Тріш Кале, Майкл Біллау
Серед усіх наявних нині сил найбільше зацікавлені в боротьбі проти корпоративного університету аспіранти.
На передовій боротьби з неолібералізацією вищої освіти нині опинилися старшокурсники-стажери. Будучи одночасно і студентами, і працівниками, вони потрапили під «перехресний вогонь»: підвищуючи плату за навчання, державна влада й університетські адміністрації водночас скорочують зарплати та пільги, а також послаблюють соціальний захист робочих місць.
І цей тиск переходить усі межі. Незважаючи на суттєві відмінності в юридичному, політичному та інституційному контекстах – наприклад, різницю між державними й приватними університетами, між штатами, де існують колективні договори для держслужбовців, і штатами, де цього немає – аспіранти різних навчальних закладів, від університету Міссурі до Чиказького університету та університету Вісконсіна, зазнали досить схожих ударів.
Попри вразливість свого становища, так звані «вчені-на-навчанні» мають цілком реальну владу на робочому місці. Як минулого місяця продемонструвала боротьба в університеті Міссурі, цей тиск може стати поштовхом до організації кампаній, що кидають виклик неоліберальному університету. Адміністрація Міззоу (інша назва університету Міссурі – прим. пер.) була переконана, буцім вона може робити все, що заманеться, і шляхом тиску як завгодно урізати соцзахист і без того зубожілих аспірантів. Натомість вони отримали страйк, який згодом переріс у організований профспілковий рух.
14 серпня аспірантів Міззоу було поінформовано електронною поштою, що вони втрачають свої субсидії з медичного страхування – лише за чотирнадцять годин до закінчення терміну чинності полісів. Університет намагався заспокоїти обурених старшокурсників, обіцяючи одноразову стипендію – її сума не досягала й половини вартості скасованих субсидій – яка мала б покрити оплату страхування на один семестр. Після цього аспіранти мусили платити самостійно. Точніше, їм би довелося це робити. Натомість вони мобілізувалися.
Для збору масових мітингів вони використали вже наявні організації аспірантів. Відгукнулися сотні людей. Після того як лідери старшокурсників змогли вислухати інших студентів і оцінити рівень підтримки різних дій, вони виступили зі зверненням до університету. Якщо медичні субсидії не буде поновлено, 26 серпня аспіранти полишать свої аудиторії, бібліотеки й лабораторії.
Також було висунуто кілька додаткових вимог: доступніше житло й дитячі заклади – це ті переваги, якими університет хизується для залучення аспірантів, але які теж зачепило скорочення, – а також гарантію того, що жоден аспірант не отримуватиме платню, меншу за визнану на федеральному рівні межу бідності. Навіть коли в адміністрації зрозуміли, що перегинають палицю, і негайно повернули медичні пільги, їм не вдалося зупинити страйк.
Власне, ця спроба університету відібрати в аспірантів медичне страхування була вже другим виявом тиску протягом літа. У липні Міззоу оголосив, що починаючи з наступного літа скасовує набір аспірантів, звільнених від оплати за навчання – йдеться про стандартну соцгарантію для здобувачів післядипломної освіти. Натомість безкоштовні місця буде обмежено потрібною університету кількістю викладацьких посад.
Ті, хто матимуть повний трудовий контракт, і далі будуть отримувати повне звільнення від оплати, але тих студентів, що працюватимуть на половину ставки, буде звільнено від сплати лише половини суми. Аспіранти-стажери, яким в університеті Міннесоти і так недоплачують, будуть змушені забезпечити 50% свої сплати за навчання й отримуватимуть лише по 6 000 доларів на рік. Навіть студенти з повним робочим контрактом заробляють лише 11 000 доларів на рік – це на 770 доларів менше від федеральної межі бідності для однієї особи.
Холлі Томпсон, голова Професійної ради аспірантів (організації, що складається з працевлаштованих стажерів, які не можуть перебувати в трудовій спілці, оскільки отримують фінансову підтримку від університету), пояснював газеті Columbia Tribune, як зміни можуть відобразитися на старшокурсниках:
«Із точки зору студента, якщо ти намагаєшся прожити на 6 000 доларів, у тебе є два варіанти. Або доводиться шукати [іншу] роботу, або брати студентський кредит. Коли ти на стипендії, брати студентський кредит виглядає трохи по-дурному, оскільки тобі платять за роботу, яку ти робиш, платять за навчання – і разом із тим ти й надалі лишаєтеся залежним від кредитів».
За останні тижні такі зазіхання на соціальні пільги аспірантів відбулися по всьому Середньому Заходу США.
Університет Чикаго, навчальний заклад, на території якого розташовано медичний кампус світового рівня, котрий протягом останніх п’яти років отримав понад 850 мільйонів доларів чистого прибутку, у серпні розіслав своїм аспірантам електронні листи з повідомленням, що їхні відрахування за послуги внутрішньої мережі медичних закладів підскочать до 500 доларів, а за послуги закладів поза мережею – до 1 500 доларів. Для більшості стажерів платити 500 доларів відрахувань за медичну допомогу не видається можливим. 1 500 доларів – узагалі немислимо. Із такими захмарними витратами багато хто просто втратить доступ до медобслуговування.
Хоча аспіранти Чиказького університету отримують краще фінансування, ніж їхні колеги з університету Міссурі, значну його частину з’їдає сплата за навчання – для стажерів щорічна виплата сягає понад 1000 доларів, і, незважаючи на заморожування викладацьких зарплат із 2009 року, вона зросла в середньому на 12%. На додачу, через постанову федерального уряду, за якою аспіранти приватних університетів не є працівниками, їхню зарплату й дослідницькі гранти розглядають як «подарунки», а отже, оподатковують за вищою ставкою, ніж звичайну заробітну плату.
У Вісконсіні тиск на аспірантів є частиною широкомасштабного наступу, що його розпочав губернатор Скотт Волкер. На додачу до антипрофспілкової компоненти – ліквідації колективних договорів для працівників бюджетного сектору, включно з аспірантами, а також створення потужних перешкод для організації робітників – Волкерова «Програма налагодження бюджету» від 2011 року також більше ніж удвічі збільшила вартість медичного страхування для бюджетних працівників.
Але на цьому Волкер не зупинився. Починаючи з 1 січня, бюджетники спостерігатимуть додаткове зростання тарифів: 250 доларів (для неодружених) і 500 доларів (для сімей) щорічних відрахувань (чого раніше не було); подвоєння виплат на користь організацій охорони здоров’я (до 1000 доларів для фізичних осіб і до 2000 доларів для сімей); а також підвищення порогу доплат на ліки за рецептом.
Через те, що медичні соцгарантії для працівників бюджетного сектору наразі унормовано законодавством, а не визначається через перемовини, безпосередньому роботодавцю аспірантів – університету Вісконсіна – заборонено надавати кращі медичні гарантії, навіть якби він того захотів.
На додачу до повсюдних скорочень соціальної сфери, у 2011 році Волкер знизив видатки штату на університет Вісконсіна на понад 250 мільйонів доларів. Бюджет, що його Волкер підписав цього літа, зменшено вдвічі, тож університетський бюджет і надалі знижується на 250 мільйонів доларів (менше за цифру 300 мільйонів, яку волів бачити Волкер, однак це все-таки зменшення на 13%).
Насамкінець, закон штату, який захищав постійні контракти викладачів і практично не зачіпав фінансові питання, було дуже сильно підважено. Тепер викладачів із постійними контрактами може бути звільнено, «якщо такі дії вважаються необхідними в зв’язку з бюджетними або програмними рішеннями, що потребують припинення, згортання, модифікації або переспрямування фінансування», – тобто, фактично, без будь-якого приводу чи поважних причин.
Однак мова не тільки про невблаганний тиск держави – університет Вісконсіна також виявився нечистим на руку. Реальна платня, яку нині отримують на руки аспіранти, на 11% нижча, ніж у 2002-2003 навчальному році – це наслідок не лише подорожчання охорони здоров’я, але й відмови університету утриматися від подальшого підвищення плати за навчання для аспірантів (наразі вона сягає близько 1150 доларів на рік, а на найближчі кілька років передбачено зростання на сотні доларів), а також неспроможність університету послідовно корегувати вартість студентського життя. Якби не останні перемоги в сфері оплати праці, стажери університету Вісконсіна заробляли б майже на 20% менше, ніж у 2002 році.
Крім того, Волкер не просто змусив вищих посадовців університету погодитися на менший бюджет. Президент університету, члени правління та канцлери кампусу самі попросили менше грошей, дбаючи таким чином про власні інтереси в цій угоді – аби збільшити «гнучкість» університету. Тобто, адміністрація навчального закладу прагнула звільнити університет від державного регулювання та нагляду, що дозволило б їй послабити захист працівників, обійти встановлені державою обмеження на плату за навчання та спростити отримання грошей від недержавних суб’єктів (наприклад, шляхом випуску власних облігацій).
Постійні контракти викладачів, які фактично скасовано, тепер у руках членів правління. І хоча на словах вони прагнуть захистити попередню політику контрактів, галас вищих посадовців університету, який вони зчиняють останніми роками навколо «гнучкості» в питанні звільнення працівників, не викликає жодної довіри.
Коротше кажучи, прагнучи розширити власні управлінські повноваження, адміністрація університету Вісконсіна була цілковито налаштована на те, щоб студенти й працівники оплатили цей неоліберальний план реорганізації. Проте 300 мільйонів доларів виявилися непомірною платою, такого не сподівалися й самі керівники університету, однак вони урвали й собі частину піару, публічно засуджуючи обсяг пропонованих скорочень.
Але від самого початку вони обстоювали певні скорочення як необхідні, повторюючи, наче папуги, Волкерові слова щодо бюджетної кризи штату. Тоді як працівники та студенти університету Вісконсіна продовжували відчайдушну боротьбу, щоб на їхні плечі не ліг увесь тягар 250-мільйонного скорочення бюджету – у формі зростання плати за навчання, скорочення зарплат, закриття програм, звільнень тощо.
Корпоратизація й казуалізація
Тиск на старшокурсників є складовою ширшої реорганізації університетської системи США, що відбулася на кількох фронтах: студентів сприймають як «споживачів», котрі роблять «інвестиції»; зменшення державної допомоги призводить до збільшення плати за навчання; що мілкішим стає струмок бюджетного фінансування, то сильніше університети наполягають на проведенні рентабельних досліджень і приватизації досліджень. У ширшому сенсі, університетські структури дедалі більше корпоратизуються – чиновники з адміністрації перебирають ролі примножувачів прибутку й розглядаються як високооплачувані корпоративні менеджери, тоді як працівники університетів дедалі більше казуалізуються.
Наступ на державні університети припав на часи стрімкого зростання кількості вступників. 2014 року до коледжів вступили 68,4% випускників шкіл, для порівняння, 1975 року таких було лише 45%. До того ж, 90% вступників було зараховано на денну форму навчання. Попри те, більшість студентів, аби звести кінці з кінцями, змушені були йти працювати. Понад 70% студентів молодших курсів підробляли ще у шкільному віці (порівняно з 35% у 1970 році), а кількість студентів, що працюють на повний робочий день, із 1970 року подвоїлась (в основному це зростання припало на 2002 рік).
Відповідним чином змінились і навчальні програми. Для студентів молодших курсів університети проштовхують прискорені програми, котрі сприяють швидкості інтелектуального й особистісного розвитку, подаючи їх під вивіскою «навчання цінностей». А щодо аспірантів, то для них повзучий неолібералізм означає не тільки зростання викладацького та дослідницького навантаження, але й навчальні програми, які дедалі більше наголошують на «професіоналізації» – тобто, розвитку мереж, а не вмінь, – щоб підготувати їх до небезпек ринку праці.
Реорганізація робочої сили у вищій освіті – що передбачає казуалізацію праці, зменшення заробітної платні та соціальних благ, а також ідеологічні нападки на професію науковця – також була ключовим моментом. Зменшення витрат на робочу силу підвищує чистий прибуток університетів і дозволяє їм акумулювати великі обсяги капіталу, водночас обмежуючи здатність викладачів і студентів до опору.
У такій ситуації дехто міг би вже списати з рахунків аспірантів як надто слабких для того, щоб дати бій. Проте цей скептицизм випускає з уваги ті стратегічні позиції, які займають аспіранти в університетах.
У період після Другої світової війни, через брак докторів наук у галузях, на які був попит, тягар навчання студентів молодших курсів лягав на плечі аспірантів, кількість яких тим часом зростала, тож університети стали залежати від їхніх послуг. Між 1940 і 1960 роками набір до коледжів зріс від 1,5 мільйона до 3,6 мільйона, а у віковій групі 18-24 роки частка студентів із 9% збільшилася до 22%. Протягом наступного десятиліття набір підскочив до 8 мільйонів – понад 32% у тій самій віковій категорії.
Відповідно зростала й залежність університетів від старшокурсників-стажерів. У масштабах країни з 1955 по 1965 рік кількість асистентів, працевлаштованих у державних університетах, підскочила на 241%. Досвід університету Вісконсіна був досить типовим: до війни 24% від викладацького складу становили професори. Лише за два-три роки після війни показник зменшиться до 18%. У 1940 році університет Вісконсіна залучав до викладання та досліджень 665 асистентів зі старшокурсників; у 1948 році їх уже було 1400, а до 1970 року – 3000. Нині кількість асистентів, що працюють у цьому університеті, сягає понад 5300.
Безперечно, ситуація незамінності аспірантів підриває сам принцип, згідно з яким аспірантура є винагородою для талановитих студентів – той принцип, котрий і досі декларують університетські адміністрації, особливо у приватних навчальних закладах.
З їхнього боку це просто блискучий хід: якщо університети виступають у ролі великодушних грантодавців, тоді відповідною поведінкою для аспірантів є висловлювати вдячність, а не висувати вимоги. Крім того, щоб затулити рота невдоволеним, університетське керівництво використовує загрозу конкуренції, натякаючи на тисячі безробітних старшокурсників, готових ухопитися за робочі місця невдоволених асистентів.
Інакше кажучи, залежно від доцільності, адміністрація розглядає статус асистента то як винагороду (видану з огляду на талант), то як роботу (з якої надто бунтівних працівників можна звільнити).
Були часи, коли аспіранти могли тішити себе думкою, що їхня бідність і експлуатованість є минущими – така собі тимчасова зупинка на шляху до постійного контракту, – проте, з огляду на стан академічного ринку праці, який дедалі погіршується, ці сподівання відповідають дійсності менше й менше.
До 1960-х років попит на докторів перевищував пропозицію. Збільшення набору на аспірантуру в підсумку дало більшу кількість докторів, однак загальнонаціональний зсув у бік аспірантської праці (й умовно-академічної праці в ширшому сенсі) підірвав позиції університетських працівників. 2013 року (це найсвіжіші опубліковані дані) докторську ступінь отримали 175 000 випускників. Водночас доступними були менше ніж 14 000 професорських вакансій, і така невідповідність є характерною для останніх років.
Не зволікаючи з боротьбою
60-ті й 70-ті роки ХХ століття стали свідками першої хвилі самоорганізації працевлаштованих аспірантів, що супроводжувалась створенням нових профспілок у таких містах, як Вісконсін, Мічиган, Флорида, а також десятками інших спроб, що зрештою зазнали поразки. Наприкінці 1990-х і на початку 2000-х відбулася вже нова серія профспілкових перемог, котра привела в робітничий рух чимало аспірантів.
Тепер на наших очах може розпочатися третя хвиля. Аспіранти університету Коннектикута та Нью-Йоркського університету спритно перемогли на профспілкових виборах і провели на керівні посади своїх представників. Осередки профспілок і оргкомітети було засновано також в університетах Чикаго, Міссурі, у Єлі, Гарварді, Корнеллі (більшість із них є приватними закладами, і аспіранти там досі юридично не вважаються працівниками).
Створення профспілок матиме ключове значення для того, щоб відкотити назад казуалізацію академічної праці. Але, як показує приклад стажерів із Міззоу, студенти не повинні чекати, доки профспілка виступить проти тиску адміністрації. Ці працівники не тільки повернули собі медичне забезпечення, але й продовжують битися за багато інших позицій.
Працевлаштовані аспіранти Вісконсіна, маючи за плечима одну з найбільш драматичних поразок робітничого руху цього покоління, змогли вибороти надбавки до зарплати, вищі за максимальні підвищення від держави.
Аспіранти університету Чикаго, незважаючи на відсутність юридичного статусу найманих працівників, змогли вибороти підвищення заробітної платні, а за підтримки союзників у студмістечку домоглися збільшенні стипендій на догляд за дітьми та облаштування окремих кімнат для лактації на території кампусу.
Надважливим у цих зусиллях є утворення альянсів і спротив подачкам адміністрації, як це продемонстрували студенти Міззоу. Попри деякі поступки з боку керівництва, їхні основні вимоги так і не було виконано, тож 26 серпня за широкої підтримки громади кампусу вони вийшли на протести.
Нині, покладаючи надії на профспілку, аспіранти Міззоу протистоять невиправдано великому розриву між зарплатами таких працівників як вони – чий заробіток суттєво нижчий від річного прожиткового мінімум штату Міссурі (18 102 долари), – та представників адміністрації на кшталт канцлера Річарда Боуена Лофтіна, котрому виплачують 1,1 мільйона доларів. Ці відмінності відображають пріоритети неоліберального університету: споживачі замість студентів, прекаризовані працівники замість працевлаштованих викладачів, управлінці замість педагогів.
У боротьбі з корпоративним університетом не слід чекати, що зміни прийдуть із канцлерського кабінету. Вони прийдуть знизу. Так, із боку студентів, із боку викладачів, із боку громади. Але, ймовірно, головним чином із боку працевлаштованих аспірантів – людей, на чиї плечі лягає дедалі більше викладання, роботи в лабораторіях і проведення досліджень.
Переклав Андрій Мовчан
Перекладено за: Jacobin