Трансформації статевого поділу праці в промисловості, спричинені Першою світовою війною, особливо помітні у випадку притоку жінок у традиційно чоловічу галузь — металургію, зокрема на військові заводи. У зв’язку з браком робочої сили через мобілізацію чоловіків з 1915 року державна політика Франції була спрямована на залучення до військової промисловості жінок. Зокрема, міністерський циркуляр від 20 липня 1916 року забороняв використовувати мобілізованих робітників на роботах, які можна передати жінкам, та наводив список виключно жіночих типів робіт 1. Як наслідок, у період з 1914 по 1917 рік кількість жінок, зайнятих на металургійних заводах паризького регіону, зросла в 7 разів і сягнула 30% від усіх робітників (Omnès 1997).
При цьому через щоразу вищі потреби держави у зброї та боєприпасах толерувалося систематичне порушення виборених недавно трудових прав. На військових заводах перевищували законну тривалість робочого дня, було менше вихідних, нехтували технікою безпеки, практикували нічні чергування для жінок 2. Система поштучної оплати давала власникам заводів змогу збільшувати випуск продукції, поступово зменшуючи оплату за одну деталь. Тому для підтримання сталого рівня заробітку працівницям доводилося працювати інтенсивніше. Крім того, хоча заробітна плата робітниць металургійної промисловості була вдвічі вищою, ніж в інших галузях, у 1916 році вона не перевищувала половини зарплати робітників, які виконували аналогічні операції 3. Оскільки жінки нерідко залишалися єдиними утримувачками сім’ї, такої заробітної плати не вистачало для життя, особливо якщо взяти до уваги високий рівень інфляції.
Попри низькі зарплати та значне погіршення умов праці, колективні протести не часто траплялися у перші три роки війни. Досвідчені активісти — майже всі чоловіки (до війни більшість членів профспілок, у тому числі і впливової CGT, були чоловічої статі) — перебували на фронті або працювали на військових заводах як мобілізовані під загрозою трибуналу за порушення дисципліни. Власне, й сама CGT підтримала політику Union sacrée (Священного Союзу) — об’єднання політичних сил різного напряму, покликаного припинити страйки чи інші соціально-економічні протести задля «порятунку Франції» (Zancarini-Fournel 2004). В таких умовах хвиля страйків, що прокотилася Францією в 1917 році, мала жіноче обличчя. Це були не перші протести воєнного часу — до літа 1917 відбувалися численні хлібні бунти, а також кілька переважно жіночих страйків 4. Але особливого і зовсім неочікуваного розмаху ці раніше нечисленні виступи набули в кінці травня 1917 року: вони наповнили як Париж, так і провінційні міста.
Епіцентром подій стало паризьке передмістя Булонь-Білланкур, де розташовувалися кілька великих підприємств, що виконували замовлення міністерства оборони (в тому числі й завод «Рено», на якому працювали близько 10000 робітників). 29 травня під приводом дріб’язкового порушення було звільнено п’ятьох працівниць заводу «Салмсон», які, на думку керівництва, вже давно «створювали проблеми». Незадоволені таким рішенням, жінки, повертаючись після обіду, привели з собою робітниць із сусідніх заводів та невеликих підприємств. Наступного дня до заводу «Салмсон» підійшла колона, що налічувала близько 1000 жінок. Після того, як під їхнім тиском вся робота на заводі припинилася, протестувальниці почали обходити сусідні заводи та фабрики. До обіду кількість маніфестанток та маніфестантів зросла вдвічі, а після обіду — майже вп’ятеро, в основному завдяки 4000 працівницям заводу «Рено». В петиції, що циркулювала у ті дні, вимагали значного підвищення заробітної плати — до 1 франка за годину, — а також впровадження semaine anglaise, тобто робочого тижня, що триває від понеділка до обіду суботи 5. Крім того, від власників заводів вимагали відновити на роботі несправедливо звільнених робітниць. А на вуличних маніфестаціях жінки висували й ширші політичні вимоги — пацифістські («Геть війну! Війна закінчиться сама собою в той день, коли ми припинимо виробляти матеріали та зброю») або ж вимоги, які Лора Лі Даунс відносить до проявів «народного егалітаризму»: вартість ведення війни, зокрема людську, треба розподілити рівномірно між усіма верствами населення, а не класти на плечі бідняків (Downs 1993). Символом несправедливості тут виступала фігура embusqué — чоловіка, який уникнув фронту, отримавши роботу на військовому заводі. В той час як часто справді йшлося про кваліфікованих робітників, іноді на завод вдавалося попасти людям без жодного попереднього досвіду роботи в металургії. Таким чином вироблені в цехах ієрархії, що протиставляли некваліфікованих робітниць та embusqués, які часто були бригадирами, тобто безпосередніми начальниками цих робітниць і першою мішенню їхнього невдоволення, отримали ширший політичний контекст — викриття наявної соціальної несправедливості.
Наступними днями страйк поширився на весь Париж. Натхненні прикладом робітниць «Салмсон», 2 червня на роботу не вийшли близько 2500 робітниць заводу «Делоне-Белльвілль» з передмістя Сен-Дені (Brunet 1980: 176). Вони вимагали підвищення заробітної плати та скаржилися на погане ставлення з боку бригадирів. Загалом 1-2 червня стало кульмінацією мобілізації: у ці дні страйкували близько 42 500 осіб, і 75% із них складали жінки — 1/6 всіх зайнятих у металургії в паризькому регіоні — і це стало найбільшим протестним епізодом в період з 1914 по 1918 роки.
До середини червня більшість страйкарок повернулися з вулиць на заводи та фабрики: переважно вони не мали заощаджень чи доступу до страйкових фондів профспілок і не могли дозволити собі тривалий час не працювати. Повертаючися до роботи, жінки приносили з собою набутий протягом цих днів досвід самоорганізації та далі боролися на місцях: надсилали петиції керівництву, організовували нетривалі страйки тощо. Всього за травень-червень 1917 провели близько 60 окремих страйків. Наприклад, на заводі «Рено» працівниці добилися повного скасування нічних змін та підвищення погодинної платні на 10 сантимів. Загалом вимоги страйкарок, пов’язані з заробітною платою, найчастіше виконували — хоча й не завжди в повній мірі, адже частина фабрикантів обмежувалися запровадженням шкали Тома. В той же час успіхи в отриманні semaine anglaise були менш частими, і жоден із фабрикантів не погодився заново найняти звільнених troublemakers. 390 людей, серед яких 277 жінок, було затримано під час маніфестацій та допитано. Коли йшлося про жінок, поліцейські розслідування переважно стосувалися деталей приватного життя, які оцінювали за моральними критеріями, — вважалося, що жіноча політична активність є прямим наслідком розпусної поведінки (Downs 2002).
Відносний успіх протестів 1917 року можна пояснити кількома факторами. По-перше, загальний брак робочої сили спонукав власників заводів до діалогу з робітницями та робітниками, бо масове звільнення страйкарів більше не було вигідним розв’язанням проблеми страйку. Крім того, роль зіграла і масовість вуличних маніфестацій, їхній подекуди насильницький характер (трощіння заводських вікон чи сутички з поліцією), а також неочікувана підтримка руху з боку солдатів, що мали охороняти громадський порядок і були розквартировані неподалік від Булонь-Білланкур. Тим не менше, політична недосвідченість більшості робітниць та неможливість триваліших страйків не дозволили їм вибороти виконання всіх їхніх вимог. Крім того, інтерпретація цих «жіночих» страйків як аполітичних та спрямованих виключно на досягнення вузьких та короткострокових інтересів значно підважила їхній вплив на ширший робітничий рух в Франції. Відголоски цих страйків можна помітити в подальшій боротьбі під гаслом «За рівну роботу — рівну зарплату», а також у страйках на підприємствах авіаційної промисловості, що проходили у вересні 1917 року і в яких жінки ще брали активну участь. Тим не менш, після війни, коли чоловіки поверталися з фронту, жінок почали витісняти як із заводів, так і з профспілкового руху. В наступній хвилі страйків навесні 1918 уже брали участь переважно чоловіки. А в 1920 році відсоток жінок, зайнятих у важкій промисловості, зменшився до 10% і майже досяг довоєнного рівня.
Певний історичний контекст, що сприяв ослабленню «чоловічого» синдикалізму та активізму і трансформації типово «чоловічих» професій, у яких відтепер було місце і для жінок, забезпечив появу широкомасштабного протесту, участь у якому брали в основному жінки. Важливість цього протесту незаперечна як з погляду його ролі в поширенні страйків кінця 1917 — 1918 року, так і в подальшому демонтажі Union sacrée. При цьому, попри конкретні досягнення (як-то підвищення оплати) цей рух мав лише обмежений вплив на залучення жінок до післявоєнного профспілкового руху.
Джерела:
Brunet, J.-P., 1980. St. Denis, la ville rouge. Socialisme et communisme en banlieue ouvrière, 1890-1939. Paris: Hachette.
Downs, L., 2002. L’Inégalité à la chaîne. La division sexuée du travail dans l’industrie métallurgique en France et en Angleterre. Paris: Albin Michel.
Downs, L., 1993. Women’s Strikes and the Politics of Popular Egalitarianism in France, 1916-1918 in Berlanstein, L.R. (ed.). Rethinking Labor History: Essays on Discourse and Class Analysis. Urbana and Chicago: University of Illinois Press, pp. 114-148.
Omnès, С., 1997. Ouvrières parisiennes. Marché du travail et trajectoires professionnelles au 20e siècle. Paris: Éditions de l’EHESS.
Zancarini-Fournel, M., 2004. Femmes, genre et syndicalisme pendant la Grande Guerre in Rotureau, E.M. (ed.). 1914-1918: combats de femmes. Les femmes pilier de l’effort de guerre. Paris: Autrement, pp. 98-111.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ЖІНКИ З МАРІКАНИ (фоторепортаж Надії Гусаковської)
ДИТЯЧІ СТРАЙКИ В 1911 РОЦІ (Дейв Марсон)
РОЗА ЛЮКСЕМБУРГ І РОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ (Роман Тиса)
СІЧНЕВЕ ПОВСТАННЯ: «роля хлопчаків» (Андрій Манчук)
