Здавалося б, що може бути більш пересічною подією, аніж вибори до органів місцевого самоврядування? Однак у випадку Іспанії це не зовсім влучне твердження. Голосування, яке відбулося минулої неділі у більшості іспанських провінцій, самі іберійці схильні називати історичним. Річ у тім, що вперше за 35 років Іспанія відійшла від традиційної двопартійної моделі постфранкістського періоду, коли основне змагання відбувалось між консерваторами із Народної партії (НП) та есдеками з Іспанської соціалістичної робітничої партії (ІСРП). А чи не найбільш очікуваною для багатьох подією стало офіційне входження у представницьку політику нової лівої сили Podemos та її найближчих союзників.
Від самого ранку на виборчих дільницях Мадриду вишукувались довжелезні черги у формі зигзагів. Місцеві кажуть, таке на їх пам’яті відбувається вперше за десятиліття. Того дня явка по країні склала 64,77%, і ще до оголошення екзит-полів давала підстави для оптимізму «молодим» партіям. Це означає, що на дільниці попрямував протестний електорат, зокрема, лівий ― тобто ті люди, які протягом усіх попередніх років відсиджувались удома, бойкотуючи безальтернативні вибори.
Коли над Іспанією простяглася ніч, прихильники опозиційних партій вийшли на площі, аби у прямому ефірі спостерігати оголошення результатів. Що зрештою відбулось? Правляча Народна партія знову святкувала перемогу у більшості регіонів… але із найгіршим для себе з 1991 року результатом. Порівняно із попередніми виборами, дві ключові партії, НП та ІСРП, разом втратили 3,3 мільйони голосів.
Рис. 1. Перемога в абсолютних показниках може виявитись Пірровою для ключових партій.
Ліві пройшли і завоювали декілька стратегічних висот. Найбільшим їхнім успіхом можна назвати фактичну перемогу у двох іспанських столицях ― Мадриді та Барселоні. Результат Podemos і їх союзників навряд чи можна назвати блискучим, і його явно недостатньо для взяття влади «наскоком», на що досі розраховує керівництво партії. Однак тих іспанців, які прагнуть за будь-що побачити зміни, це аж ніяк не розчаровує ― вони сповнені оптимізму. Нехай досить наївного, але оптимізму.
Зародження інтриги
Не буде перебільшенням сказати, що ажіотаж та інтрига довкола виборів є насамперед заслугою Podemos. Вік цієї партії ― трохи більше одного року. Заснована як політичне крило руху 15 березня («Індіґнадос»), вона поставила собі за мету усунути від влади старі еліти й, отримавши владу, зійти зі шляху політики «жорстких урізань». Такі цілі ― відверто реформістські, але цього ніхто не приховує від самого початку.
Сама назва партії Podemos у перекладі з іспанської означає «можемо». Іще буквальніше: «можемо перемогти на виборах і радикально змінити країну». Причому партійне керівництво робило (і робить) ставку на те, щоб завоювати владу максимально швидко, майже бліцкрігом.
Завданням максимум, яке ставить перед собою Podemos, ― повторити політичний успіх греків із СИРІЗА, котрий слугує водночас і прикладом для наслідування, і джерелом натхнення для їхніх прихильників. Власне, регіональні вибори були також чергова спробою партії довести, чи виправдає вона свою назву. «Можемо» чи все ж «не можемо»?
Першим іспитом для Podemos стали торішні вибори до Європарламенту. Напередодні голосування соціологи навіть не завжди включали партію до своїх опитувань, проте їй вдалося набрати 8% голосів й отримати 5 місць у парламенті Євросоюзу.
Згідно з опитуваннями соціологічного центру «Simple Lógica», вже напередодні Різдва Podemos стали найпопулярнішою партією королівства і вийшли на перше місце із рейтингом 31,1%. Показово, що за різдвяним столом іспанці жваво дискутували насамперед щодо двох тем: перспектив Podemos та історії «Маленького Ніколаса» ― студента, котрому за підробленими документами вдавалося протягом тривалого часу видавати себе за важливих державних персон.
Рис. 2. Динаміка електоральних рейтингів провідних політсил в Іспанії з кінця 2011 до початку 2015.
Висока популярність партії давала підстави для доволі сміливих і самовпевнених заяв. Так, приміром, лідер Podemos Пабло Іглесіас міг без тіні сумнів казати: «Бідність і криза веде до фашизму, тож Ангелі Меркель слід добре подумати, з ким їй краще домовлятись про подальшу політику ― з Марін Ле Пен чи зі мною».
Чим брали Podemos?
Насамперед це суміш ліворадикальної протестної риторики, добряча доля популізму «за все хороше» і нищівна критика провідних партій за звинуваченням у корупції. Та, звісно, блискавки на адресу так званої «Тройки» ― МВФ, Єврокомісії і Європейського Центробанку.
Критики «зліва» неодноразово дорікали Podemos у «технологічності», але при тому успіх їхньої медіа-стратегії визнавали усі. Слід сказати, що в іспанській політиці значну роль досі відіграє телебачення, і партія не могла цього не враховувати. Перші обличчя політсили регулярно з’являлись на популярних ток-шоу, демонструючи неабияку вправність у риториці й еристиці. Допомогла і попередня слава самого Пабло Іглесіаса як телеведучого, а також власний партійний контент у всіх можливих «нових медіа».
Щодо соціальної бази партії, то її насамперед склали зубожілі за час кризи маси трудящих і молодь. Наразі рівень безробіття в Іспанії сягає 23,7%, тож на цьому фоні подальші неоліберальні перетворення для багатьох справедливо видаються відвертим знущанням.
Розрахунок Podemos водночас виходив із того, що традиційного лівого крила суспільства для перемоги виявиться замало, тому для втілення стратегії необхідно чимдужче пограбувати на голоси усі без винятку партії центру. Podemos справді намагались сподобатись, причому якнайширшому колу виборців.
Рис. 3. Виступ генерального секретаря Podemos Пабло Іглесіаса.
«Безумовно, я сам вважаю себе лівим, але ми не збираємось грати у гру «лівого» і «правого» центру, де переможцем завжди виходять банки», ― постійно наголошує Іглесіас. Podemos свідомо відмовились від традиційної соціалістичної естетики, обравши своїм партійним кольором не червоний, а фіолетовий, що асоціюється тут насамперед із фіолетовою смугою на прапорі Республіки ― символом прогресу й опору реакції.
Навіть на традиційний для усіх лівих сил Першотравень Podemos вирішили не ходити, аби не викликати «стереотипних» асоціацій щодо себе. Натомість партія рясно використовує квазі-анархістську риторику на кшталт «Пряма участь ― новий спосіб робити політику».
Весняні труднощі
Однак вже навесні рейтинг молодої партії почав сунутися донизу. Першим дзвіночком стали місцеві вибори у Андалусії ― найбіднішому (34% безробітних) і в той же час найбільш «лівому» регіоні Іспанії. Протягом трьох останніх десятиліть цією провінцією керували соціалісти, і конкуренція з боку Podemos неабияк занепокоїла місцеве партійне керівництво.
Страхи соціалістів виявились марними, адже і цього разу вони здобули впевнену перемогу із 47 депутатськими мандатами. Народна партія отримала 33 місця (порівняно із 50 депутатами попереднього скликання), тоді як Podemos вдовольнились лише третім місцем зі скромним результатом у 15 депутатських крісел.
Масла у вогонь навесні підлила й інформаційна кампанія, розгорнута проти Podemos консервативною пресою. Наприклад, за кілька днів до останніх виборів газета «El Mundo» вийшла із заголовком «Ув’язнені терористи ЕТА побажали Podemos сформувати уряд». Цей приклад більш комічний, адже сьогодні іспанці значно більше бояться поглиблення кризи, аніж привиду баскського тероризму, проте подібні медіа-провокації супроводжували партію протягом усіх останніх місяців.
До того ж неприємним моментом для партії став скандал з одним із її публічних членів, який, як стало відомо пресі, декларував частину доходів через свою сім’ю. Таким чином, репутація Podemos як антикорупційної партії хоч і не сильно, але все ж похитнулась.
На тлі загальних труднощів загострилась і внутрішньопартійна боротьба. У своїй політичній структурі Podemos має три крила: марксисти (організації «Антикапіталістична ліва»), єврокомуністи (на чолі із Пабло Іглесіасом) та популісти. Приміром, за ініціативи популістів напередодні виборів з партійної програми були вилучені найбільш «суперечливі» пункти, які могли відштовхнути потенційних виборців. І якщо до останнього часу конкуренція йшла переважно між радикалами і центром, то з недавніх пір суперництво розрослося між усіма трьома фракціями.
У будь-якому разі перед вирішальними місцевими виборами звання лідера суспільних симпатій Podemos втратили. Принаймні у рейтингових показниках.
Правий клон
Відкусити шмат пирога старої двопартійної системи у часи змін вирішили не лише ліві. Іще одним новаком електоральної політики тут стала партія Ciudadanos («Громадяни»). Заснована у 2005 році, ця правопопулістська партія базувалася переважно у Каталонії. Нинішні вибори стали для неї майданчиком для виходу на загальнонаціональний рівень, де «Громадяни» намагались переманити на свій бік електорат Народної партії і навіть частину лівих.
Шлях «Громадян» від локальної до національної партії, слід сказати, не надто типовий. В Іспанії, в силу історичних і національних особливостей, у цілій низці провінцій популярністю користуються саме регіональні партії. Так, приміром на цих виборах на Канарських островах перемогу святкувала Канарська коаліція, а у Наваррі ― «Союз Народів Наварри». Не кажучи вже про регіони компактного проживання малих народів ― Каталонію, Країну Басків, Галісію, де палітра місцевих партій налічує десятки найменувань. Але жодна із цих політсил не намагається здійснювати електоральну експансію за межі своїх провінцій.
Чому ж каталонські «Громадяни» вирішили підвищити свою позицію? Місцеві ліві одноголосно стверджують: Ciudadanos ― це політтехнологічний проект проти Podemos, штучно вирощений правий брат-близнюк.
Бурхливий ріст Ciudadanos почався лише за три місяці до місцевих виборів. Вони знайшли фінансову підтримку частини олігархії, а інтерес до партії підігрівався компліментарними статтями у мейнстримній пресі та «мальованими» рейтингами. І, що найважливіше, ― «Громадяни» намагались один в один копіювати риторику Podemos. «Проти корупції, проти жорсткої економії, проти старих партій, за участь громадян», ― ось ключові тези партії, котрі максимально точно повторювали гасла лівих конкурентів.
Рис. 4. Несподівано для себе Podemos отримали у суперники молоду праву партію.
Поява такого гравця змусила керівництво Podemos переглянути свою стратегію. Зокрема, під тиском марксистського крила партії керівництво було змушене хоч трохи чіткіше ідентифікувати своє політичне забарвлення і значно розширити перелік вимог, частіше вдаючись до економічної конкретики.
Вплинуло це і на вибір стратегії участі у муніципальних виборах. Замість агресивного просування бренду Podemos, чим часто грішили партійні популісти та єврокомуністи, було вирішено зробити ставку на створення коаліцій із локальними соціальними рухами, котрі мають власний досвід боротьби і вже завоювали авторитет серед населення.
Таким чином, в жодному із міст, де проходило голосування, Podemos не висували власного списку, просуваючи своїх кандидатів у списках союзних лівих рухів. Згідно з домовленостями, під власними знаменами партія пішла тільки на вибори до регіональних представницьких органів.
Барселона і Мадрид
Утворивши коаліції із місцевими рухами, найбільш гонорові керівники Podemos утиснули власні амбіції. Марксистське ж крило партії таким ходом подій було задоволене, адже це, за їхнім розрахунком, у перспективі дасть можливість вкорінитися у місцевих громадах, створити такий собі «народний фронт».
Крім того, своїм пріоритетом на муніципальних виборах партія визначила перемогу в найважливіших для себе локаціях, де сконцентрована її соціальна база, ― в індустріальних регіонах і великих містах. Зокрема, ключовими точками для лівих стали дві іспанські столиці ― Мадрид і Барселона.
Так, приміром, у столиці Каталонії, де протягом останніх років існують потужні відцентрові тенденції і сильні місцеві сепаратистські партії, від лівих на вибори йшов рух «Barcelona en Comu», що тривалий час боровся за права громадян, котрі не змогли впоратись із іпотечними кредитами. Результатом тут стала їх беззаперечна перемога, а лідерка руху ― відома активістка Ада Колау ― відтепер стане мером каталонського мегаполісу.
Рис. 5. Новий мер Барселони Ада Колау не раз бувала в обіймах поліції.
«Потрібно сказати найважливіше: ви стали свідками перемоги Давида над Голіафом. Це означає, що протягом кількох місяців Барселона і її Мерія опиняться під владою народу», ― з властивою іспанським політикам експресією заявила Колау після оголошення результатів.
Мадрид виявився складнішою точкою для лівих, адже столиця королівства довгий час «славилась» своїми консервативними настроями. Що й казати, останні чверть століття тут безроздільно урядувала Народна партія. Але загострення суспільних суперечностей на цей раз дали шанс порушити попередню праву гегемонію. На муніципальних виборах лівих тут представляла коаліція соціальних рухів «Ahora Madrid». Її обличчям стала також жінка ― суддя Мануела Кармена, відома в народі своєю непідкупністю.
Відволікшись на мить, слід зазначити, що непідкупність судді ― це справді важливий для місцевих виборців показник, адже корумпований чиновник для Іспанії, і для Мадриду зокрема, ― не виняток із правил, але радше сумне правило. Найпоширенішим видом корупції у столиці є «відкати» на ринку землі та нерухомості. Суми «відкатів» сягають кількох мільйонів євро, часом вони йдуть безпосередньо до кишені чиновників, часом ― у передвиборчий бюджет партій.
Так, наприклад, саме на темі корупції своїх членів зазнала краху інша соціалістична сила ― «Об’єднані ліві» (базована на потужностях Компартії). Рятувати імідж партії вирішив відомий комуністичний поет Луїс Гарсія Монтеро, що погодився очолити її список у важкі часи. Однак навіть авторитет письменника не допоміг «Об’єднаним лівим» здобути хоч крихту голосів у Мадриді.
Рис. 6. Мануела Кармена.
«Ahora Madrid», за підсумками голосування, зайняла друге місце ― їм не вистачило всього двох мандатів, аби обійти Народну Партію. Однак у разі створення коаліції із ІСРП, Мануела Кармена матиме усі шанси отримати крісло мера.
«Зараз цілком очевидно, що більшість народу голосує за зміни, люди хочуть змін». ― цитує Euronews слова Кармени.
Курчат по осені рахують
Муніципальні й регіональні вибори, незважаючи на небачений ажіотаж, все ж є репетицією перед кульмінаційним моментом ― парламентськими виборами. Як оцінюють свої теперішні досягнення Podemos та союзники? По-різному.
Тим із партійців, хто орієнтувався на медійні рейтинги, важко вдавати із себе тріумфаторів. Вибори довели: називати Podemos «найпопулярнішою партією країни» ― надто самовпевнене перебільшення. Тут виникає серйозне питання для партійного керівництва, чи виправданою була обрана ними тактика «бліцкрігу», адже з такими результатами (8―20% в залежності від провінції) блискавичної перемоги не побачити.
Марксистське крило руху на швидку перемогу не розраховує і тому більш реалістично оцінює підсумки голосування. Для них наразі з’явились стартові майданчики, де потрібно продовжувати працювати і поглиблювати співпрацю із низовими рухами. «Антикапіталісти» не приховують: далі буде довга й запекла боротьба, в тому числі і всередині партії. «СИРІЗА також починала з 3%, і їм знадобився не один рік, щоб перемогти», ― кажуть вони.
Нехай двопартійна система і похитнулась, списувати з рахунків старі партії НП та ІСРП немає жодних підстав. Особливо це стосується соціалістів, котрим через зміну перших обличь партії вдалося провести успішний ребрендинг.
Крім того, можливо, найсуттєвішим залишається питання, що зможуть запропонувати Podemos іспанцям? Адже на загальних популістських обіцянках «кардинальних змін на краще» зробити реальні радикальні зміни іще нікому не вдавалося. Особливо маючи страх «не сподобатись» чи «відлякати» симпатиків з центру.
Менше з тим, у ніч після виборів Мадрид співав і танцював. Люди обіймалися на вулицях й вітали одне одного. Тієї ночі Мадрид виглядав сп’янілим більше ніж зазвичай. Людям хотілось повірити у диво й хоч ненадовго забути про те, що дива не трапляються.