Статьи

ОГЛЯД МАРКСИСТСЬКИХ НАУКОВИХ ПУБЛІКАЦІЙ (зима 2012 / 2013)

997

Цей текст починає серію щоквартальних оглядів, покликаних ознайомити читачів «Спільного» з деякими актуальними марксистськими дослідженнями з соціальних наук, опублікованими в зарубіжних періодичних виданнях.

На жаль, чимало важливих статей виходять у журналах, що належать комерційним науковим видавництвам-монополістам. Видавництва встановлюють такі ціни на статті, що позбавлені доступу до передплачених науковими інституціями журнальних баз фактично не можуть їх прочитати. Втім, ви можете отримати повні тексти згадуваних в огляді статей, якщо напишете про це на редакційну скриньку «Спільного».

І. Соціальна і політична теорія

1. Йоран Терборн. Клас у 21 столітті (Therborn, G., 2012. Class in the 21 Century in New Left Review, №78, p. 5-29)

Йоран Терборн, один із найвідоміших нині живих соціологів-марксистів, пропонує панорамний огляд політичних здобутків робітничого класу у 20 столітті та класової політики початку 21 століття. Стаття написана «з висоти пташиного польоту», відтак їй притаманні очевидні переваги та недоліки такого жанру.

Попри безперечні політичні поразки, 20 століття, з точки зору Терборна, було століттям робітничого класу і його революційної та реформістської політики, спадок якої відчутний навіть зараз. Соціал-демократія зіграла значну роль у поширенні демократичних прав, не залежних від статі та майнового стану, а «держава загального доброту» (хай і ослаблена) залишається головним здобутком реформізму 20 століття. Не менш значний спадок залишили очолювані комуністами революції. Зокрема, йдеться про багато прогресивних реформ у результаті поступок з боку правлячих класів, наляканих «комуністичною загрозою», та про роль СРСР у поразці колоніалізму та ослабленні расизму.

Загалом, про 20 століття доречно говорити як про період відносного вирівнювання всередині націй внаслідок боротьби робітничого класу. Проте одночасно з цим процесом відбувалось історично безпрецедентне зростання глобальної нерівності: саме належність до певної держави була головним чинником, що визначав місце людини в контексті світової ієрархії доходів. Однак, на думку Терборна, на початку 21 століття відбувається важливий історичний поворот: глобальна нерівність зменшується внаслідок стрімкого економічного зростання у «третьому світі» та сповільнення зростання в найбільш розвинених капіталістичних країнах, при цьому соціальна нерівність усередині країн зростає. Це свідчить про те, що клас знову перетворюється на головний чинник соціальної нерівності. Нарешті, важливою тенденцією є перенесення головної арени політично значущого класового конфлікту на територію країн, що розвиваються.

Заключна частина статті — це стислий огляд політичної ролі середнього класу та народних мас на прикладі багатьох країн. Цей огляд неможливо розкрити детально через велику кількість подробиць, що їх повідомляє Терборн. Загалом, він виділяє два головні напрямки класової політики: один пов’язаний із середнім класом, а другий — з робітничим. При цьому середній клас стоїть перед альтернативами боротьби за демократію та конформістського розширення споживання, а політика робітничого класу існує як у формі традиційних профспілок та лівих і робітничих партій, так і нових популістських, «плебейських» конфігурацій, зразком яких є сучасна Латинська Америка.

Ми спостерігаємо народження нової ери, нових співвідношень між класом та нацією, ідеологією, ідентичністю та мобілізацією, і нова ліва політика набуває форми. Кінець «холодної війни» не приніс миру, а лише новий цикл воєн. За тріумфом західного капіталізму настали не загальне процвітання, а зростання нерівності та повторювані економічні кризи: у Східній Азії, Росії, Аргентині, а тепер і поточна євро-американська турбулентність. Класичні проблеми, якими переймалися ліві — капіталістична експлуатація та імперіалізм, гноблення гендерних та етнічних ієрархій — відтворилися на початку нового століття. Боротьба триватиме, у цьому ми можемо бути певні. Але чий відбиток вона буде на собі нести: нового середнього класу чи плебейських мас?

2. Дженні Честерс. Нерівність достатку та стратификація у світовій капіталістичній економіці (Chesters, J., 2013. Wealth inequality and stratification in the world capitalist economy in Perspectives on Global Development and Technology, Vol. 12, №1-2, p. 246-265)

Дженні Честерс ставить перед собою амбітне завдання: створити комплексну картину соціальної стратифікації у світовій економіці, що поєднувала б у собі світ-системний та класовий аналіз. Сама авторка вважає свою роботу синтезом концепцій Іммануїла Валлерстайна та Еріка Оліна Райта, хоча слід зазначити, що її типології світ-системних зон та класів дещо відрізняються від тих, які застосовують живі класики.

Так, на додачу до ядра, периферії та напівпериферії світ-системи вона також виділяє зону напів’ядра:

Країни напів’ядра, такі як Австралія, Канада, Іспанія, Швеція та Норвегія, зазвичай мають усталені політичні та економічні системи та здатні користатися з економічної влади над слабшими напівпериферійними та периферійними країнами. Проте, подібно до країн напівпериферії, країни напів’ядра зазвичай залежні від ядра в плані капітальних інвестицій, технологій та військової підтримки. Країни напів’ядра мають вищий рівень економічного розвитку в порівнянні з країнами напівпериферії, а тамтешні робітники переважно зайняті в капітало-інтенсивній промисловості та секторі послуг. Країни напів’ядра, що сильно залежать від прибутків від експорту природних ресурсів, вразливі до коливань світових товарних ринків, так само як напівпериферійні та периферійні країни.

Дещо відрізняється від Райтової схеми з шести класів підхід Честерс до класового розподілу. Вона виділяє п’ять поділених на фракції класів, що нерівномірно розподілені між різними зонами світової економіки та мають різні можливості мобільності між зонами. На думку Честерс, існують такі класи: капіталісти (серед яких можна виділити представників транснаціонального та національного капіталу), службовий клас (фракції менеджерів та професіоналів), дрібна буржуазія (утворена дрібними роботодавцями та самозайнятими), робітничий клас (який становлять працівники фізичної та розумової праці) та андерклас (залежні від соціального забезпечення або зайняті натуральним господарством). Загалом, ці класи присутні в усіх зонах світової капіталістичної економіки, але транснаціональної фракції капіталістичного класу немає на периферії, а залежний від соціального забезпечення андерклас є тільки в ядрі та напів’ядрі, тоді як зайнятий натуральним господарством — на периферії та напівпериферії. Крім того, для периферії та напівпериферії характерна значно більша питома вага дрібної буржуазії.

Друга половина статті повністю присвячена транснаціональному капіталістичному класу, який Честерс умовно позначає як «мільярдерів». На основі аналізу даних журналу «Форбз» з 1987 до 2011 року вона показує, що за цей період кількість мільярдерів у світі зросла зі 162 до 1210. У 2011 році 555 мільярдерів представляли країни ядра, 178 – напів’ядра, 475 – напівпериферії. За останні роки надзвичайно суттєвим є внесок у цей процес мільярдерів з напівпериферійних Індії, Росії та Китаю. Мільярдери напівпериферії у 2011 році сконцентрували у своїх руках 37% загального багатства, що належить транснаціональному капіталістичному класу, тоді як частка мільярдерів з країн ядра поступово скоротилася до 48%. Постає закономірне питання: чи означає цей процес, що у світі відбувається глобальний перерозподіл багатства та поступове утворення нової ієрархії? Однозначної відповіді на це питання авторка не дає.

3. Джеррі Гарріс та Карл Девідсон. Глобалізація та криза демократії (Harris, J., and Davidson, С., 2013. Globalization and the crisis of democracy in Perspectives on Global Development and Technology, Vol. 12, №1-2, p. 181-193)

Джеррі Гарріс — один із провідних представників теорії глобального капіталізму. Згідно з цією теорією, глобалізація є не іманентною тенденцією капіталізму чи аспектом його циклічного розвитку, а якісно новою стадією в розвитку капіталізму, яку характеризує не тільки високий ступінь інтеграції виробництва, а й глобальний характер процесів класоутворення. Разом зі своїм співатором Карлом Девідсоном у цій статті він досліджує трансформацію демократії за умов цієї стадії капіталізму.

Як стверджують Гарріс і Девідсон, політичні та соціальні права громадян історично були результатом певної «суспільної угоди» між капіталом та працею у низці розвинених капіталістичних країн. Вони базувалася в тому числі й на імперіалістичній надексплуатації та переважно національному характері режимів накопичення. Економічні зміни останніх десятиліть призвели, з одного боку, до глобалізації промислового виробництва та «перегонах донизу» в пошуках дешевої робочої сили, а з іншого — до утворення транснаціонального капіталістичного класу, значно менше зацікавленого в поступках робітничим класам у провідних країнах і спроможного диктувати свою волю національним урядам, реальні повноваження яких суттєво скорочуються. Крім того, глобальна

криза може розгорнутись у напрямку більшого авторитарного контролю… Із наростанням проблем система втрачає гнучкість, і, як наслідок, суспільні протести розповсюджуються та стають інтенсивнішими… За таких умов транснаціональний капіталістичний клас може вдатися до більш авторитарного управління, щоб забезпечити стабільність та зламати середній клас суворою економією. Звільняючись від демократичних обмежень та суспільної угоди, блок гегемонії звужується до точки, коли примус стає головним засобом контролю.

Виникає питання, чи ймовірне формування фашистського гегемонного блоку? Гарріс та Девілсон полемізують із іншим провідним представником теорії глобального капіталізму, Вільямом Робінсоном, який вважає фашистський сценарій цілком імовірним. На їхню думку, попри те, що рухи на кшталт «Чайної партії» справді мають схильність до фашизму, за сучасних умов авторитарний капіталізм буде суттєво відрізнятися від фашизму. Крім того, праворадикальні чи фашистські політичні сили критично налаштовані до економічної глобалізації та транснаціонального капіталу, хоча й критикують його з реакційних позицій. «Плутати корпоративний авторитаризм, до якого схиляються глобалісти, з фашизмом означає переоцінювати вплив фашизму та недооцінювати реакційність неолібералізму». Малоймовірно, що новий авторитаризм набуде форми відкритих терористичних диктатур. Більш імовірним є поєднання багатопартійних систем та елементів свободи слова з точковими репресіями та ізоляціяєю політичних активістів. Визначити характер авторитаризму, що перебуває у становленні, важливо ще й тому, що «існує історія ізоляції лівих та актів їхнього відчаю через переоцінку фашистської загрози». Такими прикладами Гарріс та Девідсон вважають долю Комуністичної партії США у період макартизму, «Чорних пантер» та «Везерменів», що фактично переходили у підпілля та втрачали контакт з масами.

З іншого боку, автори вважають можливою й консолідацію прогресивного гегемонного блоку в США, значною мірою породженого політикою Обами — адже, продовжуючи неоліберальний курс, він створив умови для виходу прогресивних рухів з-під контролю Демократичної партії.

4. Г’юґо Редіс. Марксизм у Східній Європі: від соціалістичного дисидентства до капіталістичної реставрації (Radice, H., 2012. Marxism in Eastern Europe: From socialist dissidence to capitalist restoration in Socialist History, № 42, p. 43-59)

Стаття Г’юґо Редіса присвячена аналізу концепцій марксистських дисидентів у Східній Європі, серед яких він називає Мілована Джиласа, Яцека Куроня та Кароля Модзелевського, Рудольфа Баро, Дьордя Конрада та Івана Селеньї, Марка Раковського (колективний псевдонім Яноша Кіша та Дьордя Бенце) та Феліпе Гарсію Касальса (псевдонім Павла Чампеану). Слід зазначити, що стаття є не оглядом їхніх робіт (такий огляд можна знайти у книзі Марселя ван дер Ліндена «Західний марксизм та Радянський Союз»), а критикою теоретичних обмежень та політичних невдач опозиції соціалістично налаштованих інтелектуалів до суспільств радянського типу.

Як зазначено у статті, спільною рисою всіх концепцій названих авторів було прагнення розглядати суспільства радянського типу як своєрідні, унікальні (sui generis) класові суспільства, тобто такі, що не належали ані до капіталізму, ані до соціалізму, ані перебували у процесі успішного переходу від капіталізму до соціалізму. Ще однією важливою рисою цих теоретичних підходів була увага до пояснення динаміки розвитку цих суспільств з позицій реальних соціальних процесів, а не доктринальної історії марксизму та / або його викривлень. Іншими словами, ці автори намагалися запропонувати історичну соціологію суспільств радянського типу.

Серед конкретних аспектів, які досліджували ці автори, Редіс відзначає суттєву нерівність у розподілі доходів та багатства (хоча й значно меншу, ніж у капіталістичних суспільствах) та контроль над процесами прийняття рішень з боку комуністичних партій. Суперечності цього контролю, що відбувався у контексті «вертикальних переговорів» між «центром» та міністерствами і підприємствами, зумовлювали специфічну роль, яку, на думку соціалістичних дисидентів, мала відігравати інтелігенція:

З точки зору повсякденної діяльності, визначальною рисою цього вищого класу (або прошарку) є те, що він здійснює всеохопний аналіз та синтез виробничої діяльності суспільства. Для цього політичне керівництво має спиратися на необхідні навички та знання, тобто на інтелігенцію. У той час як інтелігенція значно диференційована між різними технічними, адміністративними, культурними сферами, наявність важливих навичок ставить її у краще становище, ніж інші прошарки суспільства, щоб функціювати як клас у традиційному марксистському сенсі, тобто усвідомлювати свої матеріальні інтереси та бути спроможним їх просувати… Має з’явитися виклик наявному порядку, утворитися альянс між зростаючими прошарками кваліфікованих робітників та інженерів з одного боку, та незадоволеними елементами інтелігенції — з іншого.

Утім, як зазначає Редіс, «до того моменту, коли радянська система вибухнула у 1989 році, цей специфічний східноєвропейський дисидентський марксизм розчинився на нерозвинену амальгаму з соціал-демократії, екологізму та лібералізму, і був абсолютно неспроможний народити соціалістичний «третій шлях», що міг би запропонувати щось окрім реставрації капіталізму». Це було зумовлено теоретичними недоліками критичних досліджень східноєвропейських суспільств (схильністю до «ринкового соціалізму», песимістичним ставленням до політичної ролі робітничого класу, неадекватними оцінками процесів неоліберальної реструктуризації капіталізму на Заході та «методологічним націоналізмом», що заважав усвідомити зв’язок подій у Східній Європі з цими процесами) та викликаними ними політичними помилками (орієнтацією на соціал-демократію післявоєнного зразка, до якої ліві дисиденти прийшли під час політичної лібералізації). За умов, коли під впливом світових процесів реставрація капіталізму мала відбуватися за неоліберальним сценарієм, соціал-демократична альтернатива була приречена.

ІІ. Політична економія

5. Лі Міньці. 21 століття: чи є альтернатива (соціалізму)? (Li, M., 2013. 21 century: Is there an alternative (to socialism)? in Science & Society: A Journal of Marxist Thought and Analysis, Vol. 77, № 1, p. 10-43)

Робота китайсько-американського марксистського та світ-системного теоретика Лі Міньці — це спроба комплексної відповіді на теоретичні та економіко-історичні аргументи проти соціалізму та оцінка його подальших перспектив.

Поняття соціалізму, яке вживає протягом статті Лі, є дещо умовним, адже він сам зазначає, що

існували суттєві відмінності між соціалістичними економічними моделями 20 століття та соціалістичною системою, концептуалізованою в класичному марксизмі. Зокрема жодна з соціалістичних держав не змогла виробити формальні інститути, через які робітники могли би здійснювати контролювати економічні ресурси та рішення. Однак деякі з найважливіших інститутів соціалізму 20 століття, такі як державна та колективна власність на засоби виробництва та централізоване економічне планування, були сумісні з базовими принципами соціалізму. Їхнє функціонування надало важливі уроки про життєздатність та бажаність соціалізму.

Я вживатиму це поняття без лапок, як вживає його сам автор.

Лі починає статтю з критики типових аргументів неокласичної економіки щодо неефективності соціалістичного планування, тобто проблеми інформації (яку повинні мати планувальники) та проблеми заохочення (тобто мотивації до праці). Він заперечує, що проблема інформації мала суттєве місце в реальному економічному плануванні, але погоджується з існуванням проблеми заохочення. Лі показує, що проблема інформації також притаманна й капіталістичній економіці, що використовує ціни як начебто краще джерело інформації за таблиці витрат та випуску, за допомогою яких здійснюється економічне планування, про що свідчить наявність економічних криз як результат анархії виробництва. Щодо проблеми заохочення, то краща мотивація агентів за умов капіталізму призводить до того, що він швидше рухається до хибної мети, що сьогодні означає загрозу економічного та екологічного колапсу людської цивілізації.

З іншого боку, з точки зору економічної історії, досвід соціалізму 20 століття не можна вважати невдалим: здійснене Лі детальне порівняння динаміки економічного зростання та очікуваної тривалості життя у соціалістичних країнах та капіталістичних країнах, що займали аналогічне становище у світ-системі, свідчить про те, що немає підстав говорити про переваги капіталізму за цими параметрами. «У контексті периферії та напівпериферії (країн з низькими та середніми доходами) соціалізм краще відповідав базовим потребам населення, ніж капіталізм».

Завдяки процесам останніх десятиліть вибір між капіталізмом та соціалізмом стає ще актуальнішим через два головних виклики, що стоять перед капіталізмом. Входження держав-гигантів — Китаю та Індії — до числа напівпериферійних країн здатне радикальним чином змінити базову логіку капіталістичної світ-системи, оскільки воно має призвести до значного зменшення можливостей капіталу в центрі світ-системи привласнювати додаткову вартість, створену в інших зонах світової економіки. З іншого боку, катастрофічні кліматичні зміни загрожують самому існуванню сучасної цивілізації (Лі наводить детальні дані з цього приводу) та вимагають переходу до економіки без економічного зростання, що за умов капіталізму дорівнює збільшенню безробіття та нерівності. Це означає, що капіталізм перестає бути історично життєздатною системою, і реальними альтернативами є перехід або до докапіталістичних способів виробництва, або до соціалізму.

Лише в економічній системі, що базується на суспільній власності на засоби виробництва та плануванні на рівні всього суспільства, суспільство здатне здійснювати прямий контроль за надлишковим продуктом та забезпечити його використання не на економічне зростання, а на інші потреби, такі як суспільне споживання, скорочення часу праці та інші напрямки, що сприяють розвитку фізичного та розумового потенціалу індивідів.

Загальний висновок зі статті Лі є таким: якщо соціалізм 20 століття був змушений конкурувати з капіталізмом на умовах, які диктувала капіталістична світ-система, і при цьому демонстрував серйозні здобутки, то зараз соціалізму просто немає альтернативи. Виживання людської цивілізації, безперечно, важливіше, ніж проблеми інформації та заохочення — хай навіть вони є реальними в деяких аспектах.

6. Георгіс Ліодакіс. Розглядаючи (економічну та екологічну) кризу з комуністичної перспективи (Liodakis, G., 2013. Considering (economic and ecological) crisis from a communist perspective in Perspectives on Global Development and Technology, Vol. 12, №1-2, p. 194-218)

Стаття грецького економіста Георгіса Ліодакіса, загалом, стосується тієї самої проблеми, що й стаття Лі Мінці: її предметом є діалектика економічної та екологічної кризи сучасного капіталізму.

Підхід Ліодакіса до пояснення економічного виміру кризи досить поширений у сучасній марксистській політичній економії: він спирається на тенденцію до зниження норми прибутку як головну причину криз за умов капіталізму. Тому цей аспект роботи грецького автора не потребує особливих пояснень. Значно цікавішою є його концепція органічного зв’язку економічних та екологічних криз.

Ліодакіс починає виклад цієї проблеми з критики мейнстримних підходів у соціальній екології: теорії екологічної модернізації (тенденції до начебто наявного відокремлення матеріального виробництва від споживання природних ресурсів та негативних наслідків для навколишнього середовища) та неомальтузіанства, що розглядає природу та її обмеження як абсолютні та незмінні та звинувачує в основних екологічних проблемах зростання населення. На противагу цим теоріям, марксистські підходи у соціальній екології виходять з усвідомлення зв’язку безпрецедентної екологічної кризи з функціонуванням капіталістичного способу виробництва внаслідок його орієнтації на виробництво обмінних вартостей та екстерналізацію виробничих витрат. Утім, Ліодакіс іде далі за найбільш поширені марксистські концепції екологічної кризи (такі як «друге протиріччя капіталізму» Джеймса О’Коннора та «метаболічний розрив» Джона Белламі Фостера), критикуючи їх за відтворення бінарного розподілу між суспільством та природою, притаманного мейнстримним теоріям. Натомість Ліодакіс спирається на концепцію світ-екології світ-системного теоретика Джейсона Мура. Замість характеризувати природу як зовнішню умову капіталістичного виробництва, ця концепція виходить з існування соціально-екологічних умов довгострокових етапів накопичення капіталу. Довгі хвилі накопичення капіталу, його історичні фази пояснені в цій теорії як результат технологічних та організаційних інновацій, що призводять до змін у відносинах природи та суспільства та дають можливість застосовувати у виробництві більший «екологічний надлишок», таким чином здешевлюючи їжу, енергію та матеріали. Економічні та екологічні кризи окремих етапів накопичення, що проявляють себе в тому числі й у вичерпанні певних ресурсів, є одночасно як бар’єрами для накопичення, так і поштовхом до зазначених змін у «виробництві природи».

Власний внесок Ліодакіса в цю теорію полягає у висвітленні ролі тенденції до зниження норми прибутку в контексті економіко-екологічних криз. З його точки зору, роль екологічних умов тут неоднозначна. З одного боку, зростання органічної будови капіталу ґрунтується на вільному привласненні чи хижацькій недооцінці природних ресурсів, що також діє і як контртенденція до тенденції до зниження норми прибутку через здешевлення вартості елементів постійного капіталу. Але це в свою чергу призводить до екстенсивного використання природних ресурсів (що вже грає роль у зростанні вартості постійного капіталу) та, зрештою, відносного вичерпання ресурсів, що підвищує вартість їх видобутку, таким чином знову сприяючи зростанню органічної будови капіталу та зниженню норми прибутку. Відтак, у довгостроковій перспективі «капіталізація природи» та зниження норми прибутку є взаємопов’язаними явищами, що спільно утворюють економіко-екологічні кризи капіталізму.

Як стверджує Ліодакіс, сучасна криза неоліберального «тоталітарного капіталізму» не тільки характеризується тяжким становищем робітничого класу та навколишнього середовища, але й є епохальною для капіталістичного способу виробництва: навіть неоліберальний наступ на робітничий клас у період економічного зростання не зміг змінити довгострокової тенденції до зниження норми прибутку, і перспективи консолідації нової фази капіталізму є сумнівними. За цих умов дедалі більше людей ставитимуть під сумнів базові відносини капіталізму. Проблема переходу до комуністичного способу виробництва, що базувався б на суспільному виробництві на основі суспільної власності, яким керуватимуть спілки робітників та яке буде спрямоване на задоволення суспільних потреб, є актуальним як ніколи.

7. Рауль Дельгадо Вісе. Міграція та трудове питання сьогодні: імперіалізм, нерівний розвиток та примусова міграція (Delgado Wise, R., 2013. The migration and labor question today: Imperialism, unequal development, and forced migration in Monthly Review: An Independent Socialist Magazine, Vol. 64, № 9, p. 25-38)

Стаття Рауля Дельгадо Вісе ставить міграційні процеси у політико-економічний контекст імперіалізму та породжуваної ним нерівномірності розвитку. Як переконливо демонструє мексиканський автор, сучасний імперіалізм характеризують тенденції до зростання концентрації капіталу та монополізації ринків, посилення нерівності та намагання до експлуатації дешевої робочої сили, яка значною мірою перебуває на периферії світової капіталістичної системи. Відтак за умов нового міжнародного розподілу праці «експорт праці» у прихованій (аутсорсинг промислового виробництва) та відкритій (міграція) формах стає невід’ємною рисою функціонування глобальної економіки (156 мільйонів, тобто 72% мігрантів до інших країн походять з периферійних держав). Обидві ці форми «експорту праці» — це

нові умови нееквівалентного обміну [між центром та периферією], значно тяжчі, ніж у минулому: пряме вивезення прибутків на Північ через аутсорсингові операції на Півдні та перерозподіл між Півднем та Північчю витрат на освіту та суспільне відтворення праці мігрантів.

Значну частину сучасних міграцій Дельгадо Вісе розглядає як приклади «примусових міграцій», які він поділяє на чотири групи: міграції внаслідок насильства, конфліктів та катастроф; контрабанда та людський трафік; міграції внаслідок позбавлення власності, виключення та безробіття; міграції внаслідок надмірної кваліфікації та браку можливостей її застосувати.

У заключній частині статті автор критикує мейнстримні підходи до регулювання міграцій (що не зачіпають структурних умов глобальної економіки) та пропонує політичні альтернативи, що спиралися б на сталий людський розвиток, демократію участі та боротьбу за створення гідних умов праці. Необхідним є глобальний контрнаступ праці, що має привести світ «по той бік неолібералізму, імперіалізму і, зрештою, капіталізму».

 
Поділитись