НЕ ХОЧУ ПОМИРАТИ ЗА КРАЇНУ

  • 11 июня 2014
  • 1981
НЕ ХОЧУ ПОМИРАТИ ЗА КРАЇНУ

Ще тиждень тому проблема АТО і громадянської війни була десь далеко від мене. Я наполегливо закривав хвости на сесії, дописував дипломну і намагався не відставати по роботі. Срачі лівих з приводу «позицій по АТО» мене взагалі не цікавили. Черговий привід облити один одного брудом — так думав я тоді. Тож, збираючися в той же час на антивоєнну конференцію в Білорусію, я цікавився приставкою «антивоєнна» найменше. Головним було зробити свою доповідь про непросту, але потрібну роботу українських лівих в умовах правої гегемонії, зав’язати корисні контакти з іншими учасниками та взагалі побачити Білорусь, куди я їхав уперше.

Все змінилося несподівано. При перетині кордону з Білорусією українські прикордонники сказали мені вийти з автобуса на додаткову перевірку. Чому? Призов в армію. Як виявилося, на всіх інших нещасливців чоловічої статті до 25 років чекало те саме. «Приписне», — вимагала начальниця суворим голосом. Ну, і хто ж його бере з собою для перетину кордонів? Кожному довелося виправдовуватися тим, що було під руками — студентськими чи інвалідними посвідченнями (а були і явні інваліди, але кого це хвилювало — як кажуть, «без бумажки ти какашка»). Врешті, чи не найскрутніші обставини склалися для мене. До кінця терміну дії студентського — 3 тижні, а я перетинаю кордон. Схоже на спробу втекти від «рідної неньки» й ухилитися від патріотичного обов’язку. Тільки особливо чесний вираз обличчя і безперервні запевнення, що на наступному тижні в мене захист дипломної роботи, допомогли мені в ході тривалої суперечки таки переконати начальницю в зворотному. Мене пропустити в Білорусь. Але вже іншого мене.

Ні, я не вирішив раптово почати переховуватися в Білорусії від озвірілої київської «хунти» 1. І, звісно ж, не втратив від патрітотизму бажання «косити» від армії після закінчення вишу. Натомість мені стало гидко. Гидко і страшно, що я змушений буду переживати все це на українських кордонах і далі, поки триватимуть довбані бойові дії та призов, відстрочка від якого в мене от-от закінчиться. Гидко і страшно, що це відбувається і з тисячами моїх однолітків, котрі так само намагаються перетнути кордони «неньки». Гидко і страшно, що все це здійснюється тільки для того, аби зігнати стада погано нагодованої і екіпірованої молоді во ім’я патріотичних абстракцій та смертельних реалій.

Тому, коли у підсумку конференції мені запропонували підписатися під такою антивоєнною заявою, я зробив це охоче, без вагань. Звісно, її формулювання могли би бути більш вивіреними. Та я і не знаю точно, що роблять ці ополченці в ДНР і ЛНР, які займають центральне місце в заяві. Адже більшість новин звідти радше нагадують бойові підбірки (контр-)пропаганд, ніж адекватне висвітлення реальних подій. Але це не головне. Головне те, що я не хочу помирати за цю країну. За жодну країну взагалі. Тому я проти призову, мобілізації і бойових дій. І не бажав би жодній людині такої ж участі.

Звісно, позицій щодо потреби бойових дій, загалом, і по АТО, зокрема, є безліч, в тому числі серед лівих. Я не в праві і не в силах вирішувати щось за когось. Та ось що я би міг порекомендувати.

Тим, хто з обох таборів неодмінно-таки прагне силової розв’язки: не відсиджуватись за плечами насильно змобілізованих, а йти на фронт добровольцями, зі зброєю в руках, взаємно винищуючи собі подібних.

Тим же, хто проти бойових дій у тій чи іншій формі: не затинатись у правильності формулювання своїх одиничних антивоєнних позицій, а нарешті спільно витворювати дієвий антивоєнний рух. Бо тільки він має значення.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ЦЕНТРАЛЬНАЯ РАДА В ВИДЕ ФАРСА (Яков Яковенко)

ОСТАНОВИТЬ ВОЙНУ В УКРАИНЕ! (Владимир Ищенко)

Notes:

  1. Термін «хунта» вживається в іронічному значенні.

Рекомендуемые

Наши выпуски

Блоги

Facebook

Наши партнёры

Помочь