Ще кілька тижнів тому, коментуючи переїзд в Україну сервера одного з найбільших у світі піратських трекерів Demonoid, комерційний директор компанії Colocall, що надала прихисток цьому сайту, міг дозволити собі безтурботно посилатися на українське інтернет-законодавство: «В українському законі «Про зв’язок» чітко прописано, що провайдер не відповідає за контент своїх клієнтів. А те, чого хочуть власники прав – це їх приватна думка, вони не є законодавчими органами. Нехай куплять собі депутата і пролобіюють такий закон, тоді ми його виконаємо. Поки такого закону нема – вони нам ніхто і ми їм теж».
Минуло зовсім небагато часу, й такий закон з’явився і навіть був проголосований Верховною Радою у двох читаннях. Число 404 швидко перетворилося з традиційного коду відсутності доступу до веб-сайту на гасло кампанії проти цензури в інтернеті. Саме 404 депутати проголосувало за внесення змін до закону «Про телекомунікації», що зобов’язує інтернет-провайдерів зберігати інформацію про всі ресурси, відвідувані користувачами, й у разі порушення законодавства інформувати відповідні органи. Причому останній пункт так само стосується звичайних користувачів: побачивши в мережі «незаконний контент» (мабуть, найбільш слизьке й сумнівне формулювання в історії українського законодавства), вони також змушені будуть проінформувати правоохоронців. Покарання за саботаж цієї норми, як не дивно, законом не передбачено.
Зрештою, мають трохи рації ті, хто говорить, що у випадку закону 404 йдеться не стільки про запровадження інтернет-цензури (в українських реаліях це в принципі оксюморон: ми не в Китаї і навіть не в Білорусі, і певні мережеві процеси вже давно стали незворотними), скільки про атаку (свідому чи ні) на українську інтернет-індустрію. Адже єдиним реальним наслідком прийняття цього закону навіть у найбільш драконівській його редакції стане відтік «підозрілого» українського контенту на зарубіжні хостинги, що аж ніяк не зробить його менш доступним для вітчизняних юзерів. Тож від закону 404 постраждають не стільки користувачі, скільки провайдери, котрі, до того ж, ризикують опинитися під подвійним ударом: цього тижня одіозний НЕК з суспільної моралі запропонував запровадити державну реєстрацію інтернет-сторінок та віднести їх до категорії засобів масової інформації. Причина проста: згідно з українським законодавством, провайдери не мають права контролювати зміст інформації, що передається або приймається споживачем. Моральним комісарам вже недостатньо того, що порушення закону про захист суспільної моралі розглядаються судами – це, на їхню думку, «унеможливлює оперативне блокування протиправних дій». За умов такої атаки Інтернет-асоціація України змушена ґречно просити про те, щоб «обмеження доступу до інформації, що порушує законодавство про захист суспільної моралі, здійснювалося виключно на підставі рішення суду згідно з законодавством України». Абсурдність ситуації в тому, що вона визнає судову систему уповноваженою щодо суто етичних категорій – таких як «суспільна мораль».
Непристойна підкладка «закону 404» полягає навіть не в феєричній некомпетентності законодавців, котрі, захопившись турботою про нашу моральність, готові поховати українську галузь інформаційних технологій. Найбільше дивує те, що загроза обмеження віртуальної свободи кожного без виключення українського інтернет-юзера виникла внаслідок педофільського скандалу в вищих ешелонах влади. Саме після «педоґейту» розпочалося активне педалювання майбутнього «закону 404», який хвацько виправдовується в громадській сфері як засіб протидії дитячій порнографії. Чи не є іронією долі той факт, що одним із автором законопроекту «щодо протидії розповсюдженню дитячої порнографії», з якого почався наїзд на уанет, є нардеп-вигнанець Уколов? Тепер, замість викривати педофілів у власних рядах, можновладці підозрюють у кожному з нас потенційного споживача дитячого порно.
Пікантність ситуації в тому, що такі розваги як дитяча порнографія та організована педофілія – це виключна прерогатива найбільш привілейованих членів суспільства, як автомобіль «Майбах» чи відпочинок в Крушевелі. Таку ексклюзивну й небезпечну розвагу можуть дозволити собі лише ті, хто повністю впевнений у своїй недоторканності (втім, дехто, як ректор Михайлов, переоцінює власні можливості). Сексуальні розваги з дітьми перетворюються на засіб елітарного самоствердження, різновид екстремального спорту. Пересічному користувачеві інтернету дитяче порно доступне хіба що у вигляді спливаючих вікон із «лолітами», що не містять нічого, окрім комп’ютерних вірусів. Чим більше елітарної свободи ґвалтувати дітей матимуть можновладці, тим менше елементарної свободи доступу до інформації будемо мати ми.
Україна досить довго тішилася відносною інформаційною свободою. Поки на Заході медіалоббі оволодівало законодавчими органами, похід у владу українських прихильників копірайту (Руслани, Вакарчука, меншою мірою – Скрипки) закінчився нічим. Поки західні медіамагнати примушують спійманих на гарячому користувачів сплачувати багатомільйонні штрафи (як, наприклад, американську мати-одиначку Джеммі Томас-Рассет, яку суд оштрафував на 2 мільйона доларів за 24 скачаних треки) чи лобіюють фантастичні порушення конституційних свобод (французький «закон трьох попереджень»), до українських користувачів знайшли інший підхід. «Суспільна мораль» поступово посідає символічну функцію, яку деінде виконує «авторське право». Проблема в тому, що копірайт уже відмирає, а «суспільна мораль» як юридична категорія щойно народилася. Наше завдання – довести, що вона з’явилась на світ мертвонародженою.