Жером Реймонд Равец
Передмова Олексія Якубіна
Чи є щось спільне між книгодрукуванням та доступом до інтернету з погляду можливостей оперування знаннями? Так, це радикальна демократизація такого доступу, його спрощення, залучення нових соціальних класів до цього процесу. Друкарський прес відкрив тим, хто вмів читати поза кліром і серед нього, те, що католицька церква з усіх амвонів говорить про віровчення, часто абсолютно відмінне від того, про що йшлося в самому тексті Біблії.
Це породило кризу церковного авторитету й переорієнтувало пошук його джерел на власний досвід і розуміння. Зрештою, це породило Реформацію з її війнами за інтерпретацію, потім віротерпимістю, а її пізнішими наслідками стало виникнення підмурків наукового світосприйняття та поява самої науки як окремого соціального інституту. Саме вона тепер перейняла роль головного авторитету в усіх питаннях і за ці сторіччя набула феноменального успіху.
Перетворення природи й суспільства стали наочними в усьому світі — це ідея про рівність людей, теорія еволюції, французька Декларація прав людини та громадянина, уявлення про відносність часу та простору, американська Конституція, розщеплення атому, «Маніфест комуністичної партії», збільшення врожайності традиційних аграрних культур, Декларація прав людини ООН, перемога багатьох хвороб, розуміння суті колоніалізму, нові матеріали, яких не існувало в природі, персональний комп’ютер...
Сучасність стала сприйматися як наукова за визначенням. Тепер ми по-науковому не лише можемо мислити про природу Всесвіту чи суспільство, походження нас як виду, але й вимагаємо від науки конкретних життєвих настанов: як виховувати дітей, що нам треба їсти, щоб бути здоровими, якого графіку життя дотримуватися. Наука, цей соціальний інститут, разом зі своїми адептами — вченими, які перетворилися на експертів, замінила Церкву в питаннях отримання перевіреного та вірогідного знання. Політики почали оперувати посиланням на науковий авторитет, виправдовуючи свою економічну, соціальну чи екологічну політику. Але зараз все очевиднішими стають суперечності в самому серці модерного проекту Науки.
На рівні знання це, з одного боку, прагнення до закритості, герменевтичності. Його розуміють лише «обрані», які саме тому претендують на владу. Це такий декартівський підхід із квантифікацією, цифрами, графіками, величезними базами даних, потребою у вузькій спеціалізації, що потребує років прискіпливого навчання. Спеціальні знання таємничі для більшості, навіть для колег із суміжних напрямків. Ця ситуація навіть отримала метафоричну назву «Затемництво» на противагу Просвітництву. І з іншого боку є прагнення до егалітарності, відкритості знань для кожного: «наука людей, волею людей і для людей» (перефразування відомої цитати Лінкольна) — від Французької енциклопедії до сучасних Вікіпедії, Sci-hub чи «Спільного». Інтернет тут постав як новий «друкарський прес» щодо дореформаційного знання.
На рівні інституційного функціонування політичний, економічно-фінансовий, корупційний вплив на науку став все більш явним і відчутним з боку зацікавлених груп та великих корпорацій.
Більшості дослідників науки з минулого навіть у голову не приходили ті проблеми, з якими ми стикаємось щодня, — помилки, сфальшовані дані, маніпулювання статистикою, хоча Томас Гоббс свого часу навіть щодо геометрії пророче натякав: якщо чиїсь інтереси були б зав’язані на тому, що трикутник складається з трьох однакових сторін, то й тут би ми бачили розлогі суперечки.
Коли Джером Равец починав свої дослідження науки та її соціальних наслідків у 1960-х роках ХХ століття, питання про соціальну природу науки й вплив соціальних факторів на її розвиток та вчених було не в пошані на Заході. Тоді домінував інтерналістський погляд: наука — це продукт розуму окремих вчених, їхніх інтелектуальних зусиль, вільних від соціального походження або впливів різних зовнішніх культурних, політичних чи релігійних факторів. Знання є чистим від соціальності й політичності, цінним й універсальним само собою. Схожий погляд відстоював тоді авторитетний Олександр Койре, французький дослідник науки російського походження.
Протилежний погляд оголошувався редукціонізмом або просто «вульгарним марксизмом» з його бухарінською теорією про дві науки — буржуазну та пролетарську. Але вже наприкінці 1960-х років такий підхід до досліджень наукового знання на Заході вже не видавався переконливими: війна США у В’єтнамі та залученість у ці процеси вчених, інженерів, перші наслідки використання гербіцидів, інформація про Лисенка та його вплив на розвиток аграрного господарства та генетики в СРСР вже не залишали можливості ігнорувати значну вагу соціальних, політичних, ідеологічних факторів для науки як соціального інституту та як типу знання. Воно відтоді почало сприйматися все частіше як динамічний баланс між інтерналістськими й екстерналістськими (соціальними) факторами, які в кожному окремому випадку потрібно по-новому переглядати. Певну роль у зміні цих уявлень про науку відіграв розвиток нового підходу до її функціонування в межах дослідницького напрямку «Наука, технології й суспільство», який поступово поширився в частині західних країн та базувався на марксистському підході щодо цілісності природного й соціального, колективного та індивідуального, але без надмірних спрощень. Протовитоком цього підходу була доповідь радянського фізика Бориса Гессена 1931 року в Лондоні про соціально-економічне коріння механіки Ісака Ньютона. В Україні цей напрямок зараз реалізується в межах магістерської соціологічної програми в КПІ «Соціологія модернізації та науково-технічного розвитку».
Одним із піонерів цього напрямку на Заході й був Равец. Досліджуючи сучасне для Заходу функціонування науки, він показав глибоку ідейно-соціальну деформацію в її розвитку щодо нейтральності знання та зловживання її авторитетом політиками, великим бізнесом у своїх інтересах. Природничі науки стали вкрай залежні від тих, хто їх фінансує та надає ресурси, у своїх висновках щодо соціальних наслідків тих продуктів, які вони створюють. Наукові відкриття в царині медицини, біології, фізики, хімії все частіше не стають відомими загалу, а потрапляють під захист авторських прав і ховаються «до кращих часів», якщо це не може принести миттєвий фінансовий прибуток або шкодить дієвим схемам отримання прибутку.
Равец наводить такий приклад з фармакології. Замість того, щоб фінансувати дослідження з профілактики тих чи інших захворювань, великі кампанії вкладають кошти у виробництво та розробку все нових та нових ліків проти цих хвороб. Це ж дає більше прибутку, а профілактика нічого не приносить. Соціальні науки внаслідок меншої квантифікації та більшої дискусії щодо своїх засновків виявились до цих процесів краще підготовлені, але й вони міцно потрапили в складний корупційний зв’язок із владним істеблішментом у виправдовуванні його привілеїв та практик. Найбільш міцно в цьому процесі деформувалась економіка, яка, як показала фінансова криза 2008 року, виявилась у своїй неоліберальній та монетаристській основі нічим іншим, як «квантифікованою ідеологією», яка маскувала інтереси панівних груп і виправдовувала політику соціальних скорочень, дерегуляції та соціальної нерівності. І це під солідними гаслами «науковості», «експертності» та «безальтернативності».
Це певний діагноз, але є й спроба виходу. Равец не пропонує луддитський вихід із цієї ситуації: зруйнувати або покинути науку, закрити академію наук або університети, скороти всіх вчених або інженерів, закинути раціональність або науковий підхід до розв’язання проблем. Адже наука вже довела свою необхідність і надкорисність. Навпаки, він пропонує більше науки для порятунку Науки. Радикальну демократизацію науки — «науку громадян», або постнормальну науку. Тут інтернет, на його думку, є чудовим інструментом — із його можливістю отримання знань, відкритістю й збільшенням «наукової грамотності» кожного, способом звільнити науку від корумпованого використання її авторитету політиками та бізнесом. Тож про що йде мова?
Равец пропонує так званий «веселковий квадрат» (дивіться нижче) для розмежування наукових питань, які мають досліджувати лише інституалізовані вчені (тобто вчені та дослідники в традиційному розумінні, як співробітники університетів, академічних установ, лабораторій, науково-конструкторських бюро), тобто їхня сфера компетенції, і тих питань, що мають бути досліджені за участю тих, на кого потім будуть звернуті прямі наслідки такого винаходу або політики. Отже, це розмежування на ті групи громадян або на всіх громадян, на яких надалі буде поширена визначена політика.
Ситуація постнормальної науки виникає тоді коли «факти неточні, цінності суперечливі, ставки високі, а рішення треба ухвалювати терміново». Зазвичай нормальна наука працювала інакше: збирався комітет учених, експертів з визначеної проблеми й мав досить часу для того, щоб опрацьовувати проблему з усіх сторін, з усіма варіантами вирішення. Але корумпування науки бізнесом і політикою змінило цю процедуру — тепер від експертів вимагають швидкого й одновимірного рішення без урахування його соціальної ціни в майбутньому. Але чи можна, коли мова йде про наше сучасне й майбутнє життя, залишати науку тільки інституалізованим вченим, залишати «нормальну науку» (в розумінні Томаса Куна) наодинці? Очевидно, що ні. Саме тому потрібна постнормальна наука як відкрита наука.
Наприклад, при виникненні серед урядовців ініціативи про фінансові скорочення бюджетних витрат за кошт кількості отримувачів студентських стипендій при постнормальному науковому підході недостатньо лише «економічно обґрунтованого підходу»: «експертного висновку про те, що стипендії — це ж на декілька разів гульнуть», «авторитетної міжнародної організації — а так у всьому світі», «лідерів думок — а я не жив на стипендію» або «представників спільноти — стипендії тільки для найкращих». У виробленні такої політики, потрібно запитати всіх громадян, чи погоджуються вони на такі скорочення. Необхідне проведення своєрідного відкритого плебісциту, адже це стосується всіх громадян і вони тут є суб’єктом і об’єктом. І вони в цих питаннях справді можуть розумітися більше, ніж експерти. Вони живуть з цим, на них впливає ця ситуація, їхнє «повсякденне знання» тут важливе. Це розширення спільнот учасників вироблення рішень.
Тож ситуація постнормальної науки часто поєднується з тим, що в соціальних науках має загальну назву «злісні проблеми» — ситуації, коли одне рішення призводить до виникнення подальших проблем без розв’язання основної, і тепер для них треба шукати свої рішення. В США до таких прикладів відносять сумновідому політику «джентрифікації» в містах, яка лише поглибила наявні там проблеми соціальної нерівності й конфлікту.
Це робить розв’язання таких проблем неможливим без залучення тих, на кого буде поширена ця політика, з остаточним словом про неї. В ракурсі постнормального наукового сценарію Равец наводить приклад дебатів стурбованих селян і аграрної корпорації Монсанто. Обидві сторони у своїх дебатах про використання пестицидів будуть апелювати до наукових результатів. І корпорація, і селяни будуть наводити свої аргументи й за, й проти. Але селяни, як група, на яку буде спрямована ця практика і яка безпосередньо відчуватиме, матимуть остаточне слово.
Звісно, постнормальна наукова модель не є ідеальною панацеєю від усіх проблем, які виникають під час розробки й ухвалення рішень, але її використання принаймні дозволяє не потрапляти на гачок «наукоподібних конструкцій» за умови власної «наукової грамотності», розрізняти ракурси необхідних експертиз та меж їхнього застосування, розуміти, що такі експертизи також можуть помилятися, якими б переконливими вони не виглядали на перший погляд, вони є ангажованими, завжди є невизначеність і вони мають соціальну ціну своєї реалізації, яка може бути надмірною.
І наостанок, як це не парадоксально, але основні роботи цього автора не перекладені ні українською, ні російською мовами (є лише одна невеличка стаття — це рецензія Равеца на книгу інших авторів), хоча інституційно Джером Равец є досить відомим західним дослідником науки, співробітником Інституту науки, інновацій і суспільства Оксфордського університету.
Тож, може, і в цих процесах залучені практики деформованої, а не відкритої науки?
Проте журнал «Спільне» цю проблему виправляє першою публікацією.
У відповідь на нові умови науки в її соціальному контексті з посиленням стурбованості та невизначеності було розроблено ідею «постнормальної науки». Вихід за межі традиційних припущень про те, що наука є конкретною та водночас вільною від оціночних суджень, робить системні невизначеності та «значущість рішень» важливими елементами її аналізу. Існує відмінність між «прикладною наукою», де ці обидва виміри є низькими, «професійним консультуванням», де принаймні один із них є вирішальним, і постнормальною наукою, де щонайменше один — сильно виражений. В останньому випадку науку, отриману з підручників, потрібно доповнити іншими способами пізнання. Її теоретичним ядром є завдання гарантії якості; вона стверджує необхідність нових методів, що містять «розширення спільнот учасників», які залучають «розширені факти» та активно розв’язують їхні завдання. Це вже було реалізовано в багатьох ініціативах і забезпечує для них теоретичну основу та легітимацію.
Упродовж останніх років становище науки в її соціальному контексті стає все більш нестабільним. Завдяки кампаніям у Великій Британії довкола Брент Спар (конфлікт компанії Shell і Greenpeace щодо затоплення однойменної нафтової платформи в Північному морі), коров’ячого сказу й — зовсім недавно — генетично модифікованих харчових продуктів наука стала все більш залученою. У випадку Брент Спар це було питання процедур, принципів, а також конкурентних видів експертизи. У випадку коров’ячого сказу катастрофа була здебільшого результатом стилів управління, але наука та вчені були залучені для надання офіційної гарантії безпеки. Але у випадку із генетично модифікованими харчовими продуктами наука є ключовим елементом. Питання полягає в тому, в чиїх інтересах і під чиїм контролем функціонує фундаментальна наука. Інше питання — це традиційний парадокс «quis custodiet custodes ipsos» ( «Хто буде наглядати за наглядачами»). Незабаром ми будемо протистояти руйнівним наслідкам проблеми 2000 року[1] — результату нездатності забезпечення якості в галузі, повністю створеній наукою.
Такий перебіг подій викликає серйозну стурбованість усіх, хто залежить від науки, – окремих осіб або установ у приватному чи державному секторі. Характерною ознакою нашої виробничої системи й насправді всієї нашої культури починає бути залежність від науки. Тож ураження соціального статусу науки, її іміджу та покладених на неї очікувань матиме серйозні наслідки в усіх напрямках. Щоб справитися з цим сценарієм, нам потрібне всебічне розуміння науки в її новому соціальному контексті.
"Існує консенсус щодо науки як основного соціального інституту, який має структури престижу та впливу, а також має право ініціювати, відкладати, зупиняти або навіть забороняти дослідження."
Хоча досі існують ті, хто думає, що наука є, по суті, наївним устремлінням, що плекають люди, які керуються цікавістю, це уявлення зараз не вселяє довіру. Існує консенсус щодо науки як основного соціального інституту, який має структури престижу та впливу, а також має право ініціювати, відкладати, зупиняти або навіть забороняти дослідження. Зараз існує також інституційна контрекспертиза — в головних групах захисників довкілля, здатних брати участь у критичному діалозі з офіційними фахівцями.
Для цієї нової соціальної організації науки, яка іноді називається «Режим 2» (Gibbons et al 1994), притаманне домінування «цільової орієнтації». Її контролюють менеджери або спонсори. Вчені понижуються до «змінних» одиниць робочої сили, пролетарів, позбавлених права власності на продукт своєї праці. Це ознака еволюції «індустріалізованої науки» післявоєнного періоду (Ravetz 1995).
Водночас із цими структурними та соціальними змінами з’явилося нове розуміння того, якою є наука в політичному процесі. Попереднє переконання в тому, що вчені повинні й мають надавати певну об’єктивну й фактичну інформацію особам, які ухвалюють рішення, зараз все більше визнають спрощеним та незрілим. Слід розуміти, що зобов’язання наукових радників можуть легально впливати на рішення в питаннях, де існують глибокі та нерозв’язувані невизначеності. Коли вони вступають у переговори, то не можуть відректися від своїх цінностей. Їхня чесність полягає не в «безкорисливості», а в благородній поведінці як зацікавленої сторони.
Усе це треба знати як перспективні загальні принципи науки, залученої до політичного процесу. Новий стан науки вселяє багато надій, надаючи стимул для творчої відповіді на нові виклики. Але є в ньому й великі загрози — в потенційній продажності науки через її залучення до нових завдань, для яких учені не мають професійної підготовки. Отже, нам потрібне нове уявлення про науку, що виходить за межі спрощених переконань недалекого минулого й забезпечує управління через нові дилеми невпевненості, ціннісної ангажованості та зобов’язань, які відрізняють сучасну науку, пов’язану з політикою. Для цього ми розробили поняття «постнормальної науки» як розширення традиційних стратегій розв’язання проблем, актуальних для нашого часу.
Ідея науки, яка певним чином є «постнормальною», передає атмосферу парадоксу й, можливо, таємниці. Під «нормальністю» ми розуміємо дві речі. Одна з них — уявлення про наукові дослідження як про «нормальність» у Томаса Семюела Куна (Kuhn 1962). Інша полягає в припущенні, що політичне середовище все ще є «нормальним», оскільки така практика розвʼязання завдань експертами забезпечує достатню базу знань для ухвалення політичних рішень. Звісно, дослідники та експерти повинні працювати над дрібними проблемами. Питання полягає в тому, як і ким встановлюється структура та хто обізнаний у процесі. У «нормальності», науковій чи політичній, процесом керують переважно неявно та з ним неминуче погоджуються всі охочі приєднатися. Великий урок останніх років полягає в тому, що ці припущення більше не є актуальним. Ми можемо назвати це «постмодерним відторгненням серйозного викладення фактів» або зеленою політикою NIMBY[2]. Якими б не були причини, ми не можемо більше припускати присутність такого роду «нормальності» в політичному процесі, особливо в питаннях довкілля.
"В різноманітних наукових питаннях, пов’язаних з екологічними дискусіями, зазвичай факти є сумнівними, цінності — суперечливими, ставки — високими, а рішення — терміновими."
Ідея, яка веде до постнормальної науки, полягає в тому, що в різноманітних наукових питаннях, пов’язаних з екологічними дискусіями, зазвичай факти є сумнівними, цінності — суперечливими, ставки — високими, а рішення — терміновими. Дехто може зауважити, що подібні проблеми не слід називати «наукою». Але можна відповісти, що такі проблеми є скрізь і, коли до них застосовують науку (якою вона має бути), умови є будь-якими, але не «нормальними, оскільки попереднє розмежування між «строгими», об’єктивними науковими фактами та «м’якими» суб’єктивними оціночними судженнями тепер перевернуто догори дном. Занадто часто ми мусимо ухвалювати тверді політичні рішення, тоді як наші наукові вихідні дані є безнадійно м’якими.
У такому контексті формування політики новою є роль природничих наук. Факти, які викладаються з підручників у навчальних закладах, все ще потрібні, але їх більше не достатньо, оскільки вони стосуються стандартизованої версії світу природи, часто штучно очищеного і зі стабільними умовами лабораторного експерименту. Світ зовсім інший, коли ми взаємодіємо з ним, деструктивно чи творчо. Ті, хто стали акредитованими експертами, пройшовши курс навчання, мають чималі знання про ці практичні проблеми. Але їм, може, також потрібно подолати світогляд, підсвідомо набутий протягом навчання. На відміну від викладених у підручниках задач, більшість проблем на практиці мають більше, ніж одну правильну відповідь, а багато — не мають взагалі.
Ба більше, у штучному світі, що вивчається в академічних курсах, немислимо, що проблеми можна розвʼязувати іншим чином, окрім як через застосування загальноприйнятих спеціальних знань. Системи управління екологічними проблемами, що не пов’язані з наукою й не можуть бути відразу пояснені науковими принципами, зазвичай відкидаються як продукти сліпої традиції чи випадковість. І коли особа без жодних офіційних кваліфікацій намагається брати участь у процесах інноваційної діяльності, оцінки чи ухвалення рішень, то на її зусилля, як правило, дивляться зі зневагою або з підозрою. Таке ставлення не виникає через недоброзичливість. Воно є неминучим результатом наукової підготовки, що передбачає, а потім прищеплює припущення про те, що всі проблеми є простими, науковими й розв’язуються за аналогією з підручника.
Коли аналогія з підручника зазнає невдачі, наука в політичному контексті повинна стати постнормальною. За таких обставин слід змінити традиційний провідний принцип наукових досліджень, а також мету досягнення істини або принаймні фактичних знань. У постнормальних умовах такі результати можуть бути розкішшю або навіть недоречністю. Тут провідний принцип більш надійний: якість розуміють більш вичерпно, ніж у традиційному дослідницькому середовищі.
Можна було б стверджувати, що якість завжди була ефективним керівним принципом у практичному науковому дослідженні, але переважно її ігнорували панівні філософія та ідеологія науки. Для постнормальної науки якість стає вирішальною, і вона звертається до процесу як до продукту. У політичних колах все більше усвідомлюють, що в складних екологічних питаннях, які не мають адекватних рішень і потребують підтримки всіх зацікавлених сторін, якість процесу ухвалення рішень є надзвичайно важливою для досягнення ефективного результату. Це нове розуміння стосується наукового аспекту ухвалення рішень так само, як і будь-якого іншого (Wynne 1992).
Постнормальну науку можна порівняти з більш традиційними стратегіями вирішення проблем за допомогою діаграми (див. рис. 1).
На діаграмі ми бачимо дві осі — «системні неточності» та «значущість рішень». Коли обидві осі мають мізерні значення, ми перебуваємо в царині «нормальної» науки, де експертиза є цілком ефективною. Якщо якийсь із показників середній, то застосування звичайних прийомів недостатньо; потрібні майстерність, судження, іноді навіть мужність. Ми називаємо це «професійним консультуванням», маючи на увазі як приклад щоденну роботу хірурга чи старшого інженера. Наше сучасне суспільство залежить від армій «прикладних вчених», які просувають кордони знань і технологій, і професіоналів, котрі виконують завдання, що вимагають більшої особистої відповідальності.
Звичайно, завжди існували проблеми, які наука не має сили вирішити. Але все більше впродовж останніх поколінь нашій цивілізації вдалося приборкати природу в таку кількість способів, що для безпрецедентного числа людей життя стало більш безпечним, зручним і комфортним, ніж можна було б уявити раніше. Але тепер ми розуміємо, що завоювання природи не є завершеним і не може бути таким. Оскільки ми зараз стикаємося з природою в стривоженому та реактивному стані, ми виявляємо надзвичайну невизначеність у розумінні її складних систем, невизначеність, яку не вирішить просте зростання наших баз даних або обчислювальної потужності. І через те, що ми всі залучені до пристосування світу природи для нашої особистої та колективної користі, будь-яка політика змін впливатиме на наші інтереси. Отже, у будь-якій стратегії вирішення проблем необхідно також враховувати значущість рішень різних зацікавлених сторін (Funtowicz, Ravetz 1994).
Саме тому діаграма має два виміри. Це нововведення для опису «науки», що традиційно вважалася «вільною від оціночних суджень». Але в будь-якій реальній проблемі раціонального природокористування ці два виміри невіддільні. Якщо висновки не повністю визначаються науковими фактами, то вони будуть (природно й законно) обумовлені значеннями, заданими середовищем. Це необхідна частина звичайної дослідницької практики; всі статистичні тести мають вбудовані значення через вибір між вибірковістю та інтуїтивністю, а управління «ізольованими» даними вимагає суджень, які іноді можуть наблизитись до постнормальності за своєю складністю. Якщо ставки дуже високі (наприклад, коли установі серйозно загрожує політика), тоді оборонна політика передбачає оскарження кожного кроку наукового аргументу, навіть якщо системні неточності насправді малі. Такі тактики стають хибними лише тоді, коли таємно здійснюються вченими, що уявляють себе неупередженими суддями, фактично будучи відданими прихильниками ідеї.
"Ми можемо розглядати це розширення спільнот учасників як аналог попередніх розширень права голосу в інших сферах, як-от дозвіл працівникам створювати профспілки, а жінкам — голосувати."
Внесок усіх зацікавлених сторін у випадках постнормальної науки не лише питання ширшої демократичної участі. Тут нові проблеми багато в чому відрізняються від проблем наукових досліджень, професійної практики або промислового розвитку. Кожен має свої засоби для забезпечення якості продукту своєї діяльності — чи то експертний огляд, чи то професійні об’єднання, чи то ринок. Для цих нових проблем якість залежить від відкритого діалогу між усіма залученими людьми. Це ми називаємо «розширенням спільнот учасників», що складаються не лише з осіб, які мають певну інституційну акредитацію («зацікавлені сторони»), а радше з усіх охочих взяти участь у вирішенні проблеми. Як помітно з контексту, такий план, схоже, може призвести до послаблення авторитету науки та її затягування у світ політики. Але тут ми говоримо не про традиційні галузі досліджень і промислового розвитку, а про ті питання, де якість має вирішальне значення і де традиційні механізми забезпечення якості є явно неадекватними. Оскільки цей контекст науки залучений у політику, ми можемо розглядати це розширення спільнот учасників як аналог попередніх розширень права голосу в інших сферах, як-от дозвіл працівникам створювати профспілки, а жінкам — голосувати. У всіх подібних випадках були пророцтва загибелі, які не здійснились.
Важко уявити будь-яку життєздатну альтернативу розширеним спільнотам учасників для формування екологічної політики в складних умовах. Вони вже створюються — що далі, то більше, — тоді коли влада не бачить подальшого шляху або коли відомо, що без широкої основи для формування консенсусу жодна політика не може бути успішною. Їх називають «громадським журі», «громадським передбаченням», «консенсусними конференціями» тощо. А отже, їхні форми та влада різноманітні. Але всі вони мають один спільний важливий елемент: вони оцінюють якість політичних пропозицій, включно з науковою складовою, на основі будь-якої науки, яку вони можуть опанувати протягом підготовчого періоду. Виявляється, освічений здоровий глузд може бути досить ефективним під час оцінки наслідків політики навіть найбільш технічних наукових дисциплін. І всі їхні вердикти мають певний моральний авторитет, а отже, й політичний вплив.
Поряд із цією нормативною, оціночною функцією розширених спільнот виникає інша, більш тісно залучена до політичного процесу. По-перше, у контексті постнормальної науки те, що можна назвати «розширеними фактами», може стати важливим у діалозі. Останні можуть варіюватися від «епідеміології домогосподарок» і учнівських анкетувань до журналістського розслідування та витоку секретних документів. Хоча цей матеріал не обов’язково відповідає критеріям якості традиційних досліджень, при правильному тлумаченні та вагомій оцінці він може бути важливим, а іноді вирішальним у дебатах. Крім того, знову й знову стає очевидним те — особливо на місцевому рівні, — що люди не лише піклуються про своє оточення (природне, соціальне й особисте), але й можуть бути дотепними й творчими в пошуку практичних, частково технологічних шляхів його покращення. Тут якість полягає не просто в перевірці, а й у творінні; місцеве населення може придумати рішення та переформулювати проблеми в такі способи, до яких не готові навіть акредитовані експерти з найбільшим бажанням у світі. Це можна помітити в спільних зусиллях у всьому світі, а також у зростанні кількості груп медичної самодопомоги. Може це мати й найбільш неочікувані прояви: нещодавно лондонський міський район, який розробляв безпечні маршрути до шкіл, заручився допомогою самих дітей.
Ніхто не може стверджувати, що підтримання якості за допомогою розширених спільнот відбуватиметься легко й без помилок. Але в самому процесі за допомогою підходу постнормальної науки ми можемо побачити перспективу розвитку як для науки, так і для складних проблем навколишнього середовища. У традиційних наукових дослідженнях функція забезпечення якості залежала від моралі та моральної прихильності спільнот; оцінка досліджень вимагає глибокого ознайомлення зі змістом та методами, як явними, так і неявними (Ravetz 1995). Неможливо, щоб спеціалісти з якості знаходились зі своїми вимірювальними приладами у кінці науково-виробничого ряду. Це робить наукові дослідження досить вразливими до втрати моралі; за умови панування індивідуалізму закони якості Грешема дуже швидко почнуть домінувати. Розуміючи це, ми можемо запитати: як можна зберегти якість у здебільшого суперечливій і часто заплутаній ситуації постнормальної науки? Загальновідомо, що в кримінальному контексті випадків цивільної відповідальності наукові стандарти, як правило, стають першими жертвами. Тут ми можемо лише визначити проблему й нагадати, що залучається до її розв’язання. Це нова концепція теми переговорів зацікавлених сторін. Ми можемо назвати їх «взаємовигідними», а не «виграшно-програшними» або можемо сказати, що зростання взаємного визнання та співчуття є не лише важливим для досягнення результату в угоді, а безпосередньо стосується процесу. Мартін О’Коннор розглядає це у своєму есе з цього питання: лідер у теорії ділових переговорів описав тверезий підхід до просвітництва (Susskind, McKearnen 1995).
Королівська комісія Великої Британії з боротьби із забрудненням довкілля нещодавно опублікувала рекомендації, які містять деякі основні елементи постнормальної науки. У 21-му звіті про встановлення екологічних стандартів (21st Report: Setting Environmental Standards) було зроблено ряд зауважень та рекомендацій, що відбивають це нове розуміння. Отже, щодо факторів невизначеності:
9.49: Не було виявлено задовільного способу вимірювання ризику для довкілля, навіть теоретично, не кажучи вже про визначення того, який масштаб ризику слід вважати допустимим;
щодо значущості:
9.74: Коли встановлено екологічні стандарти або зроблено інші судження щодо екологічних питань, рішення мають бути співвіднесені з розумінням народної оцінки;
щодо розширення спільнот участі:
9.74 (продовження): Традиційні форми консультацій, хоч і надали корисну інформацію, але не є адекватним методом формулювання оцінки;
щодо множинності правомірних поглядів:
9.76. Більш ретельне та широкомасштабне вивчення народних оцінок вимагає дискусії та дебатів для того, щоб можна було розглянути різні погляди й бачення, а також виробити індивідуальні оцінки.
Підхід постнормальної науки слід тлумачити не як напад на акредитованих експертів, а радше як допомогу. Світ «нормальної науки», у якому вони навчаються, є в будь-якому науковому дослідженні довкілля, але повинен бути доповнений усвідомленням «постнормального» характеру проблем, з якими ми зараз стикаємося. Управління складними природними й соціальними системами у такий спосіб, ніби це прості наукові задачі, привело нас до нинішнього поєднання торжества та небезпеки. Ми стали свідками появи нового підходу до стратегічного вирішення проблем, у якому роль науки, досі суттєвої, сьогодні оцінюється в повному обсязі мінливості природних систем і актуальності людських цінностей.
Тепер ми бачимо, що складність політичних проблем відповідає складності актуальних знань. Підтримка та підвищення якості, а не встановлення істини, є основною проблемою для науки в постнормальний час. Для цього потрібно врахувати кілька нових функцій у методології науки, перевершуючи норми звичайного навчання та дослідження. Інша проблема — це взаємоповага серед учасників діалогу й визнання того, що жодна сторона не обов’язково повинна мати монополію на істину чи моральність. І, нарешті, це готовність усіх сторін вчитися одна в одної. Таким чином наука може долучитися до державного управління.
Переклала Ірина Цюпа за публікацією: Ravetz, R. J., 1999. "What is post-normal science?". In: Futures, 31, pp. 647—653.
Посилання:
21st Report: Setting Environmental Standards, 1998. London; The Stationery Office.
Gibbons, M. et al, 1994. The new production of knowledge. Beverly Hills (CA): Sage.
Funtowicz, S. O., Ravetz, J. R., 1994. “Uncertainty, complexity and post-normal science”. In: Environmental Toxicology and Chemistry, 13 (12), pp. 1881–1885.
Kuhn, T. S., 1962. The structure of scientific revolutions. Chicago: University of Chicago Press.
Ravetz, J. R., 1995. Scientific knowledge and its social problems (First ed. 1971), New Brunswick (NJ): Transaction.
Susskind, L., McKearnen, N., 1995. “Enlightened conflict resolution”. In: MIT Technology Review, 70 (April), pp. 70–72.
Wynne, B., 1992. “Uncertainty and environmental learning: reconceiving science in the preventive paradigm”. In: Global Environmental Change, 2, pp. 111–127.
Примітки
1. Проблема 2000 року — проблема можливості неправильної роботи програмного забезпечення у зв'язку з переходом від 1999 до 2000 року. — прим. перекл.↩
2. NIMBY (not in my back yard) — акронім, який має значення «де завгодно, тільки не на моєму задньому дворі». — прим. перекл.↩
