Переклали Наталя Ломоносова й Олексій Вєдров
Від редакції: Ця стаття з детальним аналізом розстановки сил на новому етапі революційних подій у Єгипті — після військового перевороту, здійсненого внаслідок масових протестів проти президента Мухаммеда Мурсі, та брутального, з сотнями й сотнями жертв, розгону демонстрацій прихильників поваленого президента — була опублікована місяць тому, але зовсім не стала менш актуальною. Понад те, її висновки підтверджуються: за повідомленнями преси, жертвами військово-бюрократичної еліти Єгипту тепер стають не тільки ісламісти, а й ліві активісти, ліберальна опозиція та профспілківці. З часів путчу 3 липня було ув’язнено понад сорок журналістів; ЗМІ намагаються притримуватися виключно продиктованої армією лінії. Від ісламістського крила контроль над подіями повернувся до секулярної фракції єгипетського панівного класу. Програють поки що маси, які прагнуть політичної свободи, матеріального добробуту та соціальної справедливості.
Далі слідує досить великий матеріал, проте розділення його на дві чи три публікації не зробило б аргументацію прозорішою, і, до того ж, роздробило би реакції на неї. Змирись із цим, мій читачу…
Аналіз повалення режиму президента Мурсі в Єгипті варіює від абсолютного цинізму до найдикішого видавання бажаного за дійсне — хоча друга позиція відступила, коли путчистські війська вдалися до масових убивств, утопивши в крові ті ілюзії, що ще лишалися. Проте ні цинізм, ні видання бажаного за дійсне не є плідною позицією. Жодна з цих позицій не здатна розібратися в тому, що сталося. Жодна не дає чіткої і збалансованої картини двох фундаментальних конфліктів, що вийшли з-під контролю. Один із них — це конфлікт між бунтом проти всіх фракцій панівного класу і їхніми державними інституціями, другий — між самими фракціями владної еліти: між частиною бізнесу, що виражає свої інтереси через Мусульманське братство, та іншою частиною, пов’язаною з військовою верхівкою та державною бюрократією.
Циніки бачать лише другий конфлікт або ставлять його в центр подій, ігноруючи чи заперечуючи низові дії чи принаймні нехтуючи ними як другорядними. Відбулося не що інше як військовий переворот, і жодної помітної перемоги «Другої революції» не було. Це те, що я називаю цинічним поглядом. Його чудово ілюструє стаття, яку справді варто прочитати заради поданої в ній інформації, під назвою «Велика афера: переворот єгипетської військової верхівки», написана Есамом Аль-Аміном. Все є лише змовою, немає жодного шансу для ініціативи знизу; конфлікт фактично зводиться до битви між військовою змовою, з одного боку, та легітимно обраною владою — з іншого. Це був внутрішній конфлікт між елітою; в цій вузькій перспективі класової боротьби, як і жодного повстання знизу, не існує. Його й не може бути.
Ті ж, що приймають бажане за дійсне, не лише ставлять низові сили в центр — де їм і місце! — а й розглядають їх як великих переможців, єдиних незалежних акторів в цій драмі. Згідно з ними, саме протестувальники, а не армія, примусили Мурсі та Братство до втечі. Армія, по суті, виконувала розпорядження масових рухів і навряд чи відігравала незалежну роль. Ось що написав Мухамед Хаміс, активіст руху «Тамарод», у статті у Guardian від 6 липня, більше схожій за стилем на щоденник: «Я не називаю те, що трапилося того дня, переворотом. Аль-Сісі 1 і армія діяли за вказівкою людей. У них було багато шансів зробити те, що вони хотіли, але вони ними не скористалися. Проте коли мільйони людей вийшли на вулиці і скандували, аби армія втрутилася, — військові почали отримувати накази від нас. Армія не захопила владу. Вона була лише партнером у демократичних змінах, яких ми прагнули». «Того дня» означає третього липня — в день військової акції проти Мурсі. Цікаво, коли армія почала розстрілювати прибічників Мурсі, вона теж отримувала накази «від народу»?
Військові ж у такому баченні розглядаються в основному як виконавці волі народу. Насправді не було ніякого перевороту. Ні, була лише переможна народна революція, де основною контрреволюційною силою було Мусульманське братство. Це те, що я називаю видаванням бажаного за дійсне. За хороший приклад править Алан Вудс у тексті «Друга Єгипетська революція», де він на наступний після повалення режиму Мурсі день пише: «Незважаючи на всю брехливу пропаганду, що намагається подати революцію як «переворот», це було справжнє народне повстання (…). Це була Друга Єгипетська революція». Ви бачите безмежну ейфорію. Проте також і розгубленість — так, ніби в межах ширшої революційної хвилі не може трапитися переворот — одна з технік заміни урядів, до яких належать і вибори. Це лише переможний бунт, конфлікт всередині еліти практично відсунутий вбік. Його й не може бути.
Я думаю, що і циніки, і ті, що видають бажане за дійсне, однаково неправі. Але якби мене примусили обрати між двома інтерпретаціями, я би став на бік циніків. Їхня позиція засвідчує цілком здорову відсутність ілюзій, якої ми потребуємо для серйозної оцінки слабкості з нашого боку, з боку пригноблених та експлуатованих, з боку їхнього низового повстання. Помилка циніків полягає головним чином у перебільшенні слабкості й недооцінки незалежної ролі, яку все ще має вулиця. Вони вбачають у великих демонстраціях, що відбувалися з 30 червня по 3 липня і безпосередньо передували поваленню Мурсі, частину військового перевороту, який призвів до цього падіння; демонстранти сформували показову армію, що послужила прикриттям, за яким справжня армія робила свої справи. Як ми побачимо, це не зовсім так, хоч у цьому і є важливе зерно істини. Спростування чи заперечення того, що важливі революційні сили на вулицях і робочих місцях присутні і досі, не дає змоги побачити, звідки потужне відродження Єгипетської революції все ще може черпати свої сили. Це причина, чому не варто йти шляхом цілковито цинічної оцінки, яка бачить лише те, що відбувається на вищих щаблях суспільства.
А ось недоліки позиції тих, що бажане видають за дійсне, набагато серйозніші. Не бачити, наскільки мізерні зміни відбулися, не бачити, наскільки ключову роль відіграла і досі відіграє армія, не бачити, що армія мала власні підстави, аби повалити Мурсі, не бачити вагомої ролі старорежимних сил, що підтримували Мубарака, як у масових демонстраціях, так і за їх лаштунками, — це політика ілюзії.
Це накидає шори та нехтує серйозними небезпеками, помітними вже під час великих демонстрацій проти Мурсі і цілковито втіленими після того, як генерал Аль-Сісі позбавився президента Мурсі й розв’язав люті репресії. Коли військові нав’язали своє рішення, ті, що бажане видають за дійсне, все ще бачили в цьому велику революційну перемогу. Ця серйозна дезорієнтація ще більше ускладнює відновлення балансу в ситуації, яка вже сама по собі досить складна. Видавати перемогу контрреволюційних генералів за перемогу революції — це ще гірше за перебільшення контрреволюційної перемоги і змушує все виглядати ще складніше, ніж воно є насправді.
А зараз спробуємо додати деяких деталей до аргументації. По-перше, питанням честі для тих, хто бажане видає за дійсне, є масовий рух і його роль у поваленні Мурсі. Надання йому центрального місця є правильним, так само як і відкидання цинічної тенденції вважати цей рух нерелевантним чи навіть частиною змови армії та старорежимних сил. Масовий бунт мав місце: спершу була петиція, потім, з 30 червня, він вибухнув гігантськими кількаденними демонстраціями, захопленнями та блокадами та початком загального страйку до 3 липня. Рух був ініційований групою «Тамарод», що означає «повстання». Ця група була сформована людьми з досвідом, набутим у боротьбі за свободи раніше: «Тамарод був заснований наприкінці квітня членами Єгипетського руху за зміни, більше відомого своїм слоганом «Kefaya» («Досить»), що наполягав на політичних реформах ще за правління колишнього президента Хосні Мубарака у 2004 і 2005 р.» Тобто засновники належать до ранньої генерації того ж роду опозиційних політиків, з яких у 2010-2011 зародилися групи, що зініціювали протести, кульмінацією яких стало повалення Мубарака. Це робить «Тамарод» продовженням кампаній, що до сьогодні відігравали центральну роль в Єгипетській революції. Це не особливо ліва чи радикальна течія, а ліберальна, демократична в загальному розумінні — протистоїть диктаторству і пригнобленню. Вони постійно залишаються в центральному річищі революційних процесів. Безглуздо розглядати їх як прихильників старого режиму, Мубарака, чи як контрреволюціонерів.
Вони висунули декілька гасел та вимог, згодом перетворивши їх на петицію з закликом до відставки Мурсі. «Безпеку, починаючи з лютого 2011, так і не було відновлено», — заявили вони. Це поєдналося з прагненням закону і порядку, що було особливо привабливим для людей, налаштованих проти повалення Мубарака. Це може розглядатися як кивок у бік контрреволюційних настроїв. Проте в інших місцях автори скаржилися на суспільне становище бідних, а також на економічну кризу. Це знайшло глибокий відгук у багатьох з тих, хто очікував від революції поліпшення свого матеріального становища й особливо його не побачив. Інша скарга: «Не було ніякого правосуддя для людей, вбитих спецслужбами під час повстання». Справедливість для мучеників, полеглих у боротьбі, краще життя для бідних: це ті самі мотивації, що призвели до повстання у 2011 р. І петиція, що зібрала близько 22 мільйонів підписів, і демонстрація 30 червня та в наступні дні, по суті, продовжують боротьбу, що розпочалася 25 січня 2011 р., боротьбу спершу проти Мубарака, потім проти Вищої ради військових сил (SCAF), військової верхівки, що захопила владу 11 лютого, і далі проти Мурсі і його уряду, складеного з членів Братства. Люди досі прагнуть свободи, справедливості, гідності і — хліба. У Єгипті бідність і злидні. Безробіття виросло з 12,5% у 2012 р. до 13,2% у 2013 р. Є і дефіцит, і високі ціни на товари першої необхідності. Економічний колапс, ті страждання і злидні, які він приніс мільйонам людей, і той факт, що уряд Мурсі фактично не покращив умов життя людей — все це пояснює масштаби хвилі демонстрацій. Так, масова мобілізація починаючи з 30 червня до 3 липня включно відобразила наступну хвилю революційної боротьби в Єгипті. Так, ця хвиля внесла вклад в падіння Мурсі. Все це добре.
Але інші справи йдуть не так добре. Масштаб демонстрацій дуже визначний — відповідно до вельми специфічних джерел. Ми чуємо про 14 мільйонів демонстрантів, навіть про 17 мільйонів. Але зауважте: ці цифри наводять армія і Міністерство внутрішніх справ! Чи повірили б ми їм, якби вони казали, що 30 липня було лише 20 тисяч демонстрантів? Якщо ні, то чому ми маємо сприймати ці цифри серйозно зараз, коли вони говорять про значно більшу кількість? Чи ми раптово повірили їм зараз, бо ці цифри приємніші для наших вух? Я гадаю, певна недовіра є цілком нормальною. Якщо Міністерство внутрішніх справ говорить, що вийшло 14 чи 17 мільйонів демонстрантів, це означає лише одне: міністерство хоче, аби люди вірили, що в демонстраціях брало участь багато людей. Це не є підтвердженням, що їх насправді було так багато. Судячи з усього, державній владі було вигідно підтримувати картину величезної, безпрецендентної юрби протестувальників проти Мурсі. Якщо державні інституції налаштовані з таким ентузіазмом щодо участі великих мас, ми повинні взяти це до відома і бути щонайменше дещо недовірливими. Можливо, маси не настільки численні. Можливо, вони є дещо менш революційними за своїм характером, ніж ми б хотіли думати.
Що ж, у ті дні на вулицях справді були мільйони людей. Ми не потребуємо окозамилювання з боку єгипетських державних інституцій, аби переконатися в цьому факті. Але ставлення цих інституцій до масового руху складається не лише з окозамилювання цифрами. Мала місце і активна підтримка з боку держави. 3 липня, за декілька годин до перевороту, тим самим Міністерством внутрішніх справ було віддано розпорядження роздавати демонстрантам безкоштовно воду і сік. Цього разу проти демонстрантів не застосовували ні сльозогінного газу, ні резинових куль, ні водометів. Ні, лише прохолоджуючі напої, аби полегшити їм життя. Наскільки це відрізняється від тих днів протистояння з 25 січня 2011 р.! Держава видавала себе не за лютого противника демонстрантів, а за їх союзника й помічника.
Отже, як це можна пояснити? Однією з можливих причин може бути страх: давайте принесемо їм напої, перш ніж вони принесуть нам штурм наших будівель. Проте є підстави відкинути цю мотивацію. Натовп зовсім не був налаштований проти поліції чи проти армії. Так, були блокади будівель місцевої влади. Проте жодних хвиль розлючених атак проти поліцейських, жодного вигнання поліції з Каїру, що доволі успішно відбувалося з 25 по 28 січня 2011. Навпаки, поліцейські брали участь у демонстраціях, не приховуючи уніформи. Люди скандували як за, так і проти військових. Проте, як пише Урсула Ліндсі в The Arabist, «активісти зізнались, що військові генерали у відставці просили їх не скандувати гасел проти військових і поліції». Це свідчить, по-перше, про те, що деякі демонстранти таки хотіли скандувати проти військових і поліції, що є добре; але також про те, що «активісти» контактували з «генералами у відставці» і сприймали їх поради серйозно, що зовсім не є так добре. Це вказує на ступінь впливу військових на демонстрантів і на бажання багатьох з останніх зазнавати цього впливу. Багато хто з демонстрантів вважав військових безумовними союзниками, щонайменше в тактичному сенсі. Напади на адміністративні будівлі справді були, але головним чином це були напади на офіси правлячої партії Мурсі. Поліція не захищала їх, тож люди Братства робили це самостійно, часом стріляючи в демонстрантів, які використовували коктейлі Молотова і т.п., та вбиваючи їх. Це був бунт проти уряду й партії, а не проти режиму й держави як такої. Тому у представників державної влади не було жодної причини настільки непокоїтися, щоб роздавати демонстрантам прохолоджуючі напої замість дощу з бойових снарядів. Особливо враховуючи, що державні кадри ніколи особливо не любили Братства та були захоплені можливістю позбавитись Мурсі.
Було й дещо гірше. Багато демонстрантів вийшли на вулиці з причин, схожих на ті, що викликали повстання проти Мубарака. Проте не всі. В достатній кількості були присутні й симпатики режиму Мубарака. Скільки? Важко сказати. Одного анархіста, що був присутнім серед активістів на площі Тахрір у дні перед падінням Мурсі й виступав проти втручання військових, спитали про наявність там прихильників режиму. «Їх тут багато», — відповів він. Гільберт Акхар, проникливий троцькістський аналітик, пояснює, що Мурсі примудрився набути ворогів з обох боків: з одного боку, тих, хто гидує революцією, оскільки вона руйнує «закон і порядок», з іншого боку. тих, хто відхиляє Мурсі, «бо він продовжує соціальну політику Мубарака». Тож так, багато людей прагнули позбавитися Мурсі, бо він був ворогом революції. Але значна кількість демонстрантів хотіли скинути його з протилежних причин. Вони відкидали його не тому, що він був контрреволюціонером, а тому, що він був неефективним контрреволюціонером і мав деякі ісламістські ідеї, яких вони не схвалюють. Вони шукали чогось надійнішого й менш ісламістського. Для них було б значно краще, якби вони змогли знайти вихід, який, попри контрреволюційність, мав би легітимність в очах людей. Саме тому прихильники старого режиму приєдналися до повстання, розпочатого не ними, а «Тамародом».
Ідея військового перевороту мала сенс для них, адже вони підтримували попередній режим Мубарака, де домінувала армія. На жаль, і серед тієї частини юрби, що представляла противників режиму, достатньо сильною була ідея, що військові принаймні допоможуть позбавитися Мурсі. Ті частини руху, що рішуче виступали як проти Мурсі, так і проти армії, не мовчали. Проте вони були не найпотужнішою силою. Масовий рух не був просто прикриттям для дій армії. Проте, частково через змову і частково через ілюзії, масовий рух став частиною складеного генералами плану. Рушійною силою демонстрацій були люди, які хотіли боротися за визволення в широкому, загальному — але не обов’язково дуже радикальному — сенсі. Але демонстрації були використані генералами як доказ того, що Мурсі мав піти, і що саме військові мають цьому посприяти. «Від імені народу», звичайно.
В яку гру грали генерали? Частково це була необхідність обезглавити бунт, перш ніж він вийшов з-під контролю. Протестували мільйони людей, розпочалась кампанія громадянської непокори, точилися розмови про загальний страйк, хоча заклик до нього місцевої федерації профспілок EFITU 2 липня «так і не з’явився», як указує Яно Шарбель. «Стабільність», ця головна нав’язлива ідея військового керівництва, була в небезпеці. Мурсі не хотів іти на компроміси з опозиційними колами. Він був цінним для військових, тому що його конституція гарантувала їм чимало влади та автономії, а також тому, що він не прагнув справедливого розслідування попередніх репресій. Але зараз він став для них невигідним, тому що нажив забагато ворогів і спровокував повстання. Тому він мав піти. Але генерали вважали за краще прогнати його з президентського палацу власноруч, аніж дати зробити це демонстрантам. Тому вони і здійснили військовий переворот — аби кооптувати й обмежити революційну хвилю. Тим самим вони забрали ініціативу з вулиць та взяли її в свої руки, у руки своїх друзів і союзників. Замість потенційно неконтрольованого бунту генерали спричинили переділ влади на верхівці державного керівництва, звівши демонстрантів до ролі допоміжної сили. Люди жалілися, що, називаючи ці події переворотом, нехтують автономією боротьби та зводять дії масового руху нанівець. Мушу сказати, що це скарга за хибною адресою. Це армія шляхом державного перевороту намагається відібрати автономію в боротьби та відмовити масовому руху в будь-яких можливостях діяти чи навіть у незалежному просторі. А не ті, що називають дії армії переворотом.
Це, поза сумнівом, є частиною динаміки: армія відновлює контроль, роблячи те, про що просять демонстранти; в результаті вона забирає ініціативу з вулиці назад до рук держави, та ще й отримує в якості бонусу додаткову легітимність як виразник «волі народу». Але така інтерпретація є, скоріше за все, неповною. Наприклад, це просто неправда, що армія почала рухатися лише після того, як хвиля демонстрантів виявилася величезною. Поведінка армія була не реактивною, а проактивною. Армійська верхівка вже вела підкилимну гру й тиснула на Мурсі, аби той пішов на компроміс з іншими суспільними силами та мейнстримною опозицією. Згідно зі статтею в Guardian, Братство вже 23 червня знало, що час Мурсі добіг кінця; інша реконструкція тих подій називає точкою неповернення 26 червня. І видається, що в армійської верхівки було ще більше причин жадати відставки Мурсі. Деякі доповіді повідомляють, що Мурсі намагався замінити армійських лідерів та міністра оборони Аль-Сісі. Тож, цілком можливо, що, скидаючи Мурсі, він рятував власну шкуру і кар’єру. Я читав твердження про це, але поки не знайшов доказів. Але абсолютно очевидним є те, що ставлення державних інституцій до демонстрантів було загалом позитивним, навіть відкрито доброзичливим. І армія вчинила переворот не під тиском демонстрацій, проти яких вона виступала, а під прикриттям демонстрацій, які вона вважала зручними та, по суті, кооптувала. Поширені серед демонстрантів ілюзії, а також величезний контингент прихильників старого режиму допомогли їй у цій операції.
Тож так, революційний виступ проти Мурсі та його уряду мав місце. Це і є раціональне ядро того, що я називаю прийняттям бажаного за дійсне. Але, справді, був і військовий переворот, який не тільки поглинув і підірвав масовий рух, а й змістив баланс сил всередині владної еліти від ісламістів назад до генералів, секулярних політиків і бюрократів — та, можливо, також зберіг кар’єри кількох високопоставлених армійських чинів. Загалом військовий переворот спромігся скерувати події в контрреволюційному напрямку. Тут має рацію дискурс тих, кого я називаю циніками, хоча вони й схильні без належних підстав заперечувати всі можливості протестного руху.
Про контрреволюційний поворот свідчить кілька моментів. У дні, коли було скинуто Мурсі, Саудівська Аравія та ОАЕ поспішили надати фінансову допомогу. Це найбільш репресивні, реакційні та відкрито контрреволюційні держави в усьому регіоні. Якщо подібні режими підтримують уряд, ми можемо бути певні, що вони розглядають його як оплот проти революції, а не як вираз революційного прогресу. І в цих колах, як правило, зовсім не бракує класової свідомості.
Те саме стосується і підходу Сполучених Штатів; Білий Дім відмовився назвати повалення уряду Морсі переворотом. В іншому разі подальша фінансова підтримка єгипетської армії стала би проблематичною з правової точки зору. А США хочуть надавати її далі. Єгипетська держава є важливим союзником США та оплотом їхньої стратегії, і фінансування її армії вписується в цю стратегію. Єгипетську армію та єгипетський уряд, яких розглядають у якості союзників і регіонального оплота уряди Саудівської Аравії та США, не може підтримувати революція. Те саме стосується Сісі та військового фундаменту цього режиму, а також того крила вуличної опозиції, що симпатизує їм.
Подивившись на союзників і помічників нового режиму, ми отримаємо непрямий доказ реакційного характеру захоплення влади військовими. Є і прямі докази. У перші ж дні репресії були доволі істотними. Симптоматичним було вже вбивство учасників сидячої демонстрації — членів Братства, прихильників Мурсі і т.п. 8 липня. Повідомляли також про те, що військове насильство було спровоковане озброєними активістами Братства; однак реконструкція подій у Guardian твердить про «скоординований напад на здебільшого мирних протестувальників». Але навіть якщо репресіям військових справді передувала провокація Братства, масштаб масових вбивств і кількість жертв з боку демонстрантів вказують на те, що армія готувалася до розправи з протестами поза межами закону. Але найгірше було ще попереду: вбивство близько 600 людей, коли армія атакувала два протестних табори 14 серпня. Неважко знайти й інші ознаки контрреволюції. Я бачив на The Guardian дуже цікаве повідомлення з Порт-Саїда. Воно починається приблизно так: «У Порт-Саїді на Суецькому каналі панує полегшення, оскільки Мурсі пішов і старі порядки повернулися». Старі порядки? Так. Назва тексту — «Порт-Саїд: Таємна поліція повертається на вулиці». Навколо генерала Сісі утворилося щось на кшталт культу особи, з портретами і подібним причандаллям (натомість про в.о. президента говорять дуже мало). Ми всюди бачимо, що контрреволюція зробила великий крок вперед. У жодному разі не можна сказати, що це «Друга революція».
Зараз є люди, які настільки ненавидять Мурсі та Братство, що просто ігнорують небезпеку з боку армії. Ось одна з причин того, що прийняття бажаного за дійсне є настільки небезпечним: воно допомагає тим, хто думає, що проти ісламістської загрози годяться будь-які засоби. Ні, не годяться. Застосування військової сили за просте висловлення думки хибне саме по собі — незалежно від того, про яку думку йдеться. Застосування репресій проти прихильників Братства також небезпечне. Репресії, застосовані сьогодні проти них, завтра можуть бути використані як прецедент, що виправдовує репресії проти страйкарів, демократичних демонстрантів, жінок, що протестують проти сексуального насильства. Репресії проти прихильників Братства також заохочують частини ісламістського руху залишити більш-менш мирний активізм і знову стати на шлях збройної боротьби, що, своєю чергою, дасть армії зайві підстави посилити репресії під приводом «боротьби з тероризмом». Хтось ностальгує за Алжиром 1990-х 2?
Це навіть могло б допомогти Братству видавати себе за прихильників демократії й захисників революції проти армії — якими воно, звичайно, не є. Братство та Мурсі самі винні багато в чому з того, за що їх ненавидять. Це вони, а не їхні опоненти на вулицях, стріляли в людей, що проводили демонстрації проти них та біля їхніх офісів. Вони взяли на себе відповідальність за репресивні закони, за захист позицій армії, за захист порушень прав людини і тих військових, що їх скоювали. Вони використовували проти демонстрантів спецслужби. Наскільки реакційним є братство, стає зрозуміло, якщо глянути на одну з форм протесту проти військових репресій: ідеться про хвилю нападів на коптські церкви та інституції — підпалено чи ушкоджено або знищено в інший спосіб десятки церков. У такий спосіб активісти Братства та/або інших ісламістських груп спрямовують свій гнів у річище бійок мусульман з християнами, знайшовши в коптах цапа-відбувайла. Це не та сила, що виступає проти авторитаризму. Проти військового авторитаризму тут виступає авторитаризм релігійний, причому з погромними замашками. Немає причин сумувати за Мурсі або шкодувати, що владу Братства було повалено.
Але репресії на його адресу з боку єгипетської армії — тієї самої армії, яку лише нещодавно захищав той самий президент Братства, — є серйозною загрозою свободам робітника та просторові спротиву. У конфлікті між владною грою Братства та військовими репресіями жодна зі сторін не є правою. Це конфлікт між двома контрреволюційними фракціями еліти. Але право навіть симпатиків Братства на демонстрацію без ризику бути заарештованими чи розстріляними треба захищати. Свобода універсальна, це не якийсь привілей для тих, із ким ми згодні. Сьогодні вони стріляють у Братство, завтра стрілятимуть у нас, як робили це вчора. Вимога повернення Мурсі до влади настільки ж реакційна, як і поблажливе ставлення до перевороту. Правильною позицією є вимагати припинення масових репресій на адресу прихильників Мурсі, в тому числі масових арештів та вбивств на демонстраціях, адже це частина ширшого протистояння державі.
Розвиток боротьби в Єгипті повернув на гірше, як через сам військовий переворот і масові вбивства, так і через занадто позитивне ставлення до них з боку багатьох активістів у країні та за її межами. Занадто багато людей вважають роль армії не більшою, ніж маленьке ускладнення в загалом дуже позитивній динаміці. Я гадаю, вони помиляються. З військовим переворотом одна фракція еліти застосувала силу проти іншої. Вулична політика зводиться до вистави, в якій прихильники однієї фракції виказують свій гнів на адресу прихильників іншої фракції. Прихильники Мурсі претендують на демократичну легітимність, оскільки одного разу Мурсі було обрано. Це правильно з правової точки зору, яку радикалам не конче треба приймати. Їх опоненти вказують на те, що перемога на виборах не означає, що можна утискати права та сподівання людини чи обходитися з державою як з приватною власністю. Це теж правильно, з погляду ближчої до істини революційної точки зору. Справді, усунення Мурсі непарламентськими засобами — нелегальне. Але, як сказав один розумний коментатор, «зрештою, революції — це нелегальна справа». Звичайно, нелегальна, в цьому полягає частина їх привабливості! Але проблема не в «нелегальності» усунення Мурсі. Як людина, що підтримує революцію, про це я турбуюся найменше. Проблема — це центральна роль армії в його усуненні та симпатії до перевороту з боку значної частини протестного руху. Проблема — це те, що його усунули не революційними засобами, а в ході контрреволюційного перевороту. З цим не можна миритися і тим більше це не можна підтримувати.
Є ще один темний бік насильства, який не отримує належної уваги: участь самих мешканців єгипетських міст у ворожих щодо прихильників Мурсі діях. Уже відбувалися різноманітні сутички між членами Братства, що підтримують марш, та іншими людьми, вороже налаштованими до них. «Протести проти перевороту в Єгипті порушили комендантську годину та вилилися в марш Каїром, але його учасники не змогли дістатися пункту призначення через сили безпеки та повідомлення вороже налаштованих місцевих жителів», — читаємо на «Аль-Джазірі», що називає прихильників Мурсі та Братства «протестувальниками проти перевороту». «Великі сили армії було розгорнуто також в інших районах для відслідковування руху учасників маршу. Останні також зіткнулися з потребою проходити через кілька вороже налаштованих кварталів, повідомляє Тадрос». Тадрос — це кореспондент «Аль-Джазіри» на місці подій. Ворожість з боку мешканців кількох кварталів… Вочевидь, несприйняття Братства багатьма людьми настільки сильне, що їх не задовольняють навіть напади та вбивства членів Братства з боку силових органів; вони самі хочуть брати безпосередню участь у діях проти Братства. У контексті комендантської години цей самосуд на підтримку армії робить протести огидними, хоча Мурсі та Братство мають звинувачувати себе в цій злості людей. У Єгипті слово «громадянська» у виразі «громадянська війна» треба розуміти доволі буквально. Якщо вона станеться, це буде не війна держави проти ісламістських банд; воюватимуть цивільні проти цивільних, підтримуючи одну озброєну силу проти іншої, топлячи Єгипет у крові, — а виграє від цього реакція.
Немає добрих підстав виходити на вулиці за будь-яку з двох конкуруючих сторін. Противники перевороту схильні вимагати повернення Мурсі. Противники Мурсі схильні підтримувати армію чи щонайменше покладатися на її захист. Дві фракції буржуазних політиків ведуть війну між собою за допомогою псевдорадикальних вуличних акцій. Щоб революція повернула якусь частину своєї сили, шукати треба деінде: в бідних кварталах і селах, на фабриках, у школах та університетах. Бідність і загроза ще більшої бідності допомогли спровокувати повстання проти Мубарака. Бідність і загроза ще більшої бідності допомогли спровокувати повстання проти Мурсі. Нове керівництво не вирішить цих соціальних і економічних проблем. Вони можуть загострити їх неоліберальною політикою, яку вони поділяють з Мурсі та, раніше, Мубараком. Мурсі, об’єкт народного обурення, пішов — але глибші причини обурення залишаються. Це означає, що пряма боротьба за кращі зарплати, дещо більші гарантії працевлаштування, за краще життя залишається настільки ж актуальною, як і завжди.
Єгипет побачив тривалу хвилю страйків, демонстрацій і сидячих протестів, спричинених соціальними та економічними питаннями. Велика мобілізація 30 червня — 3 липня частково відображає гнів і впевненість, здобуті в тій боротьбі. Тут важливо пам’ятати, що в цих протестах брали активну участь робітники, чия активність була каналізована профспілковими організаціями. Центр профспілок і послуг робітникам CWTUS надав свої офіси для збору підписів під петицією «Тамароду». Дві інших федерації профспілок, EDLC (Єгипетський демократичний конгрес праці) і EFITU (Єгипетська федерація незалежних профспілок), разом з CWTUS заохочували до участі в акціях 30 червня, у співпраці з цим рухом. Це класичний альянс між профспілковими силами та ліберальними активістами. Вочевидь, це не незалежна, і вже точно не автономна, ініціатива робітників. Але це вираз глибокого обурення робітників, хай навіть відфільтрований через певні профспілкові структури. Дії часом набували войовничих форм: муніципальні робітники співпрацювали з протестувальниками на вулиці, щоб зупинити інституції місцевого уряду в кількох місцях. Проте невдовзі стала очевидною небезпека провалу через ліберальну підтримку військового перевороту. Президент EFITU отримав посаду міністра робочої сили в новому уряді, тоді як сама EFITU у спеціальній декларації оголосила, що «герої страйків проти двох попередніх урядів» зараз мають стати «героями тяжкої праці та виробництва на благо нації» в обмін на те, що з ними будуть обходитися так само, як з усіма громадянами. Не всім сподобалися ці вірнопідданські націоналістичні інтонації.
Повстання робочого класу було частиною того тиску, що похитнув позиції Мубарака 2011 року. Воно також було частиною тиску на Мурсі. Зараз, при генералі Сісі, спротив робочого класу теж існує, і він опонує нинішньому режиму, як він опонував попереднім. Якраз перед тим, як спецназ почав убивати учасників сидячих протестів на підтримку Мурсі, він же поклав край іншим сидячим протестам — протестам страйкуючих сталеварів. Цікаво, що молодіжний Рух 6 травня — мережа, що відіграла центральну роль у повстанні проти Мубарака, — виступив проти цих репресій. Цей страйк був прикладом такої боротьби, в якій люди виступають не проти якоїсь фракції капіталістичного класу, а проти капіталістів як таких. Саме ця боротьба, у кварталах та на робочих місцях — як на текстильних фабриках, так і в університетських будівлях, — може запропонувати шлях спротиву для відновлення сили. Класовий спротив, організація страйків та схожих акцій, по можливості в незалежний, автономний і горизонтальний спосіб, відбудовує силу знизу. Ця автономна сила може знадобитися тоді, коли вибухне нова хвиля вуличних протестів проти будь-якого уряду. У цьому разі, натхненний духом прямої дії в класовій боротьбі, такий виступ буде значно важче пустити хибним шляхом, апропріювати чи придушити армії, Братству чи будь-якій іншій фракції єгипетських можновладців, що спробує знову завадити боротьбі.
Перекладено за: Peter Storm. Thinking about Egypt: between cynicism and wishful thinking. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ПІСЛЯ КЕМАЛЯ (Перрі Андерсон) ЧОМУ В ЄГИПТІ ПЕРЕМАГАЮТЬ ПРОГРЕСИВНІ СИЛИ (Пол Амар) ЗІТКНЕННЯ НЕВІГЛАСТВА (Едвард Саїд)