Денис Пілаш
До дня народження Ернесто Че Гевари розміщуємо матеріал, складений майже десятиліття тому для університетського круглого столу напередодні 50-ї річниці Кубинської революції. Студентська робота не позбавлена надмірної емоційності, та це притаманне більшості праць, присвячених латиноамериканському революціонерові: одні не приховують свого захоплення ним, інші його відверто демонізують. Це лише підтверджує, що його спадщина, яка надихала на боротьбу мільйони людей у Латинській Америці та світі, досі жива й актуальна.
«Він здавався (і був) дуже молодим. Його образ закарбувався в моїй пам’яті: ясний розум, аскетична блідість, астматичне дихання, опуклий лоб, густе волосся, рішучі судження, енергійне підборіддя, спокійні рухи, чуйний, проникливий погляд, гостра думка, говорить спокійно, сміється дзвінко...» — таким запам’ятався міністру закордонних справ Куби Раулю Роа один із найвизначніших діячів світової історії ХХ століття, улюбленець пересічних кубинців, легенда бунтівної молоді 1960-х і знакова фігура лівого руху — Ернесто «Че» Гевара де ла Серна.
"Придушення безроздільним гегемоном Західної півкулі — урядом США — спроб прогресивних реформ президента Хакобо Арбенса у Гватемалі остаточно перетворює мандрівника на революційного соціаліста."
Че, молодий аргентинський лікар, інтернаціоналіст, інтелектуал і астматик, відправився в подорож Південною Америкою, прагнучи поставити свої здібності на службу людству й лікувати бідних та знедолених. Скрізь він зустрічав страждання, несправедливість, гноблення та відчуження. Придушення безроздільним гегемоном Західної півкулі — урядом США — спроб прогресивних реформ президента Хакобо Арбенса у Гватемалі остаточно перетворює мандрівника на революційного соціаліста. Зустріч із групою кубинських політичних емігрантів назавжди змінила і його долю, і майбутнє Куби. Американський журнал «Тайм», розмістивши в серпні 1960 року на своїй обкладинці портрет Че між Хрущовим та Мао, визначав ролі учасників Кубинської революції так: «Фідель — душа та серце сьогоднішньої Куби, Рауль Кастро — стиснутий кулак революції. Гевара — її мозок. Саме завдяки йому Куба пішла вліво. Він — найцікавіший та найнебезпечніший із тріумвірату».
Ернесто Гевару вважали «розумом» революції саме тому, що у власному розвитку він пройшов той шлях, який згодом подолала й Кубинська революція — від буржуазно-демократичної (що покінчила з відверто карикатурною й компрадорською диктатурою Батісти) до соціалістичної. Послідовний демократ, Че стає комуністом, а пізніше навертає в марксизм Кастро та весь «Рух 26 липня». Пізніше він покине пост міністра промисловості, щоб продовжувати революцію в інших куточках світу, і його візьмуть у полон та вб’ють у Болівії.
Унікальність долі Ернесто Че Гевари привертала особливий до неї інтерес. Адже багато хто на його місці б зупинився заради ілюзорних «добробуту та стабільності», однак Че не шукав легких шляхів — і відправлявся до бразильських лепрозоріїв, кубинських берегів, конголезьких джунглів та болівійських гір, де особисто лікував поранених у боях з обох сторін. Недруги, апологети соціальної системи експлуатації та нерівності, з якою він боровся все свідоме життя, часто зображують його як «революціонера-одинака» (не в останню чергу через хибне розуміння іронічних слів Ернесто з його прощального листа батькам, у якому він називає себе «скромним кондотьєром») та «мрійника, якому не сиділося на місці». Однак пригнічувала Че Гевару в міністерських кабінетах не нудьга й не жага пригод, а загострене відчуття справедливості та солідарності. Сам він, пояснюючи, що саме спонукає до революції, стверджував, що «істинним революціонером рухає лише велика любов», а в розмові з радянським поетом Євгеном Євтушенком додав: «Голод — ось що робить революціонером. Свій або чужий. Але якщо його відчувають, як свій».
"Че Гевара одразу ж став своєрідною іконою руху «нових лівих», який демонстративно дистанціювався від збюрократизованих «старих лівих», авторитарних прорадянських компартій та обуржуазнених соціал-демократів."
Колись Че та Фідель, «барбудос», пообіцяли не голити бороду до остаточної перемоги їхньої революції. Врешті, вони взяли владу, але бороду не поголили, наочно демонструючи своїм послідовникам, що не збираються повторювати долі своїх колег, котрі з борців за визволення перетворювалися на кабінетних бюрократів. Це помітно відрізняло комуніста Гевару від лідерів ортодоксальних комуністичних партій у державах так званого «реального соціалізму». Кубинська революція як ковток свіжого повітря мала суттєвий вплив на антисистемні рухи й у державах «третього світу», й на Заході. Недарма Че Гевара одразу ж став своєрідною іконою руху «нових лівих», який демонстративно дистанціювався від збюрократизованих «старих лівих», авторитарних прорадянських компартій та обуржуазнених соціал-демократів.
Не зайвим буде нагадати, що візити на Кубу, за які навіть могли притягнути до кримінальної відповідальності, були важливою віхою у формуванні (чи утвердженні) світогляду молодих північноамериканців із лівими поглядами — таких, як Джеррі Рубін з «Їппі!», Хьюї Ньютон з «Чорних пантер» чи Маріо Савіо із «Студентів за демократичне суспільство». Зокрема, Джеррі Рубін згадував, як, зустрічаючись із Че Геварою у складі такої делегації американської молоді, він (як і вся решта) мріяв назавжди покинути США з їхньою продажною політикою та приєднатися до революції в Латинській Америці — натомість революціонер назвав їх «щасливчиками» і закликав протистояти Системі у себе вдома, у самому її епіцентрі.
Для Латинської Америки ж приклад Ернесто Че Гевари був ще більш показовим — недарма ж він пожертвував життям, намагаючись розпалити полум’я революції з теренів Болівії. «Нас атакують не тільки за те, чим ми є, але й ще більшою мірою за те, що ми показуємо народам Латинської Америки, чим можуть стати вони. Значно більше, ніж наші нікелеві розробки чи виробництво цукру, непокоять імперіалістів нафта Венесуели, бавовна Мексики, мідь Чилі та телятина Аргентини, чай мате Парагваю та кава Бразилії — всі ці важливі ресурси; сировина, що живить монополії». Саме так революціонер підкреслював важливість Кубинської революції як прикладу, виступивши також провісником незалежної економічної інтеграції латиноамериканського континенту на соціалістичних принципах.
Водночас Че Гевара був не тільки партизанським вождем і організатором, а й мислителем, що висунув низку оригінальних ідей. У марксистській теорії він намагався виступати новатором, незалежним від «рекомендацій» із Москви не менше, ніж у своїй практиці. Він наголошував на проблемі «Північ — Південь» (а не «Захід — Схід») як на основній суперечності постдеколонізованого світу («...ми повинні враховувати, що імперіалізм — це світова система і що потрібно перемогти його в конфронтації світового масштабу... Задача, що стоїть перед народами відсталих та експлуатованих країн, — зруйнування тилових баз імперіалізму, ліквідація його можливості черпати звідти свої капітали, дешеву сировину, дешеву робочу силу та дешевих спеціалістів — і направляти сюди нові капітали як знаряддя свого панування, зброю та інші засоби, покликані сприяти тотальній залежності», — зазначає він про необхідність світової революції; остаточне визволення людства можливе тільки в глобальних масштабах).
У цьому Че Гевара, щоправда, був далеко не єдиним — схожі ідеї висловлював, зокрема, ідеолог алжирського Фронту національного визволення Франц Фанон. Такий підхід, як і аналогічні висновки комісії Пребиша, багато в чому збігаються зі світ-системною теорією, що оформилася вже після смерті Че в працях неомарксистських теоретиків на кшталт Імануїла Валлерстайна (а також співзвучних концепцій структурної залежності): класові антагонізми екстраполюються на міжнародні відносини, де «центр» (розвинуті держави «першого світу») виступає як колективний експлуататор держав «периферії» та «напівпериферії», забезпечуючи собі таким чином добробут та ще збільшуючи розрив у рівні розвитку.
Економічні погляди Че Гевари, викладені, зокрема, у «Соціалізмі та особистості на Кубі» 1964 року й «Празьких нотатках» 1966 року, свідчать про його незгоду з вульгаризацією марксистського вчення, що відбувалася у СРСР. Він наголошує, що марксизм не можна механічно завчити як набір «вічних істин», а слід розуміти як підсумок довгого процесу людського пізнання, що постійно оновлюється. Критикуючи радянський посібник із політекономії за тезу про існування товарно-грошових відносин та закону вартості в умовах комунізму, Че ставить діагноз: стрілки історичного годинника у СРСР розкручуються назад. Він говорить про «гібридизацію» радянського соціалізму, який намагаються збудувати з елементів капіталізму (під що підводиться й теоретична база), а також про те, що керівництво в країнах соцтабору непідзвітне своїм народам і дедалі більше дистанціюється від них. Тому він не боявся власних пошуків, що мали стати теоретичною базою для його революційної практики.
Маловідомим залишається той факт, що, працюючи в міністерстві промисловості, Че висловлювався на користь «математизації економіки», фактично окресливши майбутні перспективи розвитку кібернетики. Ці ідеї нагадували пропоновану київським академіком В. М. Глушковим концепцію ОГАС-1, яка б уможливила революційне раціональне та демократичне планування економіки та створення ефективної комп’ютерної мережі (і це задовго до появи сучасного інтернету), але втілення якої було «покладене на полицю» радянською бюрократією й зірване піночетівським переворотом у Чилі, де уряд «Народної єдності» спробував узятися за його реалізацію.
Закликаючи до «двох, трьох, чотирьох В’єтнамів», Че Гевара виступив предтечею активної участі кубинських військ у боротьбі проти підтримуваних США та південноафриканським режимом апартеїду збройних формувань в Анголі та ряді інших центрів боротьби за світову революцію. Він і сам намагався особисто взяти участь у революційному русі в Демократичній республіці Конго (що невдовзі стане Заїром), де в умовах диктатури Мобуту Сесе Секо прибічники зрадженого й вбитого Патріса Лумумби чинили опір режиму. Тут екс-міністр кубинського уряду зустрів і майбутнього президента ДРК Лорана-Дезіре Кабілу (щоправда, залишився незадоволеним останнім, хоча й визнавав, що він там «єдиний, хто має лідерські якості»), котрий, зрештою, скинув Мобуту 1997 року.
Розробляючи теорію «революційної герильї», Гевара виходив із того, що класичне передбачення про революційну роль армії («влада буржуазії буде скинута найманими робітниками, озброєними самою буржуазією») застаріває через тенденцію до переводу військ на професійно-кадрову основу, яка була вперше закладена саме в Латинській Америці, де наймані армії перетворилися на закриті касти. Тому він акцентував увагу на необхідності тривалої партизанської війни (герильї), яка дозволила б відтягнути й виснажити владні війська, щоб уможливити народну революцію.
Фокізм, пропоновану Ернесто Геварою концепцію поширення осередків (focos) партизанської війни, було покладено в основу діяльності латиноамериканських геваристських рухів, зокрема уругвайських «Тупамарос» та перуанського «Революційного руху імені Тупака Амару». Вона знайшла й вдячних теоретиків-продовжувачів. Так, серед безпосередніх бойових товаришів Че, котрі йшли з ним в останню експедицію, був французький радикальний філософ Режі Дебре, автор «Революції в революції», який пізніше потрапить у полон, буде засуджений на 30 років ув’язнення (звільнений достроково) і навіть побуває радником президента Франції Франсуа Міттерана. Варто згадати також бразильського автора Жуана Карлуса Марігеллу, який 1967 року покинув Бразильську комуністичну партію через її нерішучість у боротьбі проти військової диктатури, встановленої після скинення Жоау Гуларта 1964 року, та за прикладом Че зосередився на партизанській діяльності, перенісши її в умови великих міст і поклавши таким чином початок «міській герильї». Він загинув через два роки після Гевари, у листопаді 1969 року, намагаючись підняти свідомість мас на спротив авторитаризму.
Безпосередньо інспіровані спадщиною Че Гевари геваристські рухи поширилися Латинською Америкою, і сам його образ вже 1994 року надихнув викладача з Мехіко, одягнувши чорну маску-«пасамонтану» та назвавшися Субкоманданте Інсурхенте Маркосом (на честь загиблого товариша), стати ідеологом і речником Сапатистської армії національного визволення, що підняла індіанське повстання в мексиканському штаті Чьяпас. Самі підпільний псевдонім та тактика дій Субкоманданте Маркоса, котрий стояв біля витоків світового альтерглобалістського руху, спонукали оглядачів називати його «новою реінкарнацією» команданте Че. В умовах, коли неоліберальний варіант капіталізму, здавалося, святкував перемогу після падіння СРСР зі «східним блоком» та кризи західної соціал-демократії із «соціальною державою», сапатисти пронесли вогник опору від Кубинської революції до «покоління Сіетла» й нових критиків капіталізму початку ХХІ століття.
Лідери військових режимів лівого спрямування, котрі прийшли до влади 1968 року в Перу та 1970 року в Болівії, прямо говорили про свою політичну еволюцію під впливом морального прикладу загону Че. Слід докладніше зупинитися на ще двох прикладах перемоги в латиноамериканських державах лівих рухів, що надихалися діяльністю Че Гевари. У першому випадку Соціалістична партія Чилі на чолі із Сальвадором Альєнде та її союзники з «Народної єдності» в 1970 році прийшли до влади після демократичних виборів та намагалися втілити в життя окремі настанови аргентинця щодо економічної та технологічної модернізації (зокрема, систему «Кіберсін»). Хоча це була виключно «мирна революція», та, як і у випадку з Кубою (доктрина Джонсона-Манна), США вважали чилійський приклад вкрай небезпечним для своєї гегемонії в регіоні. Вони дестабілізували економіку країни й підтримали військовий переворот та встановлення репресивного режиму Піночета. У другому випадку Сандіністський фронт національного визволення, що на той момент виступав продовжувачем традиції геваристської революції, ліквідував після затяжної партизанської війни у 1979 році диктатуру «династії Сомоси» в Нікарагуа.
Однак Ернесто Че Гевара став символом не лише геваристського руху: закатований у віці 39 років, він став прикладом для наслідування представниками різних течій із широкого спектра лівого руху, кожна з яких виявляла близькість «революційного гуманізму» Че Гевари до власних переконань та установок. Через півроку після своєї загибелі він повернувся вже як легенда, котра привела радикальну молодь і студентство на барикади та захоплення університетів у Парижі, Римі, Західному Берліні, Мехіко, Празі, Варшаві, Нью-Йорку та інших містах — «Червоний травень» 1968 року пройшов під знаком пам’яті про Че Гевару, натхненника руху «нових лівих», який постав у західних державах під помітним впливом його теорії й практики. У «рік барикад» «не Сапата, не Троцький, не Ганді, не Хо Ши Мін, а саме він — у береті та зі спрямованим вдалечінь поглядом — виявився символом нового покоління, яке не обрало „Пепсі“» (Олександр Шубін). Покоління 1968-го поєднувало комунізм Гевари з маркузіанською критикою капіталістичної цивілізації, антиавторитарно прочитаною маоїстською «Культурною революцією» в КНР, троцькістською критикою бюрократичного переродження соціалізму, марксистським гуманізмом Еріха Фромма, відродженням анархістського бунтарства, аспектами психоделічної та сексуальної революції, ліворадикальною контркультурою й «революційним видовищем» ситуаціоністів чи «Їппі!». Одне з головних гасел французьких «гошистів» («ліваків») у травні 1968 року цитувало слова Че: «Будьте реалістами — вимагайте неможливого!».
"В очах революційно налаштованих сучасників Че Гевара був «найповнішою особистістю нашого часу», як схарактеризував його французький філософ-екзистенціаліст Жан-Поль Сартр."
Взагалі, 1968-й, рік глобальної революції, можна вважати «роком пам’яті Че» — хронологічно він почався у січні 1968 року (на який припали самоспалення південнов’єтнамських буддійських ченців на знак протесту проти американської інтервенції в Індокитай, а також «наступ Тет» в’єтконгівських партизан), однак фактично його відлік можна було вести від 9 жовтня 1967 року — дати вбивства латиноамериканського герильєро «рейнджерами»; події, що, бувши підтвердженою 15 жовтня Фіделем Кастро, шокувала світ. Адже в очах революційно налаштованих сучасників Че Гевара був «найповнішою особистістю нашого часу», як схарактеризував його французький філософ-екзистенціаліст Жан-Поль Сартр, знавцем праць якого латиноамериканський революціонер був ще з юності.
В умовах Латинської Америки, де католицизм тривалий час зберігав повну монополію в духовно-релігійній сфері, образ самопожертви Че Гевари набув месіанських рис, а болівійські селяни, які спершу так скептично поставилися до його прибуття в їхню країну, посмертно вшановували його як ледь не святого. Результатом накладення соціалістичних вчень на настрої нужденного та набожного населення континенту стала теологія визволення, наочним проявом якої на практиці стали чисельні ліворадикальні рухи, у діяльності яких беруть участь католицькі священики й віряни, для яких Ісус Христос, Симон Болівар, Хосе Марті, Карл Маркс, Мао та Че рівною мірою виступають прикладами боротьби. Капелан Каміло Торес Рестепо, католицький священик і співзасновник соціологічного факультету Національного університету Колумбії, зацькований владою, приєднався до ліворадикального партизанського підпілля й загинув 1966 року у своєму першому бою з урядовими військами. «Обов’язок кожного християнина — бути революціонером», — виголошував Торес, посилаючися на знаменитий вислів Че Гевари: «Обов’язок революціонера — робити революцію». Показово, що на початку XXI століття чимало лівих лідерів у Латинській Америці, включно з Рафаелем Корреа в Еквадорі, Уго Чавесом у Венесуелі й тим паче колишнім архієпископом Фернанду Луго з Парагваю, ідентифікували себе саме з християнським соціалізмом.
Хоча образ команданте закономірно не зміг уникнути звичної для подібних особистостей посмертної комерціалізації (вона найнаочніше втілилася в масовому використанні корпораціями у своїй продукції знаменитої фотографії «Героїчний партизан», зробленої 1960 року Альберто Кордою на мітингу пам’яті сотні загиблих на французькому вантажнику «Ля Кувр», імовірно, підірваного агентами ЦРУ в порту Гавани. На основі цієї світлини Че в береті із зіркою Хосе Марті Джим Фіцпатрик створив контрастний червоно-чорний плакат, пізніше розтиражований у полотні основоположника поп-арту Енді Ворхола), однак це лише допомогло йому залишитись у масовій свідомості одним із синонімів слова «революція».
Що особливо важливо, на світанку нового тисячоліття спадщина Че Гевари виявилася потрібною в його рідній Латинській Америці, коли більшість її країн зробили поворот від статусу перших полігонів для тестування неоліберальний економічних реформ (в умовах диктаторських режимів на кшталт Аугусто Піночета в Чилі та Альфредо Стресснера в Парагваї) до приходу до влади політичних сил, «лівіших від центру». В умовах пошуків нових шляхів до інтеграції Латинської Америки постать аргентинського інтернаціоналіста, котрий загинув як кубинський революціонер за свободу третьої латиноамериканської держави (Болівії), знову стає актуальною. Яскравою ілюстрацією до того, як змінилося обличчя цілого континенту з часів герильї Че, може слугувати те, що безпосередній вбивця Че Гевари, сержант Маріо Теран, був безкоштовно прооперований кубинськими офтальмологами за програмою співпраці в медичній та освітній сфері, до якої Болівія долучилася за президента Ево Моралеса в рамках Боліваріанської ініціативи для Латинської Америки (ALBA).[1]
Зрештою, й сам Че Гевара зазначав, що його поразка «...не означатиме, що не можна було перемогти. Багато хто зазнав поразки, прагнучи досягти вершини Евересту, і врешті-решт Еверест був підкорений». І він мав рацію — нові й нові покоління готові прийняти від Че естафету боротьби за кращий світ.
Примітки
1. З нинішньої історичної дистанції обмеженість та криза латиноамериканського «лівого повороту» видаються очевидними, а антибюрократичні застороги Гевари — так і не вивченими лідерами, які проголошували «соціалізм XXI століття». Утім, як видно на свіжих прикладах Бразилії та Аргентини, і спроби «другого видання» дискредитованої неоліберальної політики, впроваджені після повернення до влади традиційних еліт та їхніх правоцентристських сил, лише погіршують економічні показники та викликають низовий спротив. На знаменах протестувальників, робітничих профспілок і соціальних рухів нерідко можна зустріти добре знайоме зображення Че. — прим. 2017 року. ↩
