В епоху незалежності України церква не один раз проявляла відверто неконституційні амбіції, намагаючись посилити свій вплив на суспільне і приватне життя громадян. Окрім того, що секулярний простір виокремлений законом, він ще й давно і твердо ідейно обґрунтований світовою філософською і соціально-політичною думкою, здобутий потужними низовими суспільними рухами і є результатом соціального прогресу. Зайвим буде казати про те, що секуляризація жодним чином не ставить релігійні інституції у дискриміноване становище, а лише перетворює їх із державних репресивних інститутів у добровільні громадські об’єднання. Але, як виявилося, релігійні інституції в Україні не збираються задовольнятися «рівним» положенням і тому розпочали тиху, непомітну, але від того не менш нахабну боротьбу за владу ― 2 червня рубікон був остаточно перейдений: держава власноруч спаплюжила конституцію, фактично відібравши у громадян право на вільний вибір віросповідання: цього дня парламент у другому читанні прийняв закон № 1447, який дозволив зареєстрованим релігійним організаціям відкривати свої навчальні заклади, освітній стандарт яких визнаватиметься державою.
Подібні ініціативи сягають своєю історією у початок 90-х років. І не дивно, суспільний дискурс швидко ознаменувався ідеями радикальної декомунізації, що потребувало не лише вибору альтернативної соціально-політичної моделі розвитку, але й нового «освітнього контенту», який би виховував нове покоління, здатне збудувати ту саму модель. Тому ідеологічна забарвленість освіти змінилася із «науково-комуністичної» на «науково-капіталістичну», «науково-націоналістичну» і… християнську. Лідирував у цьому процесі західний регіон України, де християнська ідентичність відігравала особливу роль у соціально-політичному самовизначенні. З 1992 року у деяких областях Західної України християнська етика вперше була запроваджена в якості навчального предмету у середній школі. У підсумку, в Тернопільській області вона набула статусу факультативного курсу, у Львівській ― стала обов’язковим. Із 2004 року християнська етика викладається також у школах Волині, а з 2005 ― на Вінниччині. Нині цей предмет вивчають майже у всіх школах Львівщини, у 90% шкіл Івано-Франківської області та понад сотні навчальних закладів Вінниччини. За статистичними даними 2012 ―2013 рр., цей курс прослухали 63,2% учнів Тернопільщини. Загалом, сьогодні викладання «Основ християнської етики» та «Християнської етики в українській культурі» здійснюється у 30% шкіл України. І лише за останній рік кількість відповідних навчальних закладів зросла майже на 10%. Згодом, уже на початку нового століття, релігійні інституції хотіли поширити цю практику на всю територію України. У 2009 році представники всіх найпотужніших конфесій України (УПЦ КП, УПЦ, УАПЦ, УГКЦ), забувши про свої перманентні конфлікти, об’єдналися навколо ідеї впровадження викладання «етики віри», знов-таки у середній школі. Роком раніше, 20 жовтня 2008 року Міністерство освіти і науки України видало наказ № 941, яким було створено громадську раду з питань співпраці з церквами і релігійними організаціями. Саме завдання ради, сформульоване у її назві, в адекватного громадянина має викликати, м’яко кажучи, подив і насторогу, чи не так? Окрім того, що ця рада мала встановити галузевий стандарт із теології та виробити умови присвоєння міністерського графу підручникам з богословських дисциплін, вона ще звернулася до міністерства фінансів та парламентського бюджетного комітету з питанням можливості державного фінансування видання підручників з християнської етики для середніх навчальних закладів державної і комунальної форми власності.
Варто зазначити, що такі ініціативи релігійних організацій реалізувалися за активної підтримки тодішнього президента Віктора Ющенка. Окрім того, що Ющенко був прихильником об’єднання українських православних церков у єдину помісну церкву, він активно сприяв клерикалізації середньої освіти. У листі науковців тодішньому міністру освіти і науки Івану Вакарчуку (від 30.12.2009), в якому вони висловили і обґрунтували своє негативне ставлення до таких освітніх «реформ», стверджувалося, що пряме втручання президента у діяльність МОН є неконституційним та рівнозначне тому, якби він власноруч складав академічні стандарти з фізики і біології, не маючи відповідної освіти та підготовки. У підсумку, міністерство так і не наважилось системно ввести викладання християнської етики у школах, хоча автор статті декілька разів отримував інформацію про поодинокі випадки факультативного вивчення цієї дисципліни у середніх навчальних закладах Києва. Нібито «заради експерименту» і «за наказом згори».
Доволі специфічний процес клерикалізації освіти у цей час відбувався і на Кримському півострові. Окрім Львівської і Тернопільської областей, «божу педагогіку» впровадили у 55 % шкіл Кримської автономії (за статистикою 2006―2007 навчального року). За словами колишньої керівниці управління МОН в АР Крим, викладання курсу «Основи православної культури Криму» було факультативним, а його відвідування ― добровільним. Попри те, за вищезгаданий рік, даний курс прослуховували близько 11 тисяч школярів. Ініціаторами такої «деформи» у Криму стала місцева єпархія УПЦ. Дуже дивною видається ситуація, яка склалася з викладанням основ ісламу для охочих школярів на Кримському півострові. За даними Комітету у справах релігії при Раді Міністрів АРК, ознайомлення школярів із основами ісламу велося так само на добровільних і факультативних засадах. Але за словами муфтія Закира Куртнезірова, влада півострова не радилася з представниками інших, відмінних від УПЦ конфесій, коли розробляла дані курси. Тоді правозахисники майже одноголосно стверджували про те, що викладання основ християнства або ісламу у середній школі фактично порушує принцип відділення школи від церкви, але, наприклад, на той час виконувач обов’язків вищезазначеної ради у справах релігій АР Крим Валерій Петров, виправдовуючи дану практику, відсилався до указу президента № 279/2002.
І дійсно, 21 березня 2002 року президент Кучма видав указ «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій». Найбільш цікавим з точки зору нашого фокусування виглядає третій пункт указу, в якому йдеться: «Міністерству освіти і науки України, Державному комітету України у справах релігій разом з Академією педагогічних наук України за участю церков і релігійних організацій розробити пропозиції щодо впровадження духовно-моральних цінностей у навчально-виховний процес та подати їх у встановленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України».
Мабуть, правові формальності, які визначають легальність такого нормативно-правового акту, потрібно віддати на відкуп юристам, але очевидно, що така ініціатива повністю заперечує принцип секулярної школи, і саме вона стала першим дзвіночком у тривалому процесі традиціоналістської реакції в освіті.
Утім, щоб зрозуміти суть «божої педагогіки», яка створювалась увесь цей час, не обов’язково аналізувати нормативно-правові акти і статистичні дані. Варто лише продивитися способи трактування фактажного матеріалу і оціночні судження у шкільних та академічних програмах з деяких галузей знань та навчальних предметів. Найбільш взірцевим для такого дослідження є, звісно, курс з історії України. Зрозуміло, що історичний дискурс в Україні і так є етноцентричним, державоцентричним і покликаним повністю легітимізувати праву політичну ідею в очах молодого покоління. Але, окрім цього, парадигма викладання історії у школі має ще одну цікаву властивість: апеляція до християнської релігії не з діалектичної, а з метафізичної точки зору, що вже саме по собі є антинауковим. Християнство не розглядається як історичний феномен (який має причини, витоки, історію, тривалість, процесуальність, еволюцію, поступові перетворення, і, в кінці кінців, зникнення або трансформування), а подається учням у якості чогось «одвічного», «первісного», «взірцевого» і розглядається як неодмінний маркер українськості та української держави. Релігійну реформу князя Володимира (т. зв. «хрещення Русі») ідеалізують, не вказуючи на її справжні цілі, методи та наслідки. Взаємні злочини представників ворожих конфесій, які мали місце у всі часи, і за своїм характером були далекими від «християнських чеснот», теж замовчуються на сторінках підручників. Берестейська унія вважається страшною трагедією для українського народу, однак, уже у розділах про ХІХ―ХХ століття героїзуються і представники греко-католицизму, які внесли певний вклад у здобуття Україною незалежності. Таким чином, у системі історичної освіти релігія сприймається як фактор національної ідеї, і, відповідно, школярам прививають абсолютно некритичне її сприйняття. Чи вивчав хтось із вас на уроках історії України робітничий рух, боротьбу за гендерну рівність, історію секуляризації, зелений рух, історію ЛГБТ-руху? Одначе впевнений, що про Берестейську унію чи релігійно-конфесійну конфігурацію в її етноцентричному форматі усі сумлінні учні знають більше, ніж достатньо. Тобто викладання історії в наших школах монопарадигмальне, а іншого погляду і бути не може: соціальна сутність історичних процесів нівелюється, а релігії та церкві відводиться необ’єктивно вагоме місце.
Отже, можна вважати, що теперішні процеси секуляризації освіти ― лише логічне продовження тих передумов, які склалися раніше і отримали розвиток за появи сприятливого суспільно-політичного клімату. У постмайданній Україні церква на ряду з фінансово-промисловими групами стала одним з найпотужніших лобі. Чого вартий один тільки закон № 2226, прийнятий у травні цього року, який передбачає звільнення церкви від сплати податків на нерухоме майно? Але на досягнутому клерикали не зупинилися, і вирішили остаточно спаплюжити конституційний лад і утвердити свою гегемонію відтепер і в освітньому процесі. 2 червня парламент остаточно прийняв закон № 1447 «Про внесення змін до законів України щодо забезпечення права громадян на свободу світогляду і віросповідання при отриманні освіти». Варто зазначити, що аргументи, наведені у пояснювальній записці до цього закону не витримують жодної критики. Зокрема, в пунктах 1-2 закону йдеться про те, що його ціллю і завданням є забезпечення права на свободу світогляду і віросповідання при отриманні освіти. Навряд чи ініціатор(к)и закону хоч трохи знайомі із сучасним філософським дискурсом, інакше вони би чітко усвідомлювали, що свобода передбачає вибір. Складно говорити про те, що дитина вільно обирає світогляд і користується своїм правом на свободу совісті, коли, за вибором її батьків, вона із 4-х років безперервно вивчає теологію, «православну фізику» і «православну біологію» і не має ґрунтовних уявлень про протилежну точку зору. Та і навіщо вони їй? Адже наука і прогрес ― від лукавого, ― скажуть дитинці православні вчителі. Хоча складно припустити, що законодавці аж настільки не усвідомлюють смисл своїх дій: зрозуміло, що закон був прийнятий через його політичну доцільність для «політичних еліт», але аж ніяк не задля високої гуманістичної мети забезпечення прав людини.
Зайвим буде казати, що цей закон де-факто порушує конституційну норму про відокремлення школи від церкви, і, по-доброму, вимагає перевірки конституційного суду. Хоча у пояснювальній записці стверджується, що подібні порушення відсутні, адже державна освіта дійсно відокремлена від церкви, у той же час, релігійним організаціям надається право створювати свої навчальні заклади, як і іншим типам громадських організацій. Однак на думку багатьох юристів, у сучасній практиці застосування юридичних термінів словосполучення «відокремлення церкви від держави» означає, окрім деяких інших пунктів, також позбавлення релігійних організацій права керування навчальними закладами, окрім спеціальних богословських. Більше того, цим законом держава де-факто легітимізує освітній стандарт подібних навчальних закладів. Тобто людина, яка вивчала, що жінка створена з ребра чоловіка, а світ створений за 5 днів, вважатиметься повноцінно освіченою? До речі, за таких умов дивно, що ініціатор(к)и закону виправдовуються тим, що навчальні заклади залишаються незалежними від політичних партій. А це вже схоже на дискримінацію за критерієм (сегментом) світогляду! Більшість політичних доктрин (лівиці та центру) користуються принципом раціоналізму, який повністю відсутній у релігіях, отож, чи справедливо було б їх так дискримінувати?
«Метою запропонованого законопроекту є забезпечення конституційного права віруючих батьків або осіб, що їх замінюють, на виховання своїх дітей відповідно до своїх власних релігійних переконань»: схоже на те, що цей закон став додатковою цеглинкою для нової концепції сімейної політики, яку нам готують законодавці. І дійсно: незадовго після його прийняття, 19 червня, відбулися парламентські слухання на тему «Сімейна політика в Україні: цілі та завдання», ініційовані все тим же одіозним депутатом Унгуряном, який є одним із головних церковних лобістів парламенту.
Ініціатор(к)и стверджують, що закон допоможе зміцнити моральні та духовні цінності. Взагалі, здавалося б, що сьогодні говорити про універсальну модель моралі або видавати етичну доктрину певної релігії за таку ― все одно, що серйозно аргументувати геоцентричну модель Сонячної системи. Моральний релятивізм та нерелігійні секулярно-гуманістичні етичні концепції, здавалося б, здобули заслужений тріумф, але Україна впевненою ходою крокує назад у доіндустріальну епоху. Будь-які адекватні сучасні погляди на природу моралі ― чи то її матеріалістичні, чи то договірні теорії, вщент розбивають принцип етичного абсолютизму. Однак не для наших депутатів.
Ще більший подив викликає твердження про прищеплення толерантності та гуманних почуттів у молодого покоління як позитивний наслідок цього «нововведення». Думаю, що усі, хто знайомий із діяльністю Ку-Клукс-Клану, «Армії бога», ХАМАСу або «Боко Харам», розуміють, наскільки гуманних та толерантних особистостей може породити виховання у релігійній традиції.
Не можна не приділити уваги ще одному аргументові депутатів/депутаток: «Поряд з цим, зазначені законодавчі зміни сприятимуть зміцненню (…) пропаганди здорового способу життя, а також дозволять запобігати руйнівному впливу алкоголізму, наркоманії, насилля і жорстокості, яким оточені в нинішній час підлітки та молодь». Тут навіть неозброєним оком видно креатив «народного» депутата Павла Унгуряна, який звик обґрунтовувати свої клерикальні ініціативи боротьбою або з гомосексуальністю, або з «нездоровим способом життя» та шкідливими звичками. Можливо, хтось пам’ятає, як у далекому 2008 році Спілка молодих християн України, керована вже тоді депутатом Унгуряном, «виклянчила» у профільного міністерства гроші на соціальну рекламу, яка протиставляла «віруючих» і «пияк, наркоманів, повій, хворих на ВІЛ/СНІД». Автор плакатів, якому Міністерство замовило їх виготовлення, пізніше розповідав про те, що спитав Унгуряна, чи, на його думку, не ображає ця реклама почуття атеїстів? «Так, ображає, ― абсолютно відверто відповів Унгурян, ― але ж це правда!». Таким чином, можна констатувати, що поступове об’єднання різних конфесій задля спільного просування клерикальної ідеї та лобіювання своїх інтересів дійсно може призводити до стирання антагонізмів і конфліктів між ними, проте, це означає, що пошуки ворога переходять у зовнішнє поле, і ворогом номер один стають люди, які відмовляються сповідувати будь-яку релігію, а перш за все ― особливо активні гуманісти і вільнодумці.
Останній аргумент на свою користь у депутатів/ок такий: у подібних навчальних закладах діти, окрім повноцінної освіти, зможуть отримати високоморальний розвиток на основі релігійних цінностей. Тобто дорослі люди, які віритимуть у теорію розумного задуму, у божественне походження влади, у виправданість насилля, у те, що жінка має вічно підкорятися чоловікові, а геїв та лесбійок потрібно вбивати, вважатимуться тепер освіченими і високоморальними людьми. Далі йдеться про те, що закон «сприятиме духовному відродженню й оздоровленню українського суспільства». Складно уявити, скільки ще нещасть принесе нова репресивна модель освітньої системи своїм вихованцям! Вибач нас, Зигмунде! Ми знову все …!
Наприкінці пояснювальної записки пан Унгурян не забув нагадати про те, що реалізація закону не понесе за собою додаткових навантажень на державний або місцеві бюджети, адже фінансувати створені заклади будуть самі релігійні організації зі своїх коштів. Однак забув уточнити, що ці кошти вони матимуть через те, що тепер звільнені від сплати податків на нерухоме майно. А церкви в Україні (особливо УПЦ) володіють, як відомо, неміряною кількістю такого майна. За даними CEDOS, якщо врахувати інфляцію, то реально державні видатки на освіту у 2015 році скоротилися на 30―40 відсотків. У той же час, у багатьох країнах Заходу, до яких так люблять апелювати ініціатор(к)и закону, за рахунок постійного збільшення видатків, підвищуються й інші суттєві показники: ВВП, ІРПЛ тощо. Зрозуміло, що фінансування освіти і фундаментальної науки є запорукою не тільки технічних і медичних інновацій, але й гармонійного соціально-культурного прогресу. А от наслідки клерикального закону ми повною мірою зможемо відчути пізніше, але вони від того будуть тільки важчими.
Усе ж, мабуть, найбільша небезпека цього закону полягає в тім, що це просто ще один тривожний дзвіночок, який не покладає край процесу клерикалізації освіти і суспільного життя в Україні.
19 червня відбулися парламентські слухання «Сімейна політика в Україні: цілі та завдання», де знову було запропоновано ввести викладання християнської етики у школах. Але піком зухвалості стали рекомендації Всеукраїнської ради церков до Конституції України, серед яких пропонувалося замістити принцип розділення держави, церкви і школи на принцип партнерства, ну а далі ― стандартний набір: заборонити аборти і одностатеві шлюби. Як не дивно, ці «рекомендації», а відверто кажучи ― посягання на знищення секулярного простору― навіть не були прийняті до розгляду державними інституціями.
Останнім аргументом у свою користь ініціатор(к)и клерикалізації освіти вважають наявність схожих практик у країнах Заходу. За їхніми розрахунками, цей аргумент має бути дієвим, зважаючи на зовнішньополітичні вподобання більшості громадян. До речі, дивно, але ж чому у законі прописані приклади США, Франції, Італії і Польщі, але соромливо не згаданий приклад Росії? Там же відбуваються схожі процеси. І якщо західна освіта ще остаточно не позбавлена релігійної компоненти через те, що секуляризація у цих країнах відбувалася поступовим та еволюційним шляхом і ще остаточно не завершилася, то в Україні ми маємо сценарій банальної реакції і «відкату у минуле», замість руху у майбутнє. Чи мають совість ініціатор(к)и закону пропонувати приклад західних країн, у яких існують релігійні навчальні заклади, якщо рівень секуляризації у них де-факто вищий, ніж в Україні: у французькій громадянській культурі панує культ світськості, у Великобританії та Німеччині досить висока доля атеїстично налаштованих людей, а у всіх трьох країнах ― легалізовані одностатеві шлюби. До речі, міністр освіти Великобританії Нікі Морган таки змусила католицькі школи впровадити гендерне виховання, метою якого є прищеплення учням розуміння і поваги до гендерного різноманіття. Втім католицькі школи знайшли більш менш зручну для себе позицію: вони змушені впровадити гендерне виховання, але «пояснюватимуть» учням різницю між цивільним шлюбом та його католицьким розумінням, і схилятимуть молоді голови на користь останнього.
З точки зору поверхового аналізу, найбільш проблематичною є ситуація з релігійною освітою у США. Це і не викликає подиву, адже комерційність освіти завжди буде зумовлювати її клерикалізацію (за умов неоліберальної моделі освітньої системи і наявності потужних релігійних інституцій, існує тенденція виконання церквою соціальної функції держави у сфері освіти ― тобто, як показує світовий досвід, максимум, на що можуть розраховувати діти з нижчих верств населення у такій ситуації ― так це на здобуття релігійної освіти). Але, окрім батьківщини «мавп’ячого процесу», інші країни також зустрілися зі схожою проблемою. Відомий вчений і громадський діяч Річард Докінз у свій час детально проаналізував загрози, які надходять від релігійних навчальних закладів у Великобританії. Окрім інших популярних аргументів на користь секулярної освіти, Докінз відзначив два. По-перше, побувавши на заняттях в ісламській школі, він помітив, що хоча вчителі декларативно й ознайомлюють дітей із різними точками зору, але самі вчать їх контраргументувати своїм опонентам, тобто прибічникам науково-раціонального світогляду. Ще більшу увагу вчений звертає на проблему конфронтації учнів, які вчаться у школах, контрольованих представниками різних конфесій: така конфігурація призводить до того, що маленькі і молоді учні починають ворогувати зі шкільної лави, об’єднуючись за принципом конфесійної приналежності шкіл та створюючи колективного ворога з множини учнів, які навчаються у школах, підконтрольних релігійним організаціям іншої конфесії. Особливо гостро ця проблема постає у Північній Ірландії, адже Белфастські угоди не торкнулися теми освіти. Варто згадати хоча б запеклу масову вуличну бійку дев’ятирічних школярів, яка відбулася між учнями протестантських і католицьких шкіл. Тут же можна виокремити ще одну важливу суміжну проблему: ексклюзивність релігійних шкіл. Саме релігійні школи у сучасному західному світі стають помітним суб’єктом дискримінації за світоглядною ознакою. Саме з цим у свій час вирішив боротися міністр освіти у кабінеті Тоні Блера Чарльз Кларк. Наразі цю ж проблему намагаються вирішити у Демократичній Республіці Конго. Таким чином, очевидні наслідки клерикалізації освіти: деградація критичного мислення і сприйняття у школярів, дегуманізація їхнього ставлення до своїх ровесників, стадність та розподіл за принципом «свій―чужий» на основі критерію конфесійної приналежності школи. Навряд чи такі школи зможуть виховати Людину, яка й до іншого ставитиметься, як до Людини.