Переклад Надії Ковальчук за редакції Катерини Сороки та Ірини Когут
інтерв’ю, яке Жорж Лабіка дав «Комуністичній критиці» 1 щодо своєї книги «Теорія насильства» 2.
Комуністична критика: Твоя книга вражає розмахом посилань, на які вона спирається, та ерудованістю автора, яку вона засвідчує. Разом з тим, вона констатує факт, здавалося б, цілком очевидний: насильство існує завжди і всюди. Отже, навіщо було зроблено всю цю роботу?
Жорж Лабіка: Намір написати про насильство з’явився близько двох десятків років тому. Насильство є і в історії, і в нашій сучасності, ми стикаємося з ним щомиті: неможливо розгорнути журнал або увімкнути телевізор, щоб на нього не натрапити. Я також спостерігав примноження насильства всередині родин: ми бачимо спричинені цим обурення і біль. Але в основі моїх роздумів, перш за все, питання політичної боротьби і революції: необхідність осмислити насильство в самому серці революції.
Я вивчав роботи Фанона в той час, коли в’єтнамці вели полеміку проти його тез, і я зацікавився насильством під час Великої Французької революції, а також питанням Терору. Насправді, я вже чимало писав з цього приводу: стаття «Насильство» в Словнику марксизму, невелику книга про Робесп’єра і терор, ще одну — про Леніна… Зрештою, я дійшов переконання, що варто прояснити це питання і написати про нього книгу. Але довгий час я не міг взятися за це завдання.
Врешті-решт, до дії мене змусило перейти невдоволення безліччю робіт, які я читав на цю тему. Вони були інформативні, проте часто — описові, навіть дещо моралізаторські. Я ж хотів, навпаки, дослідити те, наскільки сьогодні відсутня необхідність у реабілітації емансипативного насильства. Ось чому я взявся за цю роботу.
За цей час я зібрав незліченну кількість посилань, але все ж прагнув уникнути жахливого перекосу педанта, який хизується своїм знанням і афішує обсяг прочитаного. Водночас, це були книги, що слугували мені матеріалом для роботи. Отож, рухатись потрібно було саме так. Як би там не було, моєю ціллю було і залишалось осмислення сучасного насильства.
Результатом твоєї роботи, якщо я правильно розумію, стала така постановка питання про владу: насильство і влада сутнісно пов’язані…
Саме так. Важливо підкреслити те, що насильство – це не концепт. Філософською мовою – це невловимий (introuvable) об’єкт. Насправді рефлексія щодо насильства триває не більше п’ятдесяти років, вона провадилася водночас із тим, що насильство стало панівним у суспільстві, що ХХ століття в усій історії людства було добою найбільш несамовитого насильства, насильства масового, технологічного… А між тим, у наших суспільствах існує абсолютне засудження насильства за відсутності будь-якого осмислення його змісту. Насильство починається з підніжки в школі і закінчується палестинським камікадзе, з проміжними стадіями на кшталт опору, що вибухає у Латинській Америці.
Необхідно починати з глобалізації, яка по суті є глобалізацією насильства. Як можна не бачити того, що система ніколи не була носієм такого насильства? Ми знаємо і розуміємо причину військового насильства, те саме з насильством економічним… І водночас заборона на насильство глибоко інтеріоризована, навіть у найбільш войовничій свідомості. І це дозволяє державі володіти абсолютною монополією на насильство, від школи до соціальних і військових конфліктів.
Ми маємо, отже, парадокс, коли будь-якому заклику до дій або повстання передуватиме декларація принципів, згідно з якою, звісно ж, навіть не виникає сумнівів, чи вдатися до насильства! Проте важко уявити, як пригноблені, нехай і в наших суспільствах достатку, можуть вимагати влади або хоча б долучення до влади, не вдаючись до контрнасильства, до якого їх змушує система.
А якщо впровадити імператив ненасильства?
Ненасильство більше не є поняттям з етико-політичного вчення, як це було у випадку Ганді та його послідовників, воно стало таким собі табу, поширеним державною владою і підсиленим такими подіями, як розпад СРСР, поразка комунізму, репресії в Китаї… Всі прихильники повстанських дій опиняються в складному становищі, кажучи собі, що якщо потрібно через все це пройти, краще одразу відмовитись. Такою є основа цього ненасильства.
І саме це, на мою думку, потрібно поставити під питання. Будь-який урок історії свідчить, що коли пригноблені вдаються до насильства, саме вони завжди за це розплачуються! Тобто насильство – це не вибір, наприклад, між Ганді та Леніним. Це не настольна гра: засоби нам диктує ситуація. Сам Ганді наводив свідчення на користь того, що він не був, як могло би здатися, за абсолютизацію принципа ненасильства.
Читання твоєї книги наводить на думку, що насильство, яке переслідує наше суспільство, це побутове насильство (une violence de proximité), що відсилає нас до поняття незахищеності і сприймається як повернення до дикості. І таким чином інституціональне насильство, насильство держави, приховується і навіть сприймається [тими, над ким воно здійснюється] як просвітницьке…
Я вважаю, це пов’язано з нещодавнім переходом, що стався з десяток років тому. Ми зробили крок від ідеалу прав людини (а ми знаємо, якого значення йому надавали можновладці) до ідеалу боротьби проти тероризму. Ми бачимо, як 11 вересня в США послугувало приводом для політики, насправді запровадженої ще раніше, яка вилилася у Патріотичний акт і його похідні у законодавствах різних країн. Боротьба проти тероризму зробила можливим тотальне стеження, заборону соціальних протестів і безпрецедентні форми контролю за громадянами.
Ця ситуація відсилає до фундаментального явища: глобалізація, тобто теперішня стадія капіталізму, характеризується тим, що його руйнівний ухил взяв гору над позитивним. Це стосується благ, ми масово знищуємо товари, включно з засобами їхнього виробництва, ми знищуємо послуги, це видно на прикладі комунальних послуг, ми знищуємо капітали, а також ми знищуємо окремих людей та цілі народи. За поняттям бідності, в якому фокусуються побоювання всього світу, ховається факт, що в нинішньому світі є зайві люди: структурні безробітні, іммігранти… У планетарних масштабах можна сказати, що зайвим народом є палестинці. І не можна їх примусити просто зникнути, з ними потрібно щось робити, але їх забагато!
Ці роздуми, звісно, не дуже надихають, але якщо ми будемо закривати очі на цю реальність, ми не віднайдемо шляху революції. І звідси витікає інше питання: про нерозривність революції і демократії. Необхідно припинити думати, що революція – це протилежність демократії і що революція – це терор.
Це нескінченне ідеологічне і медійне повторення, що позбавляє людей автономії думки.
Ти хочеш сказати, що цей медійний тиск на нашу свідомість – це вид насильства?
Так, це насильство, яке в свою чергу приховує насильство системи. Існує неймовірна диспропорція між тим, наскільки мало аргументів, що легітимують систему, і тим, скільки таких, що її викривають. Дезінформація, ошуканство, отупіння, яке породжує медіа, слугують для того, щоб приховати цю реальність.
Розмова записана Франсісом Сітелєм.
Читайте також:
ДО КРИТИКИ НАСИЛЬСТВА (Вальтер Беньямін)
НЕНАСИЛЬСТВО НЕЕФЕКТИВНЕ (Пітер Гелдерлус)