультурний наголос на індивідуальності та особливості є ефективним механізмом сприяння споживанню товарів «не для таких, як усі», а сексуальна революція відкрила шлях глобальній секс-індустрії. Проблема не лише у відверненні лівих від актуальних проблем соціальної критики, а й у тому, щоб не лити воду на колесо легітимації капіталізму – нібито більш «людяного» на поверхні, але більш жорстокого та експлуататорського в глибині виробничих процесів.
Вперше опубліковано в: Спільне, 2012, №4: Класова експлуатація та класова боротьба
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Дмитро Райдер. Інформалізація праці як економічна логіка сучасного капіталізму
Ерік Олін Райт. Клас має значення
Гел Дрепер. Диктатура пролетаріату в Маркса й Енгельса
Джерела:
Bockman, J., 2011. Markets in the Name of Socialism: The Left-Wing Origins of Neoliberalism. Stanford: Stanford University Press.
Болтански, Л. и Кьяпелло, Э., 2011. Новый дух капитализма. М.: Новое литературное обозрение.
Фрейзер, Н., 2013. Фемінізм, капіталізм і підступність історії. У: Спільне: журнал соціальної критики, №6. Гендер і праця. С. 8-18.
