Інтерв'ю з Люком Марчем
Публікуємо переклад великого інтерв'ю з Люком Марчем зробленого для блогу Political Observer on Populism. Політолог, професор Університету Едінбурга Люк Марч є одним з найвідоміших дослідників радикальних лівих партій, автором книжок The Communist Party in Post-Soviet Russia (Manchester University Press, 2002) та Radical Left Parties in Europe (Routledge, 2011).
POP: Останніми роками до уваги нарешті потрапили не лише праві, але й ліві популістські партії. СІРІЗА й «Подемос», рухи на кшталт Occupy Wall Street й такі політики, як Берні Сандерс, нагадали нам, що (більш-менш радикальні) ліві ідеї досі присутні в суспільних дискусіях у цілому світі. Та щоб зрозуміти теперішній час, повернімось для початку на крок у минуле. Що сталося з європейською радикальною лівицею після розпаду СРСР? Яких траєкторій дотримувалися ліві?
Люк Марч: Важливо зазначити, що радикальна лівиця нікуди не зникла. Дійсно, розпад СРСР глибоко деморалізував більшість радикальних лівих партій, особливо решту комуністів, а також зруйнував залишки легітимності багатьох із них (особливо менших за розміром та більш догматичних). У попередній праці ми з Кас Мюдде описали це як період «занепаду та мутацій». Занепад, звісно, був більш помітним, але й під поверхнею відбувалося чимало змін. Втім, увага була зосереджена на іншому. Зрештою, це був сумнозвісний період «кінця історії», і радикальні ліві партії (там, де їх взагалі було помітно) в цілому вважалися «динозаврами» — консервативними, застарілими залишками минулого, які не мали й майбутнього.
Але розпад СРСР у певному сенсі звільнив радикальних лівих: позбавив їх значної частки політичної стигми (відчуття, що вони були чужорідним тілом у партійній системі) і нарешті дав їм свободу розробляти нову «неортодоксальну» політику без консультацій із Москвою (практика, яка в будь-якому разі пішла на спад щонайпізніше у 1970-х). Тож найпершою видимою зміною у 1990-х стало те, що багато партій звернулися до більш відкритих, інклюзивних та неідеологічних стратегій у намаганні включити до себе різні ліві течії (включно з цілком ворожими раніше, як-от компартійці та троцькісти). Вони підтримували широкі, інклюзивні коаліції — як у тимчасових, так і в більш постійних інституційних формах. Архетипом подібної стратегії була італійська Партія комуністичного відродження (Rifondazione Comunista) — партія, котра, принаймні на певний час, поєднала комуністів старої школи, лівих соціал-демократів, автономістів, активістів соціальних рухів та інших. Загалом можна стверджувати, що найбільш успішні партії намагалися зосередитися на прагматичних питаннях, долучатися до актуальних соціальних кампаній і відійти від суворого дотримання «правильної» ідеологічної доктрини.
Однак у сучасній радикальній лівиці досі існують чіткі розподіли — переважно, але не виключно ідеологічні. Можна виокремити «консервативних комуністів», тобто традиційно марксистсько-ленінські партії (навіть сталіністські у сенсі ностальгічного ставлення до основних догм СРСР, а то й до самого генералісимуса). Основними прикладами є комуністичні партії Греції, Португалії та Російської Федерації, хоча остання є націоналістичним відхиленням, так само як і сам Сталін після Другої світової війни. Існує також більш еклектична група так званих «реформістських комуністів», тобто партій, комуністичних за назвою (часто в електоральних цілях), але тих, що відкинули значну частку комуністичної спадщини. Основним прикладом цього є італійська Партія комуністичного відродження, але віднести сюди можна також і АКЕЛ (Прогресивну партію трудового народу Кіпру), Партію комуністів Республіки Молдова й таке інше. Ці партії на словах і досі вірні доктрині, але їхня реальна політика є достатньо гнучкою й неідеологічною.
З решти партій більшість можна віднести до широкого табору «демократичних соціалістів», тобто вони й досі вбачають соціалізм як свою кінцеву мету (бодай зазвичай і не мають точного уявлення про те, як її досягти), але є антиленінськими й спрямованими на поглиблення демократії. Вони також більше, ніж інші партії, переймаються так званими «новими лівими» питаннями (як-от енвайронменталізм, фемінізм та права ЛГБТК). Між цими партіями існують суттєві відмінності — в цілому скандинавські партії найбільше просунулися в «новому лівому» напрямку, тоді як інші (як-от донедавна СІРІЗА) сконцентровані на більш традиційних «матеріалістичних» класових питаннях. Інші ж, такі як голландська СП (Соціалістична партія, яка, однак, досить показово здебільшого використовує свої ініціали), мало чим відрізняються від лівих соціал-демократів (СП навіть описує себе як «соціал-демократія плюс»).
Звісно ж, існує багато позапарламентських революційних лівих груп, багато з яких і досі чітко відзначені своїм троцькістським або маоїстським походженням, а інші намагаються вдаватися до більш інклюзивних стратегій за прикладом своїх парламентських колег (як-от французька Нова антикапіталістична партія). Рисою цього різновиду партій є те, що у більшості країн існує кілька таких малих груп. Вони рідко мають суттєвий електоральний вплив, але повсякчас суворо критикують основні радикальні ліві партії та намагаються вибороти в них голоси та активістів.
"Занепад марксизму-ленінізму надав лівим більше простору для експериментів із популістськими стратегіями."
Звісно, як справедливо наголошується у вашому питанні, існують і лівопопулістські партії. Популістичні риси зустрічаються скрізь у таких партіях (зрештою, більшість із них мають виразний антисистемний характер), але найтісніше пов’язані з ідеологічним ядром демократичного соціалізму, більш еклектичного й менш доктринерського (по-справжньому марксистсько-ленінська партія не може бути справді популістичною, адже покладатиметься на елітистську концепцію партії, яка мусить виховувати маси). Занепад марксизму-ленінізму надав лівим більше простору для експериментів із популістськими стратегіями. До СІРІЗА і «Подемос» існувало кілька партій із виразним популістським елементом — не в останню чергу це Die Linke у Німеччині та голландська СП. Та лише після Великої рецесії ці стратегії стали більш поширеними та успішними.
РОР: Чи вважаєте Ви, що ідеологічна консолідація політичної системи або «третій шлях» у стилі Блера відкрили простір для правих і лівих радикальних партій, так само як і для популістських?
ЛМ: Можна сказати, що позірна консолідація є важливішою, ніж будь-яке реальне зближення програм партій. Але так, тією мірою, якою цей процес політизується, він є важливим. Звісно ж, радикальні ліві, зокрема, стали сильними за допомогою так званої «теорії вакууму» — ідеї, що соціал-демократичні ліві покинули власні політичні установки й електоральну базу, щоб впроваджувати безальтернативну неоліберальну політику. Британські радикальні ліві навіть жартували: «У чому відмінність між Тоні Блером та очільником торі? Жодної — це дві половини однієї дупи!»
Звісно ж, принаймні говорячи про те, як соціал-демократичні партії розв’язували питання імміграції, нам може здаватись, ніби за зростанням радикальних лівих і правих стоїть сприйняття партій «істеблішменту» як впроваджувачів ідентичної політики глобалізації, котрі забули своїх традиційних прихильників, — це стало зрозуміло після референдуму про вихід Британії з ЄС. У цьому є зерно правди, але також і перебільшення. Навіть за часів Блера між лейбористами й консерваторами існували дуже чіткі політичні відмінності в питаннях економіки, Європи, імміграції тощо. Однак, критичним питанням для радикальної лівиці був брак відмінностей у питанні посттетчерівської політекономії, тобто здебільшого спільний підхід до дерегуляції ринків, приватизації, реформ соціального сектору тощо. Це називають «неолібералізм». Це слово перетворилося на загальну й вживану цілком некритично лайку на адресу соціал-демократичної лівиці. Наприклад, багатьом британським лівим уряд Блера видається мало не злочинним, адже (крім безсумнівного фіаско війни в Іраку) він впроваджував «неоліберальну» політику. Якщо вас цікавить більш детальний погляд на уряд Блера, вам варто ознайомитись з щоденниками Кріса Малліна, колишнього лівого заступника міністра в його кабінеті. Незважаючи на свою послідовну критику, Маллін цілком відкидає ідею, нібито уряд не спромігся досягти нічого для лівих, особливо в питаннях зменшення обсягів бідності та капіталовкладень у соціальну сферу.
РОР: Інакше кажучи, чи існують у Європі ліві партії, які досягають успіху без перетворення на популістів або руху до центру?
ЛМ: Так, і досі існує простір для справжньої непопулістської радикальної лівої позиції. Скандинавські партії (особливо ісландські «Зелені ліві», котрі залишалися при владі з 2009-го по 2013 рік) ніколи не були особливо популістськими. Також, як я згадував раніше, деякі консервативні комуністи досягли більшої чи меншої стабільності без перетворення на популістів, хіба що у дуже поверхневому значенні. А одна з найбільш успішних партій (кіпрська АКЕЛ) була партією влади в основному завдяки прагматизму в пошуках союзників, але також і традиціоналізму у відносинах із вірними прибічниками. Думаю, відповідь залежить від того, як ми визначаємо «успіх». Деякі партії цілком задоволені нішовою позицією та/або відсутністю значних змін у наявних стратегіях. Якщо вони прагнуть просунутися далі нішових позицій, їх цілком очевидно приваблює популізм. Правдою є також те, що серед цих непопулістських партій небагато особливо динамічних, а деякі з них мають очевидні проблеми.
РОР: Чи є для сучасних лівих партій формула перемоги або ж результати на виборах залежать переважно від національного контексту й умов?
ЛМ: Правильним радше є останнє твердження, ніж перше. Певною мірою радикальні ліві аж надто підлаштувалися під ці умови — перетворилися з агентів Третього інтернаціоналу на цілком «націоналізовані» партії, які, хоч і зберегли певні інтернаціоналістські цілі, але часто досить скептично ставляться до структурованої інтернаціональної співпраці, а подекуди й до навчання на досвіді інших. Зрештою, радикальні ліві є однією з найбільш хаотичних і багатоманітних міжнародних партійних груп. Ба більше, вкрай різними є й національні умови. У багатьох країнах існує невелика парламентська група радикальних лівих, у кількох — радикальні ліві є домінантною лівою партією, але в ще більшій кількості випадків (зокрема, і в Британії) ми маємо какофонію мікропартій у постійній боротьбі.
У деяких країнах національні умови, очевидно, є більш сприятливими, ніж в інших (зрештою, не випадковість, що радикальна лівиця має відносно сильні позиції в Греції, Іспанії та Португалії — країнах, які найбільш постраждали від Великої рецесії і в яких ліві досі мають усталену легітимність завдяки своїй ролі в боротьбі з диктатурами аж до 1970-х років). Навіть попри це, у більшості країн існує достатньо сприятливих національних умов для існування сильнішої радикальної лівиці, ніж та, що є наразі, як-от економічні проблеми бідності, нерівності та безробіття. Отже, партії зазнають значного впливу національних умов, але вони не є їхніми в’язнями.
"Немає «магічного еліксиру», і популізм точно не призводить до перемоги сам собою."
Зважаючи на це, цілком можливо виявити формулу перемоги. Немає «магічного еліксиру», і популізм точно не призводить до перемоги сам собою.
Натомість присутньою має бути переважна частка наведених нижче інгредієнтів.
- Говорячи про організації, успішні радикальні ліві партії мають відкриту, але об’єднану структуру (тобто вони включають плюралістичні внутрішні тенденції, не є повсякчас розділеними внутрішньою боротьбою або ж монолітно централізованими, як це було в минулому); телегенічних лідерів, які майстерно грають для медіа й поширюють ідеї партії за межі електорального ядра (прикладом може бути Пабло Іглесіас), але не є цілком від них залежними; їхні організації також відкриті для ширших соціальних та політичних рухів і здатні долучатися до конкретних кампаній боротьби.
- Якщо мова йде про комунікацію, вони є гнучкими, недогматичними й спроможними поєднати протестні симпатії з «відповідальністю» в питаннях здатності до урядування (наприклад, СІРІЗА мала протестне обличчя, орієнтоване на соціальні рухи, але в той самий час стверджувала, що будує «лівий уряд»). Ідеологічно вони просуваються далі абстрактного соціалізму чи навіть опозиції жорсткій економії й зосереджуються на низці конкретних соціальних проблем, як-от бідність, житло чи борг.
Всі ці інгредієнти відповідають здоровому глузду й не є аж надто захопливими. Я певний, що кожний зможе згадати приклади радикальних лівих, які діють цілком протилежним чином. Щодо Британії я одразу пригадую появу колишнього очільника Respect Джорджа Геллоуея у передачі Celebrity Big Brother (див. GIF нижче), нібито задля того, щоб охопити ширшу аудиторію. Але він не узгодив це з колегами по партії, що підкреслило брак демократії всередині його організації. З шоу було вирізано всі політичні елементи, і громадськість побачила лише те, як він прикидався котом в лайкровому костюмі в той самий час, коли він мав бути дійсним членом парламенту...
РОР: Інтуїтивно Велика рецесія й постійний потік мігрантів із Північної Африки та Близького Сходу є сприятливими умовами для успіху лівих партій, але на практиці все, здається, цілком інакше. Навпаки, зростають саме правопопулістські партії. Як пояснити цей очевидний парадокс?
ЛМ: Мені це не видається аж надто дивним. З одного боку, хоча радикальні ліві партії й говорять від імені виключених верств, вони віддавна були неспроможні залучати нетрадиційні електорати з їхніми мінливими ідентичностями та територіями. Це особливо стосується нових мігрантів, які самі ще не до кінця інтегровані до електорату (або взагалі не можуть голосувати за партії, які могли б «об’єктивно» захищати їхні інтереси). З іншого боку, що більш важливо, Велика рецесія очевидно була націоналістичним, а не лівим моментом. На противагу найпершим очікуванням, коли здавалося, ніби з’явився простір для нового кейнсіанства, його замінили очевидно або приховано парохіяльною, егоїстичною та квазінаціоналістичною політикою жорсткої економії (з фокусом на гучному обуренні щодо державного боргу та демонізації державного сектора як «дармоїдів»). Усе це навряд чи сумісне з міграційною політикою відкритих дверей.
У відповідь на кризу національним політичним, економічним та медіа-елітам, вочевидь, досить легко вдалося віднести проблему до національного рівня замість усвідомити, що потрібна ширша відповідь на проблеми капіталізму. В таких умовах зі зростанням протекціоністських симпатій серед власного електорального ядра радикальні ліві партії знаходяться в хиткому становищі, адже більшість із них за природою є інтернаціоналістичними й підтримують меншини. Вони переважно залишаються на своїх позиціях, навіть тоді, коли інтернаціоналізм втрачає популярність всередині країни. Натомість, радикальні праві мають менше принципів — багато подібних партій перейняли квазіліву протекціоністську економічну політику, але водночас залишаються рішучими противниками імміграції. Іншими словами, вони здатні рядитися у шати лівих, але це не працює навпаки. Дуже небагатьом радикальним лівим партіям вдалося розв’язати цю дилему. Це, принаймні дотепер, вдається Джеремі Корбіну тією мірою, якою лейбористи спромоглися донести до слухачів те, що економічні причини, а не імміграція як така, спричиняють перенавантаження системи соціальних послуг. Та навіть лейбористи не надто бажають боротися з панівним консенсусом, згідно з яким необхідно скоротити обсяг імміграції до Сполученого Королівства.
РОР: Поговорімо про Корбіна. Після неймовірної кількості текстів і спроб зрозуміти дебати навколо Брекзіту й досі неясною є позиція Лейбористської партії (а відповідно, і Джеремі Корбіна) щодо цього питання. Яку роль відіграє розподіл на правих і лівих в контексті голосування про вихід Британії з Європейського Союзу?
ЛМ: Ви маєте рацію. Позиція лейбористів часто була безладною — єдиною спільною темою була лише тенденція різних партійних лідерів виголошувати взаємовиключні твердження в межах кількох хвилин. Втім, лейбористам вдалося, ба радше пощастило, опинитися в більш твердому становищі, в якому вони приймають результати референдуму, але опонують консервативним планам «жорсткого Брекзіту» й критично розглядатимуть будь-які умови та їхній вплив на економіку й ринок праці. На виборах у червні це дозволило лейбористам отримати симпатії як противників виходу, які засуджують Брекзіт або ж приймають його лише на певних умовах, так і його прибічників, які прагнуть зваженого виходу з ЄС. Однак ця позиція містить багато суперечностей — не в останню чергу це прагнення зберегти «доступ» до внутрішнього ринку та Митного союзу ЄС водночас із прийняттям імовірного припинення вільного пересування, що в ЄС неодноразово називали спробою всидіти на двох стільцях. Подібні речі мають сенс як опозиційна стратегія, спрямована на викриття економічних наслідків затятої безрозсудності британського уряду, але не є послідовною стратегією керування державою і навряд чи набагато кращі за політику, яку пропонують торі. Малоймовірно, що така позиція надовго пережила б перше коло переговорів гіпотетичного уряду лейбористів з ЄС.
Говорячи про розподіл на лівих і правих, у цьому голосуванні він дуже приблизно відбиває позиції виборців. Загалом, праві голосували за вихід з ЄС (UKIP, DUP і більшість консерваторів), тоді як ліві голосували проти (SNP, Plaid Cymru і приблизно дві третини прибічників лейбористів). Проблемним фактором тут є наявна в Британії мажоритарна виборча система, яка складається з місцевих округів. Більшість округів, зокрема понад дві третини округів, в яких перемогли лейбористи, проголосували за вихід, особливо в центральній та північній Англії. Хоча навіть у цих округах більшість прибічників лейбористів проголосували проти, у партії з’явилися причини особливо обережно сприймати питання відкритої опозиції до Брекзіту — протягом тривалого часу до останніх виборів навіть здавалося, що на півночі лейбористів очікує «ядерна зима» й низка раніше цілком безпечних для них округів, узяті в лещата UKIP та консерваторами, посиплються, мов доміно. Натомість стратегія лейбористів здебільшого посилила їхні позиції в округах, які голосували «за», в той самий час як партія спромоглася відібрати в консерваторів округи, які проголосували «проти».
Розподіл на лівих і правих також включає низку подальших відмінностей. Серед правих існує розділення на прихильників економічного Брекзіту (бачення Сполученого Королівства як провідної неоліберальної торговельної держави) і культурного Брекзіту («повернути країну у свої руки» заради повернення до їхнього ідеалу, що існував до ЄС і масової імміграції). Серед лівих позиція є більш гомогенною. Попри наявну критику Євросоюзу, членство в ЄС суттєво підтримували традиційно лівіші мешканці міст, молодші виборці, а також ключові профспілки, які й досі афілійовані до Лейбористської партії. Втім, прибічники «культурного Брекзіту» мають помітну присутність серед основного електорату лейбористів, особливо в центрі та на півночі Англії, де вкорінилася ідея, ніби скрутний стан системи соціальних послуг принаймні частково пояснюється ліберальною імміграційною політикою.
Іншою важливою групою є прибічники «лівого виходу» (Lexit) — ідеї, що вихід з «клубу капіталістів» в обличчі ЄС відкриє можливість для появи свого роду «соціалізму в одній країні», вільного від диктату ринкової Європи. До цієї нечисленної групи належать члени малих колишніх троцькістських груп на кшталт Соціалістичної партії Англії та Уельсу, Соціалістичної робітничої партії та Counterfire, які мають певний вплив у середовищі лівих та активістів соціальних рухів. Однак ця ідея мала непропорційно сильний вплив, адже Корбін та ключові члени його команди, особливо Джон МакДоннел (тіньовий канцлер скарбниці в опозиційному уряді) і Шеймас Мілн (головний стратегічний радник Корбіна) є переконаними прихильниками виходу, хоча публічно транслюють неоднозначну позицію. Їхня позиція розходиться з більшістю членів власної партії. Вони виступають за вільне пересування, але проти єдиного ринку ЄС, тож потенційно вступають у конфлікт з основними пунктами програми як прибічників, так і противників виходу. Така разюча відмінність між їхньою позицією та думкою більшості членів партії частково пояснює двозначну позицію лейбористів щодо питання Брекзіту.
Звісно, ця позиція була вкрай важливою під час самого референдуму. Неоднозначне й апатичне ставлення Корбіна до ЄС добре помітне в телепередачі «The Last Leg» напередодні референдуму, в якій він сказав, що дав би ЄС сім або сім із половиною балів з десяти. Проникливий коментатор Ентоні Барнетт зауважив, що його нерішуча позиція була «настільки ж палкою, як і справляння потреби». Вона була виразною протилежністю позитивному і сильному тону, необхідному для просування проєвропейської позиції в умовах гучної та брехливої кампанії проти ЄС. Звісно ж, депутати-лейбористи використали цю позірну відмову боротися за ЄС як зброю для свого нерозсудливого антикорбінівського «путчу» після референдуму. Ця спроба спричинила параліч партії, що тривав аж до нещодавніх парламентських виборів до парламенту.
Звісно, було б помилкою покладати провину за результат референдуму на самого лише Корбіна. Його в зарозумілій і самовільній манері проводив прем’єр консерваторів Кемерон, значною мірою аби заспокоїти норовливий правий фланг власної партії — зрештою, на нього не існувало помітного і потужного суспільного запиту. Однак кампанія лейбористів була в’ялою і некоординованою, і провідні позиції в ній протягом тривалого часу займали лейбористи-прибічники виходу, як-от Ґізела Стюарт і Кейт Хої. Якщо взяти до уваги чисельний обсяг електорату лейбористів, нескладно уявити, що зростання частки лейбористських противників виходу з 65% до 70% цілком могло б змінити баланс. Апологети Корбіна, звісно, це заперечуватимуть, але ми можемо порівняти результат виборів 2017 року, коли він особисто й активно долучився до кампанії, з тим, що трапилось, коли він цього не зробив... Корбіну доведеться віртуозно балансувати, якщо він намагатиметься і надалі поєднувати свої погляди, в основі своїй орієнтовані на Lexit, із сильною позицією «проти» багатьох навіть найвідданіших прибічників, особливо якщо лейбористи прийдуть до влади.
РОР: Як би Ви визначили риторику Корбіна: це лівий популізм чи просто повернення до соціалістичної традиції Лейбористської партії?
ЛМ: Хороше, але складне питання. На мою думку, це радше другий варіант. Складне воно тому, що точно оцінити самого Корбіна досить важко. На противагу своєму наставнику Тоні Бенну (продуктивному автору та мислителю, який завзято намагався закріпити за собою місце в історії), Корбін раніше був активістом і ні в якому не теоретиком або ідеологом. Це також стосується багатьох його колег, навіть Джона МакДоннелла, який наразі є його найближчим товаришем. Це означає, що його сильний бік — це долучатися й підсилювати наявні кампанії, а не створювати оригінальні ідеї чи правила. По суті, він був виконавцем — хорошим мережевиком і посередником, радше ніж хорошим промовцем або оратором. Негативним аспектом цього, як запевняють деякі з його критиків, є те, що його позиціям бракує глибини й інколи вони здаються надто схожими на слогани. Позитивним аспектом є те, що він є певною мірою «чистою дошкою», на яку його прибічники можуть нанести власні мрії та сподівання. Для декого він є популістом і опонентом істеблішменту, для декого — справжнім соціалістом, а для декого — і майбутнім прем’єром.
Звісно, його риторика містить елементи лівого популізму. Він цілеспрямовано намагався, особливо від початку цього року, вивчати досвід «Подемос», СІРІЗА та Берні Сандерса, а також наголошувати на тому, що Лейбористська партія є соціальним рухом. Пов’язана з Корбіном група Momentum прямо це робить у своїй кампанії «People Powered Politics». Команда Корбіна визнала на початку досить незграбно, що намагається зробити з нього лівого популіста. Тож це не можна заперечити. Певно, саме тому він зміг привабити молодших прибічників, особливо тих, хто несе тягар студентського боргу й долучається до прекарного ринку праці.
Однак це лише одна з його іпостасей. Він не може бути цілковитим популістом частково через те становище, в якому він знаходиться. Лейбористська партія за своєю спадщиною не є популістською, післявоєнна історія навряд чи робить її антисистемною силою, та й більшість депутатів партії не погодилися б із таким визначенням. Внаслідок цього, хоч команда Корбіна й засуджувала блеристську «тріангуляцію» (прийняття поміркованих позицій для заохочення центристських виборців), вони самі пом’якшили або й зовсім позбулися деяких ключових політичних позицій, наприклад одностороннього роззброєння або відкритого захисту імміграції. Чимало з популізму Корбіна залишилося позаду, а його появи на телебаченні стали набагато м’якішими й тепер зображають лейбористів як розсудливих, прагматичних та обачних майбутніх урядовців. Нещодавній партійний маніфест є продовженням цього напряму: вартість численних заходів, викладених у ньому, фінансово оцінена, що створює враження серйозного, але водночас наснажливого документа. Без сумніву, в ньому наявні популістичні тиради, але звинувачення на адресу «корумпованої системи» навряд чи чисельніші, ніж у маніфесті Еда Мілібенда й точно не складаються в послідовну критику істеблішменту. Чесно кажучи, популізм легше спостерігати на прикладі ключових прихильників Корбіна, не в останню чергу журналіста Пола Мейсона, який завзято підтримує бунтівну політику, спрямовану проти еліти, і Momentum як інструмент перетворення Лейбористської партії на соціальний рух. Тут ми знову бачимо Корбіна як код, який різні гравці розшифровують по-різному для різних аудиторій.
Варто зазначити, що більша частина ідей Корбіна цілковито відповідає рідній для нього лейбористській традиції Бенна й Кампанії за демократію в Лейбористській партії. Це наголос на масовій участі, необхідності демократизації партії, наданні влади масам і відкликанні обраних представників заради того, щоб партія стала масовим рухом, вірним соціалістичним ідеалам. Це також послабило популізм Корбіна, адже принаймні до останніх парламентських виборів багато його дій та закликів зосереджувалися на сприянні членству в партії як засобу масової мобілізації (не в останню чергу з міркувань необхідності, через слабкість його позиції серед колег у парламенті). Через це його часто (і виправдано) звинувачували у зверненні радше до «вибраних», ніж до виборців чи до цілої країни.
"Однією з причин жорстокої внутрішньої боротьби є те, що позиція Корбіна не є традиційною для лейбористського мейнстріму, де ліві зазвичай були в меншості."
Отже, суть у тому, що його позиція є традиційно соціалістичною, бодай і з популістичними елементами. Звісно ж, однією з причин жорстокої внутрішньої боротьби є те, що ця позиція не є традиційною для лейбористського мейнстріму, де ліві зазвичай були в меншості. Лейбористська партія була заснована як (широка) соціалістична партія, але також і як парламентське крило профспілкового руху. Вона від початку насторожено ставилася до позапарламентської мобілізації за межами цих вузьких рамок і включає багатьох захисників «соціалізму першого пункту» (тобто виключно за допомогою парламентських методів), які критично ставляться до бачення Корбіна. Результат нещодавніх виборів, під час яких Корбін і Momentum змогли особливо ефективно залучити молодих виборців, приглушив ці голоси. Поки що.
РОР: Корбін у Сполученому Королівстві й Сандерс у США нібито зачепили центральні теми дискурсів соціальних рухів на зразок Occupy та Indignados, але обидва програли вибори. Як Вам здається, склянка наполовину порожня чи наполовину повна? Іншими словами, Ви думаєте, що наближення до перемоги свідчить про майбутнє ліве відродження або, навпаки, їхня поразка за найбільш сприятливих умов говорить про те, що ліві ідеї просто застаріли, як чітко показують поразки соціалістичних партій у Європі?
ЛМ: До нещодавніх британських парламентських виборів я б чітко їх розмежував і сказав би, що склянка наполовину повна для Сандерса й наполовину порожня для Корбіна. Наразі ж Корбін явно знаходиться в кращому становищі, адже якщо за наступні півроку британський уряд розвалиться, він цілком імовірно може стати наступним прем’єром. У випадку Сандерса важливий контекст. Той факт, що радикальний соціаліст може опинитися так близько до висування на посаду в настільки антисоціалістичній країні, як США, є дуже значущим. Наразі він має статус «того, кого ми загубили», тобто кандидата, який міг перемогти Трампа. Ми ніколи не дізнаємось точно, і є причини сумніватись у цьому сценарії, але зважаючи на фіаско Клінтон, цілком можна стверджувати, що Сандерс навряд чи показав би гірший результат. Він певною мірою опинився на узбіччі через потік викривальної інформації про Трампа й Росію. Тією мірою, якою демократи намагаються до останньої краплі використовувати (і викривляти) ці відкриття в надії на саморуйнування адміністрації Трампа замість того, щоб чесно поглянути на справжні причини своєї поразки або ж висунути позитивну програму перемоги над Трампом за чотири роки, Сандерс потенційно збереже свою провідну роль лівої совісті Демократичної партії, хоча навряд чи буде її майбутнім кандидатом.
Щодо Корбіна, то ситуація до виборів виглядала жахливо. Більшість спостерігачів, включно зі мною, сильно недооцінили його потенціал. Та причиною цього були не медіа або особисті упередження (принаймні для мене, хоча для декого це відіграло роль), а реальні електоральні дані, не в останню чергу жахливі результати останніх місцевих виборів (у травні 2017 року), які провіщали тяжку поразку лейбористів. Унаслідок такого разючого перевершення очікувань лейбористи зруйнували низку так званих електоральних законів британської політики, як-от те, що передвиборча кампанія мало що змінює, розділені партії не досягають успіху, низький рейтинг лідера зумовлює поганий результат, масове членство в партії і досі важливе, а партії з поганим рейтингом у питаннях економіки будуть непопулярними. Якби лейбористи показали на цих виборах очікуваний результат і зазнали б потенційно нищівної поразки, критики мали б рацію. Як наочно показав результат Терези Мей, партія консерваторів далеко не геніальна. Вони перебували при владі протягом семи років, розділили суспільство непопулярною політикою жорсткої економії та зниженням життєвих стандартів для багатьох громадян і програли згубний та непотрібний референдум. Тож ці вибори були очевидною можливістю для перемоги. У цьому контексті результат лейбористів є неоднозначним, адже, попри суттєве перевершення очікувань, вони все одно зазнали переконливої поразки й дуже далекі від можливості сформувати урядову більшість.
І навпаки, корбіністська критика соціал-демократії багато в чому правильна — інший, більш центристський кандидат, який би дотримувався більш рішучої проєвропейської й пробізнесової лінії з пом’якшеною критикою жорсткої економії (або ж «легкої версії жорсткої економії», за яку інколи критикували Мілібенда), не спромігся б утримати голоси лейбористських прибічників виходу з ЄС або ж мотивувати таку кількість молодих виборців. Перемога Макрона й спадання рейтингів Шульца підсилюють тяжкий стан мейнстрімної соціал-демократії. Отже, виправданою є думка, що більш радикальний, сміливий, неухильний і принциповий захист соціалістичної політики чітко сигналізує про відмінність від соціал-демократичної традиції компромісів і заперечень, а також вперше за дуже довгий час окреслює суттєві філософські та політичні відмінності від Консервативної партії.
Наразі цей аргумент висловлений лише частково. Хоча прихильники Корбіна й стверджують, що лейбористи здобули найбільший відсоток із часів перемоги Блера 1997 року (і значно більший за його результат на останніх виборах у 2005, коли він втратив кілька мільйонів голосів), у британській виборчій системі відсоток голосів значить небагато. Цей результат є одним із найгірших перенесень відсотку голосів у відсоток місць в парламенті з 1950-х років, адже партія підсилила свій результат у багатьох місцях, де вже була досить сильною (подібно до того, як Клінтон вщент розбила Трампа в Каліфорнії, що допомогло їй виграти у відсотковому відношенні, але жодним чином не вплинуло на остаточний результат після здобуття більшості у штаті). Лейбористам і досі не вистачає 64 місць до більшості і 92 — для повторення навіть найгіршого результату Блера 2005 року.
Тож, загалом, це сценарій із наполовину повною склянкою. Маніфест і кампанія лейбористів ясно заохотила багатьох виборців, і лейбористи цілковито домінують серед виборців у віці до 35 років. Партійні опозиціонери, яким раніше притаманна була пасивність і брак ідей, тепер сповнені сил і здатні потужно тиснути на консерваторів. Партія має імпульс, здобула вищі рейтинги й очевидно знаходиться попереду в будь-яких потенційних виборах найближчим часом, хоча, як я вважаю, теперішній уряд протримається щонайменше рік — два, що робить перспективи лейбористів менш ясними.
Наразі ми не знаємо, чи це лише тимчасова перерва або ж початок кінця епохи жорсткої економії, як вважає багато «корбіністів». Я пригадую думку Тоні Бенна, що поразка лейбористів 1983 року була «видатним» явищем, адже показала масову підтримку «політичної партії з відкрито соціалістичною політикою». Ми всі знаємо, що трапилось потім, коли 14 років політики консерваторів випатрали соціал-демократичну державу й знищили залишки лейбористської відданості соціалізму. Тож допоки лейбористи не виграють вибори й не спроможуться довго урядувати як «відкрито соціалістична партія» без повернення до «безальтернативної» політики на зразок СІРІЗА, ця «перемога» залишається теоретичною й незначною.
РОР: Яким Ви бачите майбутнє лівого популізму в Європі? Він стане важливішим або ж на першому місці залишиться правий популізм?
ЛМ: Я вважаю, що важливо розглядати лівий популізм у контексті. Як я казав раніше, він не є «магічним еліксиром», який раптово оживить кволі соціалістичні партії Європи — це лише один із чинників, що може допомогти лівиці вижити. Він також має й недоліки — передусім те, що популізм є ідеологією опозиції, яка максимізує протестну підтримку завдяки фокусу на розриві між масами та одним відсотком і применшує важливість інших (особливо ідеологічно-теоретичних) відмінностей. Він також часто підштовхує лівих до пошуку підтримки в тому самому середовищі розчарованих і «покинутих» протекціоністів, що й радикальні праві, і поступового зречення дійсно соціалістичної політики. Це насправді не є рецептом створення міжкласової коаліції, хіба що в поганому значенні цієї фрази.
"Радикальні праві можуть запозичувати економічну політику лівих (мимохідь згадувати про соціальний захист тощо), але лівим складно робити це у відповідь, адже, навіть з позиції популістичної критики їм складніше ставити питання національної ідентичності й суверенності."
Звісно, три «архетипові» європейські лівопопулістські сили — СІРІЗА, «Подемос» і «Нескорена Франція» стали піонерами ребрендингу лівиці як масової сили, яка підлаштована під національ(істич)ний сентимент, висуває послідовну критику істеблішменту й має (особливо у випадку двох останніх) нові ідентичності та форму організації. З іншого боку, їхній «успіх» є досить сумнівним. Це найбільш очевидно у випадку СІРІЗА, але «Подемос» також не виправдали ажіотажу, а проект Меланшона наразі лише розпочався. Враховуючи природну ворожість фінансового та медіа-істеблішменту, важливішою проблемою для радикальних лівих буде довести свою здатність урядувати інакше, ніж їхні попередники — так звані неоліберальні соціал-демократи. Нещодавні приклади Греції, Кіпру та Ісландії в цьому відношенні зовсім не надихають. Тож, на мою думку, популізму найкраще пасує роль одного з елементів багатогранної партійної позиції, спрямованої на заохочення різних сегментів електорату. Певною мірою цю позицію прийняли як лейбористи, так і СІРІЗА.
У тривалішій перспективі лівий популізм має чіткий потенціал для зростання. Зрештою, непопулістські радикальні ліві загалом переживають застій. Тож ця стратегія відкриває більше можливостей, ніж зумовлює ризиків. Однак правий популізм, імовірно, залишиться на першому місці — праві загалом краще маніпулюють емоціями та страхом і здатні краще підкріплювати (нехай туманну й непослідовну) економічну критику культурними аргументами, які звучать переконливіше в контексті імміграційної «кризи». Крім цього, радикальні ліві й досі є однією з найбільш ідеологізованих груп партій, тож мають проблеми з гнучкістю, необхідною для прийняття неортодоксальних позицій. Іншими словами, радикальні праві можуть запозичувати економічну політику лівих (мимохідь згадувати про соціальний захист тощо), але лівим складно робити це у відповідь, адже, навіть з позиції популістичної критики їм складніше ставити питання національної ідентичності й суверенності. До того ж праві, як правило, не стикаються з проблемою внутрішньої конкуренції між величезною кількістю мікропартій.
РОР: На закінчення: чи Ви можете розпізначти різні течії європейського лівого популізму або ж вони всі артикулюють однакові дискурси боротьби між багатими та бідними? І як відрізняється дискурс лівого популізму в Європі та Латинській Америці?
Як зазначали різні аналітики, популізм — це хамелеон, «пустий знаменник» або «ідеологія з тонким центром». Тож він не має незалежного змісту, відділеного від національного та ідеологічного контексту. В цьому сенсі популізмів існує стільки ж, скільки й лівих популістів, і кожен має специфічний акцент. Спільними рисами є їхній фокус на соціоекономічних питаннях (популісти критикують політичні еліти, але їхній гнів спрямований передусім на фінансово-економічні еліти та їхніх агентів у політичній сфері), інклюзивність (тобто їхня ідея «народу» включає багато підгруп, не в останню чергу сексуальні й етнічні меншини, іммігрантів) і латентний інтернаціоналізм, навіть попри переважний національний фокус.
"Переважний вплив на латиноамериканський популізм справляє історія національно-визвольної боротьби проти колоніалізму, а згодом імперіалізму США в контексті персоналістичних режимів."
Принципову відмінність лівого популізму в Латинській Америці та Європі також можна пояснити контекстом. Переважний вплив на латиноамериканський популізм справляє історія національно-визвольної боротьби проти колоніалізму, а згодом імперіалізму США в контексті персоналістичних режимів. Спадщина індустріалізації, класової політики й ортодоксального соціалізму відіграє тут менш значну роль. Тож можна стверджувати, що цей популізм є в першу чергу націоналістичним, в другу — персоналістичним, в третю — популістичним і насамкінець соціалістичним. Варто згадати бодай те, що Кастро й Чавес побудували соціалістичні партії та режими лише дещо пізніше, ніж здобули владу.
Латиноамериканський популізм приходить до Європи крізь призму теорій Лаклау і Муфф, а також через прямі зв’язки з боліваріанськими режимами. Тож «Подемос», а віднедавна й «Нескорена Франція» відрізняються тим, що намагаються рефлексивно розвинути популістичну теорію й навчатися на досвіді Латинської Америки. Це найбільш помітно в їхньому нехтуванні традиційними ярликами й доктринами радикальних лівих партій, у позиціонуванні «ні лівими, ні правими», у посиленому акценті на політичній критиці у порівнянні з економічною, у прийнятті національної ідентичності та використанні лідерів як популярних фігур у прямій комунікації з масами (включаючи інноваційне використання соціальних мереж).
Попередні європейські ліві популісти мали декотрі або й усі вищезгадані елементи, але як окремі течії, які рідко складалися в цілісну систему або витісняли традиційні соціалістичні елементи їхньої платформи. Погляньмо на німецьких Die Linke — їхній популізм був виразнішим раніше, коли вони були східнонімецькою Партією демократичного соціалізму й виступали за захист сходу країни від західнонімецьких еліт. У якості Die Linke їм, здається, довелось вдаватись до «тріангуляції» між багатьма різними ідеологічними та регіональними групами виборців, що зробило їхній популізм усіченим. Наприклад, програма партії від 2011 року включає багато популістичних елементів (наприклад, критику на адресу «босів корпорацій та багатіїв»), але, що більш помітно, майже в кожному параграфі підкреслюється їхній сумлінний демократичний соціалізм. Наприклад, у перших рядках говориться: «Як соціалістична партія [ми підтримуємо] альтернативи для кращого майбутнього. Ми, демократичні соціалісти, демократичні ліві з різними політичними біографіями...» тощо.
Схожим чином британські лівопопулістські партії до Корбіна, як-от Respect і Шотландcька соціалістична партія, мали високорозвинені популістичні тенденції, але ніколи повністю не перейшли за межі класової політики. Те ж саме, ймовірно, можна сказати й про СІРІЗА. Хоча її часто змішують з «Подемос», вона є коаліцією кількох організацій, з яких деякі досі мають чіткий марксистський характер.
Попри всю увагу до «Подемос» як партії нового типу, багато її нововведень є організаційними, а не ідеологічними. Вона була змушена повернутися до більш традиційного образу лівої партії, не в останню чергу у своїй невдалій коаліції з «Об’єднаними лівими» під час останніх виборів. Стратегічний напрямок «Подемос» та роль у ньому популізму залишаються дуже мінливими.
Загалом, я вважаю, що звертати увагу на сильні та слабкі боки лівого популізму цілком обґрунтовано. Важливо не матеріалізовувати популізм поза контекстом, адже тоді він перетворюється на досить безглуздий багатозначний ярлик (на зразок «євроскептицизму» — від визначення лівих як «євроскептиків» також мало користі). Для багатьох із цих партій, якщо не для всіх, популізм є лише одним з елементів багатобічної ідентичності.
Переклав Роман Дрямов за публікацією: Interview #17: Luke March on Left Populism, 2017. In: POP. Available 11.09.2017 at: [link]