Мрії та кошмари середніх класів світу

Терборн, Йоран

  • 17 сентября 2020
  • 1107

Йоран Терборн

Світ отримує суперечливі повідомлення про свою класову структуру. За однією авторитетною думкою, він досяг «глобального переломного моменту»: «Половина світу зараз належить до середнього класу або є заможнішою». Цей висновок ґрунтується на показниках, які наводить Хомі Харас, колишній головний економіст Світового банку, який зараз працює в Брукінґському інституті. Британський журнал «Економіст» з ще більшим ентузіазмом вітав «невпинний підйом» «нової буржуазії» та оголосив про появу світу середнього класу. Проте існують також серйозні дослідження, які запевняють нас у протилежному: на думку Пітера Теміна, почесного професора економіки Массачусетського технологічного інституту, ми повинні бути стурбовані «зникненням середнього класу»[1]. Читачам можна пробачити, якщо вони відчувають себе розгубленими. Що відбувається в економіці – і в економічній соціології реального світу? Ця стаття розгляне різні визначення «середнього класу» та його протилежні траєкторії, які аналізують економісти розвитку, соціологи та фінансові журналісти в різних секторах світової економіки. Далі вона окреслить майбутнє середніх класів світу, яке значно відрізняється від обох розглянутих тут крайнощів. Але спершу слід зробити кілька історичних та концептуальних зауважень, адже поняття «середнього класу» давно викликає дискусії.

Термін «середній клас» увійшов в англійську мову два століття тому: за словами Еріка Гобсбаума, «в період між 1790 та 1830 роками», коли індустріальне суспільство, що зростало, подолало «військовий» порядок монархії та аристократії[2]. У ХІХ столітті відбулися інтенсивні дискусії про те, куди прямує це нове суспільство та яке місце в ньому посідає середній клас. Ліберали стверджували, що управління урядом повинно й буде належати середньому класу, «наймудрішій і найчеснотливішій частині суспільства», як писав Джеймс Мілль[3]. Чи це вже було досягнуто на той час? 1855 року Алексіс де Токвіль писав, що правління середнього класу настало не тільки в Сполучених Штатах, але й у Франції, де липнева революція 1830 року означала його «повну» й «остаточну» перемогу[4]. Чи могла поява суспільства середнього класу привести до нового і стабільного політичного порядку? В останні десятиліття ХІХ століття це припущення все частіше ставили під сумнів. З’явилися нові «ізми»: ідеї, які закликали до мобілізації. Перш за все, соціалізм, який теоретизував «суспільство середнього класу» як капіталізм, приречений на повалення зростаючими рядами промислового робітничого класу.

 

Середній клас і буржуазія

Примітно, що дискусії XIX століття демонстрували концептуальну різноманітність, явно відсутню в сучасних тлумаченнях «середнього класу». Причина цього полягала в розквіті низки національних мов, кожна з яких виражала певну історію формування класів і конфліктів. У Західній Європі існували три основні поняття на позначення схожих соціальних явищ із різних точок зору: англійський «середній клас» доповнювали німецьке бюргерство та французька буржуазія[5]. Останні два виникли в середньовічному міському праві, позначаючи категорію міських жителів з особливими цивільними та політичними правами. Після Французької революції «буржуазія» все більше ставала синонімом як англійського (middle class), так і французького — classe(s) moyenne(s) — середнього класу. Але вона також набула двох різних конотацій. Одна з них була культурним приниженням: як писав Гюстав Флобер, «ненависть до буржуа — початок чесноти»[6]. По-друге, з 1870-х років виникла чітка відмінність між буржуазією та «середніми» чи «новими» соціальними верствами. Буржуазією були великі власники капіталу: банкіри та промисловці, нова верхівка соціальної піраміди, тобто вищий клас[7]. Середній клас — німецький Mittelstand; petite bourgeoisie (дрібна буржуазія) або couches moyennes (середні верстви) французькою мовою — був чимось іншим. У «Комуністичному маніфесті» Карл Маркс і Фрідріх Енгельс віддавали належне «революційній» історичній ролі буржуазії, яку нині розглядають як втілення капіталу та заклятого ворога робітничого класу.

 

П'єр Каррьє-Беллез, «Омнібус»

 

Ще одна важлива відмінність: праця була ключовим атрибутом і цінністю середнього класу ХІХ століття, що відрізняло його від знаті, яка жила з ренти. «Праця — прикраса бюргера», — писав Фрідріх Шиллер у відомій баладі «Пісня про дзвін» (1799). «Блаженний той, хто знайшов свою працю; нехай він не просить іншої благодаті», — додав Томас Карлайл у книзі «Минуле й сучасне» (1843)[8]. У сучасних дискусіях середній клас переважно визначають з точки зору споживання, а точніше споживчої спроможності, що вимірюється в доларах (враховуючи показники міжнародного паритету купівельної спроможності); іноді його визначають певним середнім положенням на національній шкалі розподілу доходів, але ні в якому разі не посиланням на його роботу. Це ще більш дивно, бо сучасне американське суспільство зазвичай використовує цей термін як евфемізм для робітничого класу.

Які наслідки має ця зміна дискурсу середнього класу — від праці до споживання? Захоплене оголошення «Економіста» про ще «два мільярди буржуа» пропонує підказку[9]. Як і входження «капіталізму» до словника керівників підприємств, це святкування перемоги та влади. Поки соціалізм сприймали як небезпеку, такі терміни, як «капіталізм» і «буржуазія», витісняли на маргінеси; прийнятними термінами були «ринкова економіка» та «бізнес». Як ми побачимо, ці дискурсивні зміни означають важливі зрушення в соціальній гегемонії. Але спершу слід вивчити умови, які призвели до нового осмислення середнього класу у ХХI столітті.

Всупереч Міллю й Токвілю, XIX століття не стало початком світу середнього класу, бо робітничий клас відігравав центральну роль у ХХ столітті. Хоча соціал-демократія та комунізм зародилися в Європі, соціалізм робітничого класу став світовою моделлю, що можна побачити в китайській і в’єтнамській революціях з їхніми наслідками по всій Східній та Південно-Східній Азії, в революційній Мексиці та на Кубі фіделістів, у великих прогресивних рухах Латинської Америки (пероністській Аргентині та Бразилії Жетуліу Варгаса, не кажучи вже про Партію трудящих останніх часів) і в антиколоніальній боротьбі — від Індійського національного конгресу Мотілала Неру до арабського соціалізму й Африканського національного конгресу Південної Африки. Робітничий рух був головною силою в досягненні загального виборчого права та соціальної держави. Він був головним, хоча рідко коли зразковим, союзником феміністичних та антиімперіалістичних рухів. Середні класи переважно перебували в сплячці в ці періоди революцій і реформ XX століття. Вони набули політичної важливості в часи підйому фашизму та авторитаризму. Але рушійна сила робітничого класу для запровадження реформ досягла свого піку приблизно в 1980-х роках, а потім швидко занепала.

 

"Середні класи перебували в сплячці в періоди революцій і реформ XX століття."

 

Економічними причинами закінчення століття робітничого класу стали прискорення деіндустріалізації та фінансизація капіталістичного ядра. Якщо говорити про непрямі впливи, соціологічним чинником став соціальний розпад, що випливав із культурного руху 1968 року. Однак це не відразу привело до відродження середнього класу. Західний неолібералізм відкидав будь-який класовий дискурс, а східноєвропейські антикомуністи вважали за краще називати себе «громадянським суспільством», хоча при владі вони претендували на статус середнього класу[10]. Якщо, як вважав Гобсбаум, ідея середнього класу народилася на Заході, то відродилася вона на Сході та Півдні[11]. У 1980-х роках середній клас «відкрили» в консервативній Східній Азії як результат швидкого економічного зростання «чотирьох малих драконів»: Тайваню, Південної Кореї, Сінгапуру та Гонконгу[12]. Середні класи стали значною політичною силою в регіоні та відіграли центральну роль у широких народних рухах, які поклали край військовим диктатурам у Сеулі й Тайбеї.

 

Сім'я середнього класу в США, середина XX століття

 

У Китаї поняття середнього класу пройшло більш звивистий шлях до прийняття. У 1980-х роках китайський науковий інтерес до середнього класу почасти надихався американським неомарксизмом Еріка Оліна Райта та його колег. Після подій на площі Тяньаньмень 1989 року урядова ортодоксія завдала удару у відповідь. Один видатний соціолог, який дотримувався партійної лінії, висловився так: соціалістичний Китай не міг дозволити появу «середнього класу», бо це загрожувало «перевернути нашу соціалістичну систему». Тоді як теорія середнього класу на Заході «існує для приховування проблеми класового конфлікту», в соціалістичних суспільствах вона «розділяє пролетаріат, відокремлюючи бізнесменів та інтелектуалів від пролетаріїв, що створює підривну силу». Однак після періоду мовчання дискусія про середній клас відновилася, і з 2001 року переконливо виграв аргумент, що «в будь-якому суспільстві середній клас – це найважливіша сила для підтримки соціальної стабільності», буфер між вищими та нижчими класами, носій поміркованих та консервативних ідеологій та основа широкого та стабільного споживчого ринку[13]. У 2000-х роках для багатьох китайських вчених середній клас також став егалітарним ідеалом, запорукою «оливковидної» структури суспільства[14]. Віце-прем’єр-міністр В’єтнаму Хоанг Чунг Хай висловив посткомуністичні концептуальні зміни, коли заявив, що «молоде населення середнього класу стане рушійною силою в Азії», посилаючись на «появу мільярда нових споживачів середнього класу». За тридцять років до цього його попередник «рушійною силою» назвав би робітничий клас[15].

 

Мрії Півдня

Нову мрію про середній клас на Глобальному Півдні перш за все пов’язували з Азією. Її створили та просували діячі з орбіти Світового банку за підтримки бізнес-консультантів та інвестиційних банкірів. Вона з’явилася на початку тисячоліття — прекрасна епоха глобального аутсорсингового капіталізму. Як зазначалося вище, східне перевідкриття середнього класу здійснили у 1980-х роках соціологи, які переймалися змінами структури працевлаштування та класових формацій та замислювалися над їхніми соціальними та політичними наслідками. Натомість новий тріумфалізм стосувався майже виключно споживання. До «середнього класу» належали всі, хто міг дозволити собі витрачати гроші. Так незабаром це означало не бути бідним, як це визначали офіційні національні рівні бідності[16]. 2000 року у своїй впливовій статті «Консенсус щодо середнього класу й економічний розвиток» принциповий послідовник Фрідріха фон Гаєка Вільям Істерлі, який тоді працював у Світовому банку, підтримав визначення середнього класу, що починався трохи вище за 20 відсотків найбіднішого населення, яке в бідних країнах зазвичай дуже бідне. Істерлі стверджував, що нерівність, яку представляла (мала) частка доходу трьох середніх квінтилів населення, що він без будь-яких переконливих аргументів назвав «середнім класом», була перешкодою для розвитку[17]. Тому зростання середнього класу стало синонімом подолання бідності — концептуальний зв’язок, який поєднував зосередження економістів на зменшенні бідності з інтересами бізнес-консультантів, які шукали нові ринки.

 

Підйом Азії

Та й справді, саме американські бізнес-консультанти та банкіри першими почали просувати мрію про азійський середній клас. 2007 року консалтингова компанія McKinsey прогнозувала, що кількість індійських споживачів середнього класу зросте з 50 мільйонів до 583 мільйонів до 2025 року. Наступного року інвестиційна компанія Goldman Sachs передбачала, що глобальна нерівність зменшиться завдяки «вибуховому зростанню світового середнього класу»[18]. В ар’єргарді цих пропагандистів перебував «Економіст» із заявою про «ще два мільярди буржуа». У січні 2009 року з’явилося перше серйозне кількісне дослідження «зростання» середнього класу, автором якого був економіст Світового банку Мартін Равальйон. Воно визначило «середній клас» як проживання від 2 до 13 доларів США на день, де верхня межа відповідала приблизно межі бідності у США 2005 року за тогочасним паритетом купівельної спроможності – іншими словами, нові «буржуа» були економічним еквівалентом американських бідних. За підрахунками Равальйона, з 1990 по 2005 рік світовий середній клас збільшився на понад 800 мільйонів.

 

 

Однак при детальному розгляді виявилося, що 622 мільйони з них були у «Східній Азії, що розвивається», що в основному означало Китай. Але якщо китайський середній клас, який жив на $2–$13 доларів на день, «вибухнув» з 15 до 62 відсотків населення, зміни в інших регіонах світу були порівняно скромними. У Південній Азії кількість тих, хто може витрачати від 2 до 13 доларів на день, зросла з 17 до 26 відсотків населення; в Африці – з 23 до 26 відсотків; на Близькому Сході та в Північній Африці — з 76 до 79 відсотків; в Латинській Америці — з 63 до 66 відсотків. Хоча в кожному випадку нове «зростання» переважно відбувалося на рівні «трохи більш як 2 долари на день». Тим часом у Східній Європі та Центральній Азії середній клас насправді дещо зменшився — з 76 до 73 відсотків[19].

Якщо дивитися крізь вузьку лінзу у проміжку між 2 та 13 доларів, зростання азійського «середнього класу» в 1990-х і 2000-х  роках було справді разючим і викликало лавину схвальних публікацій. Найбільш вагомим внеском став звіт за 2010 рік «Підйом середнього класу Азії» Азійського банку розвитку (АБР), міждержавного органу, що знаходиться в Манілі. Пресреліз звіту АБР, опублікований під час глибокої рецесії, яку спричинив північноатлантичний фінансовий крах 2008 року, передбачав, що «швидко зростаючий середній клас Азії, що розвивається, візьме на себе традиційну роль США та Європи як основних світових споживачів та допоможе збалансувати глобальну економіку». Він стверджував, що до 2030 року витрати азійських споживачів складатимуть 43% від світового споживання[20]. Підтекст: азійський середній клас врятує світ або принаймні світову капіталістичну економіку. За даними АБР, середній клас «Азії, що розвивається», тобто за винятком Японії, виріс з 569 мільйонів до 1,9 мільярда людей між 1990 і 2008 роками, або з 21 до 56 відсотків населення. Цей середній клас тепер визначався на рівні заробітку від 2 до 20 доларів США на день, де верхній показник становив приблизно межу бідності в Італії. Кількість бідних, які заробляли менше 2 доларів на день, відповідно зменшилась з 79 до 43 відсотків. Більшість цих змін була зосереджена в Китаї, але не всі; з 1993 по 2005 роки індійський середній клас збільшився з 29 до 38 відсотків. Ці показники ґрунтувалися на опитуваннях і були не дуже надійними. Розрахунки національних даних дали дещо іншу картину, але з тією ж вражаючою тенденцією: кількість бідних зменшилась з 69 до 17 відсотків в «Азії, що розвивається», а «середній клас» виріс з 31 до 82 відсотків[21]. Захоплення азійським середнім класом не призвело до будь-якої згоди щодо фактичного розміру цього звіра. Кілька років тому огляд ситуації в Китаї виявив наукові оцінки розмірів середнього класу КНР, які коливались від 4 до 33 відсотків, що було набагато менше за тенденційну оцінку АБР у 89 відсотків[22]. Індійський «середній клас» може становити від 10 до 64 відсотків населення. Недавнє дослідження показало, що в 2011–2012 роках 50 відсотків населення потрапляли в рамки від 2 до 10 доларів. Цікаво, що це означає, «підйом» відбувся на десятиліття пізніше, ніж заявляв АБР — не в 1990-х, а в період 2004—2012 років. Левова частка цих змін була пов’язана з тим, що люди виходили з категорії бідності за межею 2 долара на день до групи, яка заробляла від 2 до 6 доларів на день[23]. Насправді, найцікавіша дискусія в Азії про новий середній клас відбувається, мабуть, в Індії, де неоднорідна інтелектуальна громадськість дискутує не лише про його розмір і зростання, але й про його соціально-політичне значення в контексті національного політичного проєкту «зміни Індії». Для Ліли Фернандес підйом середнього класу Індії представляє собою «політичну побудову соціальної групи, яка діє як прихильник економічної лібералізації». Натомість для Діпанкара Гупти термін «середній клас» виглядає «хворобливим» в Індії саме тому, що за ним не стоїть жодного проєкту: натомість, «ми одурманені статистикою споживання»[24].

 

Працівники сфери IT в Індії

 

Економіст Світового банку/Брукінґського інституту Хомі Харас також розглядав питання, яке поставив звіт АБР за 2010 рік: чи зможуть нові споживачі середнього класу в Азії компенсувати зменшення зростання споживчої сили середнього класу США? Використовуючи більш міжконтинентальне визначення споживання середнього класу, $10–$100 на день, Харас відкинув тлумачення класу в контексті демократії, підприємництва або «внеску до людського капіталу та заощаджень», тобто всієї гами традиційних характеристик середнього класу. Натомість він наполягав на тому, що «середній клас відрізняється своїм споживанням». Харас передбачав зростання глобального середнього класу з 1,8 мільярда 2009 року до 4,9 мільярдів людей у 2030 році, коли центр світової економіки переміститься до Азії, на яку за прогнозом припадатиме 85 відсотків приросту, зумовленого переважно індійським середнім класом (який «може обігнати Китай до 2020 року») та Китаєм[25]. Підйом величезного азійського споживчого ринку, очевидно, є частиною сучасних змін світової економіки. Але «середній клас» та «бідність» — це не порожні означники, які можна використовувати довільно. Токійський економіст Джон Вест звертає увагу на спотворення, спричинені свідомим або підсвідомим перенесенням історичних західних конотацій значення «середнього класу» на сучасні східні держави, що породжує те, що він називає «міфічним азійським суспільством середнього класу»[26].

 

Африканські надії

Африканський банк розвитку пішов за своїм азійським відповідником у 2011 році з оптимістичною доповіддю про динаміку середнього класу в Африці: «Середній клас широко визнають майбутнім Африки». Оскільки його «пов’язували з кращим управлінням, економічним зростанням та зменшенням бідності», то сприяння його розвитку «повинно стати першочерговим завданням політиків»[27]. Використовуючи те саме визначення меж від $2 до $10, у звіті стверджувалося, що до 2010 року африканський середній клас (включно з Північною Африкою) збільшився до 34 відсотків населення континенту, тоді як у 1980—2000 роках він залишався без змін на рівні близько 28 відсотків. Він налічував 327 мільйонів людей і становив «приблизно розмір середнього класу в Індії або Китаї» (це було перебільшенням, бо Азійський банк розвитку заявляв про 845 мільйонів представників середнього класу в Китаї, що становило понад 80 відсотків від загальної кількості населення Африки у 2010 році). З 2000 року ряди цієї нової африканської буржуазії, як висловився «Економіст», зросли на 122 мільйони осіб; з них близько 93 мільйонів жили на $2—$4 на день. Африканський банк розвитку назвав цей підрівень «плаваючим класом», вразливим до загрози повернення до бідності. Ще 23 мільйони, які заробляли 4–10 доларів США на день, належали до «нижчого середнього класу». Нарешті, «вищий середній клас» на позначці 10–20 доларів США (найнижчий ступінь глобального середнього класу за визначенням Хараса) фактично зменшився з 1980 року з точки зору частки населення — з 15 до 13 відсотків.

 

 

Інші дослідження африканського середнього класу були поміркованішими. Генінг Мелбер, редактор однієї з найкращих збірок на цю тему, із занепокоєнням зазначає вплив на африканські студії споживчого підходу, викладеного вище та започаткованого «купкою економістів». Але Мелбер також визнає популярність ідентичності середнього класу, спираючись на дослідження поселення чорних людей Совето в Йоганнесбурзі, де дві третини респондентів вважали себе середнім класом серед населення, де 7 відсотків мали професії середнього класу, 25 відсотків працювали за наймом, 23 відсотки були безробітними, 21 відсоток – тимчасовими робітниками, а решта – пенсіонерами чи студентами[28]. Приблизно у 2015 році ажіотаж навколо нового африканського середнього класу розвіявся. З Лондона Financial Times повідомляла, що іноземні корпорації зменшують свою присутність на континенті через брак споживачів середнього класу. «Економіст» також звернув на це увагу й тепер називав африканський середній клас «нечисельним». Обидва видання значно знизили оцінки його розміру: Financial Times повідомляла, на основі дослідження Standard Bank, про 15 мільйонів людей в одинадцяти найбільших національних економіках континенту, а «Економіст» тепер говорив про лише 6 відсотків населення, посилаючись на дані дослідницького центру П’ю[29].

 

Латиноамериканська обережність

2010 року також посилився латиноамериканський інтерес до середнього класу, але він набув зовсім іншої форми. Ажіотажу не було, і соціально-економічні та соціологічні перспективи відігравали важливішу роль, ніж підрахунки кількості споживачів, які живуть на 2 долари на день. Критичніше ставлення зумовлювалось посередніми результатами регіону в таблицях зростання середнього класу: між 1990 і 2005 роками відбулося збільшення лише на три відсотки, за даними Равальйона, як зазначалося вище. З 2010 року з’явилося три основні звіти. Cоціологічний аналіз «Середній клас у Латинській Америці», що поєднував підхід визначення класу за професією та розподілом доходів, був опублікований Економічною комісією для Латинської Америки і Карибського басейну (ЕКЛАК), що є приблизним еквівалентом Азійського банку розвитку та важливим учасником аналітичних та політичних дискусій у регіоні. Тим часом соціально-економічну оцінку зробив американський відділ Центру розвитку ОЕСР у щорічному «Латиноамериканському економічному прогнозі» за 2011 рік з підзаголовком «Середній клас у Латинській Америці». Через три роки Світовий банк опублікував вагомий доробок «Економічна мобільність і підйом середнього класу Латинської Америки». Ці інституційні відповіді використовували різні визначення класу й змальовували три різні картини Латинської Америки.

Дослідження ЕКЛАК виходило з питання: «Про що ми говоримо, коли кажемо про середній клас?». Воно намалювало карту соціальної стратифікації, де можна було визначити «середні верстви» (цей термін використовується замість «середнього класу»). Середні верстви визначали за професією (білі комірці) та доходом (в чотири рази вище за межу міської бідності). Хоча дослідження виявило значне зростання розмірів цих соціальних шарів, переважно завдяки збільшенню нижньої середини, його висновки наголошували на соціальній неоднорідності та міждержавних відмінностях, що демонстрували п’ять заключних монографій про країни, які порівнювали[30].

 

 

Прогноз Центру розвитку ОЕСР був орієнтований на політику та мав на меті визначити умови підтримки середнього класу. Головним припущенням було те, що якщо ці верстви матимуть «стабільну зайнятість і досить надійні доходи», вони забезпечать «міцну основу для економічного поступу», але якщо вони матимуть «ненадійні доходи та нестабільну зайнятість», тоді «їх політичні вподобання можуть схилятися до популістських платформ, які не обов’язково сприяють ефективному економічному управлінню»[31]. Ці «середні верстви» визначались самою посередністю: тобто домогосподарства з доходом 50–150 відсотків медіанного доходу, невиправдане розширення більш звичного діапазону 75–125 відсотків, який колись запропонував видатний економіст Лестер Туров. Наслідком стало перебільшення: до «середніх верств» ОЕСР належали більше «неформальних» працівників без трудового договору, ніж офіційних працівників[32]. Звіт також містив порівняння італійських та латиноамериканських тенденцій. Хоча «середні верстви» складають понад 60 відсотків населення Італії, в Уругваї та Мексиці це близько 50 відсотків, в Чилі та Бразилії — близько 45 відсотків, в Аргентині — 40 відсотків, а в Колумбії та Болівії трохи більше третини. Щодо політичних перспектив, звіт ОЕСР завершується на обережно оптимістичній ноті про середні верстви та потенціал позитивних змін у розподілі доходів, соціальному захисті та створенні можливостей.

 

"Майбутнє виглядає менш яскравим з точки зору Абіджана чи Сантьяго-де-Чилі, штаб-квартири Африканського банку розвитку та відповідно ЕКЛАК."

 

Доробком Світового банку про Латинську Америку стало детальне дослідження за двома основними темами — мобільністю доходів та зростанням розмірів середнього класу. Воно починається з фанфар: цей континент – «регіон із середнім рівнем доходу на шляху до того, щоб стати регіоном середнього класу». Але згодом музика стає тихішою: регіон ще не є «суспільством середнього класу», де «більшість людей отримує достатньо високий дохід, щоб споживати, жити та поводитися як громадяни середнього класу». Насправді «вразливість до бідності залишається серйозною проблемою для більшості, і соціальна політика буде й надалі відігравати важливу роль у найближчому майбутньому». Проте Світовий банк прогнозує велике майбутнє для латиноамериканського середнього класу: до 2030 року він збільшиться із всього 30 відсотків до переконливих 40 відсотків населення континенту[33]. Використовуючи підхід визначення середнього класу в контексті «вразливості», який запропонували два колеги зі Світового банку[34], звіт давав ще одне визначення «середнього класу», яке тепер ґрунтувалося на економічній безпеці, знову нехтуючи історичними конотаціями цього терміну. З огляду на це, до середнього класу належать ті, хто має менш ніж 10-відсоткову ймовірність стати бідним протягом п’яти років. У деяких країнах Латинської Америки це означало б дохід домогосподарства на одну особу в розмірі 10 доларів США на день, в інших — ні. Автори прагматично зупиняються на 10 доларах на день як нижній межі. Без жодних суттєвих обґрунтувань, вони також додають верхню межу в 50 доларів на день. На цій підставі вони заявили, що середній клас Латинської Америки вдвічі збільшився за період з 1992 по 2009 рік — з 15,5 відсотка населення до майже 30 відсотків[35]. Отже, найамбітніші мрії про середній клас Півдня пов’язували з Азією, зосереджуючись на Китаї та Індії, хоча вони охоплювали всю «Азію, що розвивається», крім західних зон бойових дій. У суспільній уяві XXI століття Глобальний Південь переживає постійне зростання середнього класу, найважливішу соціальну зміну цієї доби. Найсміливіші мрії про середній клас передбачали зміщення центру глобальної економічної ваги від Північної Америки та Європи до Азії. Хоча не було єдиної думки щодо форми та змісту цього класу або щодо темпів його зростання, але більшість експертів вважали, що належність до нього означає більше грошей і більше споживання. Зрозуміло, майбутнє виглядає менш яскравим з точки зору Абіджана чи Сантьяго-де-Чилі, штаб-квартири Африканського банку розвитку та відповідно ЕКЛАК. Як в Африці, так і в Латинській Америці мрія про середній клас частіше спиралася на реалії соціальної структури. Але південна мрія не згасає. Останні прогнози Хомі Хараса пророкують, що до 2030 року «середній клас» стане панівним і становитиме 63 відсотки населення світу[36].

 

Кошмари Півночі

Хоча багато говорили про «підйом», «зростання» та «вибух» середніх класів на Півдні, виявилося, що вони зменшуються на Півночі. Провідні вчені з питань нерівності Ентоні Аткінсон та Андреа Брандоліні дійшли висновку, що «відбулося скорочення середнього класу із середини 1980-х до середини 2000-х років». У дослідженні п’ятнадцяти країн ОЕСР «середні 60 відсотків» втратили частку доходу «на користь найбагатших 20%» усюди, крім Данії, а в десяти країнах середній клас фактично зменшився[37]. 2011 року Френсіс Фукуяма замислився над питанням: «Але що, як подальший розвиток технологій та глобалізації підриває середній клас і не дозволяє більшості громадян досягти статусу середнього класу в розвиненому суспільстві?» Насправді «вже є переконливі ознаки початку цієї стадії розвитку». Потім Фукуяма висловив ще більше занепокоєння: «Чи зможе ліберальна демократія пережити занепад середнього класу?»[38] 2008 року ОЕСР висловила стурбованість через збільшення нерівності в багатих країнах у звіті «Зростання нерівності?», але пройшло десять років, перш ніж вона зосередилась на проблемах середнього класу. 2018 року ОЕСР опублікувала огляд все більш песимістичних поглядів середнього класу на соціальну мобільність, соціально-економічний статус у порівнянні з їхніми батьками та перспективи на майбутнє[39]. 2019 року було проведено широкомасштабне дослідження «Під тиском: Стиснення середнього класу» (цього разу без знака питання) з використанням діапазону 75–200 відсотків медіанного наявного доходу як визначення середнього класу. Кількість цього населення в країнах ОЕСР, тобто багатого світу, зменшилася в середньому з 64 до 61 відсотка між серединою 1980-х та серединою 2010-х років. Відстань від багатих зросла, бо дохід найбагатших 10 відсотків збільшився на третину більше, ніж дохід середнього класу. Крім того, після падіння на 5 відсоткових пунктів частка доходу середнього класу стала меншою за його частку від населення; результатом стало зростання боргу – 20 відсотків домогосподарств середнього класу зараз витрачають більше, ніж заробляють. Швеція виділяється суттєвим «стисненням» середнього класу: частка населення впала на 7 відсоткових пунктів, частка доходів – на 11 пунктів. Відповідні показники США — 4 і 9 відсотків; частка середнього класу серед британського населення залишилася без змін, але його частка доходу скоротилася на 5 відсоткових пунктів[40]. Єдиною позитивною зміною на Півночі (за винятком США) стало збільшення числа людей старше 65 років, які ввійшли до класу середнього рівня доходу. Для решти звіт «Під тиском» малює похмуру картину й робить висновок, що «багато домогосподарств середнього класу вважають нашу соціально-економічну систему несправедливою», оскільки вони не отримали від неї такої вигоди, як групи з високим рівнем доходу. Ба більше, «спосіб життя середнього класу стає все дорожчим, особливо якщо мова йде про житло, хорошу освіту та охорону здоров’я». Багато представників середнього класу мають невизначені перспективи на ринку праці: кожен шостий працівник із середнім рівнем доходу працює на робочому місці «з високим ризиком автоматизації». Звіт не є апокаліптичним, на відміну від низки національних ламентацій, які ми розглянемо нижче, але він стисло зауважує, що для багатьох «мрія середнього класу все частіше залишається лише мрією»[41]. Що пішло не так?

 

 

Занепад середнього класу Півночі почався в США наприкінці 1970-х років. Це було доведено до відома громадськості в працях кількох проникливих спостерігачів у середині 1980-х років, хоча спочатку їх висновки заперечували мейнстримні лідери громадської думки. 1986 року економістка Федерального резерву США Кетрін Бредбері опублікувала статтю «Зменшення середнього класу», яка виявила скорочення частки сімей з доходами від 20 000 до 50 000 доларів на 5 відсоткових пунктів протягом 1973—1984 років, з яких 4 пункти спричинили зниження економічного статусу[42]. У чудовій книзі «Великий розворот» (1988) Беннетт Гаррісон і Баррі Блустоун тлумачили цей занепад в контексті історичних подій в американському капіталізмі: падіння прибутку через іноземну конкуренцію, що призвело до деіндустріалізації, корпоративної реструктуризації та фінансизації, вихолощення та поляризації ринку праці США. Автори ставили питання: «Чи віщує все це кінець середнього класу в Америці?» Але то були доапокаліптичні часи, і вони відповіли заперечно: «Середній клас в Америці міцний. Працівники борються за збереження заробітної плати проти сил деіндустріалізації»[43].

 

"Єдиною позитивною зміною на Півночі (за винятком США) стало збільшення числа людей старше 65 років, які ввійшли до класу середнього рівня доходу."

 

Після краху 2008 року навіть офіційний тон втратив оптимізм. Робоча група Білого дому, створена адміністрацією Обами для вивчення проблеми, використовувала помірковану та обережну мову, визначаючи «середній клас» з ідеологічним наголосом на «прагненнях» – до власності на житло; вищої освіти для своїх дітей; охорони здоров’я та пенсійного забезпечення; сімейних відпусток. Принциповим висновком було те, що оскільки витрати на охорону здоров’я, вищу освіту та житло зростали швидше, ніж доходи, то багатьом американцям нині стало «важче досягти статусу середнього класу»[44]. До кінця десятиліття тон став більш апокаліптичним. 2017 року економіст Массачусетського технологічного інституту Пітер Темін запропонував докази того, що американський середній клас, який визначався в діапазоні 67–200 відсотків медіанного доходу США, зникає; його частка доходу впала з 63 відсотків у 1970 році до 43 відсотків у 2014 році. Цей занепад перетворив США на «подвійну економіку» – в сенсі аналізу Артуром Люїсом капіталізму Третього світу: сектор ФТЕ (фінанси, технології, електроніка) охоплював близько 20 відсотків населення та встановлював правила для економіки, тоді як 80 відсотків належали до верств із низькою заробітною платою[45].

Експерти порівняно пізно виявили наслідки нового повороту капіталізму для європейських середніх класів[46]. Лише в останнє десятиліття кошмари середнього класу стали переслідувати європейських письменників – після фінансового краху 2008 року. У Великій Британії директор «радикально центристського» аналітичного центру «Радікс» Девід Бойл висловлював своє занепокоєння у книжці «Банкрут: Хто знищив середні класи?» з приводу їхнього «зубожіння» та «деградації», попереджаючи, що «на них тепер чекає руїна, якої раніше зазнали робітничі класи». Він замислювався над тим, чи Маркс, можливо, таки мав рацію: капіталізм може все ж завершитися пролетарізацією середніх класів. У Німеччині журналіст Даніель Ґоффарт оголосив про «кінець середньої верстви» (мова йде про тих, хто отримує 70—150 відсотків медіанного доходу), яка зменшилась з 48 до 41 відсотка населення у період з 1991 по 2015 рік, з подальшою загрозою безробіття, що насувається через дигіталізацію. У Франції соціальний географ Кристоф Гійю оголосив про «кінець західного середнього класу». Для нього це поняття було «перш за все культурним», а його зникнення вимірювалося «втратою статусу», що втілював європейський чи американський спосіб життя. «Популярні категорії працівників і службовців» тепер понизили «з бажаних до жалюгідних»[47].

 

Середні класи при світлі дня

У цьому короткому огляді нещодавньої літератури ми побачили дивне різноманіття груп, які називають «середнім класом». Як зауважують Франсиско Феррейра та його колеги зі Світового банку у своєму дослідженні Латинської Америки, очевидно, що «визначення середнього класу не є тривіальним завданням»[48]. Хоча визначення як такі не є ані правильними, ані неправильними, вони можуть проливати світло на проблему або затьмарювати розум, відповідати історичному використанню або мати довільні особливості. Втілені в повсякденній мові, нові визначення можуть мати оманливі значення. Інакше кажучи, поняття, що лежать в основі цих мрій і кошмарів, слід вивчати при світлі дня. Південний світ мрій про середній клас тримається на прямому зв’язку між середнім класом і бідністю; підйом одного – це зворотний бік занепаду другого. Як ми вже зазначали, це в буквальному сенсі погляд банкірів та бізнес-консультантів (Goldman Sachs, McKinsey, корпоративно орієнтовані банки розвитку, Світовий банк), який по-особливому представляє світ: часом відкривається широка перспектива, але побачити можна завжди лише світ торгівлі та споживання; немає ні виробників, ні робітничого класу, ні суспільних відносин.

 

На думку банкірів, «середній клас» і «бідність» визначаються виключно знаком долара. Реляційне та відносне значення абсолютизуються та зводяться до самих себе. Середній клас –—це, за своєю суттю, відносне поняття, що позначає прошарок між принаймні двома іншими. Бідність означає меншу кількість ресурсів у порівнянні з відповідними іншими, на що вказує той факт, що багаті та бідні країни встановлюють різні межі бідності. У цьому сенсі бідність також відносна. Цей дискурс отримує економічну та політичну підтримку, щоб позбавити ці терміни соціологічного значення, бо це дозволяє збільшити кількість представників однієї категорії та зменшити чисельність іншої. Однак використання такого поняття повсякденної мови, як «середній клас», в особливому технічному значенні може ввести читачів в оману, і таке ставлення до цього історично сталого поняття, яке має соціальні та політичні конотації, є або нерозумним, або нечесним. Часті підрахунки чисельності «середнього класу» Півдня (або обережніше – «середніх верств») як тих, хто живе на $2–$4 на день, включають вуличних торговців, найманих поденників та інших безконтрактних і безправних працівників. 60% «середніх верств» латиноамериканських країн-членів ОЕСР працюють у неформальній економіці[49]. Здається, потрібен винятковий розум, щоб побачити працівників в імлі середнього класу південного світу мрій.

 

"Дослідження середнього класу не помічають систематичної нерівності, яку створює сучасний постіндустріальний капіталізм."

 

2008 року дослідження Абхіджита Банерджі та Естер Дюфло поставило питання: «Що є визначальним для середніх класів світу?» Розглядаючи домогосподарства з витратами від 2 до 10 доларів США на одну особу та спираючись на ґрунтовні дослідження країн третього світу, вони виявили, що «хоча серед середнього класу є багато дрібних підприємців, більшість із них, здається, не є майбутніми капіталістами. Вони ведуть бізнес, але здебільшого лише тому, що все ще залишаються відносно бідними і просто намагаються заробити на життя». Чому це важливо? «Це приводить нас до ідеї “хорошої роботи”». Економісти часто виступали проти цієї ідеї «на тій підставі, що хороша робота може бути дорогою». Але Банерджі та Дюфло підсумовують, що «середній клас перш за все відзначається наявністю постійної добре оплачуваної роботи»[50]. За логікою Південного світу мрій зростання «середнього класу» означає, що бідність скоро зникне, так само як вона нібито зникла у значній частині Півночі. За даними Світового банку, в Європі практично немає бідності, яка вимірюється доходом менше ніж 3,20 долара США на день: за цим визначенням рівень бідності дорівнює нулю у Франції, Німеччині та Великій Британії; у Швеції – лише 1 відсоток. Натомість, спираючись на загальніші показники, економісти Євростату більш переконливо доводять, що 22 відсотки населення ЄС знаходяться «під загрозою бідності та соціального виключення»[51]. Бо бідність — це соціальне, а не біологічне поняття, і його не визначає кількість грошей нижче певної межі. Як таке воно є, по суті, реляційним та позначає витрати ресурсів нижче медіанного рівня, незалежно від того, чи його визначають як «абсолютну» бідність — нижче певного грошового рівня, або як «відносну» — нижче певного відсотка населення.

 

 

Якщо підйом середнього класу Півдня виглядає менш оптимістично при ясному світлі дня, занепад середнього класу Півночі виглядає менш апокаліптичним. Із середини 1980-х років середній клас країн ОЕСР, який визначають у діапазоні від 75 до 200 відсотків медіанного доходу, в середньому зменшився з 64 до 61 відсотка населення, тоді як його частка в національному доході зменшилася на 5 відсоткових пунктів. Епіцентром занепаду стали Швеція та США, де частка доходу середнього класу впала відповідно на 11 та 9 відсоткових пунктів, хоча незважаючи на це, цікаво, що Швеція ще не стала об’єктом дискурсу про «кошмари середнього класу». З іншого боку, у Франції, Ірландії та Данії економічна середина (трохи) збільшилася за цей період[52]. Проблеми доступу до вищої освіти та житла, з якими стикається молодь Півночі, є досить серйозними в країнах багатого світу з високою вартістю університетського навчання та ринкового житла. Проте дослідження середнього класу не помічають систематичної нерівності, яку створює сучасний постіндустріальний капіталізм. Їхній дискурс — це кошмари класу, який намагається відокремити себе від цієї динаміки. Але в яких напрямках рухаються середні класи світу?

 

Усі шляхи ведуть до нерівності

Якщо перефразувати слова Оскара Вайлда про Англію та Америку, можна сказати, що Глобальний Південь і Глобальну Північ розділяє спільний клас. Однак дані свідчать, що ці «середні класи» сходяться на шляху до капіталістичної нерівності XXI століття. Середні класи Півдня виходять із бідності, а середні класи Півночі — з відносного комфорту, але здається ймовірним, що вони знайдуть один одного в боротьбі та прагненні до успіху, залишені напризволяще все багатшою буржуазією і з невизначеними відносинами з широкими класами працівників, прекаріату і безробітних. І хоча вони розділені на національному рівні, вони живуть у тому самому економічному кліматі (і стикаються з подібними вірусними ризиками). Певні тенденції є очевидними, навіть якщо ми обмежимо свій аналіз часткою доходу.

Оскільки верхньою межею для середнього класу Півдня в огляді Равальйона для Світового банку була межа бідності в США, нещодавні траєкторії змін та соціальні горизонти американських бідних можуть сказати щось суттєве про майбутнє «зростання» середнього класу Півдня. Найбідніші американці, близько 20 відсотків населення США, є приблизним еквівалентом «середнього класу» Півдня[53]. Як видно з таблиці 1, з 1980 року їх досвідом стало все більше відставання. Ті, кого команда Томи Пікетті у Лабораторії світової нерівності називає «середніми сорока відсотками» (ядро й вищі ранги американського середнього класу), також відстають від багатих або тих, кого справді можна назвати буржуазією. Зміни в США є радикальними, але не унікальними. З 1985 по 2017 рік британські «середні сорок відсотків» втратили 4 відсоткові пункти своєї частки національного доходу, тоді як десять відсотків найбагатших збільшили свою частку на 5 пунктів. У Німеччині десять відсотків найбагатших присвоїли 8 додаткових відсоткових пунктів національного доходу, тоді як «середина» втратила 1 пункт, а у Франції «середина» втратила 2 пункти, а десять відсотків найбагатших отримали 3 пункти[54].

 

Тож досвід Півночі свідчить про те, що наступною стадією після подолання бідності стане досвід зростання нерівності, який для тих, хто програє, стане іншим видом бідності – усвідомленням володіння лише мізерними ресурсами, на які можна прожити. Панівна влада Півночі мовчазно визнає цей факт. Чи чекає на середні класи Півдня та сама доля? Варто нагадати, що Глобальна Північ пережила період «інклюзивного зростання», тобто зростання зі зменшенням нерівності, з 1945 по 1980 рік за часів впливового робітничого руху. Мрійники про середній клас Півдня навмисно не згадують про ті часи, але слід поставити питання: чи є будь-яка перспектива вирівнювання на Півдні? Для детальної відповіді знадобилася б ще одна стаття. Однак, як показує таблиця 2, поточні тенденції розподілу доходів у Китаї та Індії вказують на поступове зближення на шляху зростання нерівності. Іншими словами, вчорашні мрії Півдня, швидше за все, перетворяться на кошмари, схожі на сучасний досвід Півночі.

 

 

У Китаї та Індії, центрах «зростаючого середнього класу», навіть середні 40 відсотків втрачають свої позиції: темпи зростання доходів нижніх 50 відсотків населення становлять менше половини від темпів зростання всього населення. В Індії зростання доходів середніх сорока відсотків населення становило лише половину середнього показника по країні. Неоліберальна Індія перетворилась на США Глобального Півдня — і так само як і США, має чітку історичну U-криву економічної нерівності. Частка доходу одного відсотка найбагатших індійців повернулася до рівня колоніальних 1930-х років[55]. Практичне виключення нижньої половини населення США з розподілу доходів від економічного зростання за останні тридцять років говорить нам щось важливе про капіталістичну демократію.

Таблиця 3 висвітлює можливе майбутнє, яке чекає на середні класи Півдня за нинішньої світової системи[56]. Слід мати на увазі, що показники Півночі вказують на наявний дохід після сплати податків і трансфертів: іншими словами, вони включають залишкові наслідки (хоч вони й зникають) вирівнювання 1945–1980 років. Південь ще не вступив у цей період і за нинішніх умов, можливо, ніколи не вступить.

 

Зміни в Китаї та Індії надзвичайно важливі, але не можна вважати, що вони відбуваються по всьому Півдню. Все ще бракує емпіричних даних для багатьох великих країн Азії та Африки, але наявні цифри свідчать про певні відмінності. У Бразилії за правління Робітничої партії доходи біднішої половини населення зростали швидше, ніж доходи всієї країни, але в абсолютному вираженні 10 відсотків найбагатших людей здобули 58 відсотків від загального приросту доходу, а нижня половина — 16 відсотків[57]. У Південній Африці після апартеїду різко зростає нерівність: бідніша половина населення та вищий середній клас (з 50-го по 90-й процентиль) втрачають кожен близько 10 відсоткових пунктів частки національного доходу на користь верхнього дециля. У Нігерії нижні 90 відсотків також сильно програють 10 відсоткам найбагатших людей. З іншого боку, в Туреччині, Таїланді та Малайзії відбулося певне економічне вирівнювання. За даними Бази даних світової нерівності, розподіл доходів у Єгипті за останні три десятиліття змінився менше, але на верхівці зростає концентрація доходів[58]. Найважливішим для майбутніх тенденцій є те, що ніде на Півдні немає жодних доказів стійкого потягу до рівності. Така тенденція спостерігалася в Латинській Америці в першому десятилітті цього століття, але її зупинили — перш за все праві політики, а нещодавно в Мексиці також і COVID-19[59]. Нові раунди в бою між рівністю та привілеями чекають на нас в найближчому майбутньому — в Аргентині та Чилі. Але наразі зростання нерівності залишається найімовірнішим результатом.

 

Політичні перспективи

Ті, хто сподівається, що зростаючий середній клас створить добре суспільство (з огляду на те, що ОЕСР називає «їхньою нетерпимістю до корупції та довірою до інших») мають звернути увагу на амбіційних молодих прихильників індійського прем’єра Нарендри Моді, яких описала Снігдха Пунам у книзі «Мрійники» (2018): претенденти на середній клас, які прокручують вигадливі афери в Інтернеті та через кол-центри в маленьких містечках Індії, виробляють клікбейт, продають фальшиві вакансії та дипломи або вимагають гроші у літніх американців, погрожуючи їм Службою внутрішніх доходів[60]. Дискурси про середній клас слід радше розглядати як симптом, як вираження загальних процесів розвитку. На Півночі ключовим є те, що найавторитетніші дослідження середнього класу є, по суті, критикою (хоча й не завжди прямою) постійного зростання нерівності. Це не наратив про середній клас, якому знизу загрожують профспілки або державна підтримка бідних. Мова йде про клас, який кинули напризволяще й залишили позаду раніше улюблені економічне керівництво та спосіб життя. Інакше кажучи, це об’єктивно прогресивний дискурс, незважаючи на епізодичне почуття апокаліптичної жалості до себе. Він може вказувати на значний потенціал для підтримки прогресивного оподаткування. Як показує звіт ОЕСР «Під тиском», «стиснення» середнього класу Півночі шкодить переважно молоді та поколінню середнього віку, які народились після 1975—1980 років[61]. Це покоління об’єдналося на підтримку напрочуд успішних кампаній Джеремі Корбіна та Бернарда «Берні» Сандерса.


"Більшість представників малого бізнесу та «підприємців»-фрілансерів середнього класу Півночі зазнали економічних втрат під час коронавірусної кризи."

 

Сфера праці – це ще один майданчик для зустрічі лівих, робітничого руху та найманих працівників із середнього класу. Зростає протиріччя між, з одного боку, професіоналізмом середнього класу вчителів, медичного персоналу, працівників суспільних установ та державних службовців, а з іншого — дедалі більше втручання капіталістичного, управлінського поняття праці заради прибутку. Остання є та має бути приниженням для кожного справжнього професіонала, який пишається набутими знаннями й досвідом та отримує справжнє задоволення від своєї роботи. Нова цифрова революція, ймовірно, сильно вдарить по цих професіях, а також по численних службовцях «у білих комірцях». Поширений екологізм середнього класу вже викликає конфлікти з потягом до накопичення забудовників, девелоперів, корпорацій, які нещадно видобувають ресурси, та виробників, які забруднюють довкілля. Зростання «середнього класу» Півдня, за будь-яким визначенням, є частиною швидких масштабних соціальних змін, які ніколи не створять промислово-орієнтованого, а отже, соціополітично індустріального та перш за все робітничого суспільства, яке раніше існувало на Півночі. Зайнятість у промисловості та на виробництві вже почала зменшуватися в Азії та Латинській Америці, і в Африці вона навряд чи перевищить сучасний рівень Азії[62]. Цього разу соціальна структура сил за рівність та соціальну справедливість буде іншою.

 

 

Тепер вже ясно, що пандемія COVID-19 є «великим знерівнювачем», як з точки зору охорони здоров’я, так і з точки зору економіки, що спричиняє жорстоку дискримінацію як всередині класів, так і між ними, між чоловіками та жінками, поколіннями та етнічними групами. Для мрій і кошмарів, які ми розглянули, це означає прискорене зближення середніх класів Півночі і Півдня на похмурому шляху до нерівності. Зневага до них обох з боку великого цифрового капіталу, на чолі з Amazon і Microsoft, багаторазово посилилася. Більшість представників малого бізнесу та «підприємців»-фрілансерів середнього класу Півночі зазнали економічних втрат під час коронавірусної кризи. Ще більше постраждали неформальні працівники Півдня, які отримують від 2 до 6 доларів на день та нібито належать до категорії середнього класу, але зараз, можливо, знову потраплять у жорстоку бідність. Світовий банк та ЕКЛАК вже повідомили, що кардинально змінюється тенденція падіння крайньої бідності у світі, про яке так багато говорили експерти[63]. Натомість як на Півночі, так і на Півдні менеджери вищого середнього класу, бюрократи та професіонали мали відносно безболісну кризу, зберігають свою зарплату та безпечно працюють вдома.

Отже, пандемія 2020 року розділила середній клас, тоді як розрив між його верхніми верствами і справжньою буржуазією продовжує збільшуватися, оскільки остання нагріла руки на мільярдах доларів державної допомоги роботодавцям під час пандемії[64]. Як на Півночі, так і на Півдні зростання безробіття серед молоді руйнує прагнення середнього класу. «Поступ» середнього класу Півдня, за будь-яким визначенням, зупинився. Натомість кошмари Півночі, ймовірно, продовжуватимуться. Виключне зосередження на споживанні в мейнстримному дискурсі про середній клас виглядає легковажним у тіні коронавірусу та під загрозливими хмарами кліматичних змін.

Інші важливі питання (процеси формування сучасного середнього класу, його соціальний розвиток і політичний потенціал) виходять за рамки цієї статті. Наразі які висновки можна зробити? По-перше, світ можна зрозуміти лише через вивчення його відмінностей та нерівностей, що вимагає 360-градусної перспективи. Без неї світ виглядає дуже різним залежно від точки зору; погляд з Півночі може виглядати догори ногами з Півдня, і навпаки. По-друге, на початку двадцять першого століття середній клас відіграє важливу дискурсивну роль, яку століттям раніше виконував робітничий клас. Це слід розглядати як симптом — показник глибоких соціальних змін, а також з критичної точки зору як ідеологію споживацького капіталізму. По-третє, панівний дискурс середнього класу є глибоко (хоча не завжди навмисно) ідеологічним, занадто розширює туманне поняття із сильними політичними конотаціями, яким є середній клас, і зображує світ споживачів без виробників. По-четверте, цей дискурс також вводить в оману, бо абсолютизує як середній клас, так і бідність. Бідність завжди має відносний характер — це нижня межа переважаючого рівня нерівного розподілу ресурсів; а середній клас має бути посеред чогось. Нарешті, нові середні класи Півдня прямують у вир капіталістичної нерівності, де вони, схоже, зійдуться з серйозно постраждалими середніми класами Півночі. Сьогодні пандемія COVID-19 руйнує мрію про середній клас на Півдні та прискорює тенденції до нерівності, які ми аналізували вище. Питання про можливі наслідки цих процесів поки залишається відкритим.

Переклав Павло Шопін за публікацією: Therborn, G., 2020. "Dreams and Nightmares of the World’s Middle Classes". In: New Left Review. Available 17.09.2020 at: [link].

 

Читайте також:

Невловимий протест: суперечливе постання політики середнього класу (Джихан Тугал)

Теорії класової боротьби та їх критика (Денис Пілаш)

Нові технології і глобальна нерівність (Вікторія Мулявка)

Измерение глобального неравенства (Майкл Д. Ейтс)

 


Примітки

  1.  Homi Kharas and Kristofer Hamel, ‘A Global Tipping Point: Half the World is Now Middle Class or Wealthier’, Brookings Future Development Blog, 27 September 2018; ‘Burgeoning Bourgeoisie’, Economist, 14 February 2009; Peter Temin, The Vanishing Middle Class, Cambridge MA, 2017.
  2. Eric Hobsbawm, ‘Die Englische Middle Class, 1780–1830’, in Jürgen Kocka, ed., Bürgertum im 19. Jahrhundert, vol. 1, Munich 1988, p. 79.
  3. James Mill, ‘Essay on Government’ [1829]. Цитується за Hobsbawm, ‘Die Englische Middle Class’, p. 81. Сьогодні дослідники політичного та економічного розвитку продовжують повторювати думку Мілля про мудрість і чесноти середнього класу, ніби з того часу цей клас ніколи не підтримував фашизм і військові диктатури.
  4. Alexis de Tocqueville, Souvenirs [1855]. Цитується за Peter Gay, Schnitzler’s Century, New York 2002, p. 14. Пізніше історики схилялися до думки, що влада та привілеї землевласницької аристократії зберігалися у більшій частині Європи аж до 1914 року. Див. Arno Meyer, The Persistence of the Old Regime, New York 1981.
  5. Детальніше див. важливий дослідницький проєкт під керівництвом Юргена Коцки, Bürgertum im 19. Jahrhundert, 3 vols, Munich 1988.
  6. Лист до Жорж Санд. Тут цитується за Gay, Schnitzler’s Century, p. 29.
  7. Adeline Daumard, Les bourgeois et la bourgeoisie en France, Paris 1987. Про перехід свідчить словник «Петі Робер»: буржуа – це той, хто «належить до середнього і правлячого [moyenne et dirigeante] або лише до панівного класу».
  8. Gay, Schnitzler’s Century, p. 192.
  9. ‘Two Billion More Bourgeois’, Economist, 14 February 2009.
  10. Визначальна соціологічна конференція відбулася в Болгарії 1998 року: Nikolai Tilkidjiev, ed., The Middle Class as a Precondition of a Sustainable Society, Sofia 1998.
  11. Для порівняння див. Marcus Gräser, ‘“The Great Middle Class” in the Nineteenth-Century United States’, in Christof Dejung, David Motadel and Jürgen Osterhammel, eds, The Global Bourgeoisie, Princeton 2019.
  12. Це «відкриття» стало результатом роботи проєкту «Середній клас Східної Азії» Національної академії наук Тайваню (Академії Сініка). Див. Hsin-Huang Michael Hsiao, ed., Discovery of the Middle Classes in East Asia, Taipei 1993.
  13.  Наратив і цитати взято з Li Chunling, ‘Changes in Theoretical Directions and Interests of Research on China’s Middle Class’, in Li, ed., The Rising Middle Classes and China, Beijing 2012, pp. 6–8.
  14. Jean-Louis Rocca, ‘Political Crossroad, Social Transformation and Academic Intervention: The Formation of the Middle Class in China’, in Li, The Rising Middle Classes and China, p. 36. Для порівняння див. Li, ‘Changes in Theoretical Directions’, p. 8.
  15. Хай виступав на Всесвітньому економічному форумі 2009 року у Східній Азії.
  16. 1990 року Світовий банк встановив «межу бідності» на рівні 375 доларів США на рік у незмінних цінах з урахуванням паритету купівельної спроможності станом на 1985 рік. Пізніше цей поріг став відомим як «долар на день». Рівень крайньої бідності починався нижче 275 доларів на рік, що відповідало офіційній межі бідності в Індії: World Bank, World Development Report 1990, Oxford 1990, p. 27.
  17. William Easterly, ‘The Middle-Class Consensus and Economic Development’, World Bank Working Paper no. 2346, May 2000. Тож, термін «консенсус щодо середнього класу» вводив в оману, і його слід сприймати як симптом ідеологічного клімату того часу. Цю саму статтю можна було б назвати «Рівність та економічний розвиток», що зовсім інакше формулює проблему.
  18. Eric Beinhocker et al., ‘Tracking the Growing of India’s Middle Class’, McKinsey Quarterly, no. 3, January 2007; Dominic Wilson and Raluca Dragusanu, ‘The Expanding Middle: The Exploding World Middle Class and Falling Global Inequality’, Goldman Sachs Global Economic Paper, no. 170, 2008.
  19. Martin Ravallion, ‘The Developing World’s Bulging (but Vulnerable) “Middle Class”’, World Bank Working Paper no. 4816, 2009, Table 3 and p. 17.
  20. Asian Development Bank, ‘The Rise of Asia’s Middle Class’, in Key Indicators for Asia and the Pacific 2010, August 2010, part 1.
  21. Asian Development Bank, Key Indicators for Asia and the Pacific 2010, Tables 2.1, 2.6 and 2.2.
  22. Li, The Rising Middle Classes and China, Table 1.
  23. Sandhya Krishnan and Neeraj Hatekar, ‘Rise of the New Middle Class in India and Its Changing Structure’, Economic and Political Weekly, 2 June 2017, esp. Figure 1a, Table 2. Нижчі («зареєстровані») касти пережили підйом, тоді як відносна перевага індусів над мусульманами залишилася приблизно такою ж (Table 3).
  24. Leela Fernandes, India’s New Middle Class, Minneapolis 2006, p. xviii; Dipankar Gupta, The Caged Phoenix: Can India Fly?, New Delhi 2009, p. 83. В Індії часто критикують байдужий егоїзм середнього класу.
  25. Homi Kharas, ‘The Emerging Middle Classes in Developing Countries’, OECD Development Centre Working Paper 285, 2010, pp. 10–11, 38.
  26. John West, Asian Century on a Knife-edge, London 2018.
  27. ‘The Middle of the Pyramid: Dynamics of the Middle Class in Africa’, AfDB Market Brief, 20 April 2011.
  28. Henning Melber, ‘“Somewhere above Poor but below Rich”: Explorations into the Species of the African Middle Class(es)’, in Melber, ed., The Rise of Africa’s Middle Class, London 2016, p. 3. Інший цікавий огляд і доробок зробили James Thurlow, Danielle Resnick and Dumebi Ubogu, ‘Matching Concepts with Measurement: Who Belongs to Africa’s Middle Class?’, Journal of International Development, vol. 27, no. 5, July 2015.
  29.  ‘Nestlé Cuts Africa Workforce as Middle-Class Growth Disappoints’, Financial Times, 17 June 2015; ‘Few and Far Between’, Economist, 24 October 2015.
  30. Arturo León, et al., ‘Clases medias en América Latina: Una visión de sus cambios en las últimas dos décadas’, in Rolando Franco, Martín Hopenhayn and Arturo León, eds, La clase media en América Latina, Mexico City and Buenos Aires 2010, pp. 95ff.
  31. OECD, Latin American Economic Outlook 2011: How Middle-Class Is Latin America?, 3 December 2010, p. 15.
  32.  OECD, Latin American Economic Outlook 2011, p. 62.
  33. Francisco H. G. Ferreira, et al., Economic Mobility and the Rise of the Latin American Middle Class, World Bank, 2013, pp. 136, 144ff.
  34.  Luis F. López-Calva and Eduardo Ortiz-Juarez, ‘A Vulnerability Approach to the Definition of the Middle Class’, World Bank Working Paper 5902, December 2011.
  35. Ferreira et al., Economic Mobility and the Rise of the Latin American Middle Class, pp. 32–6, 147.
  36.  Kharas, ‘Global Tipping Point’. З початку пандемії я не бачив нових історій про середній клас від нього.
  37. Anthony Atkinson and Andrea Brandolini, ‘On the Identification of the Middle Class’, in Janet Gornick and Markus Jäntti, eds, Income Inequality: Economic Disparities and the Middle Class in Affluent Countries, Stanford CA 2013, p. 95. В контексті цього скорочення середній клас визначають відносно національного медіанного доходу – в межах 75%–125% від нього та в інших, більш широких діапазонах: p. 85.
  38. Francis Fukuyama, ‘The Future of History: Can Liberal Democracy Survive the Decline of the Middle Class?’, Foreign Affairs, Jan–Feb 2012, p. 7.
  39. OECD, A Broken Social Elevator? How to Promote Social Mobility, 15 June 2018.
  40. OECD, Under Pressure: The Squeezed Middle Class, 1 May 2019, pp. 13, 50.
  41.  OECD, Under Pressure, pp. 32, 16, Table 2.2.
  42. Katherine Bradbury, ‘The Shrinking Middle Class’, New England Economic Review, Sept–Oct 1986.
  43. Bennett Harrison and Barry Bluestone, The Great U-Turn, New York 1988, p. 137. Зауважимо, що в сучасній американській термінології промислових працівників часто включають до «середнього класу». Для порівняння див. William Kreml, America’s Middle Class: From Subsidy to Abandonment, Durham NC 1997.
  44. Office of the Vice President, Middle Class Task Force, ‘Middle Class in America’, January 2010.
  45. Temin, Vanishing Middle Class. Юрист з Єльського університету Деніел Марковіц наголошує на накопиченні все більш дорогої якісної освіти багатою елітою (від дошкільного до університетського навчання), і звертає увагу на те, як такий вид меритократії «виштовхує більшість громадян на марґінеси власного суспільства та прирікає дітей середнього класу на слабкі школи та безперспективні роботи»: The Meritocracy Trap, London 2019, pp. xiii–xiv.
  46. 2002 року великий євроцентричний огляд «середніх класів Америки, Європи та Японії» зосередився не на кризі або занепаді, а на «стресі», якому піддавалися післявоєнні соціальні контракти внаслідок економічної глобалізації, а висновки Гаррісона та Блустоуна навіть не згадували. Хоча один із редакторів відзначав появу «розпачу середнього класу» наприкінці 1990-х років, лише Японія, на думку дослідників, перебувала в кризовому стані, про що писав гарвардський японолог Ендрю Ґордон в некролозі «Коротке щасливе життя японського середнього класу» після Другої світової війни. Див. Olivier Zunz, Leonard Schoppa and Nobuhiro Hiwatari, eds, Social Contracts under Stress, New York 2002.
  47. Відповідно: David Boyle, Broke: Who Killed the Middle Classes?, London 2013, pp. 315, 273; Daniel Goffart, Das Ende der Mittelschicht, Munich 2019, p. 36; Christophe Guilluy, No society: La fin de la classe moyenne occidentale, Paris 2018, pp. 77–9.
  48. Ferreira et al., Economic Mobility and the Rise of the Latin American Middle Class, p. 1.
  49. ‘Latin American Economic Outlook 2011’, p. 89.
  50. Abhijit Banerjee and Esther Duflo, ‘What is Middle Class about the Middle Classes around the World?’, Journal of Economic Perspectives, vol. 22, no. 2, 2008.
  51. Eurostat, ‘Europe 2020 Indicators—Poverty and Social Exclusion’, August 2019.
  52. OECD, Under Pressure, p. 19 and Figure 2.5.
  53. Американці з доходами до 125 відсотків національної межі бідності (нині 26 200 доларів США на рік для домогосподарства з чотирьох осіб) становлять близько 20 відсотків населення США.
  54. World Inequality Database, national tables.
  55. Facundo Alvaredo, et al., World Inequality Report 2018, World Inequality Lab, 2017, pp. 127ff.
  56.  Медіанні доходи на Півдні не включені до Бази даних світової нерівності (World Inequality Database).
  57. Alvaredo, et al., World Inequality Report 2018, Table 2.11.3.
  58. World Inequality Database.
  59. ЕКЛАК опублікувала звіт La hora de igualdad [Час рівності], Santiago 2010. Дивись також мою нещодавню спробу дослідити це питання, ‘Moments of Equality: Today’s Latin America in a Global Context’, in Barbara Fritz and Lena Lavinas, eds, A Moment of Equality for Latin America, Farnham 2015.
  60. Snigdha Poonam, Dreamers, Cambridge MA, 2018; see also OECD, Under Pressure, p. 13.
  61.  OECD, Under Pressure, pp. 55, 57. Незважаючи на ламентації Гійю та інших, французький середній клас підтримував свою економічну форму краще, ніж у багатьох інших багатих країнах, але перспективи для покоління людей, народжених після 1975 року, мають тенденцію до погіршення, як і в інших країнах ОЕСР: Louis Chauvel, Les classes moyennes à la dérive, Paris 2006.
  62. Trade and Development Report 2016, United Nations Conference on Trade and Development, 21 September 2016; Dani Rodrik, ‘Premature Deindustrialisation’, NBER Working Paper 20935, February 2015; ‘Employment in Industry’, ILOSTAT, 2019.
  63. Carolina Sánchez-Páramo, ‘COVID-19 Will Hit the Poor Hardest. Here’s What We Can Do About It’, World Bank Voices Blog, 23 April 2020; Alicia Bárcena, ‘El desafío social en tiempos de COVID-19’, CEPAL, 12 May 2020. ПРООН називає COVID-19 «системною кризою розвитку людства»: ‘COVID-19 and Human Development: Assessing the Crisis, Envisioning the Recovery’, UNDP, 20 May 2020, p. 5.
  64. Див. Robert Brenner, ‘Escalating Plunder’, NLR 123, May–June 2020. Див. також ‘Prospering in the Pandemic’, Financial Times, 18 June 2020. До 4 червня Джеффрі Безос збільшив свої статки на 34,5 мільярда доларів.

Оставить комментарий