Саміра Аббасова
Прапори, гімни, розмальовані в національні кольори обличчя фанів, шарфи з гербами та іншою символікою — в усіх своїх атрибутах футбол є чистим «конденсатом політики», як писав французький історик Лоран Дюбуа, а гравці та команди перетворюються на «живі стяги». Великий спорт разом з музикою, літературою та іншими культурними явищами не можна відокремити від політичного.
Футбол «політизується», коли мільйони фанів по всьому світу ідентифікують себе з командами та створюють зв’язки між футбольним клубом і чимось набагато більшим — містом, країною, ідеологією. Тоді гра починає загострювати дебати й показувати актуальні конфлікти. Так було в Україні, коли ультрас активно включилися у вирішення справи Павліченків, підтримали Євромайдан, а потім активно брали участь у сутичках з проросійськими активістами, дедалі більше скочуючись в ультраправий дискурс.
Футбол стає політичним не тільки на рівні свідомості й поведінки фанів. Це проявляється в державній політиці. Наприклад, у березні 2018 року керівництво Великої Британії та Ісландії заявили про бойкот Чемпіонату світу з футболу, що пройде в Росії. Їхні офіційні делегації не з’являться на турнір. Британське видання The Sun опублікувало новину про можливе приєднання до бойкоту Польщі, Данії, Швеції, Австралії та Японії. Десь у повітрі застигла ідея повної відмови від участі в турнірі.
Ситуація виглядає особливо саркастично, якщо згадати саму історію виникнення Чемпіонату світу. Ініціатор та ідейний натхненник турніру Жюль Ріме уявляв це змагання як колаборацію націй. Він, як ветеран Першої світової війни, думав, що чемпіонат буде можливістю чесного суперництва на футбольному полі, а не на полі бою.
Футбол і політика: хто та як використовував гру в політичних цілях
Насправді, мрійник Ріме зіштовхнувся із суворою реальністю із самого початку. Вперше турнір організовувався 1930 року в Уругваї. Більшість сильних європейських команд просто відмовилися їхати за тридев’ять земель в маленьку латиноамериканську країну. Після довгих умовлянь Ріме вдалося переконати взяти участь у чемпіонаті кілька європейських збірних (Франції, Югославії, Бельгії та Румунії), приїхали також вісім команд з американського континенту.
Постер до першого чемпіонату світу з футболу (1930)
Через чотири роки чемпіонат організовували італійці. Для Муссоліні в 1934 році то був шанс показати всьому світові здобутки фашистського режиму, тому Італія готувалася до турніру з імперським розмахом. Однак Уругвай відмовився приїхати на турнір, пам’ятаючи про відмову Італії 1930 року відвідати Латинську Америку. А разом з ним на знак солідарності відмовилася більшість інших країн цього регіону. У результаті в Італію приїхали тільки бразильці та аргентинці, але й вони вибули у першому раунді змагання.
"Чемпіонат світу часто використовували як один з інструментів культурної ізоляції країн."
Цікавий випадок конфлікту на чемпіонаті стався 1957 року. Тоді вперше була введена практика континентальних зон для зручності вибіркових змагань: УЄФА в Європі, КОНМЕБОЛ в Південній Америці, КАФ і АФК для Африки та Азії. Ізраїль віднесли до АФК виключно за географічною ознакою. Чиновники ФІФА наївно подумали, що політичний конфлікт обійде футбол стороною, і не врахували, що паралельно розгорнулася Суецька криза, коли ізраїльська армія зайняла значну частину єгипетської території. Багато мусульманських країн досі відмовлялися визнавати Ізраїль за державу. Як наслідок, матчі з ізраїльською командою по черзі бойкотували всі суперники на відбірковому етапі: Туреччина, Індонезія, Єгипет і Судан. Після такого масового бойкоту ФІФА перевели Ізраїль у європейську відбіркову зону, де збірна грає по сьогодні.
Чемпіонат світу часто використовували як один з інструментів культурної ізоляції країн. Наприклад, 1962 року на прохання Африканського футбольного союзу від участі в турнірах під егідою ФІФА була відсторонена Південна Африка. Федерація футболу таким чином підтримала Африканський національний конгрес, який закликав до всебічного бойкоту расистського режиму апартеїду, надто після розстрілу там семи десятків людей у Шарпевіллі (1960) та репресування антиапартеїдних активістів (серед них і Нельсона Мандели у 1962).
Отже, через призму «футбольної» політики можна було добре прослідкувати тенденції міжнародних відносин. Після того, як в 1960 році на карті світу з’явилося 17 нових африканських держав, ФІФА вирішила, що новостворені збірні є заслабкими, щоб змагатися на рівні європейських команд, тому не збільшила континентальні квоти на ЧС. До того ж, згідно з правилами, переможець африканської кваліфікації повинен був грати за вихід на чемпіонат світу з переможцем відбору Азії чи Океанії. Це обурило африканські команди, які в знак протесту відмовилися брати участь в турнірі.
А 1973 року відмовилася грати збірна СРСР. Стиковий матч мав відбутися зі збірною Чилі на Національному стадіоні. На ньому роком раніше після державного перевороту військові на чолі з Аугусто Піночетом утримували до 40 тисяч бранців з-поміж політичних опонентів, катували й розстрілювали прихильників лівого руху. СРСР звертався до ФІФА з проханням перенести місце проведення матчу, однак йому відмовили. Тому радянська збірна не приїхала, а чилійські гравці символічно забили м’яча в порожні ворота, отримавши технічну перемогу 1:0.
З усіх цих випадків може скластися враження про вкрай негативні впливи політичного на футбол і чемпіонат, який актуалізує і загострює конфлікти. Втім, футбол часом об’єднує непоєднувані суспільні групи, бо забитий гол викликає у фанів неймовірне щастя, ейфорію та бажання ділитися з тим з усім світом.
Як футбол об’єднав Францію
Історія французької збірної є багато в чому показовою для розуміння, що відбувалося в європейських командах у другій чверті минулого століття. Як і більшість з них, вона почала значною мірою інтернаціоналізуватися. Причиною були глобалізаційні процеси, а також те, що діти бідних емігрантів із колоній старих європейських держав почали підростати по-новому, усвідомлюючи своє етнічне походження, національну приналежність та громадянство.
"Спритні, невибагливі алжирці часто проходили відбір у юнацькі місцеві команди, а звідти з часом — у великий спорт."
Інтернаціоналізація французької збірної розпочалася у 1930-х роках минулого століття, як описував історик Лоран Дюбуа. З кожним наступним десятиліттям цей процес тільки активізувався. Річ у тому, що на території Франції на той момент проживала значна кількість емігрантів з колоній. Алжирці та вихідці з Гваделупи шукали в Європі кращого життя, селилися в приміських районах біля великих мегаполісів (особливо навколо Парижу). Пізніше такі райончики корінні французи почали називати banlieue (від французької banlieue — передмістя) (Dubois 2010). Бідність, злочинність та часто антисанітарія процвітали в таких районах. Діти, що підростали в цьому оточенні, часто не мали жодних шансів на успішне майбутнє: вони не могли отримати гарну освіту, а їхній соціальний прошарок не передбачав наявності капіталу для відкриття власної справи. Однак вони грали у футбол, вболівали за улюблені команди та захоплювалися цим спортом. Спритні, невибагливі алжирці часто проходили відбір у юнацькі місцеві команди, а звідти з часом — у великий спорт.
Один із перших гравців алжирського походження, кому вдалося досягти прикметних успіхів у французькому футболі, був Рашид Меклуфі. Він почав грати за французьку збірну у 1956 році, гарантував її кваліфікацію на Кубок світу у 1958 році, ставши одним із найкращих півзахисників в історії команди.
Рашид Меклуфі
Однак ситуація ускладнилася через війну в Алжирі. У тому ж 1958 році Меклуфі разом із групою інших відомих гравців таємно покинув територію Франції. Вже перебуваючи в Тунісі, ця група офіційно заявила, що покинула команду на знак свого протесту проти військових дій, які Франція розгорнула в Алжирі. Вони створили свою команду, F. L. N. (від Front de libération nationale — Фронту національного визволення, назви лівої алжирської організації, що очолювала боротьбу за незалежність Алжиру). Подорожуючи Східною Європою та Азією, команда зіграла багато матчів. Вона виступала під революційним прапопором та поширювала інформацію про конфлікт (Dubois 2010).
Реакція французів на такий вчинок була вкрай агресивна. Місцева преса одразу охрестила гравців «дезертирами», а фани в разі їхнього повернення на територію Франції готові були до насильства.
У 1962 році Алжирська війна закінчилася створенням незалежного Алжиру. Деякі успішні гравці почали грати за європейські клуби, але Меклуфі вирішив повернутися до Франції в рідний клуб «Сент-Етьєн». Перед першим матчем, на якому він мав грати, тренер команди побоявся повідомити пресі про повернення гравця, тому фанів ця новина застала зненацька. Коли Рашид вийшов на стадіон, трибуни докірливо мовчали. Тому гравцю нічого не лишилося, як забити вирішальний гол і цим перехилити терези прихильності на свою користь, забивши обидва голи в переможному фіналі Кубка Франції. Так Рашид Меклуфі допоміг клубу вперше в історії виграти «золотий дубль».
Іншим знаковим гравцем для французької збірної став Маріус Трезор. Виходець із бідної Гваделупи, він став першим чорношкірим капітаном команди в історії збірної. Трезор мав прізвисько «чорна перлина», бо був унікальним та незамінним для команди. Пеле називав його одним зі 125 найкращих футболістів світу. Але найважливіше те, що Маріус був не просто хорошим гравцем, а прикладом, героєм для маленьких хлопчиків, вихідців з емігрантських родин. Анрі Тьєррі, один із найбільш знакових нападників свого часу, із захопленням згадував, як його батько називав Трезора «монументальним» і ставив за приклад синові.
Маріус Трезор. 28 серпня 1971 р.
Однак найбільшу роль у «футбольному» об’єднанні Франції зіграли Зінедін Зідан та Ліліан Тюрам, адже саме ці гравці принесли французькій збірній історичні перемоги на Кубку світу у 2006 році.
Обидва футболісти народилися 1972 року й виростали в бідних емігрантських передмістях на дні соціальної ієрархії. Починаючи з їхньої появи на полі у 1994 році і аж до 2006 року французька спільнота перебувала в постійних расових суперечках. Щоб це зрозуміти, достатньо уявити собі, як втомлений після роботи француз приходить додому та вмикає телевізор, щоб повболівати за улюблену команду, і бачить, що половину національної збірної складають кольорові гравці. Чи є вони французами? Чи можуть вони представляти національну збірну?
Вперше Кубок світу Франція виграла у 1998 році, коли Зінедін забив два голи у вирішальній грі з бразильською командою. На кілька днів Париж перетворився на масове свято єднання. Обличчям футболіста прикрасили Тріумфальну арку Наполеона, а на вулицях фани вигукували «Зідана в президенти!» Політики проголошували нову еру співпраці між білими і чорними, місцевими та іммігрантами (Dubois 2010).
"Алжирці вболівали за Зідана, вихідці з Гваделупи — за Тюрама, Гвіана мала свого героя — гравця Флорана Малуду, але всі вони разом вболівали за французьку збірну."
Історія повторилася після чемпіонату 2006 року. Ні, Франція не виграла тоді Кубок світу. Але їхня команда разюче відрізнялася своєю різноманітністю на тлі всіх інших — 17 з 23 гравців були вихідцями з Західної, Центральної та Північної Африки, з Карибів, далекосхідних районів Тихого океану, Вірменії та країни Басків.
9 червня, у день фінального матчу між французькою та італійською збірними, увесь Париж перебував у нервовому, але урочистому очікуванні. Лоран Дюбуа, який був очевидцем подій, згадував, як машини проїжджали з прапорами й плакатами «Merci Zizou» («Дякуємо, Зізу», прізвисько Зідана). «Переді мною, біля Сени, зупинився Citroën, і я побачив молодого чоловіка, який сидить на задньому сидінні, тримаючи саморобний флагшток з двома маленькими прапорами поруч: червоно-біло-блакитний французький триколор і поруч з ним алжирський прапор із зелено-білим півмісяцем і зіркою». Алжирці вболівали за Зідана, вихідці з Гваделупи — за Тюрама, Гвіана мала свого героя — гравця Флорана Малуду, але всі вони разом вболівали за французьку збірну.
Час гри було вичерпано, але на табло висвічувався рахунок 1:1. Фани завмерли в очікуванні пенальті. Очевидно, що збірна покладала надії на свого найліпшого гравця — Зідана, який вже забив один гол в матчі. Італієць Марко Матерацці кинув йому огидний жарт, назвавши сестру футболіста «повією». Зідан обурено штовхнув його головою у груди і повалив на землю. Арбітр показав футболісту червону картку, і Зінедін покинув поле. Франція програла з рахунком 5:3.
«В метро один підліток обіймав іншого, поки той плакав у нього на плечі. Я йшов вулицею, й кілька людей спробували заговорити зі мною, втішаючи: буде ще один чемпіонат і збірна ще обов’язково переможе», — писав Дюбуа. Уся Франція обговорювала вчинок Зінедіна, який коштував команді перемоги, і… виправдовувала його. Особисто президент Ширак після матчу зателефонував футболісту та висловив підтримку.
Річ у тім, що незадовго до чемпіонату в кількох емігрантських передмістях відбувалися протести молоді. Учасники акцій, більшість із яких були дітьми й онуками переселенців з колоній, були обурені жорстокістю поліції та вимагали поваги та забезпечення своїх прав як громадян. Вчинок Зідана пояснили відповіддю на «расистський» жарт Матерацці, який встановив справедливість. Дюбуа пояснює це тим, що «коли футболіст стає відомим, стає символом, у його біографії починають шукати змісти, його вчинки трактуються через ідеї».
"Те, що відбувається на полі гри, впливає на світогляд мільйонів глядачів."
Перемоги і поразки гравців інтернаціональної французької збірної допомогли створити концепт, який сучасні історики назвали «La France Metissee». Термін «métissée» означає «змішаний“ і традиційно використовувався у Франції, щоб описати людину, чиє походження має різні корені: європейські та африканські, американські або азійські. Цей концепт «різноманітної країни» виник як ідейний спосіб подолати розрізненість суспільства й отримав масову підтримку завдяки визнанню французами футболістів колоніального походження. «Біла Франція», як писав один з французьких журналістів, була зворушена, коли зрозуміла, що їхній кумир Тюрам, а також інша молодь іммігрантського походження нині захищає «честь французького прапора».
Зміни прийшли не тільки у світогляд. Після чемпіонату 2006 року Франція, наприклад, переглянула процедуру надання громадянства дітям іммігрантів, спростивши її. Дюбуа в цьому контексті згадує вислів одного волонтера, що працював у бідному banlieue: «Один Кубок світу виявився ефективнішим, ніж десять років антирасистської агітації».
Мораль цієї байки така. Поки всі навколо (ФІФА, політики, гравці команд) намагаються довести, що «футбол поза політикою», історія дає інакший урок. Часом цей взаємовплив буває негативним та навіть спричиняє катастрофічні наслідки у вигляді людських жертв, як сталося під час сутичок в Одесі та пожежі в Будинку профспілок 2 травня 2014 року. А іноді вболівання за одну команду зближує колишніх затятих ворогів, як це було між французами та алжирцями. У будь-якому разі цей тісний зв’язок між спортом та політикою варто визнавати, бо те, що відбувається на полі гри, впливає на світогляд мільйонів глядачів.
Посилання:
Dubois, L., 2010. Soccer Empire: The World Cup and the Future of France. University of California Press.