Привиди фашизму

Енцо Траверсо

Фашизм повертається. Правду кажучи, він ніколи не переставав цікавити істориків і підживлювати їхні суперечки, але віднедавна він дедалі настійливіше дає про себе чути в публічних дебатах. Деколи він зринає спонтанно, як своєрідна семантична вільність, коли ми не знаємо, як назвати нові реалії, неочікувані й особливо тривожні. Цим терміном позначають то піднесення радикальних правих практично в усіх країнах Європейського Союзу, то путінську Росію, то угрупування в Україні, то «халіфат», який прагне створити ІДІЛ в Іраку та Сирії, то, зрештою, теракти, що трапилися цими роками у Франції, Тунісі, Кенії і так далі. Зокрема, у Франції викривають або згадують «фашизм» у Марин Ле Пен чи Манюеля Вальса аж до Алена Бадью та інших лівих інтелектуалів у какофонії, що збиває з пантелику. Чи впевнені ми в тому, що нерозбірливий вжиток цього поняття справді допоможе нам зрозуміти настільки очевидно відмінні одне від одного явища? Замість того, щоб проаналізувати ці явища, звернення до поняття фашизму служить тавруванню відповідно до тенденції, настільки типової для нашого часу, підміняти пізнання моралізаторством. Утім, повернення «фашизму» вимагає невідкладно й чітко розрізнити реалії, які це поняття охоплює.

Однак піднесення радикальних правих заслуговує на особливу увагу — це справді один із найприкметніших аспектів нинішньої європейської кризи. Попри їхню гетерогенність і розлами, які не дозволили утворити спільну парламентську групу в Брюсселі, вони поділяють певні риси (расизм, ксенофобію, націоналізм), що окреслюють загальну тенденцію. У цій широкій і різнорідній масі демаркаційна лінія відокремлює старих членів Євросоюзу від нових, що вийшли з колишнього радянського блоку. У цих останніх поворот 1989 року створив сприятливі умови для відродження довоєнних націоналізмів —  фашизоїдних, антикомуністичних та антисемітських. Декларуючи бажання відновити в цих країнах національну свідомість, що була притлумлена за сорок років радянського «льодовикового періоду», вони всі користуються певною легітимністю в громадській думці. В Україні, країні, покресленій новими геополітичними кордонами, що відділяють Росію від Заходу, ми стали свідками нового разючого виникнення неприховано неонацистських формувань. На Заході ж епіцентр цієї європейської кризи лежить у Франції, де на політичний пейзаж впливає «Національний фронт». Оскільки Старий Світ не знав такого піднесення радикальних правих від 1930-х років, це повсюдно пробуджує пам’ять про чорні роки.

Поняття

Це неочікуване повернення фашизмів знову відкриває давнє питання про зв’язки між написанням історії та публічним використанням минулого. За Райнгартом Козеллеком, засновником «історії понять» (Begriffsgeschichte), історичний досвід передує його концептуалізації; соціальні елементи, з яких складається історія, випереджають мову, яка їх визначає, але без якої вони залишились би незрозумілими. Між історичними фактами та їхньою мовною транскрипцією існує напруга, адже обидва водночас і відмінні, й нерозривні^[1]. Це означає не тільки те, що осмислення історичного досвіду неможливе без певних понять, але й те, що вони виходять за його межі, зберігаються в часі, їх можуть використовувати для розуміння нових реалій. Останні не лише вписуються в тканину часової тяглості, але й перевизначаються відповідно до того, що відбувається. Історична компаративістика, що, за словами Марка Блока, має на меті радше схоплювати аналогії та відмінності між епохами, ніж гомології чи повторення^[2], виникає з цієї напруги між історією та мовою. Сьогодні, разом з піднесенням радикальних правих, ця напруга посилюється, а отже, стає нагальнішою й необхідність компаративного підходу. З одного боку, дослідники вагаються говорити про «фашизм», — окрім кількох прикметних винятків, як-от «Золотий світанок» у Греції (який можна схарактеризувати як «неонацистський») чи «Йоббік» в Угорщині, — і відзначають відмінності, що відділяють ці нові рухи від їхніх попередників у 30-х роках; з іншого боку, будь-яка спроба визначення цього нового явища проходить через порівняння з міжвоєнним періодом XX століття. Поняття «фашизму» видається водночас незадовільним чи невідповідним, але й неминучим для осягнення нової реальності. Поняття «постфашизм», термін, що відрізняє нову реальність від історичного фашизму, нагадуючи як про тяглість, так і про зміну, мені здається більш релевантним; звісно, він не відповідає на всі наявні запитання, але стосується цього перехідного етапу.

"Мислити фашизм сьогодні означає передбачати можливі форми фашизму XXI століття, а не відтворення фашизму між двома світовими війнами."
 

Щоб бути плідним, компаративізм не має зводитися до механічних паралелей. Дізнаватися, чи нові радикальні праві збігаються з фашистським «ідеальним типом» (поєднання націоналізму, расизму й антисемітизму, протистояння демократії, застосування насильства, мобілізація мас і харизматичне лідерство) є заняттям радше безрезультатним. Континент, який мав сімдесят років майже безперервного миру, не може виражати ту саму «бруталізовану» політику, яка вразила Італію, Німеччину чи Іспанію у 1920—1930-х роках. Шукати Ернстів Юнґерів, Карлів Шміттів або Філіппо Томазо Марінетті — естетів насильства й теоретиків тотальної держави — в нинішній Європі було б так само анахронічно й марно, як журитися через відсутність філософа комунікативної дії в особі Юрґена Габермаса чи мислителя справедливості на кшталт Джона Ролза в Італії 1922 або Німеччині 1933 років. Мислити фашизм сьогодні означає передбачати можливі форми фашизму XXI століття, а не відтворення фашизму між двома світовими війнами.

До фашизму часто звертаються, щоб вказати на авторитарні тенденції й нові форми влади, що виникли після Другої світової війни, не лише в Латинській Америці, а й у Європі. У відомій статті 1959 року, написаній у самий розпал епохи Аденауера, Теодор Адорно зауважив, що «виживання нацизму всередині демократії» становить більшу небезпеку, ніж наявність «фашистських тенденцій, спрямованих проти демократії»^[3]. Німецькі студенти, які в 1970-ті маніфестували проти антикомуністичних законів ФРН (Berufsverbot), якраз мали на увазі саме це. 1974 року П’єр Паоло Пазоліні спостерігав прихід «нового фашизму», що спирався на антропологічну модель споживацтва, властивого неоліберальному капіталізму, перед яким режим Муссоліні виглядав непоправно архаїчним, як такий собі «палеофашизм»^[4]. І вже десятиліття, як історики, що вивчають Італію Берлусконі, не можуть утриматися від того, щоб не помічати спорідненість, якщо не родинні зв’язки з класичним фашизмом. Звісно, відмінності великі: любитель «негативних свобод» і смертельний ворог комунізму (термін, який він вживає як метафору будь-якої ідеї рівності), «маленький дуче з Аркоре» не мав амбіцій збудувати нову державу й радше сповідував культ бізнесу та ринку; його природним середовищем існування була телевізійна студія, а не «океанічні зібрання», які так цінував його попередник, а харизма й демонстрація тіла були змайстровані сучасними мас-медіями й стосувалися радше особливого різновиду харизми «на відстані», ніж класичної харизми, про яку писав Макс Вебер, що передбачає зв’язок безпосередній, емоційний, мало не фізичний між лідером і його прибічниками^[5].

Цього короткого відступу досить, щоб показати, що фашизм володіє виміром не лише транснаціональним (блискучі розвідки пролили світло на його трансатлантичний характер), а й трансісторичним. Саме колективна пам’ять встановлює зв’язок між поняттям і його публічним використанням, поза його історіографічним виміром. Розглянутий у такій перспективі, фашизм може стати трансісторичним поняттям, виходячи за рамки епохи, яка його породила, як і багато інших понять нашого політичного словника. Говорити, що Сполучені Штати, Франція та Британія є демократіями, не означає постулювати тотожність їхніх політичних систем, ще менше стверджувати, що вони відповідають афінській демократії доби Перикла. Фашизм XXI століття не матиме ані обличчя Муссоліні, Гітлера чи Франко, ані, сподіваємося, обличчя тоталітарного терору, але було б хибно з цього виснувати, ніби наші демократії — поза небезпекою. Постійне нагадування про зовнішню загрозу, що тяжіє над демократією (починаючи з ісламського тероризму), забуває головний урок історії фашизмів: демократія може бути знищена зсередини.

Мутації

Постфашизм черпає свої життєві сили в економічній кризі та виснаженні ліберальних демократій, які підштовхнули народні верстви до відсторонення й віднині ототожнюються в усіх своїх складових з політикою бюджетних урізань [austérité]. Однак піднесення постфашизму відбувається в глибоко відмінному контексті від того, в якому зароджувався фашизм 1920—1930-х років. Після розвалу ліберального порядку «довгого» XIX століття, фашизм подавав себе як альтернативу цивілізації, проголошував свою «національну революцію» й проектував себе в майбутнє^[6]. Він змальовував утопію «нової людини», яка замінить занепадницьку демократію й оновить нації Старого Світу. Муссоліні обіцяв відродження Римської імперії, а Гітлер анонсував прихід тисячолітнього Райху, що дозволить членам «фольку» (німецького народу) здобути єдність в майбутті расового братерства. Постфашизм, натомість, позбавлений утопічного та життєвого пориву своїх попередників, виникає в постідеологічну епоху, яка позначилася крахом надій XX століття. Він обмежений характерним для сучасності відчуттям часу, який існує в «постійному теперішньому», з якого виключений будь-який «горизонт очікування», що не може зазирнути далі одного електорального циклу. Інакше кажучи, постфашизм не має амбіцій мобілізувати маси навколо нових колективних міфів. Замість того, щоб спонукати народ до мрій, він хоче переконати його стати ефективним інструментом для вираження свого протесту проти сильних світу цього, які над ним панують і пригнічують його, обіцяючи відновлення порядку – економічного, соціального, морального – верствам власників, які завжди надавали перевагу торгівлі перед фінансами, спадковій власності перед коливаннями ринку. Далеко не будучи й не проголошуючи себе «революційним», постфашизм глибинно консервативний, ба навіть реакційний. Його сучасність полягає в тому, що він активно використовує мас-медії і комунікаційні технології (його лідери виблискують на телевізійних екранах), але не у своїх меседжах, повністю звільнених від будь-якої мілленаристської міфології. Якщо він знає, як породжувати й використовувати страх, подаючи себе як бастіон проти ворогів, що загрожують «звичайним людям» (глобалізація, іслам, імміграція, тероризм), його рішення завжди в тому, щоб повернутися до минулого: відновлення національної грошової одиниці, відновлення суверенітету, звернення до питань ідентичності, захист маленьких людей, які віднині почуваються «іноземцями у себе вдома» тощо.

Одним із засадничих джерел класичного фашизму, його сенсом існування, а в багатьох випадках ключем приходу до влади, був антикомунізм. Сам себе фашизм визначав як «революцію проти революції», і його радикалізм відповідав викликові, що втілився в російській революції 1917 року. І перша, і друга проголошували повалення наявного ладу та структурували свої рухи згідно з мілітарною парадигмою першого світового конфлікту; вони були дзеркалом політичного життя, що зазнало бруталізації тотальною війною. За наших днів постфашизм поширює своє слово радше за допомогою відеороликів та рекламних кампаній, ніж урочистих маршів у військовій уніформі. І коли він мобілізує людські групи, ті не відмовляються від деяких естетичних кодів, запозичених у лібертарних лівих (як-от у випадку «Маніфестації для всіх», організованої проти гомосексуальних шлюбів). Словом, він зводиться до консервативних імпульсів індивіда, якого критична думка описала як «авторитарну особистість»: суміш страху і фрустрації, а також брак довіри до себе, що призводить до насолоди від власної покори.

"Постфашизм є наслідком поразки революцій XX століття й послаблення робітничого руху як суб’єкта соціального й політичного життя."

У постфашизму чимало ворогів, але його почуття ненависті й злості вже не структуруються робітничим рухом, ані комунізмом. Фігура більшовика була замінена ісламським терористом, який не причаївся на заводах і фабриках, а радше в передмістях, заселених «етно-релігійними меншинами». Якщо поглянути з історичної перспективи, постфашизм є наслідком поразки революцій XX століття й послаблення робітничого руху як суб’єкта соціального й політичного життя. Після того, як комунізм зник, а соціал-демократія прилаштувалася до норм неоліберального управління, радикальні праві здобули своєрідну монополію на критику «системи», навіть не маючи потреби виглядати як підривні елементи (вони залишили цю роль аутсайдерам серед своїх, таким як Дьєдонне, Ален Сораль) або входити в суперництво з антиліберальною лівицею. Там, де ця остання існує та діє ефективно, як в Іспанії та Греції, постфашизм зникає або повертається до своїх первісних кольорів. Але ця деяка перевага є для них і межею. Саме антикомунізм у 1930-ті роки дозволив Муссоліні та Гітлеру заручитися підтримкою панівних еліт в Італії та Німеччині, а Франко він дозволив покладатися на невтручання Британії та Франції під час громадянської війни в Іспанії. Без сумніву, як показав історик Ян Кершоу^[7], стався «прорахунок» у призначенні Гітлера канцлером Німеччини в січні 1933 року, але певно, що без Великої депресії та Російської революції у повністю паралізованій Ваймарській республіці еліти (промислові, фінансові й військові), вочевидь, не дозволили б приходу до влади фанатичного, демагогічного та істеричного плебея, чиїм єдиним політичним подвигом була спроба пивного путчу в Мюнхені 1923 року.

Сьогодні більшовицька загроза минулася, тимчасом як ради адміністрації великих промислових груп, міжнародних корпорацій і банків убачають, що їхні інтереси набагато краще забезпечені ЄЦБ, МВФ і Єврокомісією (так званою «трійкою»), ніж крайніми правими, які гріють руки саме на боротьбі проти «трійки» та спільної валюти. Для того, щоб радикальні праві стали надійними співрозмовниками в очах панівних еліт, потрібно ще пройти через розвал Європейського Союзу і насадження (як в Італії на початку 1920-х і в Німеччині після 1930-х) становища загальної нестабільності. Однак цей розвал у перспективі буде неминучий, без сумніву, якщо наші політичні класи затято продовжуватимуть свою орієнтацію, сліпо триматимуться нинішніх принципів і відмовлятимуться від будь-якої волі просуватися до створення федеративної держави, яка була б єдиною умовою легітимації Європейського Союзу. Повний брак бачення та наміру часто супроводжується егоїзмом і короткозорим вибором, продиктованим рейтингами чи місцевими виборами. З цієї перспективи наші еліти скидаються ще більше, ніж їхні попередники 1930-х років, на «сомнамбул» часів Belle Epoque, описаних істориком Кристофером Кларком, на тих представників «системи європейського концерту», що неминуче котилися до катастрофи в найповнішій (але не безневинній) несвідомості^[8]. Батьки-засновники Європи (Конрад Аденауер, Альчіде Де Ґаспері і Робер Шуман) минули війну без компромісів і, звертаючись до поколінь, що пережили те страшне випробування, вони знайшли сміливість об’єднати нації, які донедавна шматували одна одну. Нашим же політичним класам, натомість, була відома лише ідеологія «кінця ідеологій» (тобто відмови від будь-якої зміни суспільства) і влада грошей, як це доводить траєкторія багатьох їхніх представників, що сидять у раді адміністрації «Газпрому», створюють власні ради директорів або читають лекції за щедрі гонорари в Дубаї. Вибір такого політика, як люксембуржець Жан-Клод Юнкер, на посаду голови Європейської комісії (впродовж двадцяти років фіскального раю) є відчутним вираженням цього зяючого розриву, що відокремлює європейські суспільства від їхніх еліт; а останні доволі схожі на олігархії «безперервного Старого Режиму» (за визначенням Арно Меєра), що визначали долі Європи напередодні 1914 року^[9]. Фашизм також був у 1920—1930-ті роки реакцією на їхню зневагу до «натовпу». Збоченою та страхітливою Немезидою, що, здається, знову з’явилася за наших днів.

Расизм та ісламофобія

Спільною рисою постфашизму, міцно вкоріненою в усіх його різновидах, від неонацистських рухів до «помірних» партій, які вийшли з кіл традиційної правиці, є ксенофобія. Сильна ненависть до чужинця, незмінно пов’язаного з образом іммігранта, структурує його ідеологію та задає орієнтири для діяльності. У постфашистській уяві «іноземця» визначають за протилежністю до «тутешнього», хоча ідентичність першого й  другого може змінюватися. Франція — особливо зручний спостережний пункт для всього, що стосується ксенофобії та расизму, як через свій закон про національність, що визнає «право ґрунту», дозволяючи іммігрантам отримувати громадянство, від часів Третьої республіки (в інших місцях він ухвалений нещодавно або взагалі не чинний), так і через свою концепцію світськості. Більшість європейців тут легко асимілюються до місцевих, «корінних», тимчасом як інші залишаються «вихідцями з імміграції», навіть якщо вони французькі громадяни вже три покоління поспіль. Як наслідок, «чужинець» є передусім внутрішнім ворогом, небезпечним елементом, що вражає здорове тіло нації, як вірус, або ж підточує його, як рак. У цього соціального механізму створення негативної іншості немає нічого нового, як показав Жерар Нуар’єль, реконструювавши етапи, починаючи з XIX століття до його кристалізації в політиці «Національного фронту»^[10]. Метаморфози, однак, відбулися значні. Століття тому ксенофобія цілилася в «італьяшок», іспанців чи поляків — сьогодні європейці начебто випали з-під прицілу; не кажучи про ромів, на спині яких нинішній очільник уряду спробував вибудувати свою репутацію «людини порядку», ксенофобія фокусується на представниках африканських меншин, чорних і магрибінців мусульманського віросповідання.

"Ісламський терорист часто подається, як колись юдео-більшовик, з дуже прикметною фізичною відмінністю — густа борода замінила гачкуватий ніс."

Один зі стовпів класичного фашизму — антисемітизм. Ненависть до євреїв була його сенсом існування. Починаючи зі справи Дрейфуса, Франція стала одним із головних осередків антисемітизму разом з Німеччиною та Центральною Європою. У Німеччині він ліг в основу націонал-соціалістичного світогляду. Фашистська Італія, яка спершу не була антисемітською, залишаючи Ватикану монополію на антиюдаїзм, зрештою, ухвалила расовий закон 1938 року, який скасовував здобутки Звільнення євреїв. І навіть в Іспанії, де євреїв уже не було від початку XVI століття, франкістська пропаганда наголошувала на тісному зв’язку між євреями та «червоними» – однаковими ворогами націонал-католицизму. В Європі першої половини минулого століття антисемітизм, звісно, не обмежувався лише фашистськими рухами та режимами, адже ним були просякнуті самі національні культури, де в різних варіантах він був абсолютно легітимним і навіть надавав своїм адептам ознаку відмінності, як зазначає Пруст у «Пошуках» і як це показують твори деяких великих письменників XX століття — від Томаса Манна до Жоржа Бернаноса і Луї-Фердинанда Селіна. В очах фашистів євреї були расово чужими європейським націям; їхня схильність до абстрактного розуму пов’язувала їх із фінансовим капіталізмом, паразитарним і спекулятивним, віддаляючи від автентичності народів Старого Світу; їхній ощадливий раціоналізм тепер руйнував старі культури, органічно пов’язані з територіями та народами, насаджуючи їм механічну й бездушну модерність; нарешті, саме євреї впорснули в Європу бацилу більшовизму, для якого стали мозковим центром.

Сьогодні расистський дискурс змінив свою форму й мішень: на місце єврея став іммігрант-мусульманин. Расіалізм (дискурс, просякнутий науковоподібними теоріями та біологізмом) поступився місцем культуралізму та властивим йому упередженням, наголошуючи на радикальному розходженні між «юдео-християнською» Європою та ісламом. Традиційний антисемітизм, який протягом століття був засадничим елементом для всіх націоналізмів, тепер перетворився на залишкове явище. Інституції на Континенті навіть зробили з поминання Голокосту моральну запоруку своєї політики й підтримують особливі відносини з Ізраїлем. Нездоровий клімат прихованого, але всюдисущого антисемітизму, що був характерний для довоєнної публічної сфери Старого Світу, більше не є визначальним; він замінений аналогічною ворожістю до всього, що стосується ісламу, — це поняття метафоризоване (позначає впереміш релігію, імміграцію, меншини, тероризм тощо) та есенціалізоване (іслам — особлива онтологічна іншість усередині європейських націй)^[11]. Мова обновилася, але репрезентація ворога відтворює стару расову схему (ісламський терорист часто подається, як колись юдео-більшовик, з дуже прикметною фізичною відмінністю — густа борода замінила гачкуватий ніс).

Нова ксенофобія спирається на значну неоконсервативну наукову продукцію. Такі твори, як «Зіткнення цивілізацій» С. Гантинґтона (1993), «Багатство і бідність націй» Девіда Лендіса (1998) або «Що пішло не так? Наступ Заходу і відповідь Близького Сходу» Бернарда Льюїса (2002) є нинішніми еквівалентами «Психології натовпу» Ґюстава Лебона (1895), «Основ XIX століття» Г’юстона Стюарта Чемберлена (1899) чи «Присмерку Європи» Освальда Шпенґлера (1918). Змінилася їхня мова та концептуальний апарат, але вони виконують аналогічну функцію. В момент виходу книжки Лебона, Чемберлена й Шпенґлера мали солідну науковою репутацію і чинили певний вплив на консервативну культуру. І, як і нині, їхній вплив поширювався на освічені верстви суспільства.

Що стосується буденної ксенофобії, вона має вияв радше в символічному насильстві закликів, гучних заяв, вульгарних малюнків, расистських штампів. Як для антисемітизму минулого, який був розповсюджений і серед аристократичних, і серед народних верств, репертуар сучасної ісламофобії різноманітний і далеко виходить за межі постфашизму. Починаючи з народження Європейського Союзу жоден з лідерів (за винятком тепер Алексіса Ципраса) ніколи не визнавав, що Старий Світ мав потребу в цих іммігрантах і що вони творили його майбутнє. Після десятиліття риторики про «вибіркову імміграцію», неможливість «прийняти всі злидні світу», «шум і запах», «хліб із шоколадом» (який нібито не можна їсти дітям під час рамадану) і таке інше постфашизм був відчутно легітимізований навіть серед тих, хто збирався з ним боротися. У класичному фашизмі слово відігравало більшу роль, ніж письмо. Тоді як сьогодні відеосфера бере гору над графосферою, не дивно, що ксенофобні погляди поширюються насамперед у мас-медіях, відводячи інтелектуальній продукції допоміжну роль.

Нинішня ісламофобія більше скидається на німецький антисемітизм кінця XIX століття, аніж на французький у 1930-х. Від часів справи Дрейфуса французькі націоналісти зневажали євреїв, що іммігрували з Польщі та Росії, а надто нападали на «державних євреїв», нотаблів-ізраїлітів, які з епохи Третьої республіки зуміли ввійти у вищий державний апарат, у найпрестижніші університети й навіть піднятися на верхівку військової ієрархії. Капітан Дрейфус був символом цього сходження нагору. За часів «Народного фронту» мішенню антисемітизму був Леон Блюм, єврей, денді й гомосексуал, що символізував в очах націоналістів виродження республіки, яку захопила «анти-Франція»^[12]. Євреїв уявляли як «державу в державі», що зовсім не відповідає нинішньому стану чорних і мусульманських меншин, які досі мало представлені серед вищих кадрів державних інституцій. Отож було б точнішим порівняння з вільґельмівською Німеччиною, де євреїв було навмисно виключено з державного апарату, тимчасом як преса била на сполох щодо «єврейської навали» (Verjudung), яка підважує етнічну (німецьку) й релігійну (християнську) матрицю Райху. Антисемітизм відігравав роль «культурного коду», що дозволяв негативно визначити німецьку ідентичність, послаблену, надломлену модернізацією країни й концентрацією євреїв у великих містах. Словом, бути німцем означало насамперед бути неєвреєм^[13].

Аналогічно іслам дозволяє сьогодні віднайти — через негативне відмежування — «французьку ідентичність», загублену чи загрожену глобалізацією. За наших днів мова змінилася, але проза інтелектуала Алена Фінкелькрота, який висловлює свою «нещасливу ідентичність» (за назвою його книги) перед піднесенням мультикультуралізму та ідеалізацією метисації — катастрофи, що перетворили Францію на своєрідний «іспанський постоялий двір»^[14], геть не відрізняється від прози Гайнриха фон Трейчке. 1880 року цей останній оплакував «вторгнення» (Einbruch) євреїв у німецьке суспільство, що підривало звичаї як елемент модернізації, що спричиняє безлад і руйнування. Німецький історик зробив невтішний підсумок, що став гаслом: «Євреї — наше нещастя» (Die Juden sind unser Unglück)^[15]. Те, що крає душу інтелектуала, так це сумне видовище традиційної Франції, в якій «місцеві мешканці мають дивне відчуття вигнаних», почуваючись так, нібито «стали іноземцями на власній землі» (р. 119), Франція, яка потроху розпадається перед безжальним наступом халяльних лавок і дьонер-кебабів, де говірка передмість замінила благородство мови Шатобріана, а підлітки, слухаючи свої айподи, ставлять під сумнів авторитет викладачів республіканської школи. Постфашизм дає політичну відповідь на цей крик болю Франції, що замикається на собі, консервативної Франції, яка «приходить із глибин віків» і вже не впізнає себе в сьогоднішньому світі: «Нова соціальна норма різноманіття пропонує нам Францію, в якій походження має право існування, тільки якщо воно екзотичне, а національну ідентичність визнають чимось нереальним, вигаданим» (р. 110). За Фінкелькротом, Франція, далеко не будучи соціальною та історичною конструкцією, є своєрідною онтологічною даністю, позачасовою сутністю, яка, щоб вижити, має захищатися від будь-якого зовнішнього зараження.

Нові реакціонери — не всі, але багато з них — афішують свої симпатії до сіонізму та Ізраїлю, тимчасом як антисемітизм знову став тим, чим був у XIX столітті — «соціалізмом для дурнів» (ненависть до євреїв, замаскована під рисами антикапіталізму), який культивують певні члени найбільш експлуатованих класів суспільства в пошуках «цапа-відбувайла». У Франції ця ненависть до євреїв особливо поширена у формі антиконформістських провокацій із боку сумнівних гумористів, як-от Дьєдонне, та ідеологів, прив’язаних до підривного фашизму, таких як Ален Сораль. Донині цей антисемітизм не знайшов політичного чи електорального вираження, але його вплив дуже шкідливий і ризикує розповсюдитися, надто коли президент щоразу після антисемітських терактів з’являється на публіці з Беньяміном Нетаньяху. Трагічний парадокс цих антисемітських терактів, деколи страхітливо жорстоких, полягає в тому, що їх вчиняють молоді люди, які належать до виключених і пригнічених меншин, супроти іншої меншини, яка є носієм пам’яті про виключення та переслідування, але сьогодні дуже добре інтегрувалася як у суспільство, так і в політику та культуру. Ці теракти, безперечно, вимагають найсуворішого засудження. Але визначати їх фашистськими було б, знову ж таки, семантичною вільністю, що шкодить їхньому розумінню. Хоча факт залишається фактом: вони сильно допомагають створити атмосферу страху й ненависті, в якій виникають заклики до порядку й полювання на відьом. Постфашизм не діє наодинці, він дістає зиск від сприятливого гумусу: радикальні праві та ісламський тероризм взаємно підживлюють одне одного.

Колоніальний спадок

Однак ісламофобія не лише ерзац учорашнього антисемітизму, адже її коріння глибокі й відносять до своєї питомої традиції: колоніалізму. Вона підживлюється пам’яттю про довге колоніальне минуле Континенту й, зокрема, у Франції, — війною в Алжирі, яка була його трагічним підсумком. Колоніалізм винайшов політичну антропологію, засновану на дихотомії між громадянином і тубільцем, що закріплювала соціальні, просторові, расові та політичні ієрархії. Щойно це кодифіковане на рівні закону розділення було зняте, і постколоніальний мігрант став громадянином, він трансформується в чужорідне тіло, в «народ усередині народу». Саме колоніальна матриця пояснює тривкість і гостроту цієї ісламофобії; колоніальний стигмат визначав ситуацію, за якої внаслідок трьох поколінь прізвище італійської, іспанської чи польської сім’ї змішувалося з множинністю інших французьких прізвищ, тоді як арабське чи африканське прізвище кваліфікує свого носія як громадянина, що належить до особливої категорії: «виходець із імміграції», згідно з евфемізмом, що заміщує віднині застарілу расову лексику. Постфашизм, по суті, хоче відновити старий юридичний розподіл: «Громадянство може існувати лише за умови, якщо існує негромадянство», — зазначає близький до «Національного фронту» інтелектуал і письменник Рено Камю, який закликає боротися «за максимальне збільшення відмінності в статусі й у ставленні між громадянами та негромадянами»^[16].

"Між фашизмом і постфашизмом лежить не лише історична поразка комунізму, а й деколонізація."

Колоніальна матриця ісламофобії дає один із ключів для розуміння ідеологічної метаморфози постфашизму. Цей останній полишив імперські амбіції класичного фашизму, зайнявши консервативну та захисну позицію. Він має на меті вже не захоплювати, а виштовхувати, критикуючи навіть неоімперські війни, що починаючи з 1990-х років провадять США та їхні західні союзники. Якщо колоніалізм XIX століття хотів виконати обіцянки республіканського універсалізму, перетворюючи свої завоювання на «цивілізаторську місію», то постколоніальна ісламофобія в ім’я тих самих цінностей провадить боротьбу вже проти внутрішнього ворога. Завоювання поступилося місцем відмові: раніше варварів упокорювали, щоб їх цивілізувати; тепер же хочуть відокремитися від них і виштовхнути, щоб уберегти себе від їхнього згубного впливу. Це пояснює, упродовж чверті століття, безперервні дискусії навколо світськості та ісламської вуалі, поки 2005 року не був ухвалений закон, що забороняє цю останню в публічних місцях. Консенсус навколо неоколоніальної та дискримінаційної концепції світськості, необхідність обмежити потоки мігрантів та вигнання іноземців, що живуть «поза законами й звичаями суспільства», легітимували дискурс радикальних правих в публічному просторі. Але ми перейшли від завойовницької позиції до захисної. Між фашизмом і постфашизмом лежить не лише історична поразка комунізму, а й деколонізація.

Постфашизм, звісно, не приховує своєї схильності до авторитаризму — він виступає за сильну владу, безпекові закони, нове запровадження смертної кари тощо,  але він полишив свій ідеологічний ошийник, який сковував його (саме в цьому він більше не відповідає своєму архетипу), й оголосив себе прибічником Просвітництва. За доби прав людини і посттоталітарного консенсусу це надає йому певної респектабельності. Класичний колоніалізм успішно захоплював позиції в ім’я Прогресу, а у Франції ще в ім’я республіканського універсалізму. Саме з цією культурою хоче поріднитися радикальна правиця. Як послухати постфашистів, то їхню ненависть до ісламу надихає вже не доктринальний расизм, а радше їхня прихильність до прав людини. Дивним викрутом універсалізм був конфіскований, перекручений і переправлений у річище ксенофобії^[17]. Марін Ле Пен (яка чітко дистанціювалася від свого батька щодо цих питань) воліє не лише захищати «корінних французів» проти навали нових зайдів; вона хоче захищати також права жінок і євреїв, яким загрожує мусульманський тероризм, комунотаризм і обскурантизм. Гомофобія й ісламофобія gay-friendly співіснують у цій радикальній правиці, що мутує на очах. Звертаючись до «французьких євреїв, які дедалі більше повертаються до «Національного фронту», Марін Ле Пен запевняє, що цей останній буде «без сумніву в майбутньому найкращим щитом для їхнього захисту; що «Національний фронт» на їхньому боці заради відстоювання свободи думки та віросповідання перед єдиним справжнім ворогом — ісламським фундаменталізмом»^[18]. У Нідерландах захист прав гомосексуалів проти ісламу був у центрі ісламофобних кампаній Піма Фортейна, а потім його послідовника — Ґеерта Вілдерса.

Європі вже було відоме расистське Просвітництво. Якщо тлумачення фашизму як радикальної версії анти-Просвітництва, безперечно, є цілком слушним (це добре доводять праці Зеева Стернелла), не потрібно забувати, що перші спроби кодифікувати расизм в ім’я науки були в XVIII столітті і що за режиму Віші культурна течія колабораціонізму, звісно, нечисленна, але реальна, покликалася на спадщину Дідро, Руссо і Вольтера^[19]. Наприкінці XIX століття Чезаре Ломброзо опублікував «Білу людину і кольорову людину», нарис, у якому стверджував вищість білої раси, аргументуючи це тим, що вона одна зуміла проголосити «свободу думки та свободу від рабства»^[20]. Сьогодні вищість «визволителя» вимагає знову встановити загорожу перед звільненим рабом. Ми є свідками нового повороту Просвітництва. Мова змінилася, але чи аж так змінилися сучасні проповіді про захист наших західних свобод?

Випадок «ісламофашизму»

Постфашистська ісламофобія ставить собі за мету боротися проти «ісламофашизму» (тут лежить один з елементів змішання, зазначений на початку цієї статті). Масивне звернення до цього поняття з боку ксенофобів усіх мастей (як і неоконсервативної політичної науки) створює багато непорозумінь і мало б заохотити до деяких запобіжних заходів, перш ніж його вживати. Саме по собі це визначення здається цілком прийнятним. Адже радикальний прояв суннітського націоналізму, «халіфат» ІДІЛ, насадив режим терору на контрольованих ним територіях, де скасував усі форми свободи та демократії — ті, що так чи так могли б ще існувати за даних обставин. Результат 25 років війни, що спустошила арабський світ, від Іраку до Лівії, він вдається до крайнього насильства. В XX столітті Європа вже знала фашизми, які на взірець «націонал-католицької» франкістської Іспанії афішували не світське, а релігійне обличчя. Чому б не зважати на цей бурхливий розвиток фашистської теократії на Близькому Сході? Так, це можливо. Націоналізм, мілітаризм, експансіонізм, тоталітарна ідеологія, терор і знищення будь-яких свобод — це те, що є спільного між фашизмом та ІДІЛ. Утім, між ними існує сутнісна різниця. Поза Європою фашизми ніколи не з’являлися без органічного зв’язку з імперськими силами Заходу, на основі яких вони деколи ставали безпосереднім продовженням. Африканські диктатури були пов’язані з колишніми колоніальними силами, а диктатури Латинської Америки чи Азії відверто підтримувалися (якщо не безпосередньо встановлювалися) Сполученими Штатами. Сила, яку називають «ісламофашизмом», натомість, полягає якраз у радикальній опозиції до Заходу, його домінування та воєнних кампаній. Саме це виправдовує її — попри своє варварство — в очах частини мусульманського світу й саме це пояснює також привабливість для невеликих меншин молодих мусульман в Європі, яким лівиця не змогла запропонувати свій проект або місце прийняття.

Після того, як зазнав історичної поразки проект панарабізму й світського соціалізму, фундаменталізм постав як найпослідовніша та найефективніша сила в боротьбі проти Заходу, в якого він перейняв, демонструючи його привселюдно, крайнє насильство. Різати горло західним журналістам або заживо спалювати йорданського пілота — це варварські й обурливі акти, так само як збирати десятки талібанців у дворі фортеці, щоб розважитися стріляниною в них, як у зайців, або мочитися на трупи бойовиків Аль-Каїди, або вбивати іракців, змусивши їх перед тим дивитися на зґвалтування їхніх жінок, або місяцями мучити тортурами в’язнів Ґуантанамо чи Абу-Ґрейб. На Заході страти ІДІЛ сприймають як дзеркало обскурантистської релігії; в мусульманському світі ту саму жорстокість ототожнюють із війнами, що Захід розв’язав в ім’я прав людини. Помаранчева роба жертв ІДІЛ, яка точно повторює робу в’язнів Ґуантанамо, виставляється як помста й показує імітаційний характер фундаменталістського варварства. Ми знову стаємо свідками того, що Ханна Арендт назвала «ефектом бумерангу», а Еме Сезер — «шоком навзаєм»: насильство, що було нав’язане колоніальному та постколоніальному світу Заходом, тепер повертається проти нього^[21]. На тлі цих страхітливих явищ звернення до поняття «ісламофашизм» (який пропонує ідею фашизму, коріння якого залягали б у кінцевому підсумку в самому ісламі, в його догмах, трансформованих в політичну ідеологію) виглядає більше як екзорцизм, ніж як зусилля аналітичної ясності. Те саме стосується терактів, що недавно були скоєні в Європі. Думати, що вони вписуються в проект ісламізації Франції означає впадати в кліше пропаганди «Національного фронту». Ті акти виражають у збоченій формі реакцію проти пригнічення, ісламофобії та імперського домінування Заходу. Позаду Мохаммеда Мера, братів Куаші та Амеді Кулібалі стоїть (ще до їхнього фундаменталістського витлумачення ісламу) довга історія колоніалізму з його спадщиною у метропольній Франції, до якої додаються війни на Близькому Сході та окупація Палестини. Ця констатація не має на меті виправдати чи применшити ці теракти, а вказати на їхнє коріння, до якого можуть прищеплюватися старі антисемітські упередження, хоча їхня матриця не в цьому. Саме тому краще описувати їхні прояви як нову версію — ще небезпечнішу та смертельну — «соціалізму для дурнів» минулих часів^[22]. Простий моральний осуд «фашистського» акту залишається штучним і неефективним, адже він не схоплює природи проблеми, навіть якщо ми знаємо, що «соціалізм для дурнів» зробив свій внесок у зародження фашизму.

Націонал-популізм

Радикальні праві (чимало досліджень підкреслюють це роками) збігаються в точці націонал-популізму. Вони прагнуть мобілізувати народ, закликають до масового здвигу, національного пробудження. Народ має позбутися корумпованих еліт, що прислужують глобалізації, й винні в тому, що продали національні інтереси на догоду фінансовій Європі. А ця остання відповідальна за політику, що десятиліттями перетворювала європейські нації у простір, відкритий для неконтрольованої імміграції й мусульманської колонізації. Як показали Люк Больтанскі й Арно Ескер, крайні праві не покинули старий міф про «добрий» народ проти «сильних світу цього», а поновили його^[23]. Раніше «добрий» народ означав сільську Францію, протиставлену «небезпечним класам» великих міст. Після кінця комунізму вже робітничий клас, що був добряче пошарпаний деіндустріалізацією, повернувся в лоно цієї чистої й добропорядної народної спільноти. «Поганий» народ — різнорідне скопище, що об’єднує іммігрантів, мусульман, жінок у вуалях аж до наркоманів та інших маргіналів —  змішується з «бобо», розпещеними класами, що афішують свої вивільнені звичаї: феміністками, захисницями сексуальних, антирасистських, космополітичних іншостей, прихильними до легалізації «людей без документів», екологістами... Врешті-решт, «добрий народ», як нам пояснює соціолог Жерар Може, багато в чому нагадує образ «міщука», створений художником-карикатуристом Кабю в коміксі 1970-х років: мачист, гомофоб, антифемініст, расист, байдужий до забруднення довкілля та особливо ворожий до інтелектуалів^[24].

Радикальні праві, звісно, є популістами, але це визначення обмежується тим, що змальовує політичний стиль, нічого не уточнюючи щодо його змісту. Впродовж XIX століття було відоме російське та американське народництво, латино-американський популізм як правий, так і лівий, популізм комуністів і популізм фашистів^[25]. За наших днів ярлик популіста приклеювали на таких різних постатей, як Уго Чавес і Сільвіо Берлусконі, Марін Ле Пен і Жан-Люк Меланшон, Маттео Сальвіні, лідер італійської Ліги Півночі, та Пабло Іґлесіас, що очолює «Подемос» в Іспанії. Популізм — слово-валізка: щойно прикметник перетворюється на іменник «популіст», його евристична цінність — нульова. Надто в європейському контексті, де олігархія при владі використовує його постійно, щоб затаврувати будь-яку народну опозицію до своєї політики, так виказуючи свою зневагу до всього народного. На відміну від Латинської Америки, де, крім своєї розмаїтості, популізм прагне об’єднати в політичну сферу народні верстви й тих, хто відкинутий на узбіччя системи, в Західній Європі він має радше виключальний характер: злютувати народ в однорідну спільноту, відмежовуючи його на «національній» та етнічній основі, виштовхуючи з цієї спільноти всі чужорідні їй елементи (іммігранти, мусульмани тощо). Ці два популізми антиномічні, й ніщо не виправдовує їхнє поєднання в одну категорію.

Ми не можемо сьогодні знати, яким буде результат метаморфоз постфашизму. Він може зазнати еволюції, подібної до свого італійського попередника MSI (Італійський соціальний рух), що став «Національним альянсом» у 1995 році, а потім розчинився в берлусконізмі й переродився в традиційну консервативну течію. Він може також зазнати нової, надєвропейської радикалізації (за яку виступає), набути форм, які сьогодні складно передбачити. Усі передумови цієї еволюції вже поєдналися. В контексті кризи безумство інтелектуала Еріка Земмура, який передрікає не більше не менше як гігантську етнічну чистку — вигнання п’ятьох мільйонів мусульман, за прикладом депортації німців у Центральній та Східній Європі в 1945 році^[26], — могло б набути форми політичної програми. Це б довершило перетворення «фашизму» в трансісторичне поняття. Отож потрібно усвідомити той факт, що фашизм не був лише короткочасним моментом XX століття. І сподіватися, що антифашизм — також.

Переклав Андрій Рєпа за публікацією: Traverso, E., 2015. «Spectres du fascisme». In: Revue du Crieur, nº 1, p. 105–121.