Небезпечні зв'язки: Україна та західні славісти

Писати в самий розпал кризи^[1] завжди небезпечно. Будь-які міркування, прогнози, пропозиції можуть виявитися геть хибними за лічені дні. Раніше я виступив основним автором заяви платформи LeftEast, що викликала значні суперечки в нашій редакції. Помилковими виявилися викладені в ній оптимістичні прогнози про те, що наслідки цієї другої помаранчевої революції — масового антиавторитарного руху, що успішно змінює одну політичну еліту на іншу, при цьому без жодних змін в олігополістичній природі суспільства та економіки України, — створять набагато кращі умови для лівих, ніж визвольна боротьба Євромайдану, яка розколола лівих та послабила їхні позиції.

Наступного тижня після виходу статті російські війська у формі без розпізнавальних знаків окупували ключові позиції на Кримському півострові, що призвело до активізації проявів проросійських сепаратистських настроїв у Східній та Південній Україні. Інформацію про вторгнення російських військ я дізнався 28 лютого зі статті на порталі Colta.ru під гучним заголовком «Тінь Третьої світової». До того, як я побачив підтвердження в багатьох інших джерелах, я був майже впевнений, що переді мною черговий випадок істеричної «демшизи». Зазначу, що я й досі вважаю, що війни, а тим більше Третьої світової війни, не хоче ніхто. Однак коли такі механізми запущено, вони набувають власної логіки, тому жодне занепокоєння чи протест надалі не можна ігнорувати як істерику.

Визнавши, що я як спостерігач можу помилятися, перейдімо тепер до суджень інших людей — це завжди цікавіше. Розпал певного динамічного історичного процесу — навряд чи вдалий час для того, щоб робити якісь висновки, але, з іншого боку, вдалий час у такому випадку може взагалі не настати, тож варто спробувати. У дискурсивних баталіях, викликаних Євромайданом, було висловлено різноманітні думки, зокрема й такі, які, вірогідно, непокоїтимуть і дратуватимуть своїх авторів і в майбутньому. Західні славісти виявили особливу активність на українському фронті, час від часу вступаючи в неявний союз із деякими не дуже привабливими учасниками конфлікту. Оскільки я маю деякий стосунок до цієї групи (західних славістів), ця стаття буде присвячена саме їм.

Мало хто реагував на кризу в Україні так систематично, як Тимоті Снайдер — відомий дослідник історії Центральної Європи, який часто згадує Україну у своїх роботах, зокрема в одній із нещодавніх та найвідоміших — «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним» (2010). Ця книга пропонує новий погляд на динаміку подій 1933—1945 років, які призвели до 14 мільйонів смертей на території нинішніх України, Білорусі, Польщі та держав Прибалтики. Якщо судити зі значної критики в коментарях на Facebook, серію статей про Євромайдан, яку він публікував у New York Review of Books, зустріли зовсім не так позитивно, як його згадану роботу. В цих статтях виражено суворе, моралістичне тлумачення подій. У статті «Фашизм, Росія й Україна» йдеться про те, що в Україні зараз зіткнулися дві сили: Європейський Союз та Євразійський Союз. Перша «ґрунтується на принципах рівності та демократії в державах-членах, законності та прав людини. Друга ж є ієрархічною організацією, яка за своєю природою навряд чи визнає демократичні держави з верховенством законів і прав людини. Будь-яка демократія в Євразійському Союзі стала би загрозою для режиму Путіна в Росії. Путін хоче бачити Україну у своєму Євразійському Союзі, тож Україна має бути авторитарною — а отже, Майдан слід придушити».

У нинішній період фактичної окупації Криму Росію набагато простіше вважати злодійкою в усій цій історії. Проте необов’язково бути греком, ірландцем чи ліворадикалом, щоб знайти щось дивне в захопленні доброзичливістю Європейського Союзу. Мислення в категоріях «цивілізацій», що стоїть за цим, викликане тим, що Снайдер плутає євразійство Олександра Дугіна з ідеологією Євразійського Митного союзу. Дугін — російський Сем’юел Гантинґтон, але з яскравішими стилем та індивідуальністю, — значно відоміший серед західних славістів, ніж у Росії, й не має відношення до розбудови Митного союзу, який випадково отримав таку саму назву, як і його маргінальний, проте ефектний рух. Крім того, приписувати Росії пропонування «альтернативної ідеї європейської цивілізації», як це робить Снайдер у своєму нещодавньому інтерв’ю Democracy Now, ідеї, яка відкидає «західний» секуляризм та повагу до прав сексуальних та інших меншин, означає плутати кон’юнктурний консервативний поворот третього терміну президентства Путіна з якоюсь великою ідеєю світового масштабу^[2].

Окрім твердження про геополітичну приналежність України до Заходу, основною проблемою в роботах Снайдера є його спроби мінімізувати роль ультраправих у подіях Євромайдану. Партія «Свобода» та Правий сектор, без сумніву, становили лише меншість у масштабнішому русі. Щоправда, в конфронтації з силовиками вони виявилися найдосвідченішою та найсміливішою бойовою силою Майдану (тим більше, що багато з них були футбольними фанатами)^[3]. Якби їхній вплив не був таким вагомим, їх би не нагородили важливими посадами в державному апараті та структурах безпеки^[4] (що викликає деякі незручності у відносинах із західними партнерами). Хоча інформації про конфлікти правих під час подій Майдану із представниками різних етнічних груп мало, неодноразово траплялися випадки побиття багатьох лівих і профспілкових активістів, пограбування офісів лівих організацій (таких як «Боротьба») та провокування спонтанного вуличного насильства в Києві та Західній Україні. Снайдер прагне представити ультраправих лише однією з багатьох складових української нації. Звичайно, доводить він, дії ультраправих мали місце, однак серед тих, завдяки кому почалася революція, були й такі люди як мусульманин, журналіст афганського походження Мустафа Найєм; активісти ЛГБТ-руху, які підтримували роботу гарячої лінії; феміністки, що влаштували польовий шпиталь; громади євреїв і кримських татар України (до речі, суперечливі цитати різних представників українського єврейства нерідко використовували як козир представники обох сторін протистояння).

Такий самий вибірковий підхід використали й низка відомих учених України у зверненні, в якому вони висловили протест проти перебільшеного наголосу в зарубіжних ЗМІ на ролі правих радикалів. Вони, хоч і з науковою коректністю, закликали

західних коментаторів виявити співчуття до молодої національної держави, яка, будучи вкрай неконсолідованою, перебуває під серйозною зовнішньою загрозою.  Невизначена ситуація, в якій усе ще перебуває українська нація, та величезні труднощі в повсякденному житті такого перехідного суспільства породжують цілу низку неадекватних та деструктивних думок, дій та дискурсів. Підтримка фундаменталізму, етноцентризму й радикального націоналізму в цьому разі свідчить радше про плутанину та тривогу, що сповнюють повсякденне життя людей, ніж про їхні глибокі переконання.

Такі заклики практично дають політичне прикриття ультраправим і є слабкою втіхою для жертв їхнього насильства. Хоча підписанти петиції й запевняють, нібито їм «відомі проблеми, небезпеки та можливі наслідки участі певних правоекстремістських угрупувань у протестах» і вони «критично ставляться до діяльності ультраправих на Євромайдані», вони ніде не розглядають можливості піти на розрив з ультраправими. Якщо вони справді ставилися до них настільки критично, то критика ця була такою м’якою, що помітити її було майже неможливо^[5].

Менше з тим, головне попередження цього звернення — про небезпеку метонімічного ототожнення всього руху з його правими учасниками та ризик підіграти офіційній російській пропаганді — є слушним. Хтось може критикувати Майдан у цілому — за наївну єврофілію, з якої цей рух розпочався, або за те, що цей рух привів би до влади дискредитованих політиків (прогноз, який нині збувся), чи ще за щось, — проте накидати на цей рух у цілому ярлик «фашистський», як це роблять автори низки «антимайданівських» текстів, не тільки хибно з огляду на факти, а й глибоко образливо для більшості тих, хто підтримав цей рух, ризикуючи власним життям, хто продемонстрував дива самоорганізації та мужності у своєму протистоянні з силовими структурами. Тож для правильного висвітлення ролі правих спочатку слід розмістити їх у ширшому контексті. Крім того, антифашизм, щоб заслуговувати на довіру, має бути послідовним, а не вибірковим. Якщо хтось засуджує правих, які брали участь у русі Євромайдану, він також має засуджувати ультраправих проросійських активістів у Східній та Південній Україні, — і навпаки. Останні так само часто були озброєні палицями та арматурою, вдавалися до насильства, виявляючи таку саму неповагу до інших спільнот, як і організація «Білий молот», яка підтримувала Майдан. Часом вони навіть використовували схожу символіку, подібну до нацистської свастики. Таку символіку мав і Губарєв — самозванець, який несподівано проголосив себе «народним» донецьким губернатором і, як виявилося, раніше входив до ультраправого руху «Російська національна єдність».

Такі факти спеціально ігнорує прокремлівська пропаганда, чия нещодавно винайдена концепція «боротьби з фашизмом» створює смертельну небезпеку для кожного, хто асоціює себе з антифашистською політикою. Не слід забувати: цю офіційну російську політику «антифашизму» здійснюють і пропагують ті самі ЗМІ та частина тих самих політиків, які після погрому в московському Бірюльово в жовтні минулого року проводили «хрестовий похід» проти іммігрантів та вимагали створення таборів для депортації та інших жорстких заходів проти «нелегалів» з Кавказу та Центральної Азії. Заснована на твердженнях про міфічну загрозу з боку озброєних «бандерівців», які нібито вирушають на Східну Україну,  ця нова «боротьба з фашизмом», що має на меті моральне виправдання  російської інтервенції в Україні, робить обов’язковою передумовою для будь-якої критики українського націоналізму дистанціювання від офіційної російської пропаганди. Іншим наслідком російського «антифашизму» є те, що будь-який коментатор подій в Україні, якщо тільки не прагне себе свідомо дискредитувати, в жодному разі не має посилатися на відео чи новини з Russia Today та інші джерела новин, пов’язані з політтехнологіями президентської адміністрації РФ. Останні розповсюдили настільки багато дезінформації, що для боротьби з нею та перевірки фактів довелося створювати цілі спеціальні сайти. У час, коли багато хто зі згаданих дослідників українських ультраправих знехтував своїми професійними обов’язками та критичною позицією задля повноцінної участі на певному (зазвичай прихильному до Майдану) боці, вкрай бракує гарних робіт соціологів та етнографів про участь ультраправих у подіях Майдану та антимайдану. Так само немає жодних надійних джерел про насильство, вчинене ультраправими під час цих подій^[6]. Я пропоную, щоб ми для початку відмовилися від надмірного вживання слів «фашист» або «нацист». По-перше, через те, що це, строго кажучи, радше явища періоду двадцятих-сорокових років, аніж якісь позаісторичні категорії. По-друге, надмірне вживання цих ярликів без зв’язку з конкретними діями позбавляє їх будь-якого змісту.

Окрім викриття діяльності ультраправих, є ще один напрям критики Євромайдану (як прикладу західного інтервенціонізму), який, хоч і є дуже актуальним, у низці випадків набуває небезпечної схожості з захистом зовнішньої політики Росії. Серед західних славістів цю небезпеку найкраще ілюструє Стивен Коен — учений, що є автором дуже важливих для мене досліджень утрачених альтернатив радянської історії. Коен, звісно, правий у своїй критиці висвітлення проблем Росії та Східної Європи американськими ЗМІ, а також їхньої зацикленості на постаті Путіна. ЗМІ полюбляють знаходити героїв та негідників. Але якщо всі проблеми втілює одна людина, то очевидним рішенням є її усунення. Проте заміна Путіна кимось іншим навряд чи розв’яже структурні проблеми периферійного капіталізму в Росії. Щоправда, перехід Коена від такої критики до активного захисту права Росії на власну сферу впливу, що, звичайно, включає й Україну, навряд чи може отримати підтримку серед більшості тих, хто сам народився в межах цієї сфери впливу та не вважає такий напрям зовнішньої політики Росії правильним для свого суспільства. Такий підхід є дзеркально протилежним до підходу Снайдера, який декларує органічну приналежність України до ЄС.  Занадто зосереджуючись на зовнішній політиці США та внутрішньополітичних дебатах, але надто побіжно висвітлюючи реальні події в Україні, роботи Коена ігнорують той факт, що імперіалізм та іноземне домінування не унікальні для США, НАТО, ЄС і можуть практикуватися й іншими силами, що ми й спостерігаємо нині в Криму. Крім того, його статті навряд чи розраховані на східноєвропейську аудиторію та, швидше за все, викличуть у неї відразу. Набагато переконливішим аргументом проти просування НАТО до Східної Європи (того, що найбільше турбує як Коена, так і, зізнаюсь, мене), який би сприйняли східні європейці, було би вказати на його в принципі недемократичний характер. Не ідеалізуючи референдуми, якими так легко маніпулювати шляхом відповідної постановки питання та пропаганди в ЗМІ, зазначу все ж, що якби питання про розширення впливу НАТО було винесено на голосування, воно б отримало негативну відповідь більшості населення, якому пропонують ці «послуги з захисту». Всі опитування серед населення Болгарії — країни, громадянином якої я є, — про ставлення до НАТО показали, що переважна більшість не схвалює членство Болгарії в НАТО. Це і є причина того, чому такий референдум ніколи не було проведено. Втім, звичайно, цілком можливо, що російська інтервенція в Україні значно підвищить підтримку ідеї членства в НАТО серед населення.

Основу нинішньої демократичної політики України мають становити спротив пануванню та втручанню світових потуг, хай то буде Захід чи Росія, та боротьба з ультраправими — як українськими, так і російськими націоналістами. Вочевидь, не всі загрози рівнозначні. Неможливо обійтися без ухвалення складних рішень та, зрештою, визначення пріоритетів. Здебільшого для перемоги потрібні широкі коаліції, а отже, компроміси. Стратегічні міркування щодо цього виходять за межі цієї статті. Тут я намагався висвітлити певний мінімум, необхідний для досягнення наукової порядності, зокрема — той факт, що ультраправі та імперіалістичні сили не можуть розглядатися в ролі можливих союзників і не заслуговують на толерантне ставлення.

Врешті, щоби цей текст не видавався закликом до веберівської об’єктивності та академічної нейтральності, скажу, що момент є критичним і треба визначатися з позицією (я також  підтримую певну сторону, хоча не дуже вірно буде назвати «стороною» внутрішньо розділених та неорганізованих лівих України, яким поки не вдалося сформувати полюс, незалежний від сьогоднішніх головних антагоністів). Безумовно,  помилок не уникнути, адже вчені займаються висвітленням реальності, а єдиний спосіб не припуститися помилок — ні про що не говорити й нічого не робити. Особливо зараз, після фактичної окупації Росією Криму, певний мінімум політичної гігієни та наукової чесності вкрай необхідний.