Передмова Надії Чушак
28 вересня цього року у столиці Сербії Белграді відбувся другий в історії країни «успішний» Парад гордості. ЛГБТ-активісти намагалися організувати перший Парад у 2001 році, менш ніж через рік після кінця націоналістичного режиму Слободана Мілошевіча. Розраховуючи на більшу відкритість суспільства та виконання державою зобов’язання про право на мирні зібрання, учасниці та учасниці Параду у 2001 вийшли у центр Белграда, де на них напали члени націоналістичних організацій, футбольні хулігани та представники сербської православної церкви. Присутні поліцейські лише спостерігали за насильством і почали діяти лише тоді, коли й самі стали об’єктом нападів.
Після такого негативного досвіду наступні цілеспрямовані спроби організувати Парад почалися майже через десять років. Перший раз Парад вдалося провести у 2010 році, проте масове насильство, яке його супроводжувало, ставить під питання те, наскільки цю маніфестацію можна вважати справді успішною. Адже приблизно 10 000 поліцейських намагалися погамувати 6500 хуліганів, які зібралися на демонстрацію проти Прайду. І хоча сам Парад пройшов без інцидентів, він відбувався у маленькій частині Белграду, огородженій кількома кордонами поліцейських, які відбивалися від агресивних нападів хуліганів. У результаті сутичок було поранено 132 поліцейських та 25 протестувальників, а Белграду було завдано значних матеріальних збитків.
Державні органи Сербії використовували такий сценарій як причину для заборони проведення Параду в наступні роки. Серед аргументів, до яких вдавалися представники влади, була неготовність сербського суспільства до таких маніфестацій та загроза миру та порядку з боку екстремістських груп, готових організувати «хресну ходу» проти Прайду. Проте серед ЛГБТ-активістів (та лівих) можна було почути думку, що ці групи фактично контролює державна влада, яка ще з часів Мілошевіча вдається до співпраці з правими радикалами для виконання «брудної роботи». Свого роду підтвердження цієї тези активісти та коментатори побачили й у цьогорічному Параді. Підготовка до його проведення відбувалась у вже традиційному контексті погроз та залякування з боку крайніх правих організацій і деяких представників державної влади. Прогнозувалося повторення ситуації 2010 року. Але коли — досить несподівано — цьогоріч влада таки не скасувала Параду в останній момент, він відбувся мирно і без значних інцидентів.
З іншого боку, в сербській ЛГБТ-спільноті під впливом цих подій розпочалися дебати про найкращі стратегії та тактики активізму. Наскільки доцільними є спроби пересадити Парад — маніфестацію з дуже специфічною історією в «західному» контексті — в інші умови? Чи не стає Парад частиною консервативних явищ гомонормативності та гомонаціоналізму? Кому, врешті, належить право на парад та на гордість? Пропонуємо текст доповіді ЛГБТ-активіста Душана Мальковіча, виголошеної під час публічної дискусії «Парад та політика» у лютому 2013 року. Текст порушує низку важливих проблем, які не часто озвучуються в середовищі ЛГБТ-активістів на постсоціалістичних теренах.
Чиїм є наш Прайд?
Історія становлення гей-лесбійського активізму у Сербії суттєво відрізняється від історії руху в США чи в деяких європейських країнах. На відміну від, наприклад, Німеччини, де вже у другій половині ХІХ століття починаються певні зрушення в цьому питанні, чи США, де, як ми вже згадали, у другій половині ХХ століття відбувається сексуальна революція, у Сербії перша ЛГБТ-організація «Аркадія» виникає допіру в 1992 році, а перша спроба організувати Прайд припадає на 2001 рік. У 2009 році його скасували, у 2010 — провели, а в останні три роки — забороняли. Ця заборона викликала чимало дискусій, зокрема і в самій «гей-лесбійській» спільноті, де поруч із роздумами про «зовнішню» гомофобію суспільства на порядку денному стала і самокритика руху, почалося обговорення його позицій, стратегій і тактик.
Ключовим є питання про носія Прайду (насамперед мені йдеться про Парад гордості, тобто публічну протестну ходу, яка якраз і викликає найбільше спротиву, тоді як інші види зібрань «у чотирьох стінах» — культурні маніфестації, майстерні, політичні зустрічі, клабінг — не наражаються на такі заборони і відбуваються більш-менш безперешкодно). В Сербії, на відміну від схожих маніфестацій на заході, Парад викликає контроверсію передусім у моральній площині. Але питання носія Прайду надзвичайно важливе тому, що як політична подія він завше вміщає у собі ще й інші політичні фактори, від локальних до державних та міжнародних. Видається, що на всіх цих рівнях Прайд намагаються використати заради реалізації власних інтересів. Так, місцеві організації вбачають у ньому засіб для реалізації «гей / лесбійської емансипації». Офіційний Белград, з одного боку, намагається продемонструвати євроатлантичній сфері своє ліберальне ставлення до сексуальних меншин і повагу до «прав геїв» (особливо в царині боротьби з дискримінацією та поваги до розмаїття), а з другого боку, намагається продемонструвати на місцевій політичній сцені свою змогу заборонити цей «західний антисербський імпорт», як його часто називають у середовищі правих політичних сил. Врешті, Брюссель і Вашингтон використовують саму подію як засіб тиску на Белград, як свого роду бартер: можете заборонити Прайд, але мусите поступитися хоч трохи, наприклад, у питанні Косова. Пригадаймо хоча б повідомлення офіційного Брюсселя напередодні останнього не проведеного Прайду 2012 року, де стверджується, що ЄС підтримує цю маніфестацію, але й без неї шлях Сербії до ЄС залишається відкритим 1.
Однак де в цьому всьому перебувають самі «об’єктивні користувачі», тобто так звана ЛГБТ-спільнота 2? Теперішні організації не надто добре її репрезентують (у сенсі демократичної легітимності, отриманої через вибори). Тут швидше маємо до діла з малими ініціативами, які функціонують у рамках ідеології прав людини і не надто добре пов’язані з «базою», тобто «спільнотою». Тут постає ще одна проблема — проблема колективних прав, тобто, прав, які належать певній частині громадянок та громадян певної політичної спільноти. Наприклад, право на одностатеві шлюби впливає на всіх членів цієї спільноти, проте не ясно, чи вони взагалі підтримують такий напрям політичного активізму. Одна з двох Прайд-маніфестацій у Берліні — Love Parade — отримує легітимність завдяки мільйону учасників, але якщо ми міркуємо такими критеріями, то хто і що надає легітимності белградському Прайду? Втративши зв’язок із «базою», Прайд стає «заручником» згаданих вище трьох actors (локальних, державних та міжнародних) і не бере до уваги бажань самої спільноти, для якої буцімто працює. Постає питання, чи ці бажання взагалі можливо чітко артикулювати, адже їх досі серйозно не дослідили соціологи, щоби встановити переважаюче ставлення членів та членкинь «ЛГБТ-спільноти» до Прайду та різних модальностей його реалізації.
Але що робити, якщо ця спільнота (авто)гомофобна і не прагне ніякої емансипації? Тоді очевидно, що необхідно розвивати саме зв’язки між організаціями та спільнотою, і таким чином цю проблему поступово проговорювати і вирішувати, тобто добиватися легітимації проведення певних акцій. Видається, що більшість геїв та лесбійок, а також інших «сексуальних меншин» не підтримують Прайд (оскільки він створює можливість насильства) — але це не означає, що вони не підтримують якісь інші види активності та боротьби.
З цієї перспективи проведений 2010 року Прайд можна витлумачити як свого роду pink washing 3, тобто спробу через підтримку Прайду приховати інші дискримінаційні політики — наприклад, переміщення ромів. Це підтверджує позиція тодішнього мера Белграда Драгана Джиласа. Він був проти проведення цієї маніфестації, але все ж не заборонив її, а потім нелегальним і насильницьким чином переселив спільноту ромів, маскуючи свій расизм «підтримкою прав ЛГБТ». У цій сфері він співпрацював із окремими організаціями і стверджував, що хоч особисто й не погоджується з певними формами публічних маніфестацій, все ж підтримує ідею дотримання прав людини 4.
Схожим є і випадок Івіци Дачича, «першої людини» Соціалістичної партії Сербії 5, який використовує проведення Прайду 2010 року як доказ власної (а заодно — і цілої його партії) негомофобності, тобто гомоафірмативності. СПС від 5 жовтня 2000 року намагається стати «партією сучасної лівиці» — або принаймні створює собі такий імідж на політичній сцені — і прагне приєднатися до Соціалістичного Інтернаціоналу, який, звісно, не толерує гомофобію. Тож така «про-гей» позиція є однією з перепусток в цю організацію, а також капітал для «відкупу» власного дуже проблематичного політичного минулого. Хоча Дачич заборонив три наступні Прайди, він використовує єдиний, який таки вдалося провести, для демонстрації того, як тут поважають «європейські цінності», коли для цього є всі умови, себто немає перешкод з міркувань «безпеки». Дачич також багато разів наголошував, що член їхньої партії Боріс Мілічевіч — відкритий гей-активіст, і використовував це як доказ «ліберальності» СПС у питанні «сексуальних меншин». Цей факт «гей-участі» в СПС він використовує для відбілення репутації партії перед ЛГБТ-населенням. Водночас заборону Прайду він може використовувати для здобуття прихильності серед переважно гомофобних виборців, залежно від потреб кожного конкретного політичного моменту та згідно з оцінкою ставлень електорату.
Гей-прайд та ідеологія прав людини
Прайд головно опосередкований ідеологією прав людини — точніше, універсальних прав людини, що їх треба визнати і за ЛГБТ-людьми, яким треба уможливити перш за все (законне) рівноправ’я. Це беззаперечний засновок Прайду, а його представники та представниці повторюють публічно магічну формулу «повага до прав людини», яка би мала олово дискримінації алхімічними процесами перетворити на золото толерантності. Але в чому тут проблема?
Згадаймо 17 пункт Декларації прав людини та громадянина, прийнятої Французькими Національними Зборами наприкінці XVIII століття, який стверджує: «Приватна власність — це недоторкане та святе право, її не можна відібрати, крім випадків, коли для цього існує очевидна публічна потреба, регульована законом, або для потреб справедливої і вже раніше призначеної компенсації». Дещо видозміненим цей пункт з’являється і в Загальній декларації прав людини. На перший погляд, у цьому немає нічого проблематичного: право на майно та захист майна надане всім рівноправно. Проте якщо цю вимогу конкретизувати, тобто прикласти до реальної класової суспільної системи, виходить, що вона захищає саме тих, у кого більше майна, і підтримує класовий лад, тобто укріплює та підтримує класову дискримінацію, продовжуючи існування розколу між багатими та бідними. Якщо взяти до уваги ще й інші приклади, як-от право на свободу руху чи освіту, побачимо, що їх неможливо здійснити без відповідного матеріального підґрунтя, і що права людини — це насправді права буржуазії, права, які може використовувати лише правлячий клас. Правова система, частиною якої є ці принципи, фактично уможливлює підтримку нерівноправ’я та дискримінації. В такому контексті права людини втрачають свою уявну універсальність та стають інструментом експлуатації в руках панівного класу. Загалом, у цьому і полягає функція держави, яка має захищати порядок. Прайд не займає радикально критичної позиції щодо держави, а визнає її, він не критикує державу як історично-класову цілісність, а лише окремі її аспекти, які потрібно вдосконалити.
Прайд між партикуляризмом ідентичностей та класовим універсалізмом
Відсутність «класової свідомості» виразно прослідковується у бракові будь-якої рефлексії над класовими питаннями у вимогах, які висував Прайд 2012 року 6. Це також видно у ставленні очільників Прайду до соціальних вимог, наприклад, вирощувачів малини чи військових резервістів 7, тобто переважно люмпен-пролетаріату чи прекаріату, які або залишаються виключеними з парадигми Прайду («Нас це не стосується»), або ж їх скептично вважають потенційними узурпаторами самого Прайду, своєрідним «засланим» руйнівним елементом 8. Немає жодних спроб пов’язати ці протести — хоча право на свободу руху обмежене і в вирощувачів малини, і в потенційних учасників Прайду. Навпаки, створюється дистанція до вимог інших соціальних груп. Тож ці протести стають партикулярними в рамках політики ідентичності 9, а зв’язок між класовим становищем і сексуальністю меншин губиться із поля зору. Адже саме соціальне пригнічення ЛГБТ-спільноти не дає їм змоги реалізувати свої «ідентитарні права». Наприклад, якщо ви гей та бідний, у вас немає можливості реалізувати сексуальні стосунки з кимось, хто живе далеко або не має, як і ви, навіть «власного простору».
З огляду на це, Прайд залишається партикуляристською маніфестацією, яка відтворює класові відмінності, не суперечачи глобальному неоліберальному проектові. Звісно, така позиція не є необхідною, це результат політичного вибору, який може бути й інакшим. Можемо почати з розгляду самої назви. Чи дійсно існує простір для параду, адже ця назва додає — в контексті серйозної демонстрації, яка висловлює політичні потреби, — карнавальний присмак, маніфестуючи прагнення в перспективі дійти до великого, різнокольорового зібрання на зразок того, що відбувається в Ріо-де-Жанейро. Такий розвиток, як я вже зазначав, передбачає деполітизацію та комерціалізацію. Натомість він ніяк не намагається прив’язати свою боротьбу до, скажімо, ідей соціалістичної спадщини та її антифашистської боротьби, яка мала більш універсальний характер (не лише класової революції, але і наднаціональної, отже, надідентитарної — в контексті Прайду це могло би означати боротьбу за сексуальне звільнення не лише для геїв та лесбійок, а для всіх). Слово «Прайд» — це передусім історичне посилання на протести у Стоунволі, проте чи в контексті сучасної Сербії це посилання адекватне і навіть взагалі бажане 10? Мені так не здається, адже широка громадськість цього зв’язку ані не знає, ані не схвалює. Щобільше, такий погляд на Прайд насправді реакційний, адже фальсифікує саме ідеологічно-політичне посилання на події в Нью-Йорку в сімдесятих роках, де ставилися вимоги і про расове та класове звільнення, де писалися текти проти шлюбу та сім’ї, консервативних і патріархальних інституцій, які Прайд у Сербії хоч на разі й не підтримує відкрито, підтримує на рівні імпліцитного продовження свого політичного проекту, стаючи таким чином частиною гомонаціоналізму 11.
Це видно і в ще одному аспекті Прайду 2011 та 2012 років, а саме у гаслах та їхньому політичному підтексті. Зокрема, перший використовував лозунг НОРМАЛЬНО, тобто намагався зробити гомо- / транс- / бісексуальність частиною мейнстріму та норми, зводячи нанівець політичний підривний потенціал маргінесу 12. Гасло наступного 2012 року пішло ще далі в тому ж напрямку. Використання популярного релігійного гасла «Любов. Віра. Надія» можна витлумачити як провокацію переважно православного населення, але в ширшому контексті відмови від підриву релігійного дискурсу цей крок видається досить дивним. Я залишаю прочитання цього жесту відкритим, але мені обґрунтованішою видається така інтерпретація: це спроба Прайду пристосуватися до панівної системи цінностей та заклик до суб’єктів більшості, які ідентифікують себе з цією системою, застосувати це правило — тобто любити свого ближнього — конкретно у випадку «геїв та лесбійок» 13.
Від (гомо)нормативності до (гомо)націоналізму
Отже, від гомонормативізації 2011 року ми прямуємо до ще більшого суспільного пристосування до панівної моральної системи у 2012 році. Тобто Прайд шляхом гомонаціоналізму починає відтворювати й націоналізм. Прайд ідентифікує себе з гаслом «Любов. Віра. Надія», який є квінтесенцією християнської системи цінностей консервативних політичних сил 14, і завдяки цьому намагається добитися політичної прихильності ширшої публіки. Отже, можемо дійти до висновку, що позиційований таким чином Прайд представляє перетин двох ідеологій: глобального неолібералізму (він сьогодні є загальною ідеологічно-політичною позицією Прайду, який не критикує, а приймає і капіталізм та благодійне фінансування, і політику ідентичності, яка є невід’ємною частиною ліберальної ідеології) та місцевого націоналізму (через гомонаціоналізм та необдумане використання гасла політичної правиці). Тож де-факто Прайд стає проявом політичного консерватизму.
«Завше існує імперська трійця. Спершу — військо, яке підкоряє. Наступні — торговці, які відкривають ринки. Треті — місіонери, які трансформують» — пише Ален Бадью в тексті «Війна проти Сербії» (Badiou 2006). Прайд — це саме ця третя інстанція, яка прийшла в Сербію після перших двох. Це нормалізація потенційно підривних політик «ненормальних» та пристосування до чинної політично-економічної системи в рамках євроатлантичної інтеграції.
Посилання:
Badiou, A., 2006. “On the War against Serbia: Who Strikes Whom in the World Today?” In: Polemics. Verso 2006.
Puar J., 2012. Terrorist Assemblages: Homonationalism in Queer Times. Duke University Press.
