Діна Артеменко
З Галиною Петрівною ми зустрічаємося в центрі Черкас. Сюди вона приїхала на два тижні, щоб відпочити після київської роботи та побачитися із сином. Вибачається, що не зможе провести екскурсію містом: вона родом з інших місць і буває тут тільки в перервах між роботою. Перед нами красива жінка середнього зросту. Стильний одяг, укладка, злегка підфарбовані губи, манікюр, елегантні золоті прикраси — так виглядає наша героїня. Вона кранівниця шостого розряду.
Професію операторки крана Галина Петрівна вибрала ще у восьмому класі, коли жила в селі на Херсонщині. Тоді до її школи прийшла майстер з училища в Новій Каховці й розповіла про будівничі спеціальності, зокрема й про кранівників. «Заяву, що буду в них вчитись, я написала в той же день. Одразу зрозуміла, що це буде моє на все життя. До того ж я була спортивною дівчинкою, любила по деревам лазити», — ділиться з нами й посміхається. Паралельно з нашою розмовою Галина телефонує черкаським колегам-кранівникам, щоб нас провели на будмайданчики, подивитись, як там усе влаштовано. Ці розмови проходять дружньо, Галина ділиться останніми новинами, їх так багато, що здається, ніби Галина знає всіх кранівників України. Але провести нас на будівництво цього разу не вдається: «потрібно було раніше домовлятись».
«Золота доба»: навчання та радянські будівничі порядки
Галина Петрівна згадує одногрупниць, як хлопці лазили до них на побачення в гуртожиток, а вона такого не любила; як усією групою їздили збирати врожаї херсонського винограду. На виробничій практиці будувала свій перший будинок — в Каховці біля пам’ятника «Вічний вогонь». Вона сиділа в кабіні крана, коли майстер, що її стажувала, терміново відійшла. Аж тут приїхали вантажівки з бетонними плитами: «…часу шукати заміну не було, будівельники підганяли, тоді ж усі працювали до 17:00… Я й почала розвантажувати. Це був кран КТС-100, невисокий — метрів 48. От так я і навчилась працювати».
Не всі з одногрупників Галини Петрівни змогли працювати за спеціальністю. Одного разу їй довелось стажувати одногрупницю. «Вона хотіла працювати, але у неї руки трусились щоразу, як торкалась контролерів (пристрої, за допомогою яких управляють роботою крана. — ред.). Не змогла… Це не кожному дано. Якщо у людини багато страху, то скільки не вчись — на крані працювати не будеш. А я люблю висоту. Чим вище піднімаюсь, тим мені краще. Легше дихати», — каже Галина Петрівна й дивиться на хмари.
У 80-х роках після закінчення училища Галину Петрівну направили працювати в Каховку. Там вона зводила десятки будівель: виконком, податкову, будинок для людей з інвалідністю, дитячий садок, станцію переливання крові й багато житлових будинків.
Про умови праці за радянських часів розповідає як про «золотий час» із хорошою зарплатою та новим спецодягом. Особливо яскраво згадує відрядження до села Тавричанка, де її бригада будувала школу. Там будівельникам надали тимчасове місце проживання й забезпечували безкоштовним харчуванням. Навіть на обід до їдальні возили на автобусі, щоб не гаяти час.
«Тоді на будівництві було багато жінок. Тільки кам’янщиць на цій школі було четверо. Ніхто не казав, жіноча це робота чи ні — всі ми однаково працювали. Робочий день був з 8 ранку до 17 вечора з перервою на обід. Нас не підганяли, щоб ми швидше працювали, як це роблять зараз, тоді дивились передовсім на якість. Бригадир, майстер і прораб постійно перебували на будівництві. Вони слідкували, щоб усе було правильно, й підказували, що як робити. Було дуже добре».
«Ринкові» 90-ті та високі київські крани
Організація, в якій працювала Галина Петрівна, закрилась із розпадом Радянського Союзу. Але на початку 90-х їй вдалось ще пару років залишитись на кранах: Каховський завод електрозварювальних приладів зводив великий житловий будинок для робітників. Потім залишилася без роботи, але не розгубилась.
«Пішла на ринок. Тоді всі йшли торгувати. Стала підприємцем», — жартує кранівниця. Двічі на тиждень їздила в Одесу, купувала товар й перепродавала його на місцевому ринку. Потім найняла вантажника й «реалізаторку». Розповідає, що оборот товарів був невеликий: місто маленьке. «Так потихеньку й жила. Але про крани думала постійно. Чоловік моєї сестри також був кранівником і позвав на будівництва до Києва». Він дав Галині Петрівні номер київського роботодавця. Так вона вперше поїхала працювати до столиці.
"Ми, буває, так працюємо, що за день не спускаємось донизу."
Київські крани були значно вищими, без ліфтів, вмуровувалися в бетон й мали три контролери замість звичних їй чотирьох. «Але принцип роботи той же, команди „майна і віра“ (команди, що означають „опускай і піднімай“. — ред.) ті самі», — так Галина Петрівна почала працювати на фірму «Добробуд». Перший київський будинок був за адресою Артема, 52, далі її перевели працювати на Троєщину.
«Там будувались 34-поверхові будинки. 28 поверхів я піднімалась по будівлі, потім переходила на місток, а далі вже на кран. Так кожного ранку, а ввечері — назад. Уявіть, яка там висота — метрів 135 було! Ми, буває, так працюємо, що за день не спускаємось донизу. Люди питають: а як ви в туалет ходите, там є біотуалети? (посміхається). У нас є „горщики“, так і ходимо. За харчуванням також слідкуємо: багато не їмо та поменше п’ємо, щоб у туалет не бігати. Так утискаємо себе… З роками звикаєш».
На висоті: як сьогодні працюють кранівники
Фірма, на якій зараз працює Галина Петрівна, має крани не лише в Києві, а й у Чехії та Угорщині. За словами героїні, тут умови праці кращі, ніж в інших компаніях. Її робочий день починається о 8 ранку. Вона приходить «на охранку» й розписується у вахтовому журналі. Кожного дня вона зобов’язана оглянути кран перед початком роботи, якщо все добре, піднімається вгору по драбині. Крани з ліфтами зараз трапляються рідко. Частково діями кранівника керує стропальник, який подає команди по рації, але й сам оператор крана має бути уважним. Зараз вона працює на кранах висотою до 150 метрів. Її робочий час починається лише з моменту, коли вона сідає в кабіну. А підйом по крану, який може займати й годину, роботодавці не враховують. За їхньою логікою кран і , відповідно, кранівник повинні працювати мало не цілодобово. Бо зупиняється кран — зупиняється й будівництво. А такі «простої» забудовникам не вигідні. Тож Галині Петрівні часто доводиться працювати без обіду:
«Платять нам копійки. Навіть соромно комусь сказати, що працюєш машиністом баштового крану. В будь-яку погоду ми тут, нагорі, зранку і до вечора. Робота небезпечна — 380 вольт подається на кран, а зарплата маленька, спецодяг не видають, жіночих роздягалень немає, навіть рукавички маємо купувати самі. Кранівники у нас різного віку — від 18 і до 70, бо потім людина вже піднятись не може на кран. Пенсії у нас невеликі, тому доки в кранівника є сили, він іде і працює. Багато в Києві іногородніх, так що ми самі за свої гроші шукаємо житло біля будівництва й платимо за нього. Півзарплати віддаєш за житло, а сам півдоби на роботі. Працюємо по 12–14 годин. Отримуємо по 60–90 гривень за годину. Атестації робочого місця ніхто не робить. Це наша страховка, зарплата, пенсія! Оформлення за договором. Нас на місяць оформлюють і захисту ніякого. А тим, що приїжджі, здається, що так і треба, бо вони ж на пару місяців приїхали. Нащо їм те оформлення офіційно, соціально? Вони гроші отримають і все. Травми трапляються… Куди він тоді піде? В лікарні скажуть — сам винен. На будівництві — ми його не знаємо, він у нас не оформлений, не ясно, де він цю травму отримав».
"Особливо важко в старих кранах, де кабінка маленька й ногами впираєшся прямо в скло."
Зимою 2010 року Галина Петрівна отримала виробничу травму. Вона спускалася з крана несправною драбиною, «пролетіла» 4 метри секції й роздробила п’ятку. Прораб сказала їй нікуди не дзвонити й сама відвезла в лікарню. «Кажіть, що це побутова травма», — переконувала її. Лікарі сказали, що потрібно декілька операцій та тривала реабілітація. Першу операцію роботодавці таки оплатили, але наступні та лікарняний оплачувати відмовились. Так і залишили її в лікарні, не віддали зарплату, а на телефонні дзвінки не відповідали. Тож Галина вирішила шукати справедливості й доводити виробничу травму: збирала довідки, писала листи, скликала комісію, ходила по лікарям й змогла добитись виплат за лікарняним. Через 8 місяців лікарняного вона повернулась працювати на ту ж фірму, адже сподівалась на краще ставлення й оплату подальших операцій. Але цього не трапилось.
Кран Галина лагідно називає «мій кормилець», бо він працює так само, як і вона, й дає їй можливість заробити.
«Головне для кранівника — це бути уважним. Навіть ті команди, які дають стропальники, не завжди правильні. Якщо команди правильні, то потрібно їх добре виконувати. І обов’язково потрібно слідкувати, щоб під вантажами, не дай Бог, ніхто не ходив. Якщо бачу таке, то сигналю або кричу до тих пір, поки не відійдуть. Бо канат може й обірватись чи тормоз не спрацює, це ж техніка — все може бути. Хоча ми все й перевіряємо.
Буває, що втомлююсь від постійної напруги, висоти, постійного погляду вдалину. А ще заважають сильні перепади світла. Коли в кінці дня сонце заходить, то так сильно світить, що боляче очам. Або працюєш вдень, коли сонячно, то шкіру обпалює так, що потім питають :„На якому морі засмагала?“. Це так ми засмагаємо через скло кабіни (сміється). Але це нічого страшного. Просто за таку роботу мають же платити добре. Бо все-таки втрачається зір. У кранівників багато професійних захворювань. Болить спина від постійного сидіння. У когось проблеми зі шлунком через відсутність нормального обіду. У дівчат дуже часто болять ноги, бо сидиш увесь робочий день в одному положенні, а ввечері цими ногами ледь пересуваєш. Особливо важко в старих кранах, де кабінка маленька й ногами впираєшся прямо в скло. Начальство на це каже, що не буває легкої праці».
Кранівники по-новому: створення профспілки
«Через те, що серед кранівників немає організованості й захисту, ми вирішили вступити в Профспілку будівельників. А вже 18 листопада 2018 року організували власну профспілку кранівників. Зараз у ній вже 40 з лишнім людей. Хоч по Україні 353 фірми (які надають крани будівництвам. —ред.), але люди бояться вступати: можуть на роботу не взяти. Скажуть, хай тобі твоя профспілка гроші платить. Але я про профспілку можу сказати тільки хороше. Якби ми всі об’єднались, то що б вони, ці олігархи, без нас робили? Нема кранівника на будівництві — стройка стоїть мертва», — розповідає Галина Петрівна. Її голос став гучнішим, в ньому з’явились сталеві нотки. Відчувається, як рішуче вона налаштована. З гордістю розповідає, що нещодавно стала інспектором з праці. Показує посвідчення й перелічує найчастіші порушення. Це відсутність спецодягу або неякісні синтетичні спецовки, які при найменшій іскрі можуть загорітись, відсутність спецвзуття — більшість кранівників піднімаються на кран в слизьких гумових капцях. За правилами, не можна підіймати примерзлі чи притрушені вантажі, але роботодавці часто змушують це робити. Не можна піднімати надто важкі для крана вантажі — це серйозне порушення. Люди працюють не по трудовій книжці, без відпусток, лікарняних та страховки. «Це неправильно, що інспектори заздалегідь повідомляють забудовника про свій прихід. Бо за ці 10 днів вони можуть усе поправити й зробити красиву картинку. Перевірки повинні бути неочікуваними», — нарікає Галина.
"Люди працюють не по трудовій, без відпусток, лікарняних та страховки."
На кожному об’єкті у неї купа залицяльників, один навіть більше 10 років прагнув її прихильності, але, як каже Галина Петрівна, вона «жінка недоступна» і «чесна». «Я вважаю, що якщо подобається, то має бути один (чоловік. — ред.) і я його повинна любити. Це не потрібно змішувати з роботою. Для мене це серйозно, і я не можу просто зустрічатись. Я спілкуюсь з чоловіками й поважаю їх, але вони мені всі друзі. Та й працювати мені з чоловіками легше — вони ніколи не образять, якщо показати їм, що ти недоступна».
Квартирне питання
Крім училища, Галина Петрівна закінчила заочне відділення Черкаського європейського університету, економічну спеціальність, де вчилась разом із сином. Так вона потрапила в Черкаси. Уже багато років вона винаймає там квартиру. «В гості на чай запросити не можу, буде своє житло — от тоді й приходьте», — каже з гіркою посмішкою.
Власного житла поки що у Галини Петрівни нема. Коли підходила її черга на квартиру, якраз розпався Радянський Союз. Її покійний чоловік-ліквідатор на ЧАЕС також не отримав власного житла. На питання, де її дім, Галина задумалась:
«Мені в Черкасах подобається. Але в рідні місця теж тягне. Там мої батьки поховані. А тут я наче одна, покинута. У мене немає рідні, немає свят, я весь час працюю, працюю, працюю. Немає такого, щоб піти десь в ресторан й відзначити день народження. Мені цього бракує. Кажуть, що я сама це вибрала, а якщо не подобається, то повертайся в рідне село. А що мені там робити? З 18 років я працюю, а на своє житло все ще не заробила. Кредит теж не візьму, бо не знаю, як буду його платити. Уже 51 рік, а я все ще знімаю квартиру: одну в одному місті, ми там із сином живемо, іншу — в іншому, бо я тут працюю. А хотілось би вже жити у своїй квартирі, спати у своєму ліжку, щоб ніхто мене не принижував, не казав: "Це туди не став, а то туди не клади". Бо так живеш усе життя під контролем. Боляче мені тільки за одне, що коли прийде старість, то не знаю, де буду жити: чи в монастир піду, чи під паркан».
"На будмайданчиках Галину Петрівну називають «балерина»: вона любить балансувати на рейках крана чи обережно прогулюватись по стрілі."
Галина Петрівна жодного разу не називає будинки, які будувала, «об’єктами». Вона каже «будівництво», «стройка», «дом», «житловий комплекс», «многоэтажка». Вона пам’ятає їх усі. Може розповісти про те, які матеріали та кріплення використовували в кожному будинку, як звали стропальника та прораба й, звісно, які там були крани. На будмайданчиках Галину Петрівну називають «балерина»: вона любить балансувати на рейках крана чи обережно прогулюватись по стрілі. Зранку замість зарядки вона вмикає музику й танцює, а потім йде на улюблену роботу. Там вона буде прикладом для колег й будуватиме будинки для людей, мріючи про свій власний дім.
