Олексій Вєдров
Опубліковано в: Спільне, 2014, №7: Другий світ
Нещодавнє буремне обговорення офшорів у пресі – українській (переважно у зв’язку з кіпрською кризою) та світовій (зокрема у зв’язку з нею) – звичайно, засвідчує певний прогрес у розумінні соціально-економічних реалій порівняно з ще пару років тому більш трендовим тавруванням «зарегульованості», бюрократії та корупції. Дискусія, однак, здебільшого велася в категоріях моралі і права: знахабнілі егоїстичні еліти нехтують правилами правової держави і ошукують ту державу, яка саме і створює умови для їхньої економічної діяльності. Це картинка доволі однобічна, адже «протистояння» деяких урядів і офшорного лобі є радше новим феноменом, який і спровокував виплеск раніше замовчуваної теми в ЗМІ. До того уряди часто самі підтримували це лобі та навіть виступали в його ролі. Ну і, звісно ж, у дуже багатьох випадках фізичні та юридичні особи, що використовують офшори, діють цілком легально і не суперечать букві закону, тому засудити їх як правопорушників не випадає. Натомість «дух» закону – це така ефемерна річ, яку краще й не братися визначати. Моральне засудження, звичайно, більш виправдане та підігріває протестні настрої, однак самими лише моральними проповідями проблему офшорів не усунеш. Якщо є простий обхідний шлях максимізації прибутку – бізнес обов’язково буде його використовувати, хоча б тому, що цього вимагає успішне існування в конкурентному середовищі. Створення, підтримку й використання офшорів радше треба розуміти як один із численних прикладів соціалізації видатків і приватизації прибутків – важливого інструменту накопичення капіталу та утримування класової влади буржуазії. Саме в цій оптиці політичної боротьби з боку буржуазії і треба прочитувати все викладене нижче.
Цей матеріал починається зі спроби визначення офшорів, опису їхніх цілей та механізмів їхнього функціонування (1). За цим буде наведено географію та деякі ключові моменти з історії офшорів та показано їхню роль у відтворенні глобальної нерівності (2). Після змалювання загальної картини ми зможемо перейти до теми використання офшорів, насамперед Республіки Кіпр, українським капіталом (3). Саме у цьому контексті буде показано історію фінансової кризи на острові та політичні й медійні реакції на неї в Україні, а також політичні та економічні перспективи, що випливають зі спроб боротьби з офшорами в цій країні й у світі (4) 1.
Природа і спосіб роботи офшорів
Що таке офшори? Даючи визначення цього поняття, вдаватися в юридичні тонкощі – остання справа. Якщо Кабмін України не включає Кіпр, Швейцарію, Ліхтенштейн чи Люксембург до офіційного списку офшорів, це жодним чином не скасовує того факту, що ці юрисдикції український бізнес використовує саме так, як у всьому світі використовують інші такі юрисдикції: з метою уникнення («оптимізації») сплати податків або задля проведення заборонених в інших юрисдикціях фінансових операцій. Часто гроші, що зберігаються в таких юрисдикціях, є «брудними» – наприклад, отриманими в ході торгівлі зброєю чи людьми. Офшори дозволяють «відмивати» ці гроші. З огляду на цю реальну роль офшорів, більш-менш вдалим є широке визначення, що його дає Ніколас Шексон: це «місця, що прагнуть залучити гроші, пропонуючи політично стабільні інституції, які допомагають людям чи юридичним особам обходити правила, закони та регулювання інших юрисдикцій» (Shaxson: 237).
Тож які можливості надають бізнесу офшорні зони? Як їх використовують? Якими шляхами капітал залишає країни походження, уникаючи сплати податків?
По-перше, офшори пропонують секретність. Податківцям, журналістам і активістам надзвичайно важко дізнатися, хто конкретно криється за тією чи іншою зареєстрованою в юрисдикції фірмою та звідки взялися гроші на банківських рахунках. Часто можливим є відкриття анонімних банківських рахунків. Популярною формою приховання особи власника є трасти, коли певні активи формально переходять у власність іншої особи (як правило, професіонала або спеціалізованої компанії), яка зобов’язується розпоряджатися активами в інтересах певних бенефіціарів. У такому разі, якщо ви й зможете дізнатися, хто є власником фірми або рахунку, за жодних обставин вам ніхто не розповість про бенефіціарів. Деякі колишні працівники цієї сфери й хотіли б поділитися інформацією, та їхні угоди їм не дозволяють – якщо людина не хоче опинитися за ґратами, вона мусить забрати ці таємниці в могилу. Непрозорості сприяє також надзвичайно складна, розгалужена і непрозора структура корпорацій, різні дочірні підприємства яких можуть бути зареєстровані в різних офшорах. При цьому деякі секретні юрисдикції намагаються зберегти пристойний імідж, аргументуючи це наданням інформації «на вимогу» компетентних органів інших держав. Проблема тут не тільки в тому, що частина офшорів просто не має потрібної важливої інформації завдяки надзвичайно лояльному до клієнта режиму, а й у тому, що інформація «на вимогу» надається, як правило, лише якщо є докази порушень з боку клієнта. Але запитана інформація в багатьох випадках саме і є єдиним джерелом таких доказів! Утворюється коло, яке дозволяє клієнтові уникнути відповідальності, а офшору – зберегти репутацію. Секретність настільки приваблює фірми, що на Британських Віргінських островах з населенням у 25 000 людей зареєстровано 800 000 компаній, тобто на кожну людину припадає по 32 фірми.
По-друге, дуже популярним є механізм трансфертного ціноутворення. В його основі лежить ідея, що треба мінімізувати декларовану вартість експортованих товарів і максимізувати декларовану вартість імпортованих. Підприємство продає певний товар дочірній компанії, зареєстрованій в офшорі, за заниженою ціною і, відповідно, сплачує менше податків з такої реалізації. Після цього дочірня компанія з офшору може продати цей товар афілійованому підприємству в країні походження (або іншій несекретній юрисдикції) за ринковою ціною. Це дозволяє підприємству показати занижені прибутки і, відповідно, сплатити значно менший податок. Прибуток акумулюється в тому підприємстві, яке зареєстроване в юрисдикції з нижчим оподаткуванням. Звичайно, така «торгівля» відбувається лише на папері, де-факто ніхто не перевозить «продані» й «куплені» товари туди й назад. Про значущість цього механізму свідчить одна цифра: за деякими оцінками, близько 60% усієї міжнародної торгівлі проводиться через офшори.
За подібним принципом «мінімізуй прибутки в юрисдикції з високим оподаткуванням – максимізуй їх в юрисдикції з низьким оподаткуванням» діє і кредитування дочірніх підприємств. Підприємство видає кредит компанії, зареєстрованій в офшорі, під низький відсоток, а вона, в свою чергу, видає першій кредит під високий відсоток. Таким чином компанія, зареєстрована в «нормальній» юрисдикції, погіршує оподатковуваний баланс, а прибуток, знову ж таки, акумулюється в офшорній компанії з низьким оподаткуванням. Важливо подбати і про те, щоб дивіденди виплачувалися від тих афілійованих підприємств, які зареєстровані в офшорах, де оподаткування дивідендів низьке (інколи – нульове).
Ну і, звісно, офшори охоче використовують для того, щоб спокійно здійснювати заборонені «вдома» фінансові операції. Адже в багатьох із них можна видати кредит або позичити гроші під будь-який відсоток (все регулює виключно невидима рука ринку), купити чи продати цінні папери будь-якої сумнівності. Тому офшори зіграли неабияку роль у нинішній фінансовій кризі. Але зупинимось ми не на цьому, а на більш принципових речах.
Офшори — чинник глобальної нерівності
У загальних уявленнях офшори – це такі острови з пальмами в океані, де багатії катаються на яхтах, п’ють віскі й нюхають кокаїн, сидячи на валізах з доларами. Це тільки частина правди. Маю на увазі, звичайно, не тільки географічний вимір, а й – насамперед – вимір політичний. Звісно, Кіпр і Кайманові острови в дечому відповідають цьому уявленню, але треба розуміти, в чиїх інтересах і завдяки кому створювалося податкове та фінансове законодавство в цих країнах. Переважна більшість цих дрібних юрисдикцій знаходиться в зоні впливу великих регіональних потуг, активно приймає капітал із них та підтримується відповідним лобі. Острів Ґернсі, острів Джерсі, острів Мен, Кайманові острови, Британські Віргінські острови, острови Теркс і Кайкос, Бермудські острови – все це уламки Британської імперії, які вирішили не проголошувати незалежність і де правлять губернатори, призначувані британською королевою. Улюблений українськими бізнесменами Кіпр з 1878 до 1960 року також перебував під британським управлінням. Радники фінансових раїв сидять у лондонському Сіті. Лондон є вузлом, через який проходять фінансові потоки на острови та з них. Ахметов купив найдорожчі апартаменти, Березовський прожив останні роки життя, Абрамович став господарем футбольного клубу в цьому місті далеко не тільки тому, що хотіли мати активи у престижному місті. Просто в Лондоні можна налагодити потрібні контакти, отримати потрібні юридичні та банківські послуги, що відчиняють двері на омріяні острови. З рекомендацією з Лондона до тебе ніхто не буде прискіпуватися з зайвими питаннями та, дуже імовірно, тебе зустрінуть партнери твоїх партнерів, адже на островах працюють фахівці з метрополії.
Не тільки Сіті має офшори-сателіти. Вол-Стріт не може миритися з тим, щоб британська еліта захопила контроль над потоками капіталу, тому почала опікуватися своєю кишеньковою мережею офшорів. Це географічно близькі до Штатів Багамські та Американські Віргінські острови, а також низка інших острівних держав у Карибському басейні, Панама, Беліз та Коста-Рика в Центральній Америці. Та цікавіше, що роль офшорів як для капіталу з США чи Канади, так і для охочих вивезти гроші з Латинської Америки грають окремі штати самих США. У першому індексі офшорів Financial Secrecy Index, створеному 2009 року, рейтинг секретності очолив американський штат Делавер. Він мав репутацію привабливої для корпорацій юрисдикції ще на початку 20 століття, але нещодавно особливо наростив вплив: наразі в штаті зареєстровано близько 50% американських корпорацій, що продають акції на біржі. Шексон докладно описує історію про те, як лобісти з Вол-Стріт фактично привезли законодавцям штату готовий законопроект, що регулює діяльність корпорацій, наобіцявши золоті гори. Суті законопроекту майже ніхто не зрозумів – достатньо було того, що він мав би збагатити штат. Варто було показати приклад одному штату, як у змагання за залучення капіталів з решти країни включилися й інші. Особливо привабливими сьогодні є Флорида та Вайомінг.
Нині заледве якась потужна економіка обходиться без кишенькових офшорів. У континентальній Європі є Люксембург, Ліхтенштейн, Андорра, Швейцарія (насамперед кантон Цуґ), Австрія, Латвія та Нідерланди; для Росії та інших пострадянських країн це Кіпр; для Китаю та країн Південно-Східної Азії – Гонконг, Макао, Сінгапур; понад 40% прямих іноземних інвестицій в Індію надходять з Маврикію.
Із усього цього мало стати зрозуміло, що не тільки жадібні українські олігархи прагнуть вивезти народні гроші, щоб потім «реінвестувати» їх у яке-небудь Межигір’я. Послугами секретних юрисдикцій охоче користується не тільки СКМ чи «Інтерпайп», а й Google, Microsoft, Apple і Amazon. (Google UK, наприклад, зареєстрований в Ірландії, та й то номінально – в основному прибутки зосереджуються на Кайманових островах, так що 2012 року з обігу 3,2 млрд. фунтів компанія заплатила лише 3,4 млн. фунтів податків. Але це принаймні 0,1%; а ось британське відділення Amazon, офіційно зареєстроване в Люксембурзі, заплатило лише 0,05% – 2,4 млн. фунтів з 4,3 млрд. фунтів обігу. Комісія Сенату США звинувачує концерн Apple у тому, що він завдяки хитро побудованій корпоративній структурі з активним використанням ірландської юрисдикції не зобов’язаний платити податки в жодній юрисдикції.) З відкритими обіймами чекають їх не тільки на Кіпрі й Кайманових островах, а й у поважних Швейцарії, Австрії, Нідерландах, штатах США та в самому Лондоні. Tax Justice Network постійно наголошує на тому, що переключення уваги з рейтингу корупції Transparency International на рейтинг секретності юрисдикцій дозволяє інакше поглянути на стосунки між першим і третім світом. Треба зважати, стверджують автори мережі, не тільки на те, хто є створює «корупційну пропозицію», а і на те, де є попит на корупцію. В індексі сприйняття корупції деякі злісні офшори виявилися найбільш чистими: Швейцарія за некорумпованістю шоста, Нідерланди – дванадцяті, Люксембург – дев’ятий, Гонконг – чотирнадцятий, Багами – двадцять другі, а Кіпр – двадцять дев’ятий. Натомість африканські країни, чимало латиноамериканських та більшість країн колишнього СРСР геть корумповані. Із цього легко зробити висновок (і такий висновок постійно роблять експерти-політологи, економісти та журналісти), що «країни, що розвиваються» самі винні у своїх бідах, бо не можуть створити прозорих інституцій, обирають корумпованих правителів, дають хабарі та взагалі живуть не по правді. Але правда полягає в тому, що хтось гроші, створені в цих країнах, охоче приймає на збереження і заробляє на цьому, створюючи зі свого боку додаткові стимули для виведення і приховання капіталів. За деякими підрахунками, на кожен долар допомоги країнам, що розвиваються, припадає 10 доларів, виведених із третього світу в офшори, розташовані переважно в першому світі. Треба зважити також на те, що виведення капіталів змушує ці країни звертатися по нову допомогу у вигляді кредитів, які потім треба віддавати разом з відсотками, відкладаючи реалізацію необхідних для забезпечення елементарних людських потреб програм, відмовляючись від них або скорочуючи видатки. Так офшори вносять свою частку в підтримку глобальної нерівності. Тому, коли хтось вчергове скаже: «Ці африканці/індійці/українці самі винні, дивись, яка там корупція», – і вкаже на рейтинг сприйняття корупції, покажіть у відповідь рейтинг фінансової секретності та спитайте, хто тут корумпований. Все залежить, звичайно, від визначення корупції. Можна включити офшорні практики до її визначення та сказати, що Швейцарія – одна з найбільш корумпованих країн світу; а можна не дивувати так сильно переглядом понять, а просто наполягати на тому, що корупція – це не така суттєва проблема, як прийнято вважати. Принаймні через офшори в руках багатіїв зосереджуються значно більше коштів, ніж через прості хабарі та, можливо, також через відкати.
Ця індустрія особливих корпоративних, податкових і фінансових режимів почала виникати ще в 1920-х роках і, напевно, була пов’язана з першими спробами держав посилити регулювання ринків та попіклуватися про перерозподіл коштів через податки у відповідь на масові робітничі рухи. Послугами їх користувалися не тільки «просто» капіталісти, а і відвертий криміналітет, а також диктатори різноманітного ґатунку, серед яких і Кім Чен Ір. Не залишався осторонь цього процесу й СРСР: наприклад, Московський народний банк був вельми активним у Лондоні та Сінгапурі, а знамениту угоду про уникнення подвійного оподаткування з Кіпром було укладено ще 1982 року. При цьому саме останнім часом на повну потужність запрацювала логіка «перегонів донизу» між юрисдикціями: хто запропонує більш сприятливий податковий режим, більше можливостей приховати статки, більше свободи укладення ризикованих фінансових угод. Для малих країн це можливість здобути якусь копійку на місцеві потреби завдяки валу охочих привезти гроші чи зареєструвати фірму (втім, не завжди ці спроби такі вже успішні: Беліз або Латвію не можна назвати заможними країнами по мірках їхніх регіонів). Для більших країн включення до цього процесу є інколи вимушеним: місцеві капіталісти люблять погрожувати тим, що просто втечуть, якщо не буде дерегульовано фінанси, знижено податки, зменшено документообіг або навіть урізано мінімальну зарплату. Офшорне лобі, звичайно, не могло не схопитися за цю тему й почало вихваляти цю ситуацію як нормальний ринок, якого і треба прагнути. Всі принади офшорного законодавства – це і є своєрідна послуга, яку уряди офшорів пропонують підприємствам. Хто пропонує гірше за інших – винуватий сам. Нарешті, можливість виведення активів в офшори посилює конкурентні позиції корпорацій на міжнародних ринках, адже дозволяє продавати вироблений товар за нижчою ціною. Це створює додатковий аргумент для корпоративних лобі в перемовинах із державою походження.
Використання офшорів українським бізнесом
Tax Justice Network оцінює кошти, виведені з України в офшори, у 165 млрд. доларів. За оцінками колишнього заступника голови НБУ Ярослава Солтиса, на Кіпрі зберігалося близько 12-13 млрд. доларів українського походження, а Олександр Савченко, який обіймав таку саму посаду, називає цифру близько 25 млрд. доларів. Міністр доходів і зборів Олександр Клименко стверджує, що в офшори з України тільки по торгових операціях іде близько 100 млрд. грн. щорічно, із яких бюджет недоотримує 20-25 млрд. грн. Це майже половина бюджетного дефіциту України, передбаченого на 2013 рік. Також 20 млрд. грн. – це близько шести бюджетів Національної академії наук України, восьми загальних річних обсягів субвенцій на реконструкцію, ремонт і утримання вулиць і доріг по всій країні, вдвічі більше, ніж усі заплановані на поточний рік видатки в галузі охорони здоров’я, або цілий освітній бюджет. А йдеться ж тільки про трансфертне ціноутворення, є й інші механізми виведення грошей!
Серед усіх офшорів для українського капіталу набув особливої значущості Кіпр. На кінець 2012 року, за офіційними даними Державної служби статистики України, загальна накопичена сума інвестицій зареєстрованих на Кіпрі підприємств склала 17 275 млн. дол. При цьому українські олігархи не відразу перейняли передовий досвід світового капіталізму, і Кіпр набував цієї ролі лише поступово. Поглянемо на графік, складений на основі даних Державної служби статистики.
Частка прямих іноземних інвестицій із Кіпру протягом дванадцяти років виросла з 11 до 33%. Тільки починаючи з кризового 2009 року ця держава стабільно є лідером за обсягом ПІІ в Україну. У 2001-2003 роках в українську економіку найбільше було інвестовано з США 2, а в 2006-2009 роках – з Німеччини 3. Цікаво, що найбільш суттєвий стрибок як сум заведених із Кіпру коштів, так і частки кіпрських інвестицій серед усіх прямих іноземних інвестицій відбувся з 2005 до 2007 року: обсяг інвестицій за цей період зріс майже вчетверо, а їх частка – більше ніж удвічі. Це може бути пов’язано з масштабним переділом майна після «помаранчевої революції» або з новими можливостями «оптимізації». Наразі жодне з цих двох припущень підтвердити не вдалося.
Якщо роль Кіпру в іноземному інвестуванні в українську економіку значна, але все ж не виключна, то, якщо вірити даним Державної служби статистики, українські капіталісти майже нікуди, крім Кіпру, і не інвестують. Однак природа цих інвестицій специфічна: 91,76% інвестицій у Кіпр – це операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг (послуги з підготовки та забезпечення процесу виробництва та реалізації продукції) та надання послуг підприємцям, а ще 7,62% – це фінансові інвестиції. Тобто понад 99% інвестицій зав’язані саме на створення, підтримку і діяльність українських фірм в офшорі. Оскільки статистична інформація до 2007 року геть недостовірна (інвестиції з України буцімто підстрибнули за один рік з 4,4 у 2006 до 5825,5 млн. доларів у 2007 році), ми звели дані про інвестування в економіку інших країн лише з 2007 року:
Частка інвестицій на Кіпр протягом 2007-2012 років коливалася в межах 89,6-94% з легкою тенденцією до зниження. Впадає в око те, що в 2012 році, коли вже було відомо про кризовий стан кіпрської економіки, частину активів з острова було виведено. Порівняння представлених у двох графіках сум говорить про і без того очевидну істину, що вигідніше контролювати активи українських компаній з Кіпру, ніж навпаки.
І ще одна промовиста статистика: за даними Нацбанку, у 2012 році сума грошових переказів фізичних осіб склала 7,5 млрд. доларів і перевищила суму прямих іноземних інвестицій (6,013 млрд. доларів). Оскільки більша частина цієї суми – це кошти, які переказали на батьківщину заробітчани, а «прямі іноземні інвестиції» частково є насправді внутрішніми інвестиціями, проведеними через офшори, можна припустити, що трудові мігранти постачають в Україну більше коштів, ніж іноземні та українські капіталісти разом узяті.
Варто повторити те, що стосується всього світу, і про Україну: використання офшорів не залежить від особистих характеристик і партійних симпатій українських буржуа. Виводять усі, хто може собі це дозволити. Можеш мінімізувати податкові витрати – мінімізуй. Таким є імператив бізнесу. Державна податкова служба оприлюднила список офшорних компаній українських фінансово-промислових груп на Кіпрі, де є компанії всіх провідних ФПГ: СКМ Рината Ахметова, «Приват» Ігоря Коломойського та Геннадія Боголюбова, «Інтерпайп» Віктора Пінчука, «Енергетичний стандарт» Костянтина Григоришина, «Фінанси та Кредит» Костянтина Жеваго. Це означає, що під безпосереднім тиском офшорної економіки перебувають металургія, енергетика, фінанси. І хоча DF Group монополіста хімічної промисловості Дмитра Фірташа не потрапила до цього списку ДПС, він засвітився у списку бізнесменів, що використовують офшори, складеному Міжнародним консорціумом журналістських розслідувань. Холдингова компанія групи Group DF Limited зареєстрована на Британських Віргінських островах. Які ще галузі важливі в українській економіці? Сільське господарство і харчова промисловість? Будь ласка: холдинг яєчного магната Олега Бахматюка AvangardCo Investments – резидент Кіпру. Нафта і газ? «РосУкрЕнерго» розполовинена між двома компаніями зі швейцарською реєстрацією, одна – дочка Газпрому, інша належить Дмитру Фірташу; «Укргазвидобуток» і «Газенергію» «Смарт-холдинг» Вадима Новинського купив через кіпрську компанію Lovitia Investment. Транспорт? Контроль над «Міжнародними авіалініями України» має компанія Hanky Marketing Ltd з Кіпру. І так з усіма олігархами, фінансово-промисловими групами, значущими галузями. Офшори сьогодні не окрема проблема, яку можна швидко вирішити одним-двома нормативними актами, а спосіб роботи економіки.
Не треба думати, що всі ці власники компаній такі розумні, що розробляють хитромудрі офшорні схеми. Для тих, хто давно займається цією справою, схеми зовсім прості, а за прийнятну суму консалтингові та юридичні компанії допоможуть «оптимізувати» сплату податків без зусиль з вашого боку. У них навіть є уже готові зареєстровані компанії з красивими назвами «під ключ» де тільки забажаєте. Можна забити в пошуковик «купити компанію в офшорі» – і побачите, який значний сектор для консультантів створила офшорна економіка. Ціни на компанії коливаються в межах 500-3000 доларів. За схожу суму щорічно вашу компанію будуть утримувати й навіть подавати звіт до нав’язливої податкової. Порівняйте ці суми з мільйонами доларів «оптимізованих» податків.
Чому українські олігархи з усіх численних офшорів обрали в якості податкового раю саме Кіпр? Тут збіглося кілька чинників, які сумарно і мають критичну вагу. По-перше, сумнівні зв’язки з Кіпром мають давню історію, що сягає ще часів СРСР. Угоду про уникнення подвійного оподаткування було укладено ще 1982 року, і нею охоче користується держава Україна як часткова правонаступниця Радянського Союзу. Звичайно, використовувати цю угоду не було би жодного сенсу, якби на Кіпрі не було сприятливого податкового режиму. Податок на прибуток тут становить лише 10%, корпоративний прибуток від кредитів, виданих на торгові операції, не сплачується, як не сплачується він і з дивідендів, отриманих із-за кордону. Не обкладається податком також прибуток кіпрських компаній від операцій із цінними паперами за кордоном. Що дуже важливо, законодавство республіки не вимагає розкриття реального бенефіціара, тож власник фірми спокійно може приховати свою особу. Кіпр не входить до офіційного списку офшорів України, тому власники завжди можуть вдати наївних і сказати: «Кіпр не офшор, мій бізнес чистий». Відносна географічна близькість острова до України та його де-факто спеціалізація на капіталі з країн колишнього СРСР – це ще одна важлива перевага.
Утім, Кіпр, звичайно, – це не єдиний офшор, який використовують українські бізнесмени. Вони відкрили для себе і Британські Віргінські острови, і Латвію (ці дві країни ви знайдете у списку країн, що лідирують за обсягом інвестицій з України – Латвія навіть посідає третє місце слідом за Кіпром і Росією), і Австрію, і Нідерланди, і кантон Цуґ у Швейцарії. Так що дуже вже радіти кіпрській кризі та сподіватися на те, що тепер-то вже лавочку прикриють і багатії з України бігом стануть патріотами та вишикуються в чергу, щоби поповнити вітчизняний бюджет, марно. І про це ще раз свідчить їхня реакція на острівну економічну кризу.
Кіпрська криза і перспективи офшорів
Настання фінансової кризи на Кіпрі було легко передбачити ще з початком кризи в Греції – настільки пов’язані фінансові системи двох країн. Уже в 2009 році ВВП країни впав на 2%. Кіпрський уряд вперто скуповував грецькі облігації навіть тоді, коли їхній рейтинг упав настільки, що всі інші їх намагалися чимшвидше продати, і коли половину грецького боргу було списано, два найбільші кіпрські банки прогоріли на 4,29 млрд. доларів. Ускладнили ситуацію і типові проблеми з перегрівом ринку нерухомості – в один момент виявилося, що занадто багато боржників не можуть повернути взяті позики. Банківський сектор країни був усемеро більшим за річний ВВП – це теж мало рано чи пізно спричинити серйозні проблеми, як кілька років тому показав приклад Ісландії, де існувала подібна диспропорція. Звичайно, все це призвело до пониження кредитних рейтингів країни – це означає, що відтепер вона може брати в борг лише на менш вигідних умовах. І хоча державний борг Кіпру поки що не перевищує середньоєвропейський, у катастрофічному становищі опинилися два найбільші банки країни – Bank of Cyprus і Laiki Bank, які, як вважав і уряд Кіпру, і партнери з Євросоюзу, треба було рятувати будь-якою ціною під страхом дефолту. Так звана «трійка» у складі Єврокомісії, Європейського центрального банку та МВФ погодилися надати позику на 10 млрд. доларів за умови, якщо уряд Кіпру зможе дістати частину грошей самостійно. Спочатку йшлося про «одноразове оподаткування» всіх банківських вкладів на острові: податок на вклади до 100 тис. доларів мав скласти 6,7%, а на більші вклади – 9,9%. Проте такі умови, звичайно, вдарили би по депозитах простого населення, і після низки протестів кіпрський парламент відхилив ці умови. Умови нової угоди, укладеної 25 березня цього року, передбачали закриття Laiki Bank зі списанням усіх незастрахованих депозитів понад 100 тис. доларів і перенесенням депозитів до 100 тис. доларів до Bank of Cyprus. Вклади в Bank of Cyprus понад цю суму заморожуються до рекапіталізації банку, при чому припускається зняття одноразової виплати з них після рекапіталізації. Такий захід мав принести до скарбниці 4,2 млрд. доларів.
Може здатися, що цей захід справедливий, адже постраждали начебто лише вклади багатіїв, при чому переважно тих багатіїв, що використовують банківську систему Кіпру для ухилення від сплати податків. Та, на жаль, усе не так просто. Наприклад, специфіка пенсійної системи на Кіпрі така, що багато хто в старості живе не на державну пенсію і не на страхові виплати з пенсійних фондів, а просто на зібрану суму на депозиті. Якщо у когось на 15-20 років залишку життя спочатку було 250 тис. євро, а потім раптово стало лише 100 тис., у цьому, погодьтеся, мало радості. Поділіть цю суму на кількість місяців і прикиньте, чи справді таку людину можна назвати багатою. І, звісно ж, «трійка» не дає позики просто так, і це ось уже чотири роки відчувають на собі мешканці Греції. Серед умов, на яких Кіпру позичають гроші, є стандартні «консолідація бюджету» (тобто зменшення бюджетного дефіциту, яке зазвичай відбувається шляхом скорочення соціальних програм), «структурні реформи для відновлення конкурентоздатності» (як правило, мається на увазі реформування податкової системи та трудових відносин з метою створення «кращих умов для ведення бізнесу») та програма приватизації. Вимагають від Кіпру й імплементації в фінансову систему важелів, які б запобігали відмиванню грошей. Тобто країні пропонують відмовитися від офшорної економіки, що може бути справедливим, але зменшить приплив капіталу на острів. Приклад Греції показує, що нічого гарного від цих заходів очікувати на випадає, особливо якщо зважити, що вже на кінець минулого року молодіжне безробіття на Кіпрі становило близько 30%. «Консолідація економіки», слід очікувати, тільки зменшить кількість робочих місць, від чого найбільше постраждає молодь. Ну і, звичайно, є в політиці Євросоюзу щодо кіпрської кризи якийсь орієнталізм: корумповані греки, мовляв, жирують на грошах незаконослухняних олігархів зі Сходу Європи. І тому про гарантії перших другим, хоч і йдеться про священне право приватної власності, можна забути. Але, звичайно, тільки як виняток! Адже ніхто не пропонує Люксембургу або Швейцарії списати кошти німецьких олігархів. Зі вкладами останніх та «справжніми» європейськими країнами обходяться куди дипломатичніше.
Дуже радіти запропонованому виходу з ситуації не варто ще й тому, що залишається лише здогадуватися, чи справді когось із українських олігархів позбавили грошей. Адже, по-перше, той факт, що їхні холдингові компанії зареєстровані на Кіпрі, ще не означає, що там само вони тримають і депозити. По-друге, є підстави підозрювати, що багато хто вже встиг забрати гроші вчасно, адже перші сигнали про прихід кризи з’явилися вже давно. Не виключено, що дехто зміг використати зв’язки для того, щоб забрати свої кошти в останній момент. Західною пресою циркулювала інформація про те, що компанії Ріната Ахметова в перші два тижні березня зняли 30 млн. доларів з рахунків у Laiki Bank. Видання Financial Times припустило, що цю операцію було здійснено завдяки інсайдерській інформації, адже контрольовані Ахметовим компанії є клієнтами юридичної фірми Нікоса Анастасіадіса, президента Кіпру. Звичайно, СКМ заперечує використання особистих зв’язків та стверджує, що просто завбачливо відреагувала на кризову ситуацію. Але злита Financial Times інформація видається ще більш підозрілою, якщо зважити на дві обставини. Газета Комуністичної партії Кіпру надрукувала список ста компаній і трьох юридичних осіб, що зняли понад 500 млн. доларів у Laiki Bank в останні два тижні перед укладенням угоди про зняття одноразового податку. Друга ж обставина полягає в тому, що із 56 депутатів Кіпру 40 є юристами. Тож здогади про те, що кіпрська еліта та її закордонні партнери мали потрібну інформацію заздалегідь, не безпідставні.
Та навіть якщо олігархи з України щось і встигли втратити, підстав для сподівань на відмову від використання офшорів немає. Є підстави для протилежного. Про це і йтиметься нижче.
Угода про уникнення і далі діє, хоча різні українські можновладці довго говорили про її можливу денонсацію. Чи не тому, що щирих намірів скасовувати цю угоду ніхто не мав? Не мала їх і КПУ, що пояснювала свою відмову неможливістю скасування будь-яких міжнародних угод і таким мотивом: «Комуністи поза всяким сумнівом не можуть голосувати, бо це угода Радянського Союзу, комуністи не можуть голосувати, бо там президент також комуніст». Восьмого листопада минулого року міністри фінансів обох країн ухвалили нову Конвенцію про уникнення подвійного оподаткування, яку, однак, іще не ратифікував український парламент. Проте і ця нова редакція угоди, яка має замінити собою стару радянську конвенцію, дуже половинчаста. Справді, згідно з новим документом, якщо за «звичайними» критеріями юридична особа є резидентом як Кіпру, так і України, то вона вважатиметься резидентом тієї держави, де розміщений її фактичний керівний орган. Це, звичайно, допоможе уникнути простої реєстрації компанії суто на папері, без офісу, який би фактично працював, – але, зважаючи на світову практику, цей припис можна буде легко обійти завдяки створенню трастів, тобто компаній з управління активами. Дивіденди бенефіціарів, які володіють більше ніж 20% компанії, що приносить дивіденди, або інвестували неї не менше 100 тис. євро, мають, відповідно до Конвенції, обкладатися податком, але ставкою не більше ніж 5%. Оподатковуватися можуть також відсотки: скажімо, якщо українська компанія – резидент Кіпру отримує відсотки з позики, то в Україні вони можуть оподатковуватися податком до 2%. Нарешті, користь від статті «Обмін інформацією» значною мірою нівелюється протоколом до Конвенції, який вимагає від запитуючої держави надати цілу низку даних, що доводять необхідність такої інформації. Вище вже йшлося про те, що це уточнення, типове для таких угод, дуже ускладнює отримання потрібних даних, оскільки для доведення їх необхідності треба вже мати якраз запитану інформацію. Таким чином, навіть у разі ратифікації угоди Кіпр навряд чи втратить привабливість для українських олігархів. Швидше до цього можуть призвести фінансові проблеми країни та перегляд податкової системи чи регуляторної політики на самому Кіпрі.
З гучними заявами про боротьбу з офшорами українська еліта швидко почала роздивлятися в пошуках альтернатив віднині ненадійному Кіпру. 19 квітня Юрій Колобов, міністр фінансів, підписав Конвенцію про уникнення подвійного оподаткування з Ірландією. Там діє доволі низька ставка податку на прибуток – всього 12,5%, тому і ця острівна держава є привабливою юрисдикцією для тих бізнесменів, які бажають мінімізувати податкові відрахування. Тим часом українські економічні журналісти та експерти почали активно розмірковувати на тему «куди тепер підуть українські гроші», а консалтингові та юридичні компанії поспішили з новими привабливими пропозиціями. Серед потенційних кандидатів на головні офшори для українського бізнесу називали чи не всі найпопулярніші юрисдикції: від близьких Ліхтенштейну, Андорри, Латвії, Австрії та Нідерландів і до далекого Сінгапуру. Треба очікувати, що в найближчий рік-два список країн-«інвесторів» в українську економіку стане більш строкатим, і ми побачимо там несподівані назви. Однак пізніше бізнесмени, імовірно, намацають оптимальний варіант, відпрацюють стандартну схему і напрацюють міцні зв’язки в одному або кількох офшорах. І тоді ми станемо новими свідками нескінченної словесної війни з відтоком капіталу при нульових зусиллях його реально зупинити.
Адже й оголошена міністром доходів і зборів Олександром Клименком боротьба з трансфертним ціноутворенням поки що не дала реальних результатів. Згідно з нещодавно поданим у межах цієї боротьби законопроектом, податок має обраховуватись виходячи не з тієї ціни, за якою фактично реалізовувався товар, а з середньоринкової ціни. Це дозволило б уникнути продажів дочірнім компаніям за заниженими цінами для уникнення сплати податків. Цікавий намір, але останнім часом рішучість міністра та перспективи ухвалення законопроекту сильно зблякли. Якщо раніше йшлося про 20 млрд. грн. коштів, залучених після прикриття цієї схеми ціноутворення, то тепер – про 4 млрд. грн. Звичайно, не можуть змиритися з прийняттям такого законопроекту й самі олігархи. Депутати Сергій Глазунов і Сергій Фаермарк, із фракцій, відповідно, Партії регіонів та «Батьківщини», зареєстрували законопроект про створення консолідованої групи платників податків. Цей проект передбачає уникнення контролю за трансфертним ціноутворенням для так званих «консолідованих груп», що їх можуть утворювати пов’язані компанії, сукупна сума виплаченого якими в попередній рік податку на прибуток складає не менше 100 млн. грн., а сукупний обсяг виручки від реалізованого товару – не менше 1 млрд. грн. Тобто якраз ключові ФПГ України зможуть і далі здійснювати трансфертне ціноутворення, прикрившись річною подачкою державі в 100 млн. грн. Згідно з припущеннями Андрія Вишинського з «Економічної правди», прийняття цього законопроекту є умовою підтримання «групою Ахметова» (а ми можемо припустити, що й депутатами-ставлениками інших олігархів) законопроекту про трансфертне ціноутворення. Тобто залежні від олігархів депутати, вочевидь, підтримають його тільки в тому разі, якщо прийнятий закон майже не буде застосовуватися на практиці. Тож і цей етап «боротьби» з офшорними схемами пробуксовує і, мабуть, завершиться нічим.
Вимальовується така картина. З одного боку, всі підприємці зацікавлені в «оптимізації» сплати податків – і для можливості продавати товар за нижчою ціною, що необхідно для успішнішої конкуренції з іншими, і для кращих інвестиційних можливостей (при цьому зовсім не обов’язково йдеться про продуктивні інвестиції), і просто «з жадібності» – тобто для збільшення приватного споживання самих капіталістів. Тому від офшорів вони так просто не відмовляться. З іншого боку, соціальна невдоволеність росте, а «консолідація бюджету», що її вимагає від України МВФ, означає не тільки скорочення видатків, а й залучення додаткових коштів до бюджету. У зменшенні відтоку капіталу президент, уряд і їхнє безпосереднє оточення вбачають одне з джерел поповнення бюджету, що має гарантувати політичну стабільність. Адже в Україні втрата влади може означати втрату значних державних преференцій для бізнес-групи, лобістських можливостей і важелів впливу на регуляторну політику. Це ставить групу буржуазії, що перебуває при владі (умовно названу в українських ЗМІ «Сім’єю») в двозначне становище: безпосередні переваги від використання офшорів треба порівнювати з ризиками від втрати преференцій у разі політичної дестабілізації та перемоги іншої буржуазної групи в політичній боротьбі. В принципі, переваги та ризики можна розрахувати та зважити, але рішення на користь стратегії уникнення політичних ризиків (припустімо для чистоти експерименту, що ставленик «Сім’ї» Олександр Клименко спочатку був щирий у своїй рішучості боротися проти офшорів) не так просто проштовхнути. Якщо справа дійде до голосування, в олігархів достатньо лобістських груп у парламенті, щоби провалити такі ініціативи. Тому, ймовірно, домовленості будуть ухвалюватися поза залом засідань Верховної Ради. Правляча група зможе гарантувати власникам найбільших ФПГ України можливість використовувати офшорні схеми в необхідному обсязі, але за гарантію політичної стабільності може вимагати «полюбовних» податкових відрахувань. При цьому й умовна «Сім’я», і умовні «олігархи» (перша – лише до певної межі, за якою починається соціальний вибух) зацікавлені в спробах перекласти податковий тягар на інші верстви населення.
Треба усвідомлювати, що і в цих безрезультатних обережних спробах щось зробити з виведенням капіталу в офшори Україна зовсім не унікальна: приблизно те саме відбувається у світових масштабах. Організація економічного співробітництва та розвитку давно вже час від часу піднімає цю тему і навіть заявляє про деякі голосні ініціативи, але потім знову замовкає або відступає. Те саме стосується деяких ініціатив «великої двадцятки». Євросоюз і особливо Німеччина намагаються робити перші несміливі спроби змусити континентальні офшори – Швейцарію, Австрію, Люксембург і Ліхтенштейн – принаймні надавати урядам потрібну інформацію. Так, Німеччина вдалася до дій, легальність яких у самій країні оспорюють, викупивши в невідомих посередників диски з інформацією про осіб, що для ухилення від сплати податків розмістили гроші в Швейцарії, Люксембурзі та Ліхтенштейні. Берлін (федеральна земля), заплативши за такі диски 200 тис. євро, отримав 100 млн. євро доплачених податків. З усіма згаданими країнами, а також із Австрією йдуть переговори про автоматичний обмін інформацією, яка має стосунок до сплати податків (це також одна з найважливіших вимог Tax Justice Network). Вони говорять про свою готовність прийняти нові правила, проте ставлять умови – наприклад, Адріан Гаслер, прем’єр Ліхтенштейна, вимагає, щоб обов’язковою умовою надання інформації була відмова від кримінального переслідування осіб, які ухилялися від сплати податків. Він же вказав і на головну перешкоду: щоб бути ефективним, новий стандарт має діяти в усьому світі, а не тільки в ЄС. «Якщо вперед буде рухатися тільки ЄС, то це погано позначиться на конкуренції та викличе відтік капіталів до інших країн світу» – підсумував він.
І справді, чи вдасться зменшити роль офшорів у світових масштабах? Тут є всі підстави для скептицизму. Здається майже неймовірним, щоб від свого становища центрів реєстрації підприємств та зберігання грошей синхронно відмовилися всі секретні юрисдикції від Беліза до Гонконга. Хтось прийме нові правила – фірми перебіжать до іншого офшору, а тим часом з’являться ще нові: держав, які захочуть заробити в такій привабливій ніші, не бракуватиме. «Перегони донизу» більш імовірні, ніж «перегони догори», вже тому, що перші відбуваються більш-менш спонтанно, а другі вимагають систематичного та скоординованого регулювання на міжнародному рівні 4. Крім того, аж надто потужними є зацікавлені кола, причому до цих кіл входять не тільки бізнес, а й значна частина урядів. Чи треба розповідати, що там, де державу захоплює фінансове лобі, зацікавленість в офшорах буде виявляти саме держава? І якщо ефективного вирішення проблеми офшорів справді не буде, то вони стануть одним із тих чинників, що унеможливлять державу благоденства і наблизять альтернативу «дикий капіталізм чи повна зміна відносин власності».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Україна офшорна. Історія формування вітчизняної моделі економіки (Олександр Кравчук)
Неолібералізм з українською специфікою? (Володимир Іщенко)
Українська специфіка: без неолібералізму (Денис Горбач)
Швейцарський імперіалізм або таємниці невидимого впливу (Себастьян Гуекс)
Норма прибутку — це ключ (Майкл Робертс)
Що лежить в основі великої рецесії (Ендрю Кліман)
