Проект Лади Наконечної «Місце» було презентовано протягом кількох годин 3 березня 2009 року, за підтримки Фундації Центр Сучасного Мистецтва.
Протягом одного березневого вечора 2009 року в залі колишнього ЦСМ при НаУКМА художниця презентувала результат тривалої праці — заповнення білих стін штрихами олівця. Вона зафіксувала певне місце, прагнучи вловити невловиме — ті зміни значення проекту, які відбуваються після його інсталяції, зв’язок художника й інституції, їхню взаємну залежність та взаємний вплив. Однак, попри симпатичність авторського тексту, в якому Лада розмірковує про «життя» твору мистецтва, особливості української художньої ситуації, її проект наштовхнув радше на роздуми/питання щодо співвідношення форми й змісту мистецького твору, про чистоту та ясність авторського висловлювання.
Як на мене, обрана форма проекту, а також формат і місце презентації позбавили його смислової «доданої вартості» — відбулась лише певна констатація, нехай і важлива та цінна по-своєму. Позначивши стіни монотонними штрихами олівця, які передбачають, але й ховають (за логікою товарного фетишизму) працю художника, авторка винесла на поверхню загальновідомі факти щодо стосунків митця й інституції. У випадку «Місця» виникає цікавий парадокс — галерейні стіни зазвичай працюють на проект, легітимуючи його, ставлячи у контекст. Тут місце працювало проти, адже виникла надто передбачувана і звична ситуація — художники часто малюють щось «незрозуміле» на стінах галерей. І так само часто це «щось» замальовується після презентації. «Відносини двотижневої праці та кількагодинного показу не були мною передбачені» — однак будь-який художній проект створюється певний час і певний час презентується, чи справді має значення конкретна годинна пропорція? Викликає також запитання безпосередньо щодо медіа проекту. Лада пише про столярні олівці, які надавали художнику «якості будівничого, а не просто декоратора». Можна провести паралель між «олівцем» та «малювати» — як «нормальним» заняттям художника, однак медіа цілком могло бути інше (бризки фарби чи шматочки паперу), тому не є виправданим, не створює відчуття саме тієї, єдиної, унікальної форми художнього вислову, яка примусила б самі стіни заговорити так, як хотілося художниці, не зважаючи на тексти.
Якщо метою Лади було продемонструвати важку працю, розумову і фізичну, що стоїть за заняттям, яке «більшості видасться безглуздим«, визначити її цінність, то чи є вдалою стратегією досить звична (дарма що кількагодинна) процедура презентації, з запрошеннями і художньою тусовкою? Логіка «товарного фетишизму», про яку вже йшлося, полягає у сприйнятті речей у їхній даності (так, м’ясо є шматком плоті у пластиковій плівці) та неувазі до праці з їх створення (фермерів, бухгалтерів, водіїв, пакувальників, маркетологів і т.д.). В принципі, таким самим «шматком плоті в плівці», відчуженим від праці, є й художні об’єкти — глядачі-споживачі зазвичай не замислюються над історією їх створення. Ця проблема імпліцитно присутня у проекті Лади. Його найціннішою складовою є «безглузда» перформативність — власне, та двотижнева кропітка праця, яка була «презентована» — і нівельована самим форматом презентації.
Звісно, я не можу давати порад художниці, як їй робити свою роботу, однак цілком можу поміркувати над можливими варіантами. Наприклад, які смисли творив би проект, якби відвідувачі бачили сам процес праці у його розвитку, шлях уже пройдений і майбутній, передбачали його результат і могли б солідаризуватися з художницею у її перформативних діях, — іншими словами, якби зала ЦСМ була відкрита протягом двох тижнів роботи. Адже їм неодмінно довелося б знаходити відповіді, для чого і чому усе це діється, в той час як у одноденній презентації вони мали справу з фактом, який уже відбувся.
На запитання Алі Кахідзе, чи спрацював би цей проект, презентований в іншому місці, наприклад, помешканні багатія — більшість опитаних відповіли «ні». А мені здається, що недбало помальований простим олівцем будуар світської левиці чи якийсь ліфт породжував би набагато більше запитань, не вписуючись у конвенційні естетичні коди. В такому контексті проект зустрічав би не звичне, сприятливе середовище, в якому усе, в принципі, зрозуміло (зала ЦСМ, хоча й колишнього, усе ж призначена для експериментальних об’єктів сучасного мистецтва), а навпаки, боровся би з оточенням і на цьому зіткненні породжував смисли. Однак такий сміливий вихід за стіни галерей досить небезпечний — на справжній вулиці, без інституційної прив’язки, не здобудеш прибутку у вигляді фінансового чи символічного капіталу. Ні, я не підозрюю Ладу в «меркантильності», це зауваження має іншу мету. Після «10-ти річного навчання в українських художніх навчальних закладах» не лише «не легко погодитись з тим, що сутність мистецтва не закінчується умінням просто гарно малювати«, також складно працювати з/у публічному просторі (1).
Це напрочуд актуальне на фоні кризи і, водночас, вічне питання: в якій площині відбуватися, якщо «одне із завдань мистецтва — постійно розхитувати закам‘янілості та розширювати кордони».
(1) Група Р.Е.П., до якої Лада належить, реалізувала як напрочуд вдалі проекти, які дійсно працювали з публічним простором (наприклад, «We will Р.Е.П. You!», «Партія Р.Е.П.» та деякі інші з серії «Інтервенція» http://www.rep.tinka.cc/en/node/43), так і акції, лише в ньому розташовані (на мою думку, це «Лірник» та «Спільний простір»).
Уривок прес-анонсу до виставки:
Проект є узагальнюючим образом роздумів художниці над питаннями становлення культурної інституції, комунікації між художником та інституцією. Процес покриття стін штрихами — свого роду фізичний контакт художниці як з місцем, так і з часом. Графічним методом Лада візуалізує стан невизначеності конкретного приміщення. До того ж відсилає не тільки до проблеми «не-існування» інституцій, а й місця художника та мистецтва в сучасному контексті.«Чи вже не занадто мистецтво у нас виключене із соціального життя?»
Лада намагається окреслити базові позиції, що на її думку є пріоритетними в процесі творення для українських молодих художників. Художниця вважає, що їх стан розгубленості чи не в більшій мірі формується завдяки сучасній академічній школі України. Вона підкреслює важливість довготривалих проектів, послідовності та відповідальності автора.
Презентація проекту буде відбуватися протягом одного вечора, після двотижневої праці художниці над його реалізацією.
Авторський текст Лади Наконечної про виставку «Місце»:
«Початок кожної нової роботи для мене — як крок у невідоме. Навіть якщо здається, що все ніби добре прораховано і бачиш кінцевий результат, у процесі роботи з‘являється дещо неочікуване.
Під час роботи, в першу чергу, шукаю відповіді на поставлені питання.
Розмірковую про цінність часу, нову нормативність у мистецтві, нові художні інституції. Мала намір зробити роботу, яка наштовхує на роздуми однаково як професіоналів, так і пересічних глядачів: що є видимим і що очевидним.
Я із зацікавленням та іноді здивуванням спостерігаю як під час роботи виникає багатошаровість змісту проекту. Нажаль, не можу сповна прослідкувати взаємодію усіх складових мистецького проекту — як то час, місце, контекст тощо, на межі яких і виникає сенс. Кожна, навіть дуже маленька, непомітна з першого погляду деталь додає свою дещицю у формування змісту. Те, що презентація проекту буде відбуватися протягом одного вечора — заплановано, проте відносини двотижневої праці та кількагодинного показу не були мною передбачені. Як і те, що олівці, якими я малювала — столярні, куплені в магазині будівельних матеріалів, це ніби додає художнику якості будівничого, а не просто декоратора. І звичайно, те, що ця робота виконана у приміщенні, яке нині знаходиться у стані невизначеності: вже не колишня інституція — і ще не нова інституція.
Зазначаючи можливість нового в стінах інституції яка має свою передісторію, я вказую на важливість цілісності, цінності історичного досвіду в побудові сучасного. Саме мистецька інституція як світ суспільних відносин не повинна бути незмінною, закам‘янілою структурою. Те, чим вона є, якою вона буде залежить від нас. Але де ж ці інституції в Україні? Чи вже не занадто мистецтво у нас виключене із соціального життя? Тож інституційна робота має бути направлена на діяльність з аналізу, періодизації, архівації і, звичайно, в першу чергу, освітню.
Як на мене у наш час довготривалі проекти, відносини стають дуже важливими. Творення — це процес, який передбачає постійність, вірність ідеї, відповідальність автора, обіцянку тривалості. Тільки велика наполегливість, віра можуть допомогти проектному типу мислення укорінитися в «українському мистецькому болоті». Поодинокі проекти, що впроваджують у простір нові ідеї, сенси, інформацію, постійно грузнуть у його м‘якому ґрунті невизначених етичних цінностей. Чути лише галас, вигуки, що не оформлюються у чіткі, змістовні фрази. Художники у більшості своїй граються пустими словотвореннями. Деякі нові ініціативи, здається, схожі на «подєлки», створені поза «важливими» справами.
Моє відчуття страху на початку нової роботи підживлюється думкою про сприйняття моєї діяльності більшістю людей як абсурдної. Між тим, чи не є більш безглуздим, наприклад, безкінечне виробництво художньої продукції з невизначеними цінностями. Випуск творців саме такої «продукції» поставлено на конвеєр в сучасній академічній школі України.
Знаю на своєму досвіді, що після такого 10-ти річного навчання в українських художніх навчальних закладах не легко погодитись з тим, що сутність мистецтва не закінчується умінням просто гарно малювати. Одне із завдань мистецтва — постійно розхитувати закам‘янілості та розширювати кордони.
Усвідомлення обмеженості своїх можливостей впливати на сучасні процеси, рухає мною при пошуках нових форм дієвості мого мистецтва. Чому боюсь поверховості? Може тому, що художник, в першу чергу, — громадянин. »
