Пошуки суб'єктності української політології: між «великим» і «малим» колоніалізмами | Спільне

Вадим Осін

Написання цієї статті було б неможливим без колективного гранту (керівник – Вадим Осін) на вивчення політики знання на пострадянському просторі. Грант було виділено Центром перспективних наукових досліджень та освіти в галузі соціальних та гуманітарних наук (CASE), Корпорацією Карнегі, ACTR/ACCELS та Європейським гуманітарним університетом у рамках Програми «Соціальні трансформації в Порубіжжі (Білорусь, Україна, Молдова)», Вільнюс (Литва). Дякую Іллі Герасимову за поради й зауваження до першого варіанту статті. Мадіна Тлостанова уважно прочитала текст та висловила свої зауваження з приводу постколоніальних досліджень і деколоніального повороту. Олександр Фісун, Сергій Жук, Анатолій Романенко і Юрій Шведа в онлайнових консультаціях зробили багато для кращого розуміння нюансів історії становлення політичної науки в Україні, у тому числі в порівняльній перспективі. Володимир Ващенко виявив безліч імплікацій цього тексту, аж до виразнішого прояву двох колоніалізмів.

У центрі запропонованої розвідки – проблема суб’єктності політології в Україні. Її можна звести до такого питання: українські політологи представляють якусь автохтонну інтелектуальну традицію (спеціально пристосовану/розроблену для вивчення конкретного суспільства), а чи передову глобальну науку (що має забезпечити оновлення цього суспільства)? Моя основна гіпотеза полягає в тому, що пошук власної суб’єктності українських політологів відбувається, щонайменше, у межах двох колоніалізмів (колоніальних проектів), які практично не взаємодіють. Емпіричну основу цієї розвідки становлять 23 інтерв’ю професорів і доцентів з політичної науки Харкова, Львова і Сімферополя, які провели впродовж 2012–2013 рр. Вадим Осін і Сергій Шуляк, а також 12 інтерв’ю, які провела в той самий період у Кишиневі Анжела Зеленські ¹.

Маючи на увазі центри розподілу (інтелектуальної) влади, я волію говорити про умовні «великий» і «малий» колоніальні проекти (хоча насправді їх може бути значно більше). Реципієнтами культурних кодів «великого» колоніалізму виступають ті, хто наполягає на виникненні політології в Україні в 1980-х рр. та її тотожності західним (американським) зразкам. Спадкоємцями «малого» колоніалізму є респонденти, які заперечують зв’язок ліберальної демократії й політології та вважають за потрібне акцентувати увагу переважно або виключно на «темних» сторонах «західної» політології (ангажованість, надмірна спеціалізація тощо). Спільне для двох проектів – зневажливе ставлення до української традиції або досягнень українських науковців (у галузі політології), які часто відкидають, заперечують і не проблематизують ².

Пам’ятаючи про шість ознак колоніального режиму виробництва знання, що їх виокремив Сеїд Алатас ³, «великий» колоніалізм можна обґрунтувати, зокрема, категоричною впевненістю респондентів у незначущості досягнень національної традиції та радикально позитивною оцінкою традиції зарубіжної. Гранти, навчання і стажування залишають тільки позитивні емоції (натхнення, захоплення…). Вони також знайомлять українських дослідників зі світовими досягненнями, поволі й не дуже вселяючи думку про їхній «передовий» характер, «лідерські» позиції й «безумовний» зв’язок із демократичним шляхом розвитку ⁴. Усі впевнені в однозначному зв’язку (ліберальної) демократії та політичної науки («У не зовсім демократичній – це буде натаскування», ЛЧД(п)–1) ⁵ та у відсутності національного колориту. Так відбувається наукова індоктринація, засвоюється дослідницька повістка дня, найкращі методи «збирання й аналізу даних», риторичні стратегії, задіяні під час оформлення та просування результатів. До нормативного «кола читання» професійних політологів («класичні» тексти, що забезпечують предметну й епістемологічну цілісність дисципліни) та персонального «кола читання» (автори, за публікаціями яких респонденти слідкують) належать виключно західні дослідники (не обов’язково політологи).

Зворотною стороною такої ситуації виступає дещо прямо протилежне сподіваному, – ці дослідники не квапляться стати агентами зміни в українській Академії. І це справжня академічна колонізація, хоча навряд чи прогнозована: свобода часів перебудови виявилася поєднаною не тільки з невпевненістю в завтрашньому дні, але також призвела до явної інтелектуальної залежності, де роль референтного Центру виконувала міфічна й однорідна «західна» політична наука. Водночас «колоніальна перспектива» змушує більшість респондентів ігнорувати конкретні характеристики організації академічного процесу, що забезпечують переваги «західної» науки (те, що значною мірою перебуває під їхнім контролем), і знаходити глобальні ⁶, ледь не цивілізаційні пояснення маргінальності української політології. Відповідно, завдання інституціонального будівництва української політології, відданості чітким академічним процедурам і розвитку оригінальних наукових парадигм відходять на другий план. У цьому разі для окремих науковців, котрі орієнтуються на світову політологію, залишається єдиний вихід – імпорт не загальних академічних стандартів (неможливий поза колективними зусиллями), а конкретних готових елементів знання (аж до структури курсів та їхнього змісту). Колишній завідувач кафедри політології так згадував про спробу побудувати політичну науку в Криму:

«Ось саме їхню [американську] дослідницьку традицію я намагався на наш грунт перенести. Я читав, і свідомо читав, курси “вступ у спеціальність”, тому що дуже важливо було правильно задати фундамент майбутнім політологам… Я був членом Американської асоціації політичної науки» (СЧД(ф)–1).

Це також можна інтерпретувати як колонізацію розуму, надзвичайно далеку від знаходження власної суб’єктності: ідентичність формується одночасно через належність до інших традицій (багато в чому віртуальну або номінальну) і заперечення власних «коренів» ⁷. Поняття внутрішньої колонізації чіткіше встановлює форму та зміст цього процесу – «колонізація завжди пов’язана зі спробою освоїти чуже», водночас «відчуття себе чужим серед своїх» є «постійною формою незадоволення і протесту, пов’язаних із ситуацією внутрішньої колонізації» ⁸. За змістом інтерв’ю важко стверджувати, якою саме мірою респондентам властиве «почуття чужорідності у своїй країні, відчуття зупиненого часу й критика наслідувальної культури» ⁹. Однак практично всі вони переживають схожі почуття: тотальне розчарування досягненнями українських науковців, легку гордість за свої наукові досягнення, розуміння симулякративної суті політології в Україні, внутрішню впевненість у належності до істинної системи координат, що дозволяє оцінювати й кваліфікувати ¹⁰.

Реципієнтами «малого» колоніалізму виступили насамперед кримські респонденти (втім, зв’язок відносний, а не абсолютний), значна частина яких досі описує перебудову в геополітичних та есхатологічних термінах, лишаючись неготовими до ревізії, що її провели інші респонденти:

«Сприйняття перебудови – складне. Ну, це була своєрідна революція, хоча не в класичному розумінні цього слова, [і вона] не приводить до поліпшення життя в країні. Як каже моя дочка, а я, напевно, погоджуся з нею, “я терпіти не можу більшовиків за те, що вони зруйнували Росію, і терпіти не можу комуністів за те, що вони зруйнували Радянський Союз”. Ось, напевно, десь такі відчуття» (СЖК(п)–2).

«Власне, на наших очах сталася геополітична катастрофа. Припустімо, пливли собі хлопці на “Титаніку”, а потім врізалися в айсберг, і це їх підштовхнуло: хто навчився триматися на воді, якось пристосувався до цієї ситуації, знайшов плавзасоби і так далі, той врятувався. Інші потонули. Оскільки ми зараз розмовляємо, значить, все-таки якось ми врятувалися в тій ситуації» (СЧК(і)–1).

Їхнє особисте «коло читання» значною мірою формують російськомовні автори, наукові теми багато в чому пов’язані з регіоном, а обізнаність із західними традиціями (через навчання, стажування, гранти) виглядає не такою глибокою, як у інших респондентів. Ці обставини (іноді й політичні погляди, наприклад прибічник «Русского мира») роблять для них очевидною епістемологічну й ідеологічну ангажованість грантодавців, а також виправдовує відторгнення чужих академічних інститутів:

«Ну, тобто всякі грантоїдські структури, що виникли досить давно. Але це ж не лише фінанси, які видаються під конкретні дослідження і які іноді мають на увазі певні методики. І вже точно тематика там визначена. Тому це давало і напрям, і певні стереотипи закладало самій діяльності» (СЧК(і)–1).

Ще більш симптоматичними є подробиці порівняння західної політології та української зі столицею й провінцією відповідно, усі відносини між якими зведено до носіння секонд-хенду з панського плеча:

«Це приблизно як відмінність між столицею й провінцією. Тобто, в столиці придумали, там мода помінялася – у провінції через деякий час обноски цієї моди доношуватимуть. Ось приблизно те ж саме співвідношення між американською й українською політологією. І то там уже щось інше носять, тут доношують те, що вони колись там недоносили, у прямому розумінні, тобто – не щось таке саме роблять, а ось беруть недоношене, секонд-хенд. Наступна порція секонд-хенду прийде через якийсь час і так само тут доношуватиметься, як ось зараз доношується те, що носилося в цій Америці в минулому історичному періоді» (СЧК(і)–1).

У цьому фрагменті простежується імперське розрізнення ¹¹, коли утворення на кшталт СРСР/РФ виступають як дволикий Янус, котрий водночас дивиться з недовірою й бажанням на Захід (та його дослідницькі традиції) і зі зневагою – на свої колонії (та українські/місцеві наукові традиції). Інакше кажучи, мова про фантомний біль, викликаний – принаймні на час проведення інтерв’ю – не існуванням Росії ні як суб’єкта (виробництва знання), ні як об’єкта (першочергового дослідження), а також спогадами про славне минуле, коли СРСР/РФ були, як мінімум, регіональнимм áкторами, що впливали на глобальну ситуацію (в академічному світі).

Крім того, Ілля Герасимов висловив думку, що в цьому випадку йдеться також про «антиколоніальну» критику гегемонного західного знання, але не як інтегральної частини цього самого знання, а як стратегії легітимації «самобутньої науки». Тоді питання про її (не)конкурентоздатність знімається відмовою визнавати саму ситуацію глобальної конкуренції та взаємодії в рамках загальної моделі науковості на підставі неминуче колоніального характеру будь-якої взаємодії. Антиколоніальна антизахідна риторика має більший потенціал, ніж звичайні нативістські схеми (чи то радянський «істмат/діамат», чи то «український науковий націоналізм»), оскільки дозволяє видати архаїчні ідеї за сучасну та прогресивну (антиімперіалістичну) соціальну критику. У цьому випадку, перефразовуючи афоризм Токвіля, можна сказати, що «стара політична наука потребує старого суспільства», і фактично «неорадянська» самобутня політологія, котра визначається в основному апофатично, для своєї легітимації потребує «неорадянського» суспільства.

Разом із тим, це колоніальний проект, хоч і менш успішний порівняно з раніше розглянутим («великим») ¹². Очевидно, єдиним актуальним інтелектуальним контекстом реалізації «неорадянського» проекту виступає суспільствознавство РФ, що офіційно взяла на себе місію наступника СРСР ¹³.

Таким чином, українська політологія все ще перебуває в пошуках власної суб’єктності, виступаючи в ролі самопроголошеної «колонії» західної або російської «наукової метрополії» ¹⁴. Таким чином, українські політологи опиняються в структурній ситуації компрадорів-посередників між далеким центром «істинної науки» та «аборигенами». Їхня легітимність цілком залежить від володіння «істинною наукою», однак вони не можуть конвертувати «знання» у «владу» (хоча б символічну), оскільки не беруть повноцінної участі в виробництві знання. Ця ситуація являє собою одну з передумов феномену патримоніальної науки ¹⁵.

Крім того, слід зазначити, що пошук суб’єктності в українській політології ставить питання про стратегії подолання компрадорського статусу всередині країни та колоніального – у відносинах із «західною» наукою. Така постановка вирізняє дуже небагатьох респондентів, і в низці релевантних випадків можна побачити прояв тілополітики знання, коли жінки (як дискримінована група) виявляються більш чутливими до найрізноманітніших проявів утисків. Частина респонденток показала неприйняття структури міжнародного академічного поділу праці, що сприймається як знаряддя експлуатації та контролю. Називають право першої публікації з боку грантодавців або виключне право на всі результати, що дозволяє проводити аналогії відносин між Центром (постачальник інтелектуальних технологій та адміністрування) і колонією (постачальник сировини):

«Наші дослідники можуть поїхати на Захід тільки якщо вони займаються Україною або Росією, і ніякими іншими питаннями. Ми їм цікаві тільки з цих позицій, тому що знаємо цю специфіку, здатні щось їм розповісти, чого вони не знають. Усі проекти, які зараз, загалом, оголошуються, усі грантові програми, вони так чи інакше [стосуються наших країн] – Східно-Європейське Порубіжжя, Україна, Білорусія, Росія. Загалом ми їм цікаві тільки як джерело інформації в цій сфері» (ХЖД(п)–2).

Водночас інша респондентка з Харкова нарікала якраз на брак інтересу з боку колег до місцевого матеріалу як особливо перспективного для формування по-справжньому самостійної, не епігонської політичної науки:

«От рядом села, в одному районі. Чому в одному за «Свободу» проголосувало багато людей, а в другому – ноль? А вони рядом! Я влізаю в архіви, в історію, і розумію, що два села були козацькі, там жили козаки. Але! Під час Голодомору в одному була «чорна дошка». Що таке «чорна дошка»? Це коли заградотряд ставав, і всю їду вивозили, і вимерло все село, і завезли людей із Росії, завезли, заселили, а в другому ні. І здавалось би! А як впливає! А ті, що вже там виросли, і ті, вони живуть в однаковій обстановці, вони вже всі тут родилися, але як от впливає! Цих досліджень ніхто не проводить, ніхто не показує, наскільки різна ментальність рядом. Тобто тут такий цікавий аналіз можна по тій же Харківській області проводити – цим ніхто не займається! Займаються знову «демократией вообще», «государством вообще», «властью вообще», «бизнесом вообще». А ось він – реальний фактаж, ви свою область опишіть, електоральну карту своєї області, вона така строката!» (ХЖД(п)–3).

Георгій Дерлуг’ян, якого іноді розглядають як приклад перетворення «регіонального дослідника» на «вченого зі світовою репутацією», назвав такий матеріал «розкішною в своїй первозданній непривабливості емпірикою» й побачив у його розробці «можливість подолати комплекс інтелектуальної відсталості нашої частини світу». Однак лише деякі респонденти відчувають перспективність своєї наукової ніші, і один із них погоджується з Георгієм Дерлуг’яном, котрий посилається на ідею «переваги відсталості» Олександра Гершенкрона ¹⁶ як на можливість вийти в авангард світової політичної науки. Приклад для наслідування – латиноамериканські дослідники, що використали свій регіональний «кейс» для формулювання впливової донині транзитології:

Я завжди люблю проводити аналогію з транзитологією, яка значною мірою була переосмисленням теорії модернізації 1950–1960-х рр. Але самі транзитологи в більшості були емігрантами в Сполучених Штатах, дуже багато з них приїхали з країн Латинської Америки. Тобто, ці люди суттєво переосмислили теорію модернізації й створили власний, дуже впливовий напрям – транзитологію, і успішно інтегрувалися в світову науку. От якраз мені здається, що пострадянські вчені теж мають таку перевагу, оскільки ми перебуваємо в центрі подій, що тут відбуваються, розуміємо їх глибше, ніж дуже багато американців або європейців, котрі нас досліджують і приїжджають сюди робити research. І в нас є ось ця перевага: ми можемо дати адекватніше розуміння, і таким чином зробити внесок у світову політологію, створюючи “транзитологію-2”, або якусь нову теоретичну схему, або теорію наступного покоління, яка б включала вже й пострадянський досвід у цю ширшу рамку» (ХЧД(п)–1).

Рідкісним прикладом успішної реалізації стратегії глобалізації української експертизи можна назвати Олександра Фісуна, чия концепція неопатрімоніального режиму виявилась затребуваною в «західній» політології ¹⁷. Зрозуміло, що сама можливість іншого типу взаємовідносин не визначає загальну тенденцію, оскільки лише одиниці опитаних респондентів були впевнені в тому, що мають шанси скористатися «перевагою відсталості» ¹⁸. І, у зв’язку з цим, інтерв’ю дозволяють зробити висновок про те, що головним, напевно, фактором «колоніального» статусу української науки виявляється не реальне «поневолення» гегемонною «західною» наукою ¹⁹, а пасивність українських науковців. Не виробляючи власної дослідницької програми й навіть не виявляючи інтересу до «поля», для аналізу якого в їхньому розпорядженні є всі інтелектуальні й матеріальні ресурси, вони опиняються на периферії тільки через те, що не зуміли пояснити собі й іншим її актуальності й «центральності» для міжнародної науки ²⁰.

Мадіна Тлостанова слушно зазначає, що пострадянські соціальні науки опинились у подвійному капкані «ідеологічної сервільності та необхідності служіння владі заради виживання, а також… вимог самої влади зробити місцеві соціальні науки конкурентними в глобальній перспективі» ²¹. Однак структурною основою цього положення виступають не зовнішні (політичні) обставини, а сама компрадорська позиція соціальних науковців у національній інтелектуальній сфері. Єдиний спосіб подолати комплекс неопатрімоніальної пострадянської науки − зробити її по-справжньому актуальною для суспільства (а не вузьких політичних еліт), виступаючи виробниками оригінального знання, а не ретрансляторами. Разом із тим, ідеться не про «самобутню науку», невпізнавану поза специфічною культурною ситуацією й не надатну до перекладу на універсальну мову міжнародної науки, а про повноцінну участь у глобальному інтелектуальному обміні щодо сутнісних проблем, що хвилюють багатьох.

Notes:

1. Детальніше методологічні аспекти дослідження розглянуто в колективній роботі: В. Осин, А. Зеленски, С. Шуляк. Власть и знание на постсоветском пространстве: политический режим, научная степень, идеология и карьера в Украине и Молдове. – Вильнюс, 2014. Слід також зазначити, що інтерв’ю молдавських респондентів цитуються переважно з метою ілюстрації паралельності певних важливих процесів. ↩

2. Симптоматичною є реакція на питання про національні традиції політології в Україні, коли багато респондентів відразу починали згадувати негативне. Наприклад, спробу запровадження в 1993 р. Міністерством освіти курсу «українського наукового націоналізму» (автори – Борис Гаєвський, Федір Кирилюк і Микола Обушной, перші два були професорами, а останній доцентом Київського національного університету ім. Тараса Шевченка) або побудову теорії української політології за авторства Володимира Потульницкого. Детальніше про це див: Евгений Быстрицкий. Почему национализм не может быть наукой // [link]. Посл. посещ. 19 июля 2015 г.; М. Шаповаленко. Украинская политология: трудности становления // Политическая наука. Политология в постсоветских государствах: Сб. науч. тр. – Москва, 2004. – С. 232. Ці випадки, як правило, протиставлялися універсальній (західній) політичній науці, позбавленій таких аберацій: мовляв, ніхто ж не прагне сформулювати національні фізики або математики! Утім, проблема глибша, враховуючи невизначений статус національної автономної традиції, коли радянський спадок було скомпрометовано, а дорадянська соціальна думка майже століттям була відокремленою від актуальної наукової ситуації. ↩

3. Мова про експлуатацію, опіку, конформізм, вторинну роль провідних інтелектуалів та академічних науковців, раціоналізацію цивілізаційної місії й нижчий талант дослідників з центру, котрі спеціалізуються на вивченні колоній // Seyd F. Alatas. Academic Dependency and the Global Division of Labour in the Social Sciences // Current Sociology. – 2003 (November). – Vol. 51(6). – Р. 601. ↩

4. У респондентів дуже сильний зв’язок між такими універсалістськими поглядами й мірою обізнаності з західними науковими традиціями. ↩

5. Перша буква є заголовною буквою тієї чи іншої політологічної спільноти: харківської («Х»), львівської («Л»), сімферопольської («З») та кишинівської («К»). Друга буква означає стать респондента («Ч» та «Ж», чоловіча та жіноча відповідно), а третя відсилає до наукового ступеня («Д» та «К», доктор та кандидат наук відповідно). Буква в дужках означає спеціальність, у якій було здобуто ступінь: «п» – «політичні науки», «ф» – філософія, «д/у» – державне управління, «і» – «історичні науки». Цифра означає першість у отриманні наукового ступеня в рамках тієї чи іншої групи респондентів (кандидатів або докторів наук із відповідною спеціалізацією). ↩

6. Найвиразніше таку настанову висловив один із засновників молдавської політології: «Гадаю, що в Республіці Молдова місця для вчених, які проводять фундаментальні дослідження в галузі політичної науки, немає. Це може бути для великих країн із великими потенціалами, з науковими школами, з великою кількістю університетів, із багатством цих університетів. Республіка Молдова не має ні першого, ні другого, ні третього, ні четвертого, ні п’ятого. Тому ті, хто займатимуться тільки фундаментальними дослідженнями, не мають шансів на виживання, зокрема внаслідок того, що фундаментальні дослідження найчастіше проводять у країнах із розвиненим потенціалом, наприклад, у США, країнах Західної Європи, частково в Росії. Єдине, що ми можемо зробити, – це адаптувати, імплементувати висновки, зроблені на підставі фундаментальних досліджень західної школи, висновки, зроблені на підставі досліджень процесів, політичних закономірностей у окремих регіонах» (КЧД(п)–3). ↩

7. Механізми такої (гіпотетичної?) колонізації відмінні у різних групах респондентів. Для «теоретиків» (респонденти, інтереси яких охоплюють історію політичної науки, її теоретичні й епістемологічні аспекти, але не передбачають безпосереднього залучення до політичного процесу) саме їхня позиція поза (національними) науковими й політичними традиціями дозволяє (здебільшого – суто абстрактно) вказувати на історичну спадкоємність, переважно в формі перерахування канонічних та легітимних у цьому контексті прізвищ, подій і дат, але ніяк не у вигляді конкретних впливів, які респонденти відчули. «Практики» (респонденти, інтереси яких залежали від їхньої участі в політичному процесі в ролі претендентів на виборні посади, політичних технологів, керівників виборчих штабів і/або експертів державних органів виконавчої та законодавчої влади), вкорінені передусім у національний політичний ґрунт, ігнорують власні наукові традиції як нерелевантні їхньому безпосередньому досвідові (політичної соціалізації), хоча їхні наративи про написання дисертацій показують сильну персоніфіковану дію національних/радянських традицій. Відмінності між цими двома групами є, звісно, умовними, а не абсолютними. ↩

8. А. Эткинд. Внутрення колонизация. Имперский опыт Росии. М., 2013. С.90. ↩

9. Перераховуються «суб’єктивні компоненти внутрішнього орієнталізму»: Ibid. С. 30. ↩

10. Таку ситуацію Мадіна Тлостанова в особистому листуванні назвала суперечністю між реальним і символічним становищем (багатьох) пострадянських інтелектуалів: «Їхня роль у Європі – завжди й невідбутно роль другорядна, але водночас вони все одно дуже давно бачать себе європейцями». Певний серпанок європейськості робить погану послугу тим, що дозволяє бачити передусім схожість, але не (більш вагомі) відмінності. Саме через це респонденти можуть міркувати про модернізацію політології навздогін. ↩

11. Останнє «стосується тих, хто програв, хто зазнав поразки або кому різні обставини й влада перешкодили виконати їхню імперську місію у світській сучасності» // Madina Tlostanova. Can the Post-Soviet Think? On Coloniality of Knowledge, External Imperial and Double Colonial Difference // Intersections. East European Journal of Society and Politics. – 2015. – №1(2). – Р. 46. ↩

12. Проте саме в Криму його позиції були досить міцними: дослідження кола читачів студентів-політологів Таврійського національного університету в 2013 році виявило, що серед них украй популярними є російські автори з вочевидь антизахідним спрямуванням творів (Уткін, Паршев тощо): Осин, Зеленски, Шуляк. Власть и знание. С. 237–245. ↩

13. Додатково можна назвати низку релевантних напрямів вивчення «малого» колоніалізму. Один із них – це дослідження національного аспекту в становленні політичної науки, себто увага до гіпотетичної критики стосунків із Центром у термінах академічної або інтелектуальної залежності. Особливо перспективно це виглядає, якщо фокусуватися на періоді перебудови, тоді в ролі Центру для багатьох виступала Москва. Схожою спробою є виявлення різних наративів – від метанаративів, у яких розвиток дисципліни в Україні відтворював і відтворює її розвиток у певному Центрі, і до наративів середнього рівня, що мають за мету легітимацію одного варіанту науковості з одночасною делегітимацією іншого.

Водночас проведені інтерв’ю не дають можливості належним чином реалізувати ці напрями. Якщо останній сюжет багато в чому зумовлено браком відповідних питань, то одним із можливих пояснень до першого може бути те, що в період перебудови академічну залежність в Україні найгостріше усвідомлювали не стільки політологи та соціальні науковці взагалі, скільки письменники. Про роль письменників у цьому контексті див.: О. Гнатюк. Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність. – Київ, 2005. – С. 93–118. Українські політологи (все ще) могли в той час мислити в термінах майже генетичного зв’язку з радянською політичною наукою. Про це, зокрема, свідчить узус терміна «вітчизняні (вчені)» на самому початку 1990-х рр., під яким (за інерцією) розуміли майже всіх дослідників пострадянського простору. За приклад можна взяти симптоматичні слова в Теорії української політології: «Вітчизняні політологи на чолі з академіком Г. Х. Шахназаровим визначають політологію…» // В. Потульницький. Теорія української політології. – Київ, 1993. – С. 14. ↩

14. Переплетення двох різновидів колоніалізму в історії становлення політології (в Україні), що зумовлює заперечення автентичних авторів і робіт, видно також на прикладі навчальної літератури. В українській політології кілька статей присвячено посібникам 1990-х – початку 2000-х рр., проте лише Олена Раздіна виокремлює на прикладі відповідних посібників найцитованіші видання. Результати (залишаючи поза увагою «класиків» на кшталт Платона) свідчать про суттєве переважання кількості авторів із СНД та закордонних дослідників, але не українських: М. Николко. Институционализация политической науки в Украине: анализ периодических изданий // Политическая наука в Украине: становление и перспективы. Симферополь, 2002. С. 40-52; Е. Раздина. Анализ учебной литературы по политической науке, используемой в вузах восточного региона Украины // Политическая наука в Украине. С. 72-96; А. Филатов. Анализ учебной литературы по политической науке, используемой в ВУЗах Украины // Политическая наука в Украине. С. 144-186. Втім, у цьому також можна бачити свідчення того, що ізоляціоністська та нативістська орієнтації не є характерними для української політології. ↩

15. В. Осин. Академия и политический режим: неопатримониальная наука в Украине (и Молдове) // Ab Imperio. 2014. №3. С. 295-360. ↩

16. А. Гершенкрон. Экономическая отсталось в исторической перспективе [1952] // А. Гершенкрон. Экономическая отсталость в исторической перспективе. – М., 2015. – С. 59–92; Дерлугьян. Как устроен этот мир. С. 294. Мадіна Тлостанова в особистому листуванні також наголошує на необхідності «просто навчитися говорити про свій досвід і осмислювати свою ситуацію – у цьому випадку пострадянську. Виробляючи водночас адекватні концепти, які б виходили з цього досвіду, володіючи світовою науковою мовою, але водночас усвідомлюючи її неуніверсальність, її різноманітність, а не намагаючись приробити Лакана або Деріда до цього досвіду». ↩

17. Див., наприклад: О. Fisun. Rethinking Post-Soviet Politics from a Neopatrimonial Perspective Democratizatsiya // The Journal of Post-Soviet Democratization, Vol. 20, No. 2 (Spring 2012): 87–96. ↩

18. Імовірно, важливим фактором тут став зрілий вік переважної більшості респондентів. Можна припустити, що молоде покоління політологів оптимістичніше оцінюватиме свої шанси в глобальній науці. ↩

19. Харківська респондентка, котра спілкувалася з Девідом Істоном («от таке батьківське, абсолютно доброзичливе, приязне ставлення»), його мотивацію в просуванні власних ідей побачила в бажанні науковця, щоб його читали: «Я багато років працювала в Університеті внутрішніх справ, а там якраз у той період відкрили унікальну спеціальність, вони там готували людей для Інтерполу, для миротворчих сил. Перші кілька наборів були фантастичні! Хлопці були підготовлені в мовному плані, їм було цікаво, вони активно використовували те, що я тоді привезла. Вони використовували Девіда Істона: по-перше вони його реферували, по-друге, на його основі писали реферати. І я йому навіть потім написала, що його праці вивчають студенти-кадети, він був дуже вражений! А взагалі, він хвилювався, щоб я хоч довезла всю літературу, бо колись він уже передавав літературу в Москву, і там вона пропала. Тому він дуже переживав і хотів, щоб його праці потрапили в хрестоматії і т. ін.» (ХЖД(п)–4). (Звісно, сюжет про зникнення книг у Москві спонукає замислитися про причини – незацікавленість (пост)радянських дослідників, прагнення встановити монополію на володіння текстами, тощо). ↩

20. Інший бік проблеми – запозичення та копіювання західних теорій, унаслідок чого неможливо пізнати ані пострадянську дійсність, ані самі теорії. Прикладом може бути результати перенесення теорії модернізації до українського наукового дискурсу, що переважно вироджується в карго-культ, як це продемонстрував Павло Кутуєв: П. Кутуев. Сообщество ритуала модернизации: от логоса к культу // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2007. – №3. – С. 106–127. У ширшому сенсі форми запозичення західних теорій пострадянські вчені розглядають у спільній праці Михайла Соколова та Кирила Титаєва: М. Соколов, К. Титаев. Провинциальная и туземная наука // Антропологический форум. – 2013. – № 19. Звинувачення в расистських підставах вибору цих термінів, яке висловила Мадіна Тлостанова, я залишаю без уваги // Tlostanova. Can… – Р. 48. ↩

21. Tlostanova. Can… Р. 52. У зв’язку з цим можна згадати ігнорування академічних політологів із боку політиків і спорадичне звертання до (суто) технологічних умінь політтехнологів. Цей випадок можна розглядати як складову трансформації, якої зазнає мотивація політологів в умовах неопатрімоніального режиму. Але цей приклад можна розглядати і як індикатор колонізації, коли описану ситуацію прочитати як експлуатацію (кваліфікованої) робочої сили вкупі з її відчуженням від результатів власної праці та подальшим закріпленням підпорядкованості цього поділу праці в рамках наявного політичного режиму. А невдоволення перевагою, яку іноді віддають іноземним (російським) політтехнологам перед українськими, – це зауважили деякі респонденти, – додає ще один нюанс до картини (академічної) колоніальності в Україні. ↩