Огюст Бланкі та Карл Маркс

2968
Пітер Голвард
Статьи автора

Публікуємо переклад статті Пітера Голварда «Бланкі і Маркс». Уперше стаття була випущена у світ важливою реплікою до розгорненої навколо постаті Маркса дискусії між Вільямом Робертсом та Девідом Гарві, що мала на меті упрозорити відносини між Карлом Марксом та французьким революціонером соціалістичного спектру Огюстом Бланкі, зокрема змалювати ситуації політичного впливу якобінського республіканізму на «Капітал» — ключову працю німецького філософа.

Зважаючи на підхід дискутантів до питання, подібне припущення, — «що ми стоїмо на порозі величної битви за переосмислення спадщини Маркса, як інтелектуальної, так і політичної», — виявляє чудову нагоду для Голварда поновити певну історичну паралель, що не була взята його колегами до уваги.

Луї Огюст Бланкі (1805–1881) був одним з чільних діячів європейського соціалістичного руху XIX століття. Пізніше його значення було підзабуте, хіба сам термін «бланкізм» став асоціюватися з вульгаризованим розумінням як виключно змовницької стратегії боротьби. А проте свого часу Бланкі — підпільник і бунтівник, який половину життя провів за ґратами — сприймався як героїчна фігура навіть багатьма опонентами.

Пітер Голвард — політичний мислитель, перекладач, професор сучасної європейської філософії у Кінгстонському університеті та Королівському коледжі у Лондоні. Його перу належать праці: «Бадью: Суб'єкт Істини» (2003), «Поза світом: Дельоз і філософія творення» (2006), постколоніальний труд щодо «Дамбування повені: Гаїті, Арістід і політика стримування» (2007). 

Спільно з Філіпом Ле Гофом Голвард працював над книгою «Читанка Бланкі: Політичні писання, 1830–1880» (2018). Також він — упорядник та частинно перекладач грандіозного за обсягами архіву писань Огюста Бланкі, з закладеним великонадійним потенціалом якого читачеві ще тільки належить ознайомитися.

У царину дослідницьких інтересів останніх років професора входять штудіювання трьох визначальних у рамах матеріалістичного волюнтаризму фігур, таких як Жан-Жак Руссо, Бланкі і Маркс. 

 

Мене вразило те, що може здатися відсунутим на другий план у цікавій розмові між Девідом Гарві та Вільямом Робертсом у Jacobin цієї весни. Наприкінці свого огляду на «Пекло Маркса: політична теорія капіталу» Гарві заохочує Робертса «розкрити питання про якобінський республіканізм» і докладно зупинитися на «відносинах між Марксом та Огюстом Бланкі». Робертс досить квапливо відкидає заперечення Гарві, радісно визнаючи «безумовно правильним те, що Огюст Бланкі та його послідовники не відіграють жодної ролі в моїй доповіді про... Капітал».

Як і Гарві, я виявив зосередження Робертса на політичному вимірі Капіталу вітальним і яскравим. Робертс, наприклад, роз'яснює, про що йдеться у полеміці Маркса з П’єром-Жозефом Прудоном і його зв’язком із Робертом Оуеном. Навіть якщо ми відставимо питання про взаємодію Маркса з широкою французькою революційною традицією вбік, зневажливе ставлення Робертса до Бланкі порушує кілька тем, можливо, вартих розгляду — принаймні задля того, щоби самому Бланкі надати шанс зробити внесок у дискусію.

У певному сенсі я знаю, що згадані теми є периферійними як для Гарві, так і для Робертса, у котрих лежить на серці Маркс, а не Бланкі. Але вже понад як століття зневага до французьких повстанців стала чимось на зразок автоматичного рефлексу в дуже широкому спектрі політичних поглядів, зокрема й серед досвідчених читачів Маркса, і цей укорінений консенсус не тільки обмежує цінність [appreciation] Бланкі, але й спотворює наше розуміння Маркса також, як і революційної політики загалом.

 

ПОВСТАНСЬКИЙ МАРКС

Передусім, нехтування [dismissing] Бланкі затьмарює важливі аспекти самої діяльності Маркса протягом деяких визначальних практичних моментів його життя, як-от періоду революцій 1848–1850-их років. Горезвісне й, очевидно, незручно бланкістське «Звернення Центрального комітету до Союзу комуністів» Маркса у березні 1850-го найкраще виставляє спільність їхніх позицій. «Тоді як демократичні дрібні буржуа бажали якнайшвидшого завершення революції», Маркс та інші автори «Звернення» стверджують, що «наш інтерес і наше завдання полягають у тому, щоби робити революцію повсякчасною, допоки всі більш-менш заможні класи не будуть усунуті від панування, доки пролетаріат не звоює державну владу» і не ствердить себе як провідну силу на міжнародному рівні.

Зважаючи на ці пріоритети, вирішальними мають бути «сміливість, рішучість та жертовність» робітництва, його спромога «підтримувати пряме революційне заворушення щоякнайдовше», застосування всіх необхідних сил супроти своїх ворогів, забезпечуючи таким способом справжню, стійку перемогу. З тієї ж причини робітники повинні залишатися «озброєними й організованими» аж до кінця періоду революційного перетворення [transition] та повинні наполягати на «найрішучішій централізації влади в руках держави <...>. Як у Франції 1793-го, так і сьогодні в Німеччині завданням дійсно революційної партії є проведення найсуворішої централізації».

Можна легко показати, що вся ця програма цілком узгоджена з самою позицією Бланкі 1848–1850-х років; а в іншому добревідомому тексті приблизно того ж періоду Маркс визнає — новий «комунізм» або «революційний соціалізм», що, як він сподівався, міг би згуртувати французький пролетаріат, і був тим, «для чого буржуазія сама вигадала ім’я Бланкі. Цей соціалізм є проголошенням перманентності революції та класової диктатури пролетаріату як необхідного проміжного пункту до усунення класових відмінностей взагалі, до скасування всіх виробничих відносин, на які вони спираються» тощо.

 

бланкі

«Огюст Бланкі, що сидить у своїй камері», Вінсенн, 1848, ілюстратор Марі-Александр Алоф 

 

Проте, Робертс припускає, що «змовницьке якобінство Бланкі було відносно несуттєвим і нецікавим». Ця думка не викликала б широкої згоди в соціалістичних колах після 1848-го чи напередодні 1870–1871-их років, ані в розділеній емігрантській спільноті Лондона, ані в самому Парижі. Складно також погодити вищенаведене судження з виразним інтересом Робертса до Паризької комуни 1871-го року, низки політичних подій [political sequence], у якій безпосередній вплив Бланкі — на відміну від Маркса — був геть не непослідовним [inconsequential]. 

Далі Робертс додатково припускає, що Річард Гант «вичерпно й авторитетно» розглянув відносини Маркс–Бланкі ще в середині 1970-х. Поряд з усіма незаперечними перевагами, книга Ганта, однак, фактично не покликається на жодний з творів Бланкі та нехтує чи применшує спорадичне визнання Марксом важливості французького революціонера. Дійсно, як і в Гела Дрейпера у його роботі про Маркса та «диктатуру пролетаріату», на підхід Ганта до теми надто вплинула його інтерпретація подальшого (і цілком послідовного) взаємозвʼязку Маркс–Ленін — інакше кажучи, його рішучість за всяку ціну відрізнити доброго демократичного Маркса від поганого тирана-більшовика.

Справне відокремлення Маркса від постаті, давно ним визнаної як «голова і серце пролетарської партії у Франції», безсумнівно, полегшує його відмежування від якобінського минулого з одного боку, та більшовицького майбутнього — з другого. Ширше: як наголошує Робертс у «Пеклі Маркса», такий крок відокремлює Маркса від будь-якої волюнтаристської концепції «свободи як колективної самореалізації або колективного самовладання».

А втім, навіть Робертс міг би визнати припустиму невідповідність такого Маркса авторові, що подеколи наполягає на відмінному шляху, де на противагу іншим тваринам — «людина робить саму свою життєдіяльність предметом своєї волі та свідомості», або який у важливому розділі «Капіталу» покликається на «суверенну владу» людини та здатність «змінювати власну природу», і котрий наголошував на нашій спроможності визначати власні цілі задля підтримки дисциплінованої, «цілеспрямованої волі», необхідної для їхнього втілення.

Робертс мало цікавиться Марксом, який розуміє перехід від капіталізму до комунізму як «розвиток усіх людських сил» і «контроль та свідоме опанування цих сил». Він також, здається, не визнає Енгельса, що у широковідомому нарисі своєї теорії робить висновок: «тільки від нас самих залежить підпорядковувати [суспільні відносини] дедалі більше нашій волі і з їхньою допомогою досягати власних цілей», отак завершуючи «стрибок людини з царства необхідності до царства свободи».

 

робеспьер

Пам'ятник Робесп'єру, встановлений у Москві 3 листопада 1918 року, що підкреслював вплив якобінців на більшовицьке прочитання Маркса

 

«Деволюнтаризований» Маркс Робертса також легше узгоджується з такою неоримською республіканською концепцією свободи як непанування [non-domination], себто з ідеєю, яку через Філіпа Петі та Квентіна Скінера Робертс з деякими застереженнями приймає та підтверджує у своїй книзі. Цитуючи Алана Вуда у «Пеклі Маркса», Робертс пояснює, що «надумане» прочитання Маркса, яке він «найбільше хотів би усунути», є тим (неоякобінським?), що «приписує Марксові поняття свободи як особистого та колективного самовладання». Він пише:

«Якщо це прочитання правильне, то проблема Маркса, безперечно, не є республіканською, позаяк людська свобода, зрозуміла як самовладання, «вимагає не тільки того, щоб люди не були… підпорядковані сваволі інших, вона також вимагає, щоби суспільні відносини, в яких люди перебувають, були продуктом власної волі».

Робертс применшує свідчення того, що Маркс справді міг приймати версію цієї вимоги, але помірно, аби читати його в менш піднесених і більш шанованих термінах. Робертс, безсумнівно, чутливий до ризиків анахронізму, але припущення, що ми маємо підходити до Маркса з перспективи докорінно (хоча й не винятково) аристократичної традиції — представники якої складають перелік на зразок Петі, Полібія та Цицерона, Джеймса Гарінгтона та Елджернона Сідні, Олександра Гамільтона та Джеймса Медісона — може більше розповісти про сучасну політичну теорію, аніж про власні пріоритети Маркса.

РЕВОЛЮЦІЙНА ТЕОРІЯ

Залишивши осторонь загальновизнану знеплідність питання щодо впливу Бланкі на Маркса (або навспак), можливо ми схочемо призупинитися, перш ніж прийняти різке твердження Робертса про те, що «Бланкі майже нічого не створив шляхом відмінної, самобутньої теорії». Так, за умови того, що протягом переважної частини свого активного життя Бланкі приділяв більше уваги змовницькій організації та прямому політичному втручанню, ніж абстрактним міркуванням. Він, безперечно, зневажав «зарозумілість <...> теоретиків, які ставляться до революціонерів зверхньо, під тим приводом, що вони не володіють певною формулою реконструкції того, що занепадає». Він нетерпляче засуджував «фур’єризм, сен-симонізм, комунізм і позитивізм» за спроби, кожної доктрини по-своєму, «збудувати геть нові виправні колонії, де людство насолоджуватиметься щастям вдосконаленого ланцюга».

 

барикада

Барикада на вулиці Суфло, Париж, 24 червня 1848 року, художник Еміль Жан-Орас (Горацій) Верне

 

Бланкі ніколи не втрачав презирства до тих, хто вдавав, що пропонує теоретичні поради людям майбутнього, і характерний уривок із його тексту «Комунізм — майбутнє суспільства» (1869) дає гарну вказівку як на пріоритети, так і на його письменницький стиль, а також каже про оптимізм, що так чітко відмежовує Бланкі від «антидемократичного елітизму», з котрим його пов'язують критики на зразок Ганта і Дрейпера:

Капіталістична доктрина <...> у своєму стурбованому піклуванні закликає комунізм, свого молодого суперника, докладно викласти всі деталі майбутнього устрою, усунути всі труднощі, котрі їй заманеться передбачити, і, зрештою, задовольнити її допитливий погляд завершеною будівлею від льоху до горища, не пропустивши жодного цвяха чи кілочку.

«Як громадянин нової Саленти розпорядиться своєю особою, своїм часом, як плекатиме свої фантазії про подорожі чи відпочинок? Хто буде мити посуд? А хто підмітатиме підлогу? Хто буде спустошувати нічні горщики і наповнювати діжниці водою? Хто буде видобувати вугілля з шахт тощо?»

На всі ці зухвалі питання можлива тільки одна відповідь: «Це не стосується ні вас, ні мене».

Га, то й що? Йдеться про сорок-п’ятдесят мільйонів людей, підкованіших краще за будь-кого з наших академіків, озброєних з голови до п'ят проти насилля та підступу, схильних до чуйності, здригливих, немов дикі коні. Нічого такого огидного і проклятущого, що називається урядом, не змогло б і носа свого показати з-серед них; жодної тіні влади, ані дрібки примусу, ані подиху впливу! І ці сорок мільйонів потужностей, до котрих нам далеко як куцому до зайця, все ж потребуватимуть для самоорганізації наших порад, наших правил, нашого супроводу [férule]! Без нас вони не знали б, де взяти сорочки та штани, й якщо ми їх не застережемо, вони намагатимуться проковтнути вухами те, що треба ротом! Це вже занадто. Щодо мене, то якби вони прийшли й потурбували мене у гробниці питанням з приводу нічних горщиків, я б їм прямо сказав: «Коли ви не знаєте як заткнути собі носа, заткніть собі зад».

Без сумніву, відторгнення Бланкі від подібної соціальної теорії, як і багато аспектів його роботи, само собою є поспішним та спрощеним, однак принаймні нам слід визнати, що для такої позиції у нього були як практичні, так і принципові підстави.

З принципових міркувань, і передбачаючи саме ту позицію, котру приймуть незабаром Роза Люксембург, а згодом Ленін і Троцький, Бланкі наполягав на тому, що лише революційні зміни спроможні обіцяти суспільну справедливість. Бланкі ставився до цієї простої тези серйозніше за будь-кого з його сучасників.

Як він писав у «Сектах і Революції», народне повстання кидає виклик передбаченням або вказівкам та відкидає навіть найбільш бездоганно егалітарний «соціальний догматизм»:

Революціонери не мають жодних претензій зводити з нуля новий світ на ґрунті тільки свого просвітництва [lumières]. <...> Ні! Ніхто не знає та не володіє таїною майбуття. Найпрозорливіші можуть мати лишень плутані передчуття, раптові проблиски уявлення, швидкоплинний та розпливчастий погляд. Одна лише революція, розчистивши терен, освітлить обрій, підніме звільна завісу, вкаже на дороги чи, радше, на безліч стежок, що ведуть до нового порядку.

З погляду абстрактної теорії, безумовно, будь-хто може проголошувати, що гідна своєї назви Республіка має означати, як писав Бланкі в березні 1848-го, «вивільнення робітників, кінець панування експлуатації, настання нового порядку, який визволить Працю від тиранії Капіталу». Справжні проблеми полягають у непередбачуваній послідовності подій і чреватості, здатних спричинити це пришестя. У боротьбі між старим і новим лише нове як таке — радикальні й несподівані зміни — може прояснити шляхи вперед. «Ніщо не освітлює шлях, ніщо не піднімає завісу горизонту, ніщо не вирішує проблеми так, як великі суспільні потрясіння», — пояснює Бланкі.

 

1848

Революція 1848 року у Франції. Народне вторгнення до Національних зборів, 15 травня 1848 рік

 

Лише революція здатна підняти цю завісу, стверджує він, адже саме заснування такого встановленого порядку робить його стійким до аналізу та прагне захистити його навіть від найпроникливішої соціальної критики. За своєю природою, пише Бланкі, «встановлений порядок являє собою бар’єр, що переховує від нас майбуття й оповиває його майже непроникним туманом».

Справжній процес соціального оновлення може розпочатися лише тоді, коли сили, які підтримують існуючі суспільні відносини, так чи так будуть неминуче підірвані. «Ідеї відновлення суспільства — писав він, — ніколи не набудуть форми, допоки катаклізм не вразить смертю старе і немічне суспільство, не змилується над полоненими елементами, чиє спонтанне та стрімке бродіння мусить зорганізувати новий світ».

На думку Бланкі, революційні зміни не лише відіграють стрижневу роль у суспільних перетвореннях, але й обмірковують більше навіть за найвичерпнішу теоретичну позицію [account]:

Усі сили думки, усі напруження розуму неспроможні передбачити це творче явище, яке може спалахнути коли завгодно. Можна підготувати колиску, але не втілити у життя довгоочікуване буття. Доктрини, [котрі слугуватимуть] основою майбутнього суспільства, до моменту смерті та [подальшого] відродження залишаються у стані невиразних прагнень, віддалених і туманних проблисків. Немов нерішучий, ширяючий силует на виднокраї, контури якого зусиллям людського життя неможливо ані спинити, ані охопити.

У періоди оновлення також настає і час, коли виснажена дискусія вже не здатна просунутися ані на крок у майбутнє. Даремно вона втомлюється у зведенні непрохідного бар'єру для мислення, бар'єру, який вдасться розбити одній тільки руці революції. <...> Зруйнуймо старе суспільство: під уламками знайдемо нове. Останній удар кирки приведе її до тріумфального дня.

Іншими словами, Бланкі не виступає проти теорії як такої. Натомість він із наснагою сприймає здатність революції до винахідницького мислення. «Революція імпровізує за один день більше ідей, — писав він у липні 1852 року, — ніж [попередні] тридцять років безсонних силкувань змогли урвати з мізків тисячі мислителів. Позаяк революція фонтанує промінням [fait jaillir une lumière] із розумів усіх тим, що колись ширяло хмариною в думках небагатьох». Відколи ж «ідеї, котрі породжують нове суспільство, мають передувати і підготувати рух» — ці ідеї як такі вже очевидні і знайомі, насправді аж занадто, а вирішальними та приголомшливими стають тільки бурхливі послідовності, спраглі до їхнього втілення.

 

бланкі

Луї Огюст Бланкі, 1960-ті роки

 

Отож, щодо політичної практики Бланкі вважає, що теоретичні суперечки мають значення лише тією мірою, якою вони допомагають зорієнтувати та сконсолідувати колективне рішення. Якщо «прудоністи та комуністи однаково смішні у своїх взаємних образливих критиках», — стверджує Бланкі, то це частково тому, що:

<...> вони не розуміють величезної корисності розмаїття доктрин. Кожен відлиск думки, кожна школа має виконати свою місію, свою роль у великій революційній драмі, і якби ця множинність систем здавалася вам згубливою, ви б неправильно зрозуміли найнезаперечнішу істину: «лише з дискусії виникає просвітлення». Ці теоретичні дебати, цей антагонізм шкіл — найбільша сила республіканської партії; ось що становить її перевагу над іншими партіями, враженими знерухомленням та закам’янілими у своїй старій і незмінній формі. Ми — жива партія; ми у русі, ми вдосталь вилюдніли, ми маємо життя. Інші ж лише трупи.

А втім, цей рух нічого не важить, коли він не є сам собою наскрізь революційним. Теорія не може спланувати більш справедливе майбутнє і не здатна розповісти нашим нащадкам, що їм треба робити. Теорія підтверджує те, що ми повинні робити тут і зараз, аби порвати з невиправданим минулим.

Революціонери — пише Бланкі, — «пречудово бачать, чим грішить старий порядок. Вони дослідили, хто є винуватцем, що перегороджує шлях людству. Вони його судили, засудили, вони піддадуть його страті». І якщо ідеї соціальних теоретиків створюють додаткові перешкоди, то вони так само заслуговують на осуд з тієї ж причини:

Революціонер, ображений і проклятий усіма цими засновниками суспільства, породив їх усіх на світ, а тепер поховав їх. Злочин згубив синів-батьковбивць. Про них лишився тільки дивакуватий скороминущий спогад <...>

Нескладно зрозуміти, чому Робертс, як Гант і Дрейпер, вважає Бланкі не надто захоплюючим. А проте, уважніше прочитання його неминуче уривчастих та перерваних творів могло би визнати: коли він мав змогу покласти перо на папір, то умів висловити кілька гострих думок щодо народного повстання, військової сили, держави, преси, релігії, виховання, наукового методу, масової освіти, загального виборчого права, виборчих маніпулювань і т. ін. Поза тим, він змалював кілька проникливих (якщо не протоніцшеанських) аналізів сучасних закликів до свободи волі з одного боку, та позитивістського фаталізму — з іншого; навіть цілком аматорські вправи Бланкі зі спекулятивної астрономії запропонували таким авторам, як Вальтер Беньямін і Жак Рансьєр, певну поживу для роздумів.

ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ

Але якщо Робертса не приваблюють напади Бланкі на високу теорію, можливо, його більше зацікавить одна з публікацій, накидана Бланкі ще замолоду — перш ніж французька тюремна система позбавила його будь-якої згадки про академічну свободу, якою згодом у Лондоні так насолоджувався Маркс. У цьому тексті, як і має бути, Бланкі зауважує, що капіталістична експлуатація спирається на систематичне «грабування» робітників, котрим заважають накопичувати плоди власної праці:

<...> оскільки земля і капітали самі собою безплідні, вони набувають вартості лише через працю, але, з іншого боку,  навіть тут вони є сировиною, яку повинні користати діяльні сили суспільства. Іноді стається так, що переважна більшість громадян повністю позбавлена права розподілу [partage] і виявляється змушеною у поті чола обробляти землю, врожай з якої вона не пожинає [для себе], а відгодовує своєю тяжкою працею ледачу меншість, котра збирає все. <...> Виготовлений бджолами мед пожирають шершні.

 

вязниця

В'язниця Мон-Сен-Мішель, одне з місць увʼязнення Бланкі, 1842 рік

 

Бланкі написав цей маленький текст і кілька інших подібних до нього на початку 1830-х, за добре десятиліття до того, як Маркс почав розмірковувати про умови відчуженої праці (не кажучи вже про вилучення додаткової вартості). Щоби підкреслити, де Бланкі та Маркс перетинаються, а де розходяться, варто трохи процитувати першого.

Один із найцікавіших пасажів бере початок із визнання різниці між стародавнім рабовласництвом та сучасним найманим рабством, і завершується передчуттям комунізму як скасування приватної власності:

Безперечно, після вісімнадцяти століть постійної, наполегливої боротьби супроти привілеїв за принцип рівності, не вдасться у самому серці країни, що несе основний тягар цієї боротьби, поновити рабство в його жорстокій наготі. Але якщо [рабство] не має назви, насправді воно існує, і право власності, яке хоч і є більш лицемірним у Парижі, ніж на Мартініці чи то в Стародавньому Римі, не є ані менш зухвалим, ані менш нападницьким. Впровадження поневоленого стану не полягає в тім, щоби бути умебльованим рабом людини чи прикутим до груди землі кріпаком; воно полягає у повному позбавленні знарядь праці, а також у простяганні на милість привілейованим, котрі узурпували та утримують насиллям виняткове володіння необхідними для робітництва інструментами.

Тож ця монополізація [accaparement] є постійним розкраданням. Звідси випливає, що не та чи та політична форма правління тримає маси у стані рабства, а, ймовірніше, сама узурпація власності, що закладена фундаментальною основою суспільного порядку. Адже з моменту, коли привілейована каста спадково передала землю і капітали, всі інші громадяни, хоч і не приречені залишатися рабами тої чи іншої особи, все ж потрапляють у цілковиту залежність від цієї касти, позаяк єдина їхня свобода залишається у виборі господаря, який над ними пануватиме.

Запевне саме у цьому сенсі сьогодні кажуть: багатії змушують робітників працювати. Так, безсумнівно, вони змушують їх працювати, немовбито римляни змушували працювати своїх рабів, або як колоністи змушували працювати негрів, щоби прогодувати своє ненажерливе неробство потом цих робітників. Вони ледве за розрахунком погоджуються залишати своїм жертвам стільки хліба, аби не припустити їхньої смерті, як дехто додає кілька крапель мастила у шестерні механізму, щоби іржа не вивела їх з ладу. Ба більше, багатії зацікавлені у спромозі робітництва увічнювати свою жалюгідну плоть, народжуючи дітей рабів, покликаних одного дня прислуговувати дітям гнобителів, поколіннями продовжуючи цю двоїсту паралельну спадщину багатства та злиднів, насолоди та болю, що становлять наш суспільний порядок. Коли пролетар удосталь страждає і залишає інших [remplaçants] страждати після нього, йому нема іншої ради, окрім як піти та померти в лікарні, де його препарований [dissé­qué] труп навчатиме лікарів мистецтва лікування багатіїв.

Звідкіль, питаю я, зароджується цей жахливий занепад великого народу, як не з принципу власності, надавши ледачій аристократії виняткове і спадкове володіння знаряддями праці, які мають належати лише тим, хто використовує їх для праці?

Одна очевидна відмінність між Марксом і Бланкі полягає в тому, що для Бланкі найпростіша операція примусового вилучення додаткової вартості насправді є самоочевидною, обурливою справою повсякденного досвіду, що потребує незначних теоретичних рефлексій або не потребує їх взагалі. На його думку, таке становище вимагає негайної та практичної відповіді. Безумовно, Маркс займав нюансованішу позицію щодо цього питання, і було би безглуздям стверджувати, що Бланкі колись намагався розробити теоретичний виклад «контролю над неоплачуваною працею», який міг би позмагатися з монументальною критикою капіталу Маркса.

 

могила

Могила Луї Огюста Бланкі на кладовище Пер-Лашез в Парижі

 

Очевидно й те, що власні політичні перспективи Бланкі скомпрометовані кількома способами, зокрема через потворну мізогінічну жилку, водночас із його ненавистю до релігії та спіритуалізму, особливо до католицтва. 

Припускати, що деякі уривки Маркса може бути корисно читати разом з Бланкі — і справді, з Руссо та якобінцями, котрих Руссо надихав, — зовсім не означає, що нам слід замінити Маркса на користь Бланкі. Зовсім ні. Утім якщо сьогодні, як то припускає Гарві та з чим погоджується Робертс, ми стоїмо на порозі «величної битви за переосмислення спадщини Маркса, як інтелектуальної, так і політичної», тоді ми повинні зважати на всі фактори, що сприяли набуттю її революційного тону [contributed to its revolutionary inflection].

 

 

Яблуня родить тільки яблука: 

обрис Огюста Бланкі у сьогоденні (післямова)

Олексій Соляник
 

Винесене Пітером Голвардом у назву питання відношень двох постатей, Бланкі і Маркса, уже обдаровує читацтво чітко закладеною темою, конкретикою. Як і мало не всі пропоновані до уваги питання «відношень» між Марксом і [кимось] об`єднані тим, що лежать у площині варіантів єдиної відповіді, в якій неминуче наперед стверджується їхня сутнісна важливість — і певне, це найперше, що впадає у вічі. З іншого боку — у спробі віднайти історичне місце — другій заявленій постаті від початку на правах усталеності призначено більше уваги, аніж Марксові, і подібна композиційна особливість, спершу визначена суттєвістю самого відношення, теж так чи так обґрунтована.

Відповідно предмет розгляду статті, себто обопільність Бланкі з Марксом, і сам проект її опису у розрізі концептуальної реалізації статті тут також мають характер взаємозумовленості — це характер осередній: саме тому він робить виклад матеріалу стійким до ймовірних спекулятивних пересудів, і водночас породжує у реконструкції взаємозв'язку люфт, порушуючи собою питання неспівмірності історичного визнання двох заявлених фігур.

Здається, насправді не слід далеко йти, щоби запримітити животрепетність Марксового вчення у нинішній кон'юктурі. Попри цілком закономірний спад інтересу до окремих векторів думки всередині марксизму, критична орієнтація з-серед найрозробленіших питань політекономічної доктрини аніскільки не втрачає теоретичного запалу, свідченням тому є повсякчасні проведення наукових конференцій найрізноманітнішого штибу і щорічні стоси наукових дисертацій, присвячених опрацюванню того чи другого важливого аспекту діяльності мислителя. Результати цих явищ спостерігаються повсюдно. Навіть коли йдеться не так про, як заведено вважати, високоінтелектуальну академічну діяльність, скільки про чергову викривальну критику капіталізму, тобто про найпримітивніший опис фантазматичного об'єкта — чому сам загальник марксизму вже тривалий час злоіронічно прислуговує — певною мірою Марксів вислід тут так само зберігається на рівні структури, що вкотре підтверджує широту впливу наукового дискурсу на сьогодення взагалі.

Натомість портрет Бланкі, чиї риси робітництво колись бачило з глибокою ясністю, у сьогоденні оповитий напівзабуттям та напівлегендами. За попередніми висновками, у нашому дослідницькому лоні він, з одного погляду, залишається облагородженим недвозначною долею професійного змовника та заколотника, вірного «алхіміка революції», ба навіть «головою й серцем пролетарської партії у Франції» ХІХ ст. за висловами того ж Маркса — тобто постаттю у дечому історично вельми шанобливою, але небезпідставно усунутою академією на теоретичну периферію. Таке усунення, можливо, дещо квапливо прийняте спеціалістами за правило, виявилося вирішальним і для іншого, переважно «польового», втім, інституційно не полярного щодо академії погляду. Так, у низових політичних осередках, в яких подеколи захоплення ідентичністною консолідацією має тенденцію не сприяти дослідницькій доброчесності, а удругоряднювати її, Бланкі досі одностайно таврують як «пропагандиста тероризму й диктаторського централізму», принагідно звинувачуючи його у вождизмі, нехтуванні суспільно-політичними й психологічними факторами громадянського повстання чи то симпатіях до кривавої диктатури тощо.

Найвдаліші з закидів аргументовані вказівками на окремі випадки діяльності революціонера, як-от очолюваний Бланкі травневий путч 1839 року, коли змовницька таємничість в організації збройного повстання проти уряду Луї-Філіпа перешкодила спонтанній народній підтримці, від якої безпосередньо залежав успіх, або ж можна вказати на серпень 1870, «справу Ля Вілет» — поспішно організовану спробу заволодіти зброєю зі сховку пожежної частини, коли на чолі зі «старим» сотня енергійних молодиків, не зшукавши серед парижан жодного новобранця до своїх лав, за пів години розчинилася сусідніми вулицями.

Своєю чергою, посередні судження щодо Бланкі зумовлені любительським намаганням чимшвидше розставити всі крапки над «і» у стратегічному баченні «найголовнішого барикадного командира», проте такий поспіх неодмінно обертається просіданням історико-філософських підмостків тодішнього театру воєнних дій і радше має характер необов'язкової примітки. Хай таких суджень із заячий хвіст — ця частина загальної реформістської легенди про Бланкі не становить великої перешкоди для її розвінчування. При всій повазі до корисності розмаїття політичних доктрин, все ж складно задаром визнавати Бланкі за недоумка чи пройду, що днями і ночами тільки-но й марив, якби-то з півдюжиною чолов`яг поштурмувати Hôtel de Ville.

Отже, вищеописаний консенсус стосовно постаті революціонера полягає, зокрема, у відсутності теоретичного вкладу. Міркуючи, що за таких обставин плідніше — новаторство чи рутинерство — спробуймо замість історії надати матеріали для неї. Авжеж, було б щонайменше необачливо нехтувати впливом радянської епістемології на цей консенсус. Саме партійний догматизм, представлений у «пролетарській науці» переважно істориками, скептично налаштованими до філософської рефлексії, донині натхненно живить як помірковані випади вбік Бланкі, так і найрадикальніші з них, концентруючись навколо динамічних термінів.

Традиційно джерелом натхнення тут слугують кілька пересичених інвективами сторінок, писаних 1874-го на адресу так званих «бланкістів»; йдеться про ретельно виконаний Енгельсів критичний аналіз декларованих позицій деяких прихильників Бланкі, що після розгрому Паризької комуни урядовими військами пустилися навтьоки до Лондона. Викривальний тон, взятий Енгельсом супроти знепритомлених падінням Комуни французьких емігрантів-революціонерів і зосібна постаті Бланкі, який є «соціалістом лише за почуттям, за своїм співчуттям до страждань народу, але він не має ані соціалістичної теорії, ані певних практичних пропозицій щодо соціальних засобів» — цей викривальний тон надалі буде блискуче збережений у стилістиці інтерпретаторів «бланкізму» з Другого інтернаціоналу, отаборених ідеями соціал-демократії. 

Прямо про це стверджують нечасто, але той же Ленін, як головно видно з його дожовтневих писань за 1917, покликався на Енгельсів твір не так через евристичну плідність, — безумовно, історично властиву творові, — як через ситуативні потуги витруїти «бланкізм» з пам'яті молодих поколінь на тлі тодішньої боротьби партій. З-поміж розлогої творчості Леніна складно знайти теоретично лукавіший текст, аніж лист, мета якого полягала у чіткому відмежуванні марксистського «ставлення до повстання, як до мистецтва» від нібито бланкістського «прагнення захопити владу за підтримки меншості».

Утім, найімовірніше, Ленін з творами французького революціонера був ознайомлений надто уривчасто і з других уст: цей висновок випливає з того простого факту, що низка висунутих звинувачень «бланкізму» у «змовницькій тактиці» стає нерелевантною вже у світлі раніше висловленого самим Бланкі. Ніколи не втрачаючи презирства до подібних «теоретичних суперечок», Бланкі у вільний від в'язниці час насправді більше уваги приділяв прямому політичному втручанню, змовницькій організації та військово-технічним аспектам майбутнього повстання, ніж кабінетній балаканині — для чого мав як практичні, так і принципові підстави. Водночас було б легкодумно — як це робить Ленін — ставити змовництво і заколот в основні положення тактичних поглядів Бланкі, позаяк політична кар'єра революціонера не завершується 1839-го. 

Уже в останні дні лютого 1848, довічно ув'язнений — найвідоміше прізвисько Бланкі — унаслідок зречення Луї-Філіпа негайно вертає до столиці, в якій одразу стає головним речником позицій крайнього лівого революційного спектру. Будучи головою Центрального республіканського товариства й не змушений більше працювати потайки, Бланкі полишає «змовницькі тактики» на користь публічних дебатів і мобілізації громадської думки. Багаторазово підкреслено, що з усіх діячів революційної драми 1848 Маркс лише одного «в'язня» визначає як пролетарського революціонера. Це перше.

Друга думка стосовна «заколоту як тактичного рівня» справи Бланкі. 1868-го він береться за розповсюдження щойно написаної «Інструкції  щодо збройного повстання», зміст якої широко охоплює тактичні вказівки: від організації повстанських взводів і маневрування вулицями до зведення барикад й утримуванню зайнятих позицій при штурмі. Передбачений масштаб військово-оборонних робіт під час громадянського повстання — розроблений «барикадним командиром» у результаті тривалого аналізу стратегій урядових військ у 1830, 1832 і 1848 — наскрізь спростовує навіть найпроникливіший аналіз заколотницьких симпатій Бланкі. Там само він визначає і суспільний склад повстанців, в якому перша скрипка належить паризькому робітництву; у цьому можна легко переконатись, погортавши першоджерело.

При вельми вдалих спостереженнях щодо Паризької комуни, Ленін, однак, також втрачає і найсуттєвіший аспект її поразки, так чітко передбачений Бланкі в «Інструкції». Адже у «ставленні до повстання, як до мистецтва» — словосполука Маркса, часто повторювана Леніном у 1917 — важить не тільки попередня підготовка самого повстання, як-от з'ясування позицій, визначення засобів боротьби, розподіл обов`язків між повстанцями тощо, але й детальна розробка питання подальшої оборони супроти майбутніх «версальців». Тим часом, це і є основні положення стратегічного рівня пропонованої військової програми Бланкі. 1871 року недотримання оборонних вказівок революційними військами вирішить долю Комуни у травні, а сам Бланкі, заочно обраний її почесним президентом, тоді відбуватиме свій останній термін ув'язнення. У цьому світлі, таким чином, дещо інакше постають реформістські легенди, несправедливо прикуті до імені революціонера. Все ж звідтоді, можна сказати, теоретичний градус в інтерпретації його постаті — не порушували.

Звернувшись замість історії філософії до філософії історії, згадаймо програмний твір з цієї методологічної сфери. Тривалий час спостерігаючи за тенденціями, заданими соціал-демократією, Вальтер Беньямін прагнув запобігти отому витруєнню з пам'яті імен справжніх революціонерів, завжди стійких до пасток «закономірного історичного прогресу». На порозі неминучості світової катастрофи, 1940-го Беньямін пише речення про нещодавно відкритого для себе політичного діяча: «На три десятиріччя <...> вдалося майже повністю заглушити ім`я якогось там Бланкі, чия гучна слава змусила минуле сторіччя стрепенутися». Чому раптом він спогадує Бланкі? Безперечно, надмірні захоплення «героєм» іноді призводять до приписування йому геть невластивих рис, а проте Бланкі може бути корисним як людина, що вирішила у конкретний спосіб безліч політичних питань 19-го ст., опинившись на перехресті вперше історично сформованої низки експлікованих суперечностей. Беньямін теж надає відповідь. Певне, тому що «будь-якій епосі треба знову і знову намагатися вберегти традиції від конформізму, який прагне ними заволодіти», адже «небезпека загрожує непохитності традиції так само, як і її набувачам». Ось що за таких обставин являє собою завдання історичного матеріалізму: «це означає підкорити собі спогад, тільки-но він зблисне у хвилину небезпеки, <...> [це означає] утримати образ минулого таким, яким тільки він явиться суб`єктові історії в цю хвилину небезпеки».

Нерв, зачеплений Беньяміном цими тезами, «у хвилини небезпеки» мимоволі спонукає до пошуку свідчень щодо французького революціонера у сьогоденні. І хоч як дивно, та українська читацька публіка у цьому плані не надто розбещена. Наприклад у  книзі «Ліва Європа», чию важливість та ідейне значення складно переоцінити, попри статус найширшого дотепер викладу революційних консеквенцій та лівої політики у Франції, про Огюста Бланкі писано буквально кілька слів. Найбурхливіші події Франції 19 ст. тут окреслені Марксом, який — на відміну від Бланкі — не мав безпосереднього впливу на ситуації заворушень. «Є у революції початок...», але якби він не був «полишений голосу», позаяк такий виклад робить водночас і методологічний прорив, усуваючи проріхи радянської історіографії, і крок убік непорозумінь історичної обумовленості подій.

Натомість при першому примруженні стає зрозуміло, що поданий до судження предмет не мислиться у відриві, окремішно від способу, яким цей предмет пропонований, оскільки сама критична процедура нерозривно пов'язана з щоякнайширшим інтелектуальним контекстом. Чи не кожний академічний виклад воліє вирвати матеріал з полону невідповідних тлумачень — і саме тут, так чи інак впоруючись із поставленим завданням, заявлені механізми репрезентації найчастіше спричиняють удругоряднення першоджерел. Подібний підхід означений уписуванням предмету роз'яснення в контекст інших міркувань або ж виявляється вписаним у жанр переказу сам. У разі філософських міркувань Бланкі, актуалізація першоджерела частинно відбувається шляхом унаочнення того, що всі апеляції до нього, всі передчасні вироки і спроби інтерпретацій діяльності Бланкі вже були порушені у творах ним самим значно більшою мірою, ніж то припускають автори цих інтерпретацій. 

Недаремне вислів «хто готує суп, той і повинен його їсти» юний Бланкі-мислитель наділяв статусом парадигми. І важливо визнати: Пітер Голвард ставиться до цього факту з усією строгістю. Цитатна мозаїка у тексті Голварда метонімічно вплітає мовлення від першої особи Бланкі «щоби йому самому надати шанс зробити внесок у дискусію». Спосіб автора передбачає постійно підтримувану декомпозицію наративу, подану через вишукану роботу з цитатою. Тим-то у цих асемантичних просвітах подеколи квітнуть нові думки.

Автор: Пітер Голвард

Переклад з англійської і французької: Олексій Соляник 

Вперше опубліковано: Jacobin

Обкладинка: Катерина Грицева

Поделиться