Фабріс Фліпо
У своїй недавній книзі 1 Міхаель Леві пропонує розібратися в течії, що перебуває у стані формування протягом останнього десятиліття — в екосоціалізмі.
Він пише, що екосоціалізм заснований на твердженні про несумісність капіталізму та екології. Міхаель Леві нагадує про екологічну деградацію планети, міжнародну пасивність і поведінку олігархії, яка воліє просувати свої інтереси та свої частки на ринку, а не дбати про розвиток якості життя. Автор вважає, що екологія, яка хоче піти на компроміс із ринком, піддається самообману та ілюзіям щодо того, що вона реально може здобути. Екосоціалізм — це єдиний вихід; перефразовуючи Касторіадіса, для Леві альтернатива така: «Екосоціалізм або варварство».
Така позиція, звісно, змушує дещо переглянути термін «соціалізм», щодо якого погляди автора значно еволюціонували. Перший засновок екосоціалізму був насправді дуже близьким до класичної антикапіталістичної позиції, яка додає екологію до переліку злочинів капіталізму, не змінюючи при цьому кістяк аналізу: капітал знищує природу так само, як і працівників, тому єдиним виходом залишається соціалізм. Такий аналіз не викликає довіри в екологів, адже він не дає вичерпного пояснення, що саме спонукало притримуватися думки про необхідність підвищення продуктивності: не важливо, чи йдеться про Радянський Союз, чи про сучасний Лівий фронт або так звану «соціалістичну» партію.
Ця позиція також позбавляє можливості міркувати про майбутню стратегію. Знаючи, що робітничі рухи не мають жодних екологічних вимог — що доводять вимоги Робітничої боротьби, Лівого фронту чи профспілок — можна не без підстав боятися, що за активного сприяння робітничих рухів планету буде знищено ще до того, як буде досягнено соціалізму. Єдиним рухом, який справді можна назвати екосоціалістичним (він поєднує соціальні та екологічні вимоги й не збирається відкидати їх і після знищення капіталізму) є Альтернативний рух (les Alternatifs) і, дещо менше, рух Утопія (Utopia). Вони становлять меншість у політичному спектрі соціалістів, бо їхня постановка проблем віддавна дуже відрізняється від звичної. Маніфест екосоціалістів Белену (2008) показує, що ці коментарі було взято до уваги, адже нові соціальні рухи, зокрема екологічні, мають право на існування. Рухи проти зростання віднині вважаються гідними інтересу — після того, як їх висміяли і розкритикували деякі екосоціалісти.
Ці ідеї можна також знайти у Маркса — на це тлумачення Маркса автор саме і звертає увагу. Джону Белламі Фостеру, який прагне показати Маркса передвісником екосоціалізму, Леві дорікає надто суб’єктивним тлумаченням і мовчазним пропусканням уривків, які роблять з розвитку продуктивних сил революційну складову. Насправді, намагання в усьому реабілітувати Маркса — безумовно, безнадійна справа, бо потрібно не лише дійти згоди у тлумаченні Маркса, але й пояснити, чому вже протягом століття мало не всі читачі Маркса й Енґельса нехтували екологічною складовою їхніх праць, якщо вона була така очевидна, як каже Фостер. Це викликало би багато хибних інтерпретацій. Також треба було би пояснити, чому Маркс визнавав робітничі рухи, — попри те, що вони не опікувались екологією з причин, багато з яких цілком слушні в їхній ситуації. Шлях, який вибрав Леві, далекий від бажаного, бо він не викривлює ані текстів, ані історії, таким чином уникаючи народження безкінечних інтелектуальних дискусій між спеціалістами. Екологія є досить маргінальною темою в Маркса та Енґельса, а реально існуючі соціалізми протягом майже цілого століття прагнули поставити розвиток продуктивних сил у центр революційної стратегії, вважаючи, з одного боку, що капіталістичний анархізм стримує цю експансію, а з іншого, що кінцевою метою революції є поставити ці сили на службу тим, хто їх створив — пролетарям, робітникам. Однак варто віддати належне цим суперечкам: вони задовольняли і далі задовольняють потребу і специфічний контекст, із якими треба рахуватися, якщо ви хочете розробити екосоціалістичну або просто екологічну стратегію. Вони пояснюють, чому екологів вважали «класовими ворогами», «дрібними буржуа» або, в кращому разі, «другим фронтом». Вони також пояснюють, чому ми не можемо чекати, доки екологи, які вже сорок років як знайшли свій шлях, об’єднаються з робітничими рухами та організаціями навколо «соціалізму» — так ніби це єдиний означник для всіх рухів, які хотіли би збудувати кращий світ.
Ситуація не завжди була такою. Коли Міхаель Леві у 2000-х роках запровадив термін «екосоціалізм», він замовчав, що екологи в сімдесятих часто зараховували себе до соціалістів, і хоч зовсім не володіли теорією, та чітко відрізняли соціалізм сталінського типу від «демократичного централізму». Клод-Марі Вадро у 1978 році пояснював, що, по суті, «соціалізм — це, мабуть, “совєти” — сільські чи районні ради — плюс сонячна енергія» 2. Ів Ленуар, одна з найбільших постатей у протиядерній боротьбі, у принципі не мав нічого проти: «В соціалістичній економіці теоретично можливий найбільш прийнятний modus vivendi. Він передбачає відмову від погоні за продуктивністю, прогресивний поворот до економічної автаркії… але в заявах лівих лідерів нічого цього немає. Тим часом якість життя падає, так що потрібно про це говорити і вживати заходів» 3. Для нього проблема соціалізму полягала в тому, щоб знати хто його «встановлює» 4. Для Філіппа Лебретона проблемою була нездатність лівих побудувати справжній соціалізм, який не був би державним капіталізмом 5, і в цьому контексті він вважає, що «екологізм бере на себе слабкості соціалізму» і заміняє його 6. Згідно з Сержем Московісі, екологізм відкрито надихається соціалізмом 7. Є різниця в аналізах ситуації: для соціалістів криза — тимчасове явище, тож вони виступають проти політики «затягування пасків». Для екологів, каже Московісі, криза — у самому зростанні. Хотіти виправити помилки і знову запрацювати як колись, навіть із плануванням, — це фундаментальна помилка 8. Даніель Кон-Бендіт у дрібнобуржуазному дусі екологізму відповідає в 1981 році в дискусії з Касторіадісом, що представники робітників були в основному вихідцями з буржуазії 9. «Альтернативне суспільство», яке Домінік Аллан Мішо пропонує як рішення, явно вкорінене в неавторитарному кооперативному соціалізмі 10 — Мішо вважає, що провина лібералізму та державного соціалізму в тому, що вони вели політику допомоги (assistance policy). Він не сумнівається, що концепція переобладнання Івана Ілліча та комунальні організації Ернста Фрідріха Шумахера 11 чи Жака Еллюля та інших пов’язані з соціалістичними ідеалами 12. Маніфест «Друзів Землі» (Amis de la Terre) містить численні заклики до самоуправління. До того ж, екосоціалізм як систему поглядів іще 1975 року проголосив предок Зеленого руху — Екологічний рух 13.
Леві забуває про ще одну подію, яка привела від соціалізму до екологізму: у дев’яностих розчаровані в соціалізмі побачили в Зелених, яких ослабило створене Міттераном Екологічне покоління, можливість почати новий раунд суперечок, відповідно до своїх поглядів змушуючи «центристів» Вехтера створити нову партію — Незалежний екологічний рух (MEI). Цей «екосоціалістичний» рух вважає, що зелене — це майбутнє червоного, але не навпаки. До цього руху належать Ален Ліпєц, Андре Ґорц, Фрідер Отто Вольф, тісно пов’язаний із німецькими Зеленими, чи Жан-Поль Делеаж, головний редактор журналу «Екологія і політика». Ален Ліпєц у дуже відомому тексті влучно підсумовує ситуацію 14. Варто покінчити зі ставленням до Маркса як до компаса, необхідного, «щоб розібратися в конкретній ситуації і як до провідника до трансформативної дії суспільства» 15. Екологізм має деякі точки перетину з марксизмом, матеріалізмом (пояснення світу через звернення до емпіричних сил), діалектикою (екологізм, як і Маркс на початках, є швидше критикою наявного ладу, ніж екзальтованим рішенням), історицизмом (ідея, що має статися велика зміна, що час настав) і з політичним прогресивізмом. Але від усього переліченого екологізм відрізняється ставленням до «прогресу продуктивних сил» 16. Саме на цій відмінності між двома способами мислення цілком справедливо наголошує Ліпєц. Зважаючи на важливість тези про розвиток продуктивних сил для класичного марксизму, маємо цілий ряд наслідків: економіка не вивищується над іншими формами соціальних відносин; політична діяльність повертає собі особливе значення; критика технологій; відмова від примату робітничого руху і від першості виробництва; концепція «молекулярної революції», що діє маленькими кроками, — термін, запозичений у Фелікса Ґваттарі, який приєднався до зелених у цей час, незадовго до їхнього зникнення, залишивши як заповіт працю «Три екології» 17, яка, попри свою назву, ближча до класичного марксизму, ніж до екологізму. Ліпєц вважає, що Маркса треба залишити в спокої разом із іншими авторами та створити нове тіло доктрини. В 1995 році Ліпєц стверджував, що на той час пропозиція соціаліста Джеймса О’Коннора була найбільш переконливою.
Міхаель Леві належить до третього напрямку. До напрямку, який хоче протилежного, аніж рух, до якого належить Ліпєц, — інтегрувати екологію в соціалізм. Він зберігає кілька рис, притаманних «соціалізму», й ці риси можуть суперечити іншим рухам, в тому числі екологічним та анархістським. Екосоціалізм визначає себе у протиставленні до несоціалістичного екологізму. Але проблема в тому, що автор безліч разів висміює деякі екологічні рухи, — наприклад, щоб показати читачеві безнадійність «глибинної екології», запитує в нього, чи бацила Коха має таке саме право на життя, як і хвора на туберкульоз дитина. Відповідь дуже проста: таке твердження, звісно, ніхто ніколи не підтримає. Незрозуміло, чому Ернста Шумахера, автора Small is beautiful, затаврували за його утопію революції низів, яку творять об’єднання тисяч спільнот, які виступають проти системи, між тим як та сама ідея, лунаючи з вуст Джоела Ковеля, вважається гідною інтересу (с. 169). Нарешті, чому процитовано лише одну статтю Латуша, навмисно провокативну, хоча він написав безліч книжок, захищаючи ідеї, дуже близькі самому Леві? Такі викривлення завдають шкоди праці, яка, між іншим, досить гармонійна та вірна позиціям і одних, і інших. Тим не менше, у «З Сіетлу» 1999 року Леві визнає важливість екологістських рухів для альтерглобалізму. Інтерпретація з екологістської точки зору буде зовсім іншою, якщо брати до уваги, що інтерес до того, що згодом назвуть «альтерглобалізмом», почався з саміту в Стокгольмі. Еко-контр-саміти існують із 1972 року, а саміти проти G7 — з початку вісімдесятих.
Найгірше те, що ці неточності занадто швидко приведуть до дебатів про вартість. Леві вважає, що в основному в них ідеться про непорозуміння (с. 83). Але це не так, що й пояснює важливість глибинної екології (deep ecology). Жан-Марі Харрібей пише, що «так звана трудова теорія вартості містить два фундаментальні твердження для екологічної проблематики: з одного боку “це принцип найменшого зусилля для вироблення споживчої вартості”, як каже Ж. Біде (1999, с. 295), а з іншого — це критика виробництва для вигоди на шкоду соціальним потребам […] Отже, трудова теорія вартості перебуває в центрі загальної теорії, що об’єднує екологію та соціальну структуру» 18. Також і Леві, називаючи себе прихильником якісного розвитку — а отже, відкидаючи економізм — попри все, таки підтримує Ґорца, для якого лише соціалізм може забезпечити «максимум задоволення за мінімуму витрат» (с. 171). Якщо екологи могли би погодитися щодо трудової теорії вартості, потрактованої як основний принцип розподілу виробництва, то з другою тезою вони не погодилися би, бо цей «закон найменшого зусилля» практично співпадає із класичним принципом економічної ефективності: п’ять кілометрів на машині — це менш виснажливо, ніж п’ять кілометрів пішки; виробити сто машин на конвеєрі легше, ніж зробити їх вручну. Щодо виробництва, Леві погоджується з умовою зменшення робочого часу — навіть самі екологи з сімдесятих років підтримують цей принцип 19. Але це не викликає довіри: можна поставити «приріст продуктивності» в центр виробничого процесу, тоді як підхід радикальних екологів, джерелом якого в основному є глибинна екологія, полягає в необхідності брати до уваги природу, коли йдеться про виробництво. З їхньої точки зору, це відразу змінить становище на користь рівноваги у взаємодії з природою. Леві заперечує біоцентричний підхід, насправді не заперечуючи його, — адже він, попри все, вводить до своєї етики принцип відповідальності Ганса Йонаса і, здається, ігнорує той факт, що цей принцип базується на повазі до природи (еко- або біоцентризмі), а не на людських інтересах (антропоцентризмі). Можна було би заперечити, що ми вбили собі в голову, що «найменше зусилля вважається залежним від зовнішніх факторів, так ніби їх інтерналізували», але раптом нас відсилають до нової проблематики, оскільки критерій для визначення інтерналізації мав би бути екоцентричним або біоцентричним.
Наполягання на плануванні, навіть якщо воно прикрашене риторичними застереженнями про децентралізацію і вступом споживачів, феміністок та інших у ради, зберігає, втім, смак «демократичного централізму», який не сподобається всім тим рухам, які погоджуються із запропонованими у книзі цілями. Навіть якщо він і заперечує планування діяльності пекарів і ремісників, але, наражаючись на небезпеки капіталізму, намагається попри все без розрізнення гомогенізувати все те, що є ринковим. Це почуття зміцнюється через відносно слабкий аналіз бюрократії, а отже й «державного капіталізму» — парадокс для теоретика-троцькіста. Наприклад, жодного разу не цитовано Ілліча, чиї ідеї перекликаються з ідеями автора (захист «моральної економіки» в дусі Е. П. Томпсона, чутливість до можливої ролі релігій тощо). Леві спростовує, що він грає на руку всім формам бюрократії, але, власне, він не аналізує це питання. Позитивним у цьому є таке: автор визнає, що не можна присвоїти ні державу, ні виробничу систему без того, щоб хтось присвоїв тебе. Нехай він і засновується на Марксі та його аналізі Паризької комуни, що не дуже й важливо в даному контексті; інші ж ідеологічні напрямки базуватимуться на інших авторах та інших прикладах, у залежності від їхньої власної традиції. Важливо, аби перешкоду нарешті визнали, а тим самим одразу визнали б і причини екологістського повстання проти інфраструктур, проти реклами і тому подібного — це все відбувається радше з позиції «антивлади» (contre-pouvoir), ніж захоплення влади.
Критика «ринкової екології» лишається не до кінця визначеною, щоб ми могли зрозуміти, про кого і що йдеться. Звісно, на думку спадають знамениті дозволи на викиди тощо, але екологи завжди критикували ці механізми. Варто би бути більш точними. Звинувачення деяких екологів в «угоді з совістю» залишаються настільки туманними, що автор визнає необхідність короткотермінового альянсу. Зрештою, екосоціалісти також не проти йти на реформістські компроміси, коли йдеться про кропітку роботу над альтернативними пропозиціями в боротьбі з боргами чи пенсіями. Саме тут може проявитись «антигуманістичний натуралізм», який Леві приписує глибинній екології — екології, яка не цікавиться соціальним. Неточність терміну «ринок» важлива, бо «антигуманістична» екологія може бути як ринковою, так і не ринковою — через байдужість до рівності, породжену чи то жагою прибутку, чи то бажанням віддати належне екологічним небезпекам. Саме тут дороги соціального й екології можуть розійтися. Можна виробляти сонячну енергію через любов до нашої планети, але при цьому не дбати про своїх робітників; а можна дбати про робітників без найменшої турботи про планету. Тут можна пошкодувати, що Леві згадує у своїй передмові поняття «класовий екологічний інтерес», якому не дає визначення; це спокусливе поняття, проте існує ризик, що це може бути лише теоретична конструкція, позбавлена будь-яких емпіричних основ.
Одна дискусія про ринок породжує іншу. Існує екологістський рух, який не має точок перетину із соціалізмом: на нього вплинула ідея, що капіталістичний розвиток продуктивних сил продовжив би розвиватись, інтегрувавши екологічне обмеження. Саме так можна витлумачити захоплення технологіями, притаманне Андре Ґорцу та журналам Écorev’ і Multitudes, зрештою Седрик Біаґіні і тлумачить їх саме так 20. Ці течії близькі до досить класичної концепції соціалізму, їх вважають сумісними з капіталізмом, накопичувальний поступ якого вони підтримують.
Хай там як, автор приєднується до висновків Мойше Постона (якого він не цитує — а прикро, було би цікаво ознайомитись з його аналізом), згідно з якими класична класова боротьба залишається всередині капіталізму й не виходить за його межі. Вона у кращому випадку веде до контролю виробничого апарату — держави, яка нав’язує своє управління і не є лише засобом, всупереч очікуванням марксистів-леніністів. Отже, вкрай гостро постає питання альтернативи економічній етиці (не важливо, чи нею керує захист платні, чи вигода). Леві вважає, що екосоціалістична етика має чотири аспекти. Вона соціальна, тобто не базується на почутті провини та аскетизмі (саме в цьому, між іншим, полягає важливий внесок глибинної екології із її розширеною концепцією «Себе»); вона егалітарна, солідарна (в глобальному масштабі), демократична та «відповідальна» в розумінні Йонаса. Леві висуває гуманістичний антропоцентризм (с. 129) як альтернативу натуралізму, але допускає ту саму помилку в інтерпретації. Дискусія між Дейвом Форманом та Мюрреєм Букчином 21 ставить усе на свої місця. Форман, борець та засновник Earth First!, нібито погоджується з цілями Букчина, але не погоджується з його вибором стратегії, а вважає, що Букчин грає на руку продуктивізму. Можна собі уявити, що результат суперечки з працівником атомної електростанції, якому загрожують Зелені, і того, що вихваляла Французька демократична конфедерація праці (CFDT) в сімдесятих, більш-менш однаковий. Можливо, суперечка буде не так навколо основної проблеми, скільки навколо прийнятної стратегії, пріоритетів. Без сумніву, треба визнати, що на нині не існує єдиного руху і що плюралізм є силою — зрештою, Леві це визнає. Зрозуміти, чому для екологістів «менше» це «краще», — це, безумовно, основа, без якої «зменшення» є лише незрозумілою вимогою.
Можна було би дорікнути, що аргумент про пріоритети дозволяє залишатись у двозначності: захищати природу, проголошуючи себе соціалістом, — що дозволяє мати союзників і нічим не ризикувати, бо в ім’я своїх пріоритетів можна присвячувати всього себе лише своїй боротьбі. Це правильно в двох значеннях: чого була би варта позиція федерації ФДКП щодо атомної електростанції? Відповідь стає досить двозначною після Фукусіми.
Останнім позитивним моментом цієї книги, в якій і так про це йдеться багато, є те, що Леві вважає теперішню кризу цивілізаційною кризою, а не черговою мутацією капіталізму. Це логічний результат його бачення капіталізму та соціалізму — двох домінантних ідеологій ХХ століття, які привели в глухий кут, з якого ми досі не можемо вибратися. Автори ХІХ століття, соціалісти чи капіталісти, гучно відзначали свого часу народження цивілізації. Більшість із них засуджували підхід луддитів чи одинаків на кшталт Джорджа Перкінса Марша 22, що ставили питання про деструктивний характер прогресу. Розглядаючи проблему на цьому рівні, Леві логічно приходить до порівняння нашої цивілізації з іншими, і якщо він починає з примітивних суспільств, то це через те, що він повторює модерністський тропізм, який прагне класифікувати суспільства залежно від рівня їхньої складності — «примітивні» суспільства з одного боку і «розвинені» — з іншого. Як і екологістський рух на початку, Леві приходить до висновку, що не треба ідеалізувати ні ті, ні інші. На завершення він віддає належне працям Моралеса, соціаліста з автохтонних організацій. Насправді, саме під цим кутом і варто дивитись: адже немає іншого «ззовні» цивілізації, в якій ми перебуваємо. Постколоніальні студії показують, наскільки марксисти та капіталісти спрощено бачать «несучасні» суспільства; однак це все ще не дозволяє робити висновки про їхній емансипативний характер, — скажімо, треба остерігатися того, що відбувається в Болівії. Але щоб критикувати сучасність, треба мати досвід «не сучасного» (не модерного — non moderne) або хоча б «не-сучасного», яке є зараз.
Переклали Соломія Мартинович і Дафна Рачок
Перекладено за: Qu’est-ce que l’« écosocialisme » ?
Читайте також:
Кліматичні зміни та капіталізм (Майкл Робертс)
ХХІ сторіччя: чи існує альтернатива (соціалізму)? (Лі Мінці)
Цього разу в огні: чи допоможе нам Зелений новий курс (Джон Белламі Фостер)