В сучасній економічній думці в світі, особливо після Другої світової війни, в центрі уваги стає економічна динаміка, проблеми економічного росту і розвитку країн і народів, проблеми акумуляції капіталу. На ці теми написані вже великі томи праць, як також не випадково перевидано недавно в Америці університетським виданням «Акумуляцію капіталу» Рози Люксембурґ. Світ справді надто довго не звертав уваги на проблему економічного росту і розвитку. Його увага була звернута на це останнім часом з кількох причин. Темпи економічного росту совєтського бльоку виявилися вищими за темпи росту капіталістичного бльоку. На арену історії вийшли так звані «економічно недорозвинуті країни», бувші колонії, що тепер усамостійнилися і хочуть рости й розвиватися, хочуть індустріялізуватися і потребують для цього капіталу. Шалено швидкий розвиток науки і техніки знаходиться останнім часом в конфлікті з надто повільним розвитком економіки, не може вживатись і використовуватись у повній мірі для добра людства, бо існуючі економічні інституції, як і рівень розвитку продукційних сил та нестача капіталу, перешкоджають цьому. І так далі. Всі ці причини поставили проблематику економічного росту в центрі уваги і вона безперечно ще довго й довго тут залишиться.
В своїй відомій передмові до «Критики політичної економії» Маркс каже глибоку істину: «Жодна суспільна формація не гине раніше, ніж розв’ються всі продукційні сили, для яких вона дає достатньо простору, і нові, вищі продукційні відносини ніколи не з’являться раніше, ніж доспіють матеріяльні умови їх існування в лоні самого старого суспільства». Це є чистої води економічний детермінізм і заперечення всіх і всяких політичних волюнтаризмів.
Для народження нових і вищих продукційних відносин (скажімо, соціялізму) необхідним є максимальний ріст і розвиток продукційних сил в лоні старого суспільства (тобто, капіталізму). Це значить, іншими словами, що у відсталих, економічно недорозвинутих країнах, в яких капіталізм не вичерпав себе, соціялізм є об’єктивно неможливий. Він прийде там щойно після того, як ті країни розвинуться й виростуть до високого рівня продукційних сил, коли в них розвинеться індустрія, зросте продуктивність сільського господарства і т. д.
В який же спосіб має відбуватися ріст продукційних сил у відсталих країнах? Знаємо з історії, що сучасні економічно передові країни досягли сучасного рівня розвитку завдяки приватновласницькому капіталізмові. Але три чверті нашої плянети, які власне щойно зараз пробуджуються до історично-творчого життя і виставляють свої вимоги до проґресу, є дуже й дуже відсталі в порівнянні з передовими капіталістичними країнами. Якщо б і ці відсталі країни пішли шляхом розвитку приватновласницького капіталізму, то вони досягли б рівня розвитку сучасних передових капіталістичних країн щойно за яких півтисячі років.
Значить приватнокапіталістичний шлях розвитку для сьогодні відсталих країн більше не годиться. Вони, керуючись своїми національними інтересами і просто людською гідністю, яка хоче бути рівною з іншими людьми інших націй, мусять шукати інших шляхів розвитку, які б приспішили ріст продукційних сил, щоб швидше наздогнати передові країни світу й вирівнятись з ними.
Але що значить вибір шляху розвитку? Від чого залежить швидкість темпів росту продукційних сил суспільства? Від способу й розмірів акумуляції капіталу.
Акумуляція або нагромадження капіталу є та частка випродукуваних в суспільстві матеріяльних засобів, яка суспільством не споживається в даний час, а направляється на розширення виробництва. Споживання й акумуляція стоять в обернено-пропорційній залежності: якщо збільшується одно, то зменшується друге, і навпаки.
Сучасні передові приватнокапіталістичні країни акумулювали капітал для свого розвитку не лише повільним шляхом комерції й поступової індустріялізації, але й такими радикальними засобами, як грабунок і визиск колоній, контрибуції з переможених у війні, тримання на мінімумі споживання працюючих кляс свого власного суспільства (особливо в добу індустріяльної революції). За кошт цього, плюс за кошт експлуатації робітництва (бо ж зиски, вкладені назад у виробництво, є складовою частиною акумуляції), ці країни швидко індустріялізувалися й стали тим, чим вони є нині. І нині ще в цих країнах продовжується досить бурний процес акумуляції, про що свідчать високі зиски, боротьба за колонії і т. д.
Для відсталих і колоніяльних країн не лише повільність росту продукційних сил приватнокапіталістичних країн є. несприйнятлива, але й їхні способи акумуляції є недоступні. Для сучасних колоній немає вже інших колоній, щоб їх грабувати; не хочуть і не можуть сучасні відсталі країни вести й загарбницькі війни. Для цих країн існують лише дві можливості: в якийсь спосіб випрошувати капітал за кордоном та давати чужому капіталові концесії у себе, або ж різними способами скорочувати споживання й збільшувати акумуляцію внутрі себе, серед свого власного населення.
Індустріялізація відсталих країн коштом закордонних капіталів досі ще не дала помітних позитивних наслідків. Приватні закордонні власники погоджуються давати капітал лише при умові достатніх зисків на нього. Державні закордонні пропозиції капіталу часто зв’язані з різними невигідними політичними й мілітарними умовами, які обмежують самостійність відсталих країн. А в сумі своїй закордонні капітали так чи інакше поступають в незначних кількостях і навіть при найкращих умовах лише за їх кошт індустріялізуватись не може жодна країна.
Отже, головними залишаються внутрішні способи акумуляції капіталу. І тут, широко беручи, ми маємо два відмінних, неприватнокапіталістичних способи. Один спосіб — це мішаний, державно- й приватнокапіталістичний спосіб Індії, Бурми, Індонезії й інших країн. До цього способу можна віднести теж і Югославію. Всі ці країни беруть капітал і з закордону, і з власних внутрішніх джерел. Контроля й обмеження споживання власного населення в ім’я акумуляції відбувається тут головно через ринок, через державну контролю цін і зисків, через оподаткування населення і т. д. Назагал цей спосіб розвитку й акумуляції ще не показав себе в переконливій формі і темпи росту продукційних сил в цих країнах залишаються відсталими.
Другий спосіб економічного розвитку й акумуляції капіталу є державно-монополістичний совєтський. Історично він виник з економічної відсталости дореволюційної Росії, з її традицій і інституцій державної контролі над економікою (згадаймо державні залізниці, політику Вітте і т. д.), з натуральности дрібновласницького селянського господарства в часи НЕПи, нарешті з волюнтаристичної доктрини «воєнного комунізму», яку плекала РКП(б) з часів Першої світової війни.
СССР не міг мати позичок капіталу зза кордону, бо світ був вороже наставлений до революції. Акумуляція капіталу в умовах НЕПи була природньо мізерною; при її розмірах СССР ідустріялізувався б до європейського (не кажучи вже американського) рівня не раніш ніж за кілька сот років. При владі стояла революційна партія з «воєнно-комуністичними» традиціями, 99% членства якої Маркса ніколи не читали й не розуміли його теорії про детермінізм рівня розвитку продукційних сил суспільства та про акумуляцію капіталу. В процесі боротьби між опозиціями до влади прийшла націоналістична й бюрократична фракція Сталіна з її центральним гаслом «побудови соціялізму в одній країні». Отак це «будівництво» й почалося…
Не можна погодитись з тезою, що сучасна совєтська економічна система є продуктом фракційної боротьби внутрі партії в часи НЕПи. Маркс каже, що способи виробництва не можуть бути створені політикою. Політична надбудова не може міняти базу; вона лише може приспішувати або сповільнювати її розвиток.
Тому пояснюємо навпаки: фракційна боротьба в партії була спричинена економічними причинами, відсталістю продукційних сил Росії, недостатнім рівнем акумуляції капіталу для індустріялізації й розвитку і т. д. Совєтська економічна система є закономірним продуктом з одного боку рівня розвитку гіродукційиих сил відсталої Росії і, з другого боку, історичної необхідности росту цих продукційних сил. В Китаї й європейських сателітах СССР не було ніякої фракційної боротьби, проте їх економіка пішла по совєтському шляху розвитку (засадничо, хоч з деякими видозмінами).
Характеризується совєтський спосіб розвитку своєрідною акумуляцією капіталу з внутрішніх джерел. Економічно це є державно-монополістичний спосіб акумуляції, при якому державна монополія, цілком тотожно як і приватновласницька монополія, руйнує ринковий балянс в країні і встановлює нерівні співвідношення вартостей, нерівні купівельні й продажні ціни, в наслідок чого виходить шалена спекуляція товарами й величезні зиски для монополії.
Окрім цього, чисто економічного способу акумуляції, держава-монополія в СССР користується також і своєю необмеженою політичною владою в країні, щоб позаекономічним, політично примусовим способом нагромаджувати додатковий капітал. Так, наприклад, заводяться примусові позики й інші побори, а найяскравіше ця політична сила монополії проявляється в галузі орґанізації праці. Монополія має змогу примусити робітника працю¬вати довше, ніж треба для задоволення його життєвих потреб, а значить випродуковувати більше додаткової вартости. Робітник в СССР не має жодного права боронитись перед цим насильством монополії.
Основним законом совєтської економіки є закон максималізації нагромадження капіталу. Те, що Сталін говорив перед смертю про основний закон капіталізму («максимальний зиск монополії»), цілком і повністю стосується до СССР.
Цей економічний закон фактично детермінував і появу всієї сучасної політичної й соціальної системи СССР. Він є причиною виникнення й сталінізму. Бо лоґічно, щоб досягти максималізації акумуляції капіталу в совєтський державно-монополістичний спосіб, необхідною є диктатура, поліція, концтабори, тобто вся система позаекономічного примусу, яка допомагає монополії витискати з працюючих додаткову вартість, до голодового мінімуму обмежувати споживання населення, і т. д.
Може виникнути питання: а для чого акумуляція? В приватновласницьких монополіях, річ ясна, зиски потрібні їх приватним власникам. А в СССР? В СССР теж. Окрім того, що тут зиски й акумуляція потрібні з точки зору націоналістично-бюрократичної концепції керівників совєтської державної монополії про національні інтереси СССР та про потребу несення «соціялізму» назовні (цим оправдується індустріялізація й озброєння армії, які з’їдають більшу частку акумуляції), зиски й акумуляція потрібні й з погляду особистих інтересів совєтської бюрократії, яка особливо весь час багатіє за кошт цієї акумуляції.
Залишається ще тільки одно питання: чи є третій, не приватно й не державно капіталістичний, шлях розвитку для економічновідсталих країн?
Теоретична ж кажучи, третій шлях міг би бути можливий. Припустімо, що сучасна совєтська державна монополія опинилася в руках демократії, працюючих. Це неминуче означало б певне сповільнення темпів росту й розміру акумуляції, певний перерозподіл її в інтересах народу, а не сталінської бюрократів. Але для того, щоб був певний ріст і проґрес, акумуляція мусіла б залишатись неминуче. Про її розміри рішав би демократично народ. Позаекономічне насильство не існувало б, більшу б ролю у рішеннях грала б свідомість мас. Це міг би бути третій шлях. Але поживемо — побачимо, каже народна мудрість.
«Вперед», Мюнхен. Січень 1957.