МИ В ПЕКЛІ. А ви не помічали?

  • 22 июля 2016
  • 1804
МИ В ПЕКЛІ. А ви не помічали?

К сожалению, данный материал не доступен на русском языке. Вы можете помочь, перевести наши материалы на русский язык, сделав пожертвование.
For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Уранці 20 липня було вбито відомого журналіста Павла Шеремета. Він їхав у машині, що належала головному редактору «Української правди» Олені Притулі, машину було підірвано. Ця подія стала справжнім шоком для значної частини українського суспільства, викликала гнів та розпач у журналістському середовищі й стала приводом для численних коментарів у дусі «Як так? У якій країні ми живемо? У центрі європейського міста підривати відомих журналістів?». Відомий український художник і громадський діяч Сергій Поярков вимагає негайного розслідування вбивства і покарання для вбивць, оскільки «Це вам не Бузина».

Справді, Шеремет, як і Притула, котра, можливо, була другою мішенню вбивць, відрізняються від Бузини. Вони – прозахідні, ліберальні, поважані в Україні й світі журналісти. Бузина – проросійський, ультраконсервативний журналіст і письменник, який значну частину своєї популярності побудував на провокаціях і свідомому негативному піарі. Бузину вбили півтора роки тому, його вбивць досі не знайдено (оскільки підозрюваних і заарештованих ультраправих активістів Медведька і Поліщука вже відпустили, хоча й іще не виправдали). Але очевидно, що переважна більшість української медіаспільноти й нібито ліберальних політиків вбивством Бузини не надто цікавилися, вбили українофоба – і бог із ним. Мало хто висловлював думку, що як би хто Бузину не зневажав чи навіть не ненавидів за його тексти й діяльність, нерозкрите вбивство журналіста – вкрай поганий знак.

Утім, журналісти – це, звичайно, вкрай важливі для суспільства особи, і злочини проти них караються тяжче, ніж проти інших людей, але варто звернути увагу і на цих інших, військових і цивільних, які кожен день гинуть і страждають на Сході України. За день до вбивства Шеремета надійшло повідомлення від прес-центру штабу АТО про чергові втрати української армії – сім загиблих. А наступного дня вже «місцевий мешканець 1997 року народження отримав несумісне із життям поранення голови». На війні майже кожен день хтось гине, але суспільство ніби вже навчилося цього не помічати, тримати думку про те, що в твоїй країні йде війна, десь на периферії своєї уваги. А деякі речі зручніше не помічати зовсім, як-от доповідь від міжнародних правозахисних організацій Amnesty International та Human Rights Watch про тортури і незаконні викрадення на сході України. У доповіді йдеться про злочини й українських правоохоронних та парамілітарних структур, і сепаратистських. Особливо промовистий випадок одного ріелтора з Донецька, який, перебуваючи на території, підконтрольній українській владі, по телефону сказав своїй подрузі, що бачив кілька танків. Сестра подруги виявилася співробітницею розвідки в «ДНР», ріелтора затримали українські служби на півтора місяці, протягом яких він зазнавав побиття і тортур, а потім, коли його відпустили, він ще два місяці пробув «на подвалє» у «ДНР», де з ним обходилися так само, звинувачуючи в шпигунстві на користь України.

Починаючи від подій Майдану, насильство, в рамках військових дій і поза ними, стало нормою життя в Україні. Країна завалена зброєю, люди готові рвати одне одного на шматки, неправильні погляди іншого вважаються безпосередньою загрозою й слугують виправданням майже будь-яких дій нібито у відповідь, а «прибрати» можуть будь-кого: «вата» звинувачує «правосєків» і «мєнтів», «правосєкі» потерпають від «ватних мєнтів» (одне з перших політичних вбивств у пост-майданній Україні – вбивство Олександра Музичка – «Сашка Білого»), а «мєнти» балансують на тонкій межі між численними інтересами владних корпорацій, загрозам державному суверенітету і непевними ліберальними голосами західних партнерів.

Очевидно, ті, хто мали б першими виступити проти всього цього пекла, якось пропустили той момент, коли ще можна було подати голос, сказати про неприпустимість насилля, обстоювати мирне вирішення всіх питань і проблем. Правозахисник Володимир Чемерис на своїй сторінці в Facebook пише: «Україну захлинув справжній вал злочинності. Позавчора на очах у киян викрали чиновника, сьогодні – перестрілка на Ленінградській площі… Щодня пограбування і вбивства людей. Не таких відомих як Шеремет. Але поліція нічого з цим зробити не може. Чи зможе щось зробити з убивствами журналістів? Це – не перше вбивство журналіста після Майдану. І українські журналісти викликають щире співчуття. Вони, в т.ч. і відомі журналісти-депутати, та й ми разом з ними, проковтнули вбивство Бузини, арешт Коцаби, ув’язнення Гліщинської… Вбивці Бузини досі ходять на свободі. Бо хтось промовчав. А хтось активно виправдовував вбивць і стукачів. Тепер вбили журналіста з іншими поглядами. Тобто, вбивати – можна. Садити – можна. Отже, Шеремет не останній? Мої вам співчуття».

Звичайно, лицемірством було б сказати, що в розгулі насилля в Україні винен сам лише Майдан і умовна «патріотично-ліберальна» спільнота. Сама інституційна тканина України як держави так витончилася, що до початку 2014 року її розриви можна було побачити неозброєним оком – у відео зі втечею «Беркуту» з Майдану, в безсиллі уряду й армії перед анексією Криму, потім у захопленнях великих міських агломерацій загоном із кількох десятків озброєних людей, нездатності держави дати раду озброєним групам осіб, що контролюють видобуток бурштину й контрабанду. У ситуації фактичного розпаду держави насилля стає побутовою нормою. Так, не можна також не сказати і про те, що зовнішній актор, Росія, зробила все, щоб розпалити в Україні вогонь ненависті, але говорити на кожному кроці про «російський слід» і повсюдну «руку Кремля» – підхід настільки ж непродуктивний, наскільки помилковий. Ми, всі ми, могли це зупинити. Не зупинили. Не зрозуміли завчасно, до чого все йде, а якщо зрозуміли – то нічого не змогли вдіяти, і зараз пожинаємо свої криваві плоди. Втім, надія є завжди. Ну а поки що – світла пам’ять загиблим, сили і терпіння живим.

Наши выпуски

Блоги

Facebook

Наши партнёры