МАРШІ МИРУ ЧИ МАРШІ ВІЙНИ?

  • 22 сентября 2014
  • 1651
МАРШІ МИРУ ЧИ МАРШІ ВІЙНИ?

Не знаю, що там учора було в Москві, але в Києві марші миру вийшли ніякі. По-перше, кількість людей була печально низькою — близько 150 осіб на обох паралельних заходах. По-друге, один із них організовувала партія одної народної цілительки «Зелена планета» — і звезла на нього під сотню флагомахів. Тобто не технічною можна назвати лише іншу «антивоєнну акцію», де було людей десь 50.

Але в тому й то справа, що «антивоєнними» обидва заходи можна назвати лише в лапках. Повне небажання йти на рівноправний діалог із протилежною стороною, як і цілковите нерозрізнення справжніх терористів та людей із протилежними переконаннями зводило вимоги спікерів до схеми: «Вони повинні безкомпромісно виконати те і те, й лише потім ми вважатимемо їх гідними миру», а також вибудовувало просту схему «не патріот України + житель Донбасу = терорист = найманець Кремля». Як на таких умовах можна будувати реальний антивоєнний діалог?

Звісно, навіть така позиція відрізнялася від третього паралельного мітингу — за продовження війни, — організованого чи то Київським Правим Сектором, чи то ще якимись націоналістами. Попередні мітингарі хоча б згодні в принципі рахуватися з людьми протилежного табору (на особливих умовах), ці ж вимагали війни до переможного кінця. Із вільного мікрофону на їхній сцені самоорганізовані спікери-з-народу висловлювали різні речі — від «смерть-ворогам» і «треба йти до Москви» до недовіри Порошенку, що зраджує національний інтерес. Така ось «партія війни», хоча самі себе вони називають «партія честі».

Цікаво, що таке зверхнє ставлення до людей із протилежного табору в «антивоєнних» проукраїнських активістів я спостерігаю не вперше. Пам’ятаю, два тижні тому, якраз після конференції «Війна і ліві», ми пішли ставити свічки на Михайлівську в пам’ять загиблим на війні. Це був другий раз і людей зібралося істотно менше. Але серед тих, хто був, виявилася група переселенців з Луганська. З ними в нас уже після свічок зав’язалася годинна розмова.

Розмова вийшла дуже пізнавальною, майже фокус-група. Всі співрозмовники — колишні активісти луганського Майдану, тож зі зрозумілих причин вони перебралися зараз до Києва. Однак прикметнішим є інше. Хоча вони визнають зазомбованість обох телебачень (і українського, і російського), хоча по той бік фронту в них залишилося немало друзів/знайомих, які деколи підтримують і ЛНР, ці переселенці з Луганська вважають, що допоки Донбас не прийме української ідентичності — як це зробили вони — діла далі не буде. Тож їхня «антивоєнна» позиція ґрунтується не на засадничому праві кожного на самовизначення, а на необхідності всім розвіяти свої недалекі упередження і осягнути власну близькість до синьо-жовтого прапора. Такі справи.

Але хотілося б закінчити на позитивній ноті. Наприкінці тієї самої розмови, чи то дискусії, з переселенцями ми таки довели їх до думки, що якби була якась «третя позиція» — поміж проросійським і проукраїнським табором — то рівноправний діалог можливо було би здійснити. На жаль, через брак часу і вечірній осінній холод ми так і не встигли їм розповісти, що цією третьою позицією і є ліві чи, якщо брати ширше, соціальні активісти. В усякому разі, сьогодні на маршах у Києві бракувало саме останніх. Тих, хто би виходив з простих (але від того не менш потрібних) істин соціальної рівності і показував би адекватно налаштованій публіці інший вимір життя-без-війни, ніж той, що їм поки транслює «партія миру». Тож чи не пора лівим повернути собі голос і повернутися на вулиці столиці?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

БЕРТОЛЬТ БРЕХТ ОБ УКРАИНСКОЙ СОВРЕМЕННОСТИ (Денис Пилаш)

КОГДА ПАЦИФИСТЫ ИДУТ НА ВОЙНУ (Артем Тидва)

ПОМОЧЬ БЕГУЩИМ ОТ ВОЙНЫ (Алексей Ведров)

НЕ ХОЧУ ПОМИРАТИ ЗА КРАЇНУ (Тарас Саламанюк)

Рекомендуемые

Наши выпуски

Блоги

Facebook

Наши партнёры

Помочь