Вікторія Мулявка
Рубен Руїс Рамас
Активний процес реформування освітньої системи в Іспанії розпочався ухваленням у листопаді 2013 року нового законодавства LOMCE (Органічний закон щодо покращення якості освіти). За словами привладної правоцентристської партії Partido Popular (Народна партія), освітня реформа мала на меті знизити високий рівень відсіювання у вищій освіті, мінімізувати безробіття серед молоді та покращити результати учнів у міжнародних тестах оцінювання знань, таких як PISA.
Централізація управління і контролю в поєднанні з неоліберальною моделлю традиційно супроводжувалися не збільшенням фінансування, а, навпаки, скороченням видатків. Орієнтуючись на підвищення якості освіти, реформа не торкнулася головного – якості педагогічного складу. Замість стимулювання мотивації й покращення умов праці, на іспанських викладачів чекало збільшення розмірів класів разом із урізанням заробітної плати. Економія державних коштів не оминула й студентів. З моменту імплементації нового закону стипендії було скорочено на $50 млн, тоді як вартість навчання постійно зростала. Як наслідок, цього року кількість зарахованих студентів порівняно з минулим зменшилася на 45 000. Крім того, згідно з новим законодавством, основною мовою викладання має бути іспанська, тоді як регіональні мови (наприклад, каталонська) можуть використовуватися лише у факультативних дисциплінах.
Освітні реформи в Іспанії не отримали бурхливої підтримки громадськості. На думку експерта з глобального управління освітою Антоні Верже, «в середньостроковій перспективі іспанська система освіти буде навіть більш несправедливою і неефективною, ніж вона є зараз». В опозиції до нового законодавства перебувають ліві політичні партії, представники освітніх інституцій, і особливо студенти, які виявляють свою позицію в масових протестах проти несправедливої освітньої системи. Продовження програми реформ Partido Popular і подальша доля іспанської освіти залежать від результатів виборів у грудні 2015 року. Щоб детальніше розібратися з освітніми проблемами в Іспанії і дізнатися позицію опонентів урядових реформ, ми провели інтерв’ю з представником лівої партії PODEMOS, викладачем Національного університету дистанційної освіти (UNED) Рубеном Руїсом Рамасом.
Розмовляла Вікторія Мулявка
Вікторія Мулявка: Опишіть основні тенденції в іспанській освіті. Які проблеми ви можете виокремити?
Рубен Руїс Рамас: Основною тенденцією є скорочення бюджету для початкових та середніх шкіл, а також університетів. У випадку зі школами найбільшої шкоди буде завдано державним закладам середньої та початкової освіти, адже якість навчання в них насамперед залежить від державних видатків. Для кращого розуміння ситуації в Іспанії, варто також зауважити, що в нас існує три типи загальноосвітніх закладів. У нас є приватні школи, навчання в яких можуть собі дозволити багаті люди, представники вищого та середнього класів. Але основна проблема полягає не в них. Окрім того, що ми маємо державні школи, ми ще маємо приватно-державні загальноосвітні навчальні заклади. Вони є пережитками минулого з часів франкістської Іспанії, у той час не було достатньої кількості державних шкіл. Тож коли до Іспанії прийшла демократія, приблизно 55 років тому, новий уряд обрав тимчасову систему фінансування приватних шкіл із бюджету держави, аби надати можливість будь-кому навчатися в них, адже, як я вже зазначив, державних шкіл тоді бракувало.
Тож існувала система, що дозволяла поєднання двох речей: фінансування державою та управління приватними компаніями. Держава фінансує школи, виділяючи більше грошей на кожну дитину, та проблема полягає в тому, що керівництво в школі таке ж саме, яким воно було б, якби школа була приватною на сто відсотків. Наприклад, заробітна плата для вчителів у цих школах відрізняється від з/п у державних закладах середньої та початкової освіти, бо вчителі підписують дещо інші угоди; їм не треба проходити жодних тестів чи підтверджувати свою кваліфікацію, аби навчати в цих школах. Так само і з учнями, і це є однією з головних проблем. Те, що спочатку виглядало як тимчасове вирішення проблеми, стало проблемою само собою. Держава збиралася фінансувати приватні школи, якщо ті хотіли стати частиною такої змішаної системи, а після якогось часу ці школи могли б незалежно існувати. Тож люди обирали б між приватними та державними школами. Проте так не сталося, і залишилося три види шкіл. Праве провладне крило підтримує державно-приватні школи, а також виступає за зменшення ресурсів для державних шкіл, а це, в свою чергу, негативно впливає на якість викладання. Бюджет один і той самий, тому коли перевагу віддають одному типові шкіл, інші отримують менше коштів.
Також існує ідеологічна проблема, яка полягає в тому, що 99% приватних та приватно-державних загальноосвітніх навчальних закладів є католицькими, тобто, вони є релігійними школами. Державні школи зазвичай піклуються про те, щоб діти мігрантів не відчували дискомфорту в класі, забезпечуючи рівні умови для дітей із різним соціальним становищем і можливостями. Такого немає в приватних школах. Будучи автономними, вони самі вирішують, що їм робити, тож держава не може впевнитися, чи приймають вони усіх дітей, що мешкають у межах певної території. Трапляється, що вони не приймають дітей мігрантів та дітей, яких вони вважають менш забезпеченими, пояснюючи це тим, що так якість навчання, яку отримують корінні жителі Іспанії, через це погіршуватиметься. Адже, на їхню думку, чим більше мігрантів, тим гірша якість навчання для місцевих. Наприклад, на уявній території є три школи: приватна, державна та державно-приватна. Діти заможних батьків підуть до приватної школи, ті іспанські діти, що не мають проблем із зарахуванням до державно-приватної школи, підуть туди, а всі решта підуть до державної. Тож коли ми подивимося на розподілення дітей мігрантів, 80% відвідуватимуть державні школи, 10% підуть до державно-приватних, а інші, якщо вони мають достатньо грошей, – до приватних. Тому можна сказати, що відбувається сегрегація учнів системою.
В.М.: Який приблизно відсотковий розподіл шкіл різних типів?
Р.Р.Р.: У моєму регіоні, Арагоні, приблизно 20% приватних, 30% державно-приватних та 50% державних, переважно тому, що це сільська місцевість. Якщо ми підтримуватимемо державно-приватні школи, вони не відкриватимуться у сільських регіонах, бо це приносить менше прибутку. Мені треба буде перевірити цифри, але це дійсно залежить від регіону. У автономній спільноті Мадрид майже немає сільської місцевості, вона займає невелику площу, порівняно з іншими територіями. Щодо інших регіонів можна сказати, що відсотки розподіляються як 30, 35 та 35.
В.М.: Що Ви можете сказати про освітню реформу LOMCE? Які її основні вади?
Р.Р.Р.: Вона являє собою підхід, що є прикладом поєднання неоліберальних ідей щодо освіти та ідей неокатолицизму. Донедавна існував предмет під назвою Громадянство (Citizenship), що просував важливі ідеї, як-от нормалізація гомосексуальних відносин чи права меншин. Таку тематику було включено в програму цього курсу, навіть були підручники. Проте для правого крила ці теми виявилися проблематичними, тож вони прибрали цей предмет із розкладу та додали більше годин релігії (Religious studies), тепер вона викладатиметься два рази на тиждень. До цього релігія була факультативним предметом, діти не отримували оцінок за його відвідування. Проте для правої партії це здалося деградацією релігії, адже вона не оцінювалася на одному рівні зі, скажімо, математикою чи мовами. На їхню думку, всі предмети мають бути рівними.
Крім того, новий закон передбачає орієнтацію навчального процесу на результати оцінювання й сегрегує учнів за результатами ще на початкових рівнях освіти. Це залишає поза увагою залежність навчальної успішності від фінансових можливостей та соціального походження дітей. На це впливає й збільшення кількості дітей у класах. У вчителів збільшується навантаження, тому їм не залишається часу, щоб додатково займатися з дітьми, які мають особливі потреби. Але справа в тому, що в травні відбуватимуться місцеві вибори, тож у тих областях, де права партія не переможе, інші партії відмовляться просувати цей закон про освіту, адже всі інші проти нього.
Є ще один важливий момент щодо неолібералізації освіти. Я не знаю про ситуацію у вашій країні, проте я чув, що тут досить затратним є навчання в університеті та здобуття вченого ступеню. В Іспанії після Болонського процесу більше уваги стали приділяти магістерському диплому, аніж іншим, нижчим ступеням. Проте навчання на магістратурі не завжди оплачується державою. Тож якщо людина не хоче отримувати магістерський ступінь, вона ускладнює свій вихід на ринок праці, але якщо вона все ж збирається його отримати, то таким чином вона теж відтворює певну стратифікацію. Адже це різні речі – коли за тебе можуть заплатити батьки, і коли тобі тридцять п’ять і ти сам оплачуєш своє навчання, бо щоб заробити на нього, треба важко працювати.
У нас також існує система інвестування в освіту та соціальну систему з боку бізнесу, це, звісно, не є проблемою, проте варто звернути увагу, як ця можливість використовується. Якщо, скажімо, Фольксваген вирішить зробити внесок у освіту, він не буде однаковою мірою підтримувати фізику і, наприклад, суспільні науки. Фольксваген, звісно, буде більш зацікавлений у збільшенні ефективності своїх автомобілів, аніж у вирішенні соціальних проблем. У школах на офіційному рівні зменшено кількість годин на вивчення історії (особливо сучасної) і збільшено для технічних дисциплін.
Я ще хочу розповісти про один випадок, мені здається, він буде цікавим для вашої статті. Таких випадків корупції під час забудови приватних чи державно-приватних шкіл було чимало, більшість із них відбулася в межах провінції Мадрид, але ми не впевнені, чи ця справа перейде до суду. Система працювала таким чином: до справи було залучено три зацікавлені сторони – компанія-забудовник, представник правої партії Partido Popular із регіонального парламенту та місцевий голова. Місцевий голова видає документ про урбанізацію сільської території (земля там є значно дешевшою), забудовник передає цей документ членові місцевого уряду, аби отримати ліцензію на забудову. Компанія-забудовник будує на цій землі школу, що стає не приватною, а державно-приватною. Це означає, що держава її фінансує, проте вона може існувати автономно й управлятися як приватна фірма. А потім – це досить цікаво – вони шукають учителів, які будуть там працювати, і продають їм школу. З точки зору соціальних наук виявляється, що вчителі просто купують свої робочі місця. У приватних та державно-приватних школах набагато легше та вигідніше працювати, аніж у державних. Для того, щоб викладати в державних школах, вчителі мусять скласти складні вступні іспити. А для того, щоб купити собі майбутнє місце роботи, кожен вчитель має викласти 50 000 євро. Для вчителів це заробітна платня за більше ніж два роки, за ці гроші можна купити будинок. Це також є певним механізмом стратифікації, адже не кожен може дозволити собі заплатити такі гроші.
В.М.: Яка позиція PODEMOS стосовно ситуації, що склалася з освітою? Ви виробляєте можливі механізми подолання наявних проблем?
Р.Р.Р.: Звісно, PODEMOS підтримує державні заклади, що є безкоштовними та доступними для всіх, у тому числі для дітей мігрантів. У нашій країні приватні школи та університети кращі за державні через сегрегацію дітей на вступі. Наразі ми маємо ситуацію, коли в деяких регіонах у державних школах близько 70% – мігранти, які іноді навіть не розмовляють іспанською. Ці діти не можуть бути повноцінно залучені до участі в заняттях, оскільки не розуміють матеріал на достатньому рівні. Тож ми виступаємо проти приватизації, особливо проти державно-приватних шкіл, які конкурують із державними, впливаючи на умови праці вчителів, впроваджуючи релігійну освіту за державні кошти та сегрегуючи учнів, що загалом погіршує якість державних шкіл. Позиція PODEMOS – змінити законодавство в сфері початкової і середньої освіти.
Щодо університетів, то Partido Popular ще не запропонувала цього (бо готуються до наступних виборів), проте вона збирається запровадити британську систему сплати кредитів за навчання. Ми проти цього, бо ми розуміємо, що держава повинна оплачувати навчання студентів. Ми також виступаємо проти маркетизації вищої освіти та наукових досліджень у її межах та за справедливе фінансування університетів, адже деяким університетам реально бракує матеріальних ресурсів, вони перебувають на межі збанкрутіння. Наприклад, я працюю викладачем у Національному університеті дистанційної освіти й не отримував заробітної плати понад шести місяців. Ми також виступаємо за збільшення стипендій і зменшення плати за навчання на рівнях магістратури та докторантури, адже зараз склалася ситуація, коли молодь після бакалаврату не може знайти роботу, а вартість післядипломної освіти є надзвичайно високою.