Ремесла й фабрики на Україні

Продовжуючи публікацію матеріалів присвячених наслідкам скасування кріпосництва 1861 р., представляємо вашій увазі уривок з дослідження Сергія Подолинського (1850-1891), одного з перших популяризаторів соціалізму і марксизму в Україні. «Ремесла і фабрики на Україні» є першим науковим аналізом розвитку промисловості й робітничого класу у пореформеній Україні. Просимо звернути увагу і на рік публікації книжки – у наш час некритичне відтворення поширеного тоді ототожнення національності і професії вже ніяк неможливо для прогресивної людини.

Від упорядника видання:

Ремесла і фабрики на Україні ^[1] — це перша еко­номічна історія України, і в той же час — перший український підручник політичної економії. Книжку складають сім розділів: три дають пере­гляд світової економічної історії, три аналізують сучасні господарські проблеми, а в кінцевому розділі автор пропонує деякі реформи. Цікаво, що Подолинський не ізолює Україну від еволюції світової економії, а противно — трактує історію України як частину загальної історії людства.

Друкована з початку 1880 р. тиражем 1000 примірників, книжка відразу здобула популярність на Великій Україні і в Галичині, не зважаючи на те, що женевське видання писане так званою драгоманівкою. В Російській імперії книжка була за­боронена петербурзьким цензором; у більш толерантній Австро-Угорщині, вона розходилась віль­ніше але галичани нарікали на русизми і просили перевидати її в доступнішій для них мові. Щоб поширити Ремесла між польськими робітниками, які жили на українських землях, М. Павлик пере­клав книжку польською мовою, та на жаль вона не була видана ^[2].

Уривок про машини і фабрики поданий в цьому збірнику взятий з шостого розділу книжки Подолинського ^[3]. В ньому автор описав злидні зарод­ження капіталізму в Україні та розкладання ук­раїнського села.

Роман Сербин

Машини і фабрики в Україні

Небагато є на світі таких країв, де для хлібо­робства було б вже позаводжувано так багато різних машин, як у південній половині правобе­режної України. Хіба тільки що в Англії, в пів­нічній Америці, та в Угорщині є їх ще більше, ніж в південній половині Київської та північній поло­вині Херсонської губерній. Особливо в тих міс­цях багато парових молотарок. Трохи не у кож­ному селі є парова машина, хоч у пана, хоч в жи­да орендаря. Як вийдеш часом в осени на могилу в полі, то нераз побачиш їх не менш як п’ять за разом, що курять у степу. В інших великих гос­подарствах, напр. в Звенигородськім повіті в Шполі, в Калигірці є їх по три й по чотири. Звісне діло, що в тих землях, де зразу заводилось ба­гато машин, напр. в Англії, Саксонії, Бельгії, та навіть і в Московській і Владимірській губерніях, ціна робітникам через машини завжди зменшува­лася, бо машина з якими двадцятьма чоловіками, справить стільки роботи, скільки перед тим і сто робітників ледве чи зробили б. Через те останні вісімдесять чоловік мусять шукати іншої роботи, мусять найматись дешевше, а як часом, то лиша­ються без жадного заробітку. Тому то прості лю­ди в західній Европі й на Московщині з початку дуже ненавиділи машини, а подекуди, то й досі ненавидять. У нас річ трохи інакша, бо ще рідко де люди жаліються, щоб машини в них відбивали роботу. У степовім краю південної України землі є доволі, а людей не багато й через те, поки не було парових молотарок і інших машин для хліборобства, то дуже багато ґрунту раз у раз зо­ставалось не ораним. Як почали навозити з-за кордону ті машини, тобто від 1855 — 60 p., то па­ни стали засівати хлібом у два, або й у три рази більше поля, ніж перед тим. Всякий знає, що в нашій стороні пани завжди дуже поспішають з усякою роботою в хліборобстві. Кожний пан ба­жає, щоб у нього було й виорано й засіяно перше, ніж у сусіда. Кожний пильнує зібрати ввесь свій хліб, як він постигне, за який тиждень, а особли­во всякий гониться за тим, щоб як можна скорше вимолотити свою пшеницю й відправити її до Одеси або до Миколаєва. Наше зерно тільки тоді добре купляють за границею, коли воно буває приставлене до кораблів дуже рано, вже в серпні й у вересні. Через те покищо воно в нас ще рідко трапляється, щоб машини відбивали роботу в лю­дей. Так само не можна казати, щоб і ціна на людську працю стала менша від того часу, як у нас завелись машини. Тим часом й нашим людям буває від машин не мало лиха. Перш за все, через машини, та велике панське господарство, дрібне мужицьке руйнується до решти. Ми вже казали, що пани дуже поспішають з усякою машинною ро­ботою. Що ж з того виходить?

У нашій стороні пани наймають людей до ро­боти ще зарані, по весні, або в осени, у той час, як з людей податки збирають. Тоді саме пани да­ють людям гроші на відробіток на десятини, або до машини. Отже ж як почнеться панська робота, то люди мусять що дня виходити до неї, хоча б на їх власних нивах зерно на землю висипалося. Через те воно завжди й буває, що в людей і виора­но, й посіяно, і убрано пізніше, як у панів. Пев­но, що це для людей велике лихо: як буває що в пана стоїть на десятині 15 кіп, то у мужика тіль­ки 10. Пан з кожної копи пшениці має шість мі­рок, або й цілу четверть зерна, а мужик яких мі­рок чотири, бо решта висипалась або миші поїли. Пан свій хліб продає рано й за дорогу ціну в Одесі або в Миколаєві, а мужик хіба що після Дмитра (26 жовтня)^[4] вивезе яку торбину в містечко й віддасть її на базарі жидам за півціни. А це все через що діється? Через те, що в панів багато ґрунту, господарства великі й машини є, а в лю­дей ґрунту трохи, хазяйства дрібні й машин не­має. Отже, чим більш пани машин купляють, тим більш вони хліба насівають, тим їхні господар­ства ростуть обширніші. Чим дальше, тим гірше люди гаються по заробітках, на панських ланах та коло панських машин, і тим гірше руйнується їхнє власне господарство.

Крім того, праця біля машин на Україні впо­рядкована не дуже добре. Кожен знає, що пани та жиди мають від машин велику користь. Кож­ний добре розуміє, що та користь іде їм не від са­мих машин, а від людей, які коло них працюють, то звісно, що машина, хоч як хитро вона зробле­на, все ж таки сама, без людей, ніколи нічого до ладу не доведе. Тим часом ніхто не турбується про долю й здоров’я тих людей, які біля неї роб­лять. А робота при машинах не конче легка й безпечна: Машин недавно понавозили в нашу сто­рону; наші люди до них ще не конче привикли й через те не рідко трапляється лихо робітникові від машини. Один раз вона чоловікові пальці поодриває, другий раз усю руку; не рідко буває що й до смерти вб’є, або ще гірше, скалічить до віку. Таке лихо буває дуже часто, тільки про нього щось дуже мало знають. Навіть ми сумніваємось, щоб була на Україні хоч одна парова молотарка, яка б своїми колесами та зубами не поторощила людських кісток, або не пролила крови робітни­ків. Ми знаємо не про один десяток таких випад­ків, знаємо, що на деяких машинах такі речі бува­ли по три й по чотири рази, але ми не знаємо й одного випадку, щоб той пан, або орендар, що був хазяїном машини, заплатив хоч копійку робітникові за каліцтво. Найбільше бувало неща­сних випадків у перші роки, як тільки понавозили машин у нашу сторону, одначе нерідко вони тра­пляються й тепер ^[5].

Певно що це завжди так було й буде всюди, де робітник працює за гроші на панських, чи фабри­чних машинах. Хазаїн має машину, має й гроші; йому байдуже, що його машина вб’є кого, або ска­лічить який десяток людей. Він завжди найде інших робітників, бо нужда та голод приведуть їх до нього. Тим часом і тепер уже в інших кра­ях, напр. в Англії, хоч і там робітники працюють на хазяйських заводах та машинах, та все ж в Ан­глії робітники хоч трохи вільніші й освіченіші від наших і вже вони своїми бунтами, то розби­ванням машин, присилували хазяїнів до того хоч, що ті мусять платити їм грішми за каліцтво, яке вони отримують, працюючи на тих машинах. В Англії робітники до цього часу розбивали, та па­лили машини й заводи своїх хазяїнів, аж поки не настав такий закон і звичай, що хазяїни примуше­ні їм платити за каліцтво доволі великі гроші. Не завжди бони й там чесно платять, бо для багато­го чоловіка закон не писаний, не завжди так само їм положено платити стільки, як потрібно, одна­че бувають випадки в Англії, при дуже тяжкім ка­ліцтві, що фабрикант мусить заплатити робітни­кові натівь до 1.000 фунтів стерл. (7.500 карб.)

Ще перед тим, як в Україні почали вживати машини у хліборобстві, їх уживали в інших ді­лянках. Найголовніші між ними це вироблювання цукру й горілки.  До їх ми тепер і повернемось.

Цукроварні появились у нас з 30-х років ни­нішнього віку й. під впливом кріпосної праці й мита на ввіз закордонного цукру, дуже швидко понаростали багато де в яких містах Росії, а осо­бливо на Україні. З початку звичайно варили цу­кор на голім вогні, але швидко знайшли корисні­шим приложити до цієї фабрики парові машини.

За останні роки були ще введені деякі важні змі­ни, так напр. замість прессів для видушування бурякового соку, його добувають осібними виряшними (дифузійними) машинами на деяких заво­дах, напр. у Канівськім повіті на заводах Лопухі-на-Демидова та в інших.

Найперший завод на Україні, здається був збу­дований в Канівськім повіті при селі Трощині Понятовського у 1832 році. Одначе найбільш буду­валось заводів наприкінці тридцятих і в сорокових роках, а потім знов наприкінці шістдесятих. За останні роки деякі із заводів позакривали, тим часом і тепер ще деякі нові будують. Таким чи­ном ми бачимо, що цукроварні, не дивлячись на ввесь плач їхніх хазяїнів, щасливо пережили часи скасування панщини, браку робітників і т. д.

Загальне число всіх цукроварень в усій Росії в 1874 р. рівнялось 224. З них припадало на ціл­ком українські губернії з Бесарабією ^[6]:

В 1877 р. заводів в усій Росії працювало 220, з них на Україні 177, а вироблено [цукрового] піску в усій Росії 11.209.197 пудів ^[7], а з них на Україні 9.856.757 пудів (з них у київській губ. 5.520.566). (Ежег. по М. Ф. 1878.)

За п’ять років (1871 — 1874) число всіх заводів зросло небагато, усього на три заводи, зате робо­ча доба на всіх заводах дуже виросла в гору. Пе­ресічне число робочих днів з 88 стало 113, то є побільшало на цілих 25 днів, або коло 30 %. Най­більше виросла доба праці на цукроварнях у Пол­тавщині й Чернігівщині: — на 31 день, найменше в правобережній Україні — на 6 днів.

З цього ми знов бачимо, що дедалі, тим легше стає фабрикантам діставати робітників, бо інакше вони не стали б збільшувати посівів буряків і видобутку цукру. Ми бачимо знов, що в лівобе­режній Україні цей зріст фабричного видобутку швидчий, ніж на правім березі й це повинно ви­значати, що там легше й дешевше можна мати ро­бітників. Це й не дивно, бо ми знаємо, що люди часто ходять на заробітки з лівого боку Дніпра на правий, а дуже рідко навпаки. Маючи деяке знання про долю робітників на цукроварнях тіль­ки із правобережної України, ми тим часом не сумніваємось, що все горе й уся неправда, які ми виложимо, не в меншій, коли не в більшій мірі трапляється робітникам при цукроварнях по лі­вім боці Дніпра.

Як ми бачили, число робітників на цукровар­нях трьох правобережних губерній переходить трохи за 42.000. Певно це тільки робітники завод­ські, що працюють зимою при виробництві цукру, а як би порахувати всю сільську молодь, яка хо­дить на бурякові плантації літом, то загальне чи­сло робітників при цукроварнях прейшло б кіль­ка сотень тисяч. Тим часом тепер ми говорити­мемо тільки про суто-заводських робітників. Во­ни далеко не всі українці, бо чимало на наші за­води  приходить  людей із губерній  орловської, смоленської та губерній білоруських. На Смілянськім заводі Бобринських є навіть цілий виселок білорусів ^[8].

Заводи наймають робітників або безпосеред­ньо самі, або через підрядчиків. Підрядчики, або заводські офіціялісти звичайно появляються по селах у часі збирання податків і там збирають во­лосного, старосту, сотських і інших дуків, часту­ють їх горілкою, дають їм ще іншого хабаря й по­тім ідуть вкупі на сільські збори, де вже найма­ють недоїмщиків по тій ціні й на тих умовах, як самі схотять, бо вже начальство їх піддержує, страхає недоїмщиків, що продасть худобу й оде­жу й т. д. Звичайно умова робиться не з кожним робітником окремо, а з усією сільською грома­дою, яка зобов’язується до такого то реченця по­ставити стільки то робітників ^[9]. Взагалі робітники наймаються за однакову ціну на всі заводські роботи, то є вони повинні робити все що прикажуть. Тільки й є поділу між робітниками що на «робітників» і на «півробітників», до яких нале­жать усі жінки й молодші хлопці 17—19 років. Звичайно півробітників буває дві п’ятих загаль­ного числа всіх робітників.

У часі умови з робітниками їм видається зав­даток, щоб заплатити податки. Звичайно видають від 7 до 15 карбованців на чоловіка, найчастіше 10—12 карб. Підрядчики навіть охоче видають вперед і більшу частину усього заробітку для то­го, щоб робітник мусів упісля в їх же заборгуватись і через те дешевше нанятись знов на другу кампанію. Звичайно робітникам на дорогу для харчів видається від 50 коп. до 2 карб., яких пев­но може не вистачити, коли прийдеться йти напр. із Смоленської губернії в південну частину Київської ^[10].

Заробітна плата робітникові за місяць з 30 днів звичайно буває 6 карб., а півробітникові 4 карб. Здобуток на заводі пересічно продовжуєть­ся біля 120 днів і таким чином середини зимовий заробіток робітника 24 карб., а півробітника — 16 карб., то є для першого 20 коп. в день, а для дру­гого 13 1/2 коп. Тому, що довжина робочого дня на всіх заводах рівна 12 годин, то це дає за годи­ну роботи для робітника 1 2/3 копійки, для пів­робітника 1 1/8 копійки.

Таку плату нарешті дістають тільки робітники безпосередньо найняті від заводу. Стан тих, які приставляються підрядчиками, ще гірший. Зви­чайно завод платить підрядчику за «пару робіт­ників», то є одного робітника й одного півробіт­ника, від 18 до 25 карб, у місяць. Із цих грошей підрядчик робить видатки на наєм робітників, платить їм у місяць від 4 — 5 карб., харчі йому коштують від 3 1/2 — 4 1/2 карб, в місяць на чо­ловіка, окрім того він дає робітникам квартиру й усе ж таки має чистого баришу від 2-х до 3-х карбованців у місяць з кожного чоловіка. Може це кому здається дивним, але це залежить від то­го, що підрядчик, завжди жид, наймає робітників дешевше від власника завода. Йому сприяють усі його єдиновірці; в кожнім селі є жид-шинкар і йому майже всі люди заборговані. При помочі шинкарів і хабарів волосному, підрядчик або йо­го прикащики-жиди завжди наймають людей ще дешевше від заводських офіціялістів. Трохи не половину робітників на цукроварні правобережної України доставляють жиди-підрядчики.

Робота на заводах дуже тяжка. Через увесь здобуток вона йде без перериву, навіть і в неді­лю, окрім свят Покрови, Миколи, Куті й кількох днів Різдва, та Водосвяття. Тільки на заводах Браницького й Потоцького в неділю від 6 ранку, до 6 вечера не працюють на пресах. В добі праця поділена на дві зміни: денна, від 12 години дня до півночі і північна, від півночі до полудня ^[11]. За цих 12 годин праці робітникам не належиться, згідно з правом, ні одної мінути відпочинку. Особливо тяжка робота при пресах в тих заво­дах, де ще нема дифузійних машин, то є далеко в більшій частині усіх заводів. У пресових зви­чайно холодно і мокро й сама праця потребує великої мускулярної сили. Знову на суші робіт­ники терплять від страшної спеки, яка доходить до 48° Реомюра^[12]. При дефекації (очистці) цукру дуже шкодить здоров’ю робітників пара амоніяку, дуже гострого повітря, що має свій початок в гнилі різних брудів цукрового бурякового соку. Робітники, котрі виймають і розносять утфель (нечистий ще цукор), в великій жарі працюють майже голі, в самих фартухах; облиті потом, во­ни мусять спускатись в ями з патокою, яка при­стає до їхнього тіла, роз’їдає скіру й покриває її сипом і ранами. В усіх інших відділах заводу праця теж іде в тісноті, бруді, так і простудні хвороби занадто часті між робітниками на цукро­варнях.

У більшій частині заводів казарми, в яких жи­вуть робітники, страшенно тісні, гидкі й запуще­ні. Величина їх далеко менша навіть від тої міри, яка вимагається законом. По більшій частині ка­зарми побудовані тільки для одної половини ро­бітників з тим розраховуванням, що друга половина завжди працює на заводі. Таким чином в ка­зармах сплять трохи не круглі доби, від чого певно повітря в них страшенно псується, як від дихання людей, так і від просушування мокрої і брудної одежі, яку розвішують тут же над голо­вами. Сплять робітники, на чім Бог післав, підстиляючи під себе дещо із своєї одежі, бо від за­воду звичайно ніякої постелі їм не видають. За­мість подушки найчастіше під голову кладуть чо­боти. Тільки на деяких, трохи краще впорядкова­них заводах, є осібні казарми для чоловіків і жі­нок, або для жонатих людей. Звичайно ж усі сплять вкупі, й казарма тільки й має два відділи: спальню та їдальню. Ще гірше приходиться від тісноти тим робітникам, яких розміщують по ха­тах у мужиків, бо звичайно наймають хату на кількох чоловіків, щоб це заводу обходилось де­шевше.

Тільки на деяких цукроварнях людей харчу­ють доволі й не погано, напр. у Бобринських і в Семиренка належиться по фунтові м’яса в день на робітника. Зате майже в усіх інших заводах м’яса дають тільки 2 — 3 рази на тиждень і не більше як по 1/2 фунта. Житного борошна належиться від 1 пуда 30 фунт, до 2 пудів в мі­сяць на чоловіка, каші, звичайно пшона, по 30 фунтів. Соли відпускається 3 — 4 фунтів і стіль­ки же сала. У піст замість сала дають конопляну олію. Приварку, то є борщу і т. д. дають дуже трохи, хоча в нашім краю овочі не дорогі. Робіт­ники нічної зміни вечеряють в 11 годині вечора, снідають о 6 ранку, а вернувшись о 12 дня обі­дають і зараз лягають спати. Денна зміна обідає в 11 дня, зараз по обіді починає роботу, полуднує о 6 вечора й вернувшись з роботи о півночі, вече­ряє. На обід звичайно дають борщ і кашу. Коли є м’ясо, то воно вариться в борщі, потім виймають і роздають робітникам. На вечерю дають те саме, що на обід, на сніданок і полудень звичайно тіль­ки самий хліб.

Такі харчі тільки для тих робітників, які най­няті самим заводом. Тим, що їх харчують підрядчики, приходиться далеко гірше. Жиди дають їм і борошно непросіяне і м’ясо не свіже і олію з водою й усього як можна менше, аби їм обходи­лось дешевше. Окрім того, не даючи робітникам порції горілки, що врешті діється тільки на кіль­кох заводах, підрядчики тут же при заводі почи­нають торгувати горілкою, у певній надії, що ро­бітник, присилуваний тяжкою працею, при пога­них харчах, питиме горілку на свій кошт і дасть зірвати з себе підрядчикові ще новий бариш.

До всього цього лиха в життю робітників на цукроварнях треба ще додати конечний брак вся­кого впорядкування, яке мало б метою хоч трохи полегшити їхню долю. Напр. далеко не на всіх заводах є бані, або купальні, а коли і є, то малі аж до сміху, по відношеню до числа робітників. Так само ніде на заводах нема осібних прачок для прання сорочок робітникам, які через те зви­чайно ходять в чорних сорочках, аж поки вони на їхніх плечах не розпадуться.

При таких обставинах кожний розуміє, що ро­бітники мусять часто слабувати, працюючи по цукроварнях. Тим часом далеко не при всіх за­водах є шпиталі і навіть далеко не всі заводи наймають лікаря для своїх робітників. Порядні шпиталі є тільки в Смілій, Городищі, Тальнім. У кожному випадку хворий робітник позбувається, на той час заробітної платні, а підрядчики навіть вичитують із їхньої платні за харчі. Робітники, покалічені на заводах, тільки зрідка дістають карбованців з 10 за своє каліцтво, звичайно ж їм не дають нічого. Взагалі відносини робітників до заводського начальства визначені в умові форму­лою: «повинуватись усьому, що буде наказано» й через те прикажчики й інше мале начальство до­зволяє собі не тільки лаяти робітників, а навіть і бити їх. Крім того штрафи назначають часто без жодної законної основи ^[13].

От таку то муку за працю терпить робітник на цукроварні цілих 4 — 5 місяців і нарешті верта­ється до дому з якими 5 — 6 карбованцями, а ча­стіше і без грошей, іншим разом заборгований підрядчикові та з подібною умовою на наступний рік. Про вплив, який має заводська робота на власне господарство і на сімейне життя селяни­на, на його моральність, при тім п’янстві й роспусті, котрі звичайно панують на заводах, ми вже тут говорити не будемо, бо в цій розмові не хо­чемо виходити далеко за чисто господарські справи.

Після цього загального огляду життя людей на цукроварнях даємо ще, за дописом із Брацлавського повіту Подільської губернії, деякі прикла­ди до всього того, що ми сказали ^[14].

«Я буду говорити про одну Степановську цу­кроварню… Ця цукроварня належить до товари­ства, що має 8.000 десятин купленої землі й 4.000 десятин лісу. Крім того, як сказано в надруко­ваному статуті, товарство мусить мати 1.200.000 карб. грошей; але справді цих грошей не має і во­ни числяться тільки на пепері, а все діло ведеть­ся за гроші позичені на добрі відсотки в київсь­ких банках.

«Із самого початку Степанівська цукроварня наймала на службу економів і прикащиків з поль­ської шляхти, а тамошнього жида, Мошку Дубицького запросила до себе в підрядчики, щоб найма­ючи на цукроварню 800 або й більше робітників на рік, запхав собі в кишеню за вісім чи девять років тисяч з двадцять людських грошей.

«Завод змовляється з підрядчиком і платить йому в місяць за 30 робочих днів по 14 карб. 56 коп. за кожного робітника, та по 8 карб. 56 коп. за півробітника. Замість завдатку підрядчик дає ро­бітникові ввесь заробіток на перед за 4 місяці, але йому не приходиться тих грошей і в руках подержати, зараз набігають старшина з писарем і відбирають їх за різні податки та недоліки. Без них підрядчик не міг би робітників натяти так дешево й через те він дає їм по 1 карбованцю за кожну продану йому душу. Йому нема чого жа­літи цього карбованця, бо за його підмогою він наймає робітника за 5 карб., а півробітника за 3 карб. 50 копійок у місяць. На кожній парі робіт­ників підрядчик баришує таким чином 7 карбо­ванців кожного місяця й від 30 — 40 карбованців за ввесь здобуток.

«Але йому цього мало й підрядчик, де тільки можна, старається зірвати з робітника хоч копій­ку: занедужає робітник на один день, він відтягає з нього; зостанеться на деякий час вдома залата­ти чоботи, або полагодити порвану свитину, він одвертає за цілий день від заробітку. Так само шахрує і біля харчів: на кожного чоловіка по умові випадає 1/2 фунта м’яса в день; але підряд­чик хоч і дає, та тільки по стільки, що хіба дея­кому припаде по шматочку, останні ж їдять одну і ту ж бурду, де варилось м’ясо. Але це ще не все. Морить підрядчик робітника голодом, ганяє на роботу, щоб і трохи не віддихнув; а як прийде діло до розрахунку, то він його ще й обшахрує; він заплатить робітникові не за ті дні, що чоловік робив, і за які сподівався відібрати гроші, а тіль­ки за ті, що записані в підрядчика.

«Заглянемо ж тепер в житло робітників. Всі вони живуть у казармі. В цій казармі є дві поло­вини: в одній живуть тільки робітники, а в другій — ще зроблена й кухня. У кожній половині біля стін і посередині зроблені ліжка з дощок, де сплять робітники. Тут так тісно, що між ліжками хіба тільки двоє людей розминеться. Долівка зе­мляна з вибитими скрізь великими ямами, так що навіть можна ноги покалічити. Сміття мабуть ні­коли не виносять, а загортають під ліжка, бо там лежать цілі купи гною; хоч і кажуть, що є якась <вентиляція>, але вонь у казармі ніколи не прохо­дить. Спить робітник на своїй свитині, яку під­стеляє, як лягає спати. В обох половинах живуть усі робітники разом з жінками й дівчатами, яких є душ 80.

«Кожний завод повинен мати свою лікарню з аптекою, фельдшера й лікаря, щоб хворому можна було хоч трохи допомогти, а як завод не хоче мати свого лікаря, то мусить просити повітово­го, щоб раз у раз приїздив. Лікар повинен давати не тільки допомогу хворим але разом з поліцією мусить придивлятись до санітарного стану ро­бітників, себто щоб у казармах було чисто, сухо й тепло, щоб харчі були свіжі й здорові й таке ін­ше. Замість всього цього, заводський лікар від­бирає карбованців 1.500, а як його не має, то пові­товий теж карб. 300 — 400, — по умові з хазяїном; перший за те, що мусить бути на заводі <свій>, бо свій буде мовчати, а другий, — щоб приїхав, не доглянувся до чого йому треба, але де з ким по­базікав та викурив цигарку. Так само й становий буде мовчати, бо й його не забувають: перепадає й на його долю крабованців з 300. <Праведні та милостиві судді> теж не звертають своєї уваги на бідного робітника, хоч і зовуться вони <милостивими>, та тільки милість їхня не для робітників, а для тих, хто теж їх не уникає своїми милостями. — <Де нам позиватись> казав мені один робітник, <коли скрізь і всі підкуплені; подаси жалобу хоч би до мирового і маєш надію, що тебе не осудять; аж гляди, рішили, та не на твою користь: зітхнеш тільки тяжко, та руки опустиш>.»

Цукроварні самі займають більше 2/3 усіх фа­бричних робітників у правобережній Україні й добру частину в усій останній. Через те все ска­зане про їхнє життя відноситься взагалі до заводських робітників на Україні, бо звичайно ка­жуть, що на цукроварнях ще платять більше й життя найкраще між усіма іншими фабриками.

В нашій стороні після цукроварень найбільше значення для робітників мають винокурні. Так само як і цукроварень, українська земля має на собі велику частину всіх винокурень Росії, хоч врешті далеко не в такій мірі як цукроварень. За­гальне число винокурень в європейській Росії, на яких працювали в  1874 — 1875 році, рівнялось 2.569 і викурено на них спирту біля 27.000.000 ві­дер ^[15]. Із тих приходиться на губернії України з Бесарабією:

Таким чином дев’ять українських губерній виробляють більше 1/4 частини усього спирту в Росії, а число їхніх заводів ледве не доходить до одної третини. Про число робітників на вино­курнях можемо тільки сказати, що в Київській гу­бернії їх 2.600, Подільській 1.620, Волинській 1.420, або 5.640 на 445 заводах, або числячи пере­січно біля 14 чоловік на завод (на лівім березі заводи трохи більші) — то на українських вино­курнях повинно працювати не менш 10.000 робіт­ників. Далеко більша частина цих робітників ук­раїнці, із тих же міст де завод, на якому вони працюють. Кожний, хто знає, який величезний податок державна скарбниця дере з горілки, то є 7 копійок з градуса, розумітиме, що цілу четвер­ту часть цього найголовнішого свого доходу во­на забирає із здобутків праці українців.

В останні роки в Росії позаводилось чимало пивоварних заводів а крім того є ще в кожній майже губернії заводи, на яких варять мед, або такі, де роблять пиво й мед вкупі. В усій Росії пивоварень 1.527: заводів для пива й меду 269, для самого меду 226, а вкупі 2.021; число не дуже мале, після якого можна було б думати, що мед і пиво наминають хоч трохи заміняти собою горіл­ку. Тим часом по величині здобутку ці заводи не можуть бути порівняні до винокурень.

В українських губерніях їх взагалі не багато ^[16]:

Робітників на пивоварнях правобережної Ук­раїни біля 600, оборот біля 250.000 карб.

Великий взагалі розвиток хліборобства на Ук­раїні, який, крім продажі хліба за кордон, проя­вився й великим здобуванням спирту, мусів мати вплив і на інші фабричні здобутки, в основі яких лежить багацтво в хлібному зерні. От через що не дивно, що Україна стала для Росії найголовнішим місцем для виробки борошна, крохмалю й т. і.

По вартості здобутку борошна на першім міс­ці стоїть Херсонська губ., а після неї йдуть Чер­нігівська й Київська ^[17]. Парових млинів у Росії ще дуже мало (всього 145), але майже всі, які є, зна­ходяться у Польщі, або на Україні. Напр. у самій Одесі 22 парових млинів, загальний оборот яких рівняється 4.200.000 карб.   Щороку вивозиться біля 1.000.000 пудів борошна за кордон ^[18]. У право­бережних трьох губерніях знаходиться млинів:

Робітників на цих великих млинах 3.253. Крім того ще в трьох губерніях є 414 топчаків (кінсь­ких млинів) з 1.242 робітниками й оборотом в 1.200.000 і простих водяних млинів 5.584 і вітря­ків 4.638. Найбільш вітряків будують врешті не в трьох південно-західних губерніях, а в Херсон­щині й Чернігівщині. Усіх млинів в Росії 81.320, оборот 61.469.900 карб.

З цих чисел ми бачимо, що здобуток борошна на Україні не малий і певно вистачив би для всіх людей, як би був краще впорядкований. Тепер же найбільше млинів знаходиться в оренді, а від цього для українського народу є два дуже великі лиха, перше це те, що орендарі по звичаю своєму більше вміють шахрувати ніж господарювати, ні­коли не держать млинів і гребель у порядку, че­рез що вони далеко менш виробляють, як би мож­на було й страшенно швидко руйнують самий млин. Друге, це звичай брати за промол не грі­шми, а натурою, мірчукове, дуже велике, до 1/10 і навіть 1/8, яке, не говорячи вже про страшенну дороговизну промолу, ще пособляє орендарям обмірювати й іншим чином обдурювати людей. Це дуже велика неправда тим більше, що кожний до­бре розуміє, що млин, річ потрібна усім людям рівно і при тому урухомлений силами природи: парою, водою, чи вітром, повинен бути безвинятково громадською установою, а не власністю або орендою якогось здобувателя даремних баришів.

Поряд з паровими машинами в Одесі тепер впорядкований великий крохмальний завод і крім того є ще 4 макаронних і галетних (сухарних) за­водів, які виробляють товару на 185.100 карб. Та­кі ж заводи є ще: крохмальний у Винниці й мака­ронний у Бердичеві, крім того парова пекарня в Києві.

На цьому ми майже повинні скінчити наш пе­регляд великого машинного здобутку на Україні, бо хоч і є подекуди розкидані інші невеликі фа­брики, але їх так мало і вони такий малий вплив мають на життя нашого народу, що їх вичислюва­ти по одинці і дуже тяжко, та навіть і непотріб­но. Напр., у трьох правобережних губерніях ви­робляється паперу на 9 заводах 411 робітниками на суму 326.265 карб. Три четвертих цього здо­бутку відносяться до Волині. В Одесі теж працює одна фабрика паперу, яка виробляє тільки прос­тий обверточний папір вартістю на 90.000 карб. річно. Крім того Одеса має дві фабрики канатів і шнурів, які вкупі виробляють їх на 340.000 карб. і частину посилають навіть за кордон.

Бавовняних пряділень і ткалень, тобто ті, що найголовніші в Англії і в деяких губерніях Мос­ковщини, на Україні здається ще зовсім нема.

Ми навмисне відклали на кінець один машин­ний здобуток, розвиток якого на Україні ще дуже малий, але без якого ніколи ні в якій країні не може бути гарного зросту фабричної праці. Це здобуток заліза, його виробка і будування різних машин, конче потрібних для кожного великого фабричного здобутку, для гарного хліборобсько­го господарства і нарешті для впорядкування фабрик, що будують нові машини.

Досі добувається на Україні заліза дуже мало, але не тому, що залізної руди в нас бракує. У До­нецькому кряжі є непорушений скарб залізної ру­ди, який вистачив би навіть для такого широкого здобутку заліза, як напр. є в Бельгії ^[19]. Тим часом на Катеринославщині є тільки три заводи, з яких один, Луганський, обробляв досі чавун, привезе­ний з Уралу, другий, Петровський не вдавсь і за­мість його тепер упорядковано Лисичанський, на якому справді виробляється дещо чавуна. Третій завод Юза на річці Кальмюсі, який після довгого непорядку, боротьби з робітниками й т. д., теж почав добувати чавун із власної залізної руди ^[20].

У деяких західних губерніях, між іншим на Волині, знаходять залізну руду особливо в боло­тах і переробляють її на чавун, або залізо в неве­личких грубках. Це залізо служить для виробки дрібного інструменту для сільського господарства.

Який малий здобуток заліза на Україні, видно із того, що коли в 1871 році в Росії взагалі добу­то заліза:

Заводи для виробки різних залізних речей на Україні є ще найбільше в Херсонщині, в Таврійсь­кій і Харківській губерніях. Невеличкі збройові є в Києві. На Поліссі, в Київській і Волинській губерніях є 14 невеличких заводів, що виробляють залізо й чавун, на яких вкупі працює біля 100 ро­бітників. Залізо це переробляється на дрібний інструмент у Житомирськім повіті.

Чавун і міднолітейних заводів, рівняючи до такого нікчемного здобутку металу, на Україні є ще доволі, але, для потреб країни в машинах за­надто мало. Як залізо, так і готові машини досі привозять перше найбільш з Уралу й Бельгії, а машини з Англії й Німеччини.

В Одесі є 5 чавунно-літейних і машинових фа­брик із загальним здобутком біля 1.500.000 [пудів]. Найголовніші з цих фабрик: Белліно-Фендрів зай­має 500 робітників і дає обороту на 400.000 карб., Русского Общества параходства і торгівлі, майстерські при залізниці: більш 400 робітників в 1874 році на 959.700 карб.

Крім того є невеличкі машинні фабрики в Го­родищі, Смілій, у Білій Церкві, в Славуті і в По­дільській губернії.