СПРАВА ПАВЛА ЛАПШИНА ЯК ПРИКЛАД ТРАНСНАЦІОНАЛЬНОГО ПРАВОРАДИКАЛЬНОГО ТЕРОРИЗМУ

  • 18 ноября 2013
  • 1962
СПРАВА ПАВЛА ЛАПШИНА ЯК ПРИКЛАД ТРАНСНАЦІОНАЛЬНОГО ПРАВОРАДИКАЛЬНОГО ТЕРОРИЗМУ

Переклала Ірина Доброгорська

Двадцять п’ятого жовтня у Центральному кримінальному суді Англії Павла Лапшина, аспіранта з України, засудили до довічного ув’язнення без права на помилування протягом сорока років за серію терористичних актів у графстві Західний Мідленд. В Україні справа Лапшина спричинила критичний резонанс у медіа, які продемонстрували нездатність до будь-якого самокритичного аналізу. Водночас у Британії сутність цього випадку затуманювалася через непереборне бажання трактувати його у термінах, властивих британському суспільству. Тому у справі Лапшина бракує усвідомлення унікальності самої справи.

Павло Лапшин — родом із індустріального міста Дніпропетровськ, звідки походить і ув’язнена екс-прем’єр-міністр Юлія Тимошенко. Лапшин отримав можливість стажування у компанії «Делькам», яка займається розробкою програмного забезпечення у Бірмінгемі. Він прибув до Британії 24 квітня, а вже через п’ять днів жорстоко розправився із 82-річним Мохамедом Салімом. Протягом червня та липня Павло Лапшин підірвав три саморобні бомби поблизу мечетей у Волсолі, Вулверхемптоні та Тіптоні. На щастя, вибухи нікому не завдали фізичних ушкоджень через недостатній досвід Павла Лапшина у виготовленні бомб. Проте з часом він удосконалював свої навички. Лише завдяки втручанню поліції, яка ідентифікувала й арештувала злочинця 18 липня, Павло Лапшин припинив свою смертоносну місію.

Під час розслідування Лапшин співпрацював із поліцією. На допиті він відкрито визнав, що його вчинки були вмотивовані расизмом, бажанням «посилити расовий конфлікт» і змусити мусульман «покинути нашу територію». У його кімнаті, яка є власністю компанії «Делькам» у районі Смолл Хіт, поліція знайшла мобільні телефони, які Лапшин переробляв на спускові механізми, хімічні реактиви та обладнання для виготовлення бомб. Крім того, на його ноутбуці було виявлено 98 відео та 455 фотографій із зображеннями хімічних реактивів, вогнепальної зброї та складових частин вибухівок, а також фотографії Лапшина у процесі виготовлення та підривання бомб, імовірно, десь в Україні. Головний слідчий із підрозділу для боротьби з тероризмом у місті Вест Мідленд Шон Едвардс зазначає: «Лапшин наголошував, що діяв самотужки — не перебував під впливом жодної групи і був готовий узяти на себе всю провину за організацію та скоєння всіх злочинів». Після арешту затриманий двічі відмовлявся від юридичної допомоги від посольства України у Великобританії.

Заперечення та перекручування фактів в Україні

Жоден державний орган не видав офіційної заяви із висловленням осуду чи стурбованості щодо арешту чи визнання винним громадянина України, якого було звинувачено і врешті засуджено до довічного ув’язнення за низку терористичних актів у іншій країні. Українська влада дотрималася давно відомої схеми — пропустити повз вуха проблему, яку вона не в змозі вирішити. Режим президента Віктора Януковича весною 2012 року започаткував «антифашистську» кампанію, яка насправді виявилася засобом дискредитації політичної опозиції. Цю кампанію використовували для мобілізації прибічників правлячої партії під «правдивими гаслами». Водночас один із високопосадовців «Партії регіонів» Геннадій Кернес свідомо закриває очі на неонацистські концерти за участі українських, британських, німецьких та російських фашистських гуртів. Такі концерти відкрито рекламують та проводять у Харкові, де Кернес обіймає посаду мера.

Деякі українські медіа відмовляються визнавати проблему. Одне з найбільш впливових друкованих видань України «Кореспондент» присвятило цій справі лише два коротенькі повідомлення (одне з них виявилось неточним) з метою проінформувати читачів про арешт Лапшина і його визнання своєї вини. Раніше ж цей журнал присвячував цілі сторінки доволі некритичним повідомленням про праворадикальну партію «Свобода». Більше того, головний редактор «Кореспондента» Василь Сич присвоїв лідеру «Свободи» Олегу Тягнибоку звання «Людина року-2012». Це можна витлумачити як вияв цинізму, адже нагороду Тягнибок отримав на фоні атак представників партії «Свобода» на мирну демонстрацію представників ЛГБТ-спільнот та активістів за права людини у грудні 2012 року.

Проте цілковите заперечення справи Лапшина чи надання їй другорядного значення стало радше винятком, аніж правилом в українському медіапросторі. Майже всі основні видання та телеканали яскраво висвітлювали справу Лапшина, але подекуди у репортажах застосовували механізм психологічного захисту, який виявлявся у перекручуванні фактів. Цей механізм використовували більшість українського суспільства, щоб уникнути докладання зусиль до самоаналізу та не опинитися віч-на-віч із гіркою правдою.

Особливо у липні, кілька днів після оголошення імені винуватця, видавалося, що українські медіа змагаються між собою в фантастичності інтерпретацій справи Лапшина. Ширилися різноманітні теорії змов. Джерелом деяких із них стали викладачі та колеги Лапшина із Дніпропетровська. У більшості випадків вони описували потенційного терориста як увічливу, тиху та навіть сором’язливу людину. На основі таких уявлень вони прийшли до висновку, що Лапшин не міг скоїти таких злочинів і був підбурений до цих учинків. В окремих випадках (ICTV, «Комсомольська правда») тема «сфабрикованості» злочинів проникала у заголовки репортажів. Рідко артикулювалося, хто саме підбурював Лапшина чи хто міг би бути зацікавлений у цьому. Лише медіаресурс «Обозреватель» охоче висвітлював припущення наукового керівника злочинця Віктора Ласькіна про те, що в організації атак брала участь британська поліція: «Вони знайшли тихого слабохарактерного іноземця і звинуватили його в чужих злочинах». Відносно нова, та вже доволі популярна газета «Вести» цитувала колишнього заступника голови СБУ Олександра Скіпальського, який, розігруючи внутрішньополітичну карту, заявив, що Лапшину заплатили за виконання терористичних актів: «Це ті люди, які виступають проти євроінтеграції України. Можливо, навіть дехто з членів нашого парламенту».

І навіть у жовтні, після того як Центральний кримінальний суд Англії визнав Лапшина винним, українську аудиторію далі дезінформували теоріями змов. Видання «The Kiev Times» висловило припущення, що «англійським спецслужбам невигідно визнавати приріст власних радикальних угруповань, тому вони вирішили створити видимість, ніби расистські та націоналістичні настрої насаджують ззовні — зокрема, з держав колишнього СРСР». Телеканал «1+1» запропонував іще безглуздішу версію: мовляв, ув’язнивши Лапшина, «інша країна [тобто Британія — авт.] залишила собі перспективного вченого з України».

Після того як британська прокуратура надала достатньо вагомих доказів і Лапшина було засуджено до довічного ув’язнення, деякі українські медіа — до прикладу, «Українська правда» чи «Insider» — намагалися відмежовувати національність Лапшина від теми тероризму, беручи в лапки слова «український терорист» у заголовках статей. Раніше ж «Українська правда» та «Insider» не вживали лапок при згадках норвезького терориста Андерса Брейвіка та невідомих чеченських терористів.

У цілому українські медіа реагували на справу Лапшина у три способи, часом дотичні один до одного: 1) цілковите ігнорування справи та сухі звіти про процес засідання британського суду; 2) перекручування фактів щодо самої справи, натомість бомбардування аудиторії теоріями змов, у яких Україні та українцям було відведено роль жертви; 3) відмежування України від теми правого тероризму.

Насправді жодне з видань чи телеканалів не спробувало звернутися до проблеми расизму в українському суспільстві. Лише кілька журналістів виявили інтерес зробити критичний екскурс у соціальні мережі звинуваченого та проаналізувати групи, на які він був підписаний. І таке зацікавлення виправдало себе. До прикладу, відверто неонацистська група «WotanJugend Info» налічує 19,619 підписників, 2,080 з них — вихідці з України, а 81 — із Дніпропетровська. У 2012 році українські неурядові організації («Ініціатива Розмаїття», «Без кордонів», Євразійський єврейський конгрес та інші) зареєстрували 17 расистських нападів в Україні. Жертвами таких атак стали мігранти із Конго, Нігерії, Пакистану, Гвінеї, Камеруну та Сьєрра-Леоне, а також шість громадян кримськотатарського та єврейського походження. На щастя, ніхто із постраждалих не помер. Причини расистського насильства та расистських настроїв в українському суспільстві не можуть бути зведені до єдиного чинника. Тим не менш, окремі українські медіа (не має значення, чи це прихильники режиму Януковича, чи опозиції) все-таки причетні до нормалізації правого екстремізму в країні, ігноруючи, заперечуючи чи замовчуючи расистські інциденти. Час від часу складається враження, що крайні праві вже проникли в основні українські медіа. Як інакше пояснити факт, що нещодавно видання «Лівий берег» залучило активіста-неонациста до написання наклепницької «експертної думки» про український футбол? Або те, що «Insider» перепубліковує матеріали з «WotanJugend Info»?

На шляху до транснаціонального правого тероризму?

Британські медіа та експерти теж неправильно розуміли справу Лапшина, бо вони намагалися поглянути на неї крізь призму правого екстремізму у Британії, а не в Україні. Помилковою призмою при розгляді справи Лапшина є ісламофобія, властива британським крайнім правим рухам, таким як «Ліга англійської оборони» (English Defence League). Хоча ненависть до мусульман трапляється і в культурі українських крайніх правих, та все ж їй відведено далеко не головну роль. Другорядність ісламофобії тут пояснюється тим, що мусульманське населення становить менше 1% населення країни.  Мусульмани в Україні — це переважно татари, які населяють Крим і вважають ці території своїми. І хоча трапляються вияви ненависті до кримських татар, вони радше вмотивовані антитатарськими почуттями, аніж ісламофобією.

Однак у репортажах про справу Лапшина британські медіа наголошували саме на ісламофобії.  BBC, Channel 4 та Sky News характеризували злочинця як «бомбардувальника мечетей», що загалом правильно, але наголос на антимусульманських цілях вводить в оману. Сам же Лапшин визнав, що вбив Саліма через расову ненависть, а розташування трьох мечетей виявились ідеальними з міркувань «малої вірогідності того, що постраждають білі люди». «Я зробив це, бо вони не білої раси, а я білий». Навіть якщо Лапшин і справді ненавидів іслам (що малоймовірно, бо його бабуся була мусульманкою), він виявляв ненависть у расиалізованій (racialized) формі. Інакше кажучи, навряд чи він атакував би білого мусульманина.

Різниця між расизмом та ісламофобією може видатися захованою надто глибоко. І все ж спроби британських медіа приписати Лапшину стосунок до британського праворадикального екстремізму та схильність більшості українських медіа штучно заперечувати правий тероризм в українському суспільстві дискредитують унікальність справи Лапшина для майбутніх студій праворадикального тероризму.

Ця унікальність найкраще виявляється у порівнянні двох, мабуть, найбільш сумнозвісних самостійних терористів — Дейвіда Коупленда (Великобританія) та Андерса Брейвіка (Норвегія). Як і Лапшин, вони діяли власними силами, тому їхню діяльність було важко простежити. Проте обоє були членами крайніх правих організацій та угрупувань: Коупленд був членом Британської національної партії, а згодом Національного соціалістичного руху, а Брейвік був членом Партії прогресу (але згодом вийшов із неї). Натомість Лапшин ніколи не належав до жодної партії чи групи.

Найважливіше те, що справа Лапшина — це унікальний випадок транснаціонального правого тероризму. Процес радикалізації Лапшина та його захоплення ідеями білої вищості не до кінця зрозумілий (невідомо, коли саме він став расистом). Проте завдяки його профілям у соціальних мережах та іншим доказам можна припустити, що Лапшин радикалізувався під впливом російськомовних текстів, які звеличували американських, російських та німецьких правих терористів, а також завдяки матеріалам із сайту правого угрупування «Патріот України». Також він слухав російську та німецьку «Білу силу» (White Power) та грав у відеогру «Етнічні чистки», розроблену американськими неонацистами з Національного Альянсу. Байдужість до расизму в українському суспільстві лише сприяла радикалізації Лапшина. Навряд чи етнічний склад українського суспільства — більш ніж 95% білих — міг підштовхнути Лапшина до терористичної діяльності. Спонукати його до таких вчинків могло радше відмінне оточення у районі Смолл Хіт, де білі налічують лише  25% (дані з 2001 року).

Хоча бачення Коупленда були сфокусовані на Британії, а Брейвіка — на Європі, обоє діяли в рідних країнах. А погляди Лапшина формувала «глобальна вищість білих», і дуже ймовірно, що він міг би вчинити терористичні акти проти небілих у будь-якій країні, де відчув би загрозу своїй «расі». Тому кампанію терору, скоєну у Британії у 2013-му, можна означити як перший приклад транснаціонального правого одноосібного тероризму. Навряд чи такий тероризм стане тенденцією, але призупинення такої діяльності, без сумніву, викликає більші труднощі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

СТАРІ ТА НОВІ ДРУЗІ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОРАДИКАЛЬНОЇ ПАРТІЇ «СВОБОДА» (Антон Шеховцов)

ІНСТРУМЕНТАЛІЗАЦІЯ РАДИКАЛЬНОЇ МУЗИКИ (Леся Бідочко)

ТИПОВІ МІФИ — НЕТИПОВА МІГРАЦІЯ (Тарас Доронюк)

Рекомендуемые

Наши выпуски

Блоги

Facebook

Наши партнёры