6 липня 2016 року в Києві відбувся один із найбільших протестів від часів Майдану. В організованому профспілками мітингу взяли участь, за різними оцінками, від 10 000 до 30 000 людей, котрі протестували проти чергового підвищення тарифів і загального зубожіння населення. У медіа ця новина влилася тонким струмком, поруч із куди цікавішою темою бурхливої, хоча поки що здебільшого безплідної антикорупційної діяльності нового генпрокурора Юрія Луценка. Опозиційні до нинішнього уряду політики відреагували активніше – заблокували трибуну Верховної Ради з вимогою переглянути тарифи й розібратися з їх корупційною складовою. Така активність легко пояснюється – саме тема тарифів була одним із ключових інструментів для підвищення рейтингу Юлії Тимошенко та найважчим ударом по масовій підтримці уряду Яценюка.
Уряд Гройсмана це також добре розуміє, тому вжив усіх можливих у його ситуації засобів для пом’якшення репутаційного удару. Сам Гройсман провів переговори з представниками профспілок і зміг навіть, за твердженням свого прес-секретаря, знайти з протестувальниками спільну мову. Крім того, уряд сьогодні збільшив держзамовлення у внз, пообіцяв зниження цін на ліки, виділив кошти на ремонт львівського театру ім. Марії Заньковецької й навіть запропонував ухвалити зміни до законів про уникнення подвійного оподаткування з Кіпром. Партія президента, підтримуючи інформаційну хвилю уряду, погодилася на створення парламентських комісій з питань офшорів. Щедрі обіцянки, відчутні поступки.
Однією з таких обіцянок став крок назустріч вимогам протестувальників, котрі провели свій марш під гаслом «Європейським цінам – європейську зарплатню!». Із заяв найбільших організацій-учасників протесту можна зробити висновок, що протест спрямовано не проти високих тарифів як таких, а проти невідповідності тарифів і зарплатні переважної більшості населення. Міністр соціальної політики Андрій Рева визнав слушність вимог протестувальників і заявив про необхідність підвищення соціальних стандартів та детінізації зарплатні. Правда, зв’язок між детінізацією зарплатні та її підвищенням дуже неочевидний. Так само неочевидна продуктивність самого переходу від питання високих тарифів до питання зарплатні, оскільки навіть підвищення мінімальної зарплатні навряд чи забезпечить її відповідність рівню комунальних тарифів. Разом із тим, більша й офіційна зарплатня ускладнить отримання субсидії. Зрештою, є ризик, що збільшення мінімальної зарплатні може стати черговою формою монетизації соціальних пільг – і водночас формою їх скорочення.
Наразі лише завдяки субсидіям та поблажливому ставленню до заборгованості за комунальними виплатами нові тарифи досі не стали приводом для ще масштабніших і радикальніших протестів. Щодо боржників – то тут усе очевидно. «Суворість законів компенсується необов’язковістю їх виконання» – але тільки до того моменту, коли регулятор уже не зможе чи не захоче знайти дієві засоби для стягнення боргу. Хоча є можливість, що використання таких засобів спричинить жорсткіші протести – і локальні, і глобальні. Щодо субсидій, то, за статистикою Держстату, від початку 2016 року субсидії було видано більш як двом мільйонам домогосподарств, це втричі більше, ніж у відповідний період 2015 року. Субсидії значно зменшують навантаження на сімейні бюджети, але профспілки мають рацію стверджуючи, що дехто не бажає їх отримувати, навіть маючи для цього підстави, бо вважає подачки від держави неприйнятними або ж не має часу на бюрократичні процеси. Проблеми з оформленням субсидій мають також внутрішні переселенці. Загалом можна припустити, що за нинішніх умов підвищення тарифів найбільше б’є не по найбідніших верствах населення, а по українському «середньому класу» – по тих, хто умовам отримання субсидії вже не відповідає, а платити за збільшеними тарифами ще не може без серйозного урізання інших видатків. Крім того, невідомо, як довго українська держава виявлятиме добру волю й сплачуватиме комунальні послуги за своїх громадян.
Взагалі, основне питання полягає в іншому. І ліві активісти, які брали участь у сьогоднішньому протесті, його порушували. Ідеться про зміну підходу до централізованого забезпечення населення газом, теплом, водою, світлом. Необхідно розуміти, що право на ці блага – складова права людини на житло, і оцінювання ефективності тарифів не має відбуватися з точки зору прибутку. А також необхідно розуміти, що права просто так не даються. У світі є безліч людей, які живуть без таких благ – у безмежних нетрях «третього світу» й навіть подекуди в «першому світі» питання високих тарифів не стоїть: якщо у вас немає грошей, на чисту воду й безперебійну енергію ви не претендуєте. Сучасні українці про такий підхід, вочевидь, забули, але деякі добродії вже починають їм нагадувати. Поки що м’яко і як про альтернативний варіант, але якщо тенденції збережуться, то «совкові пережитки» комунальних послуг будуть доступними далеко не всім, а нам доведеться ознайомлюватися з найсвіжішими урбаністичними рішеннями нетрів Мехіко та Лагосу. Ще одне важливе питання – чи зможемо ми цим тенденціям протистояти в умовах, коли головними супротивниками підвищення тарифів є партії «Батьківщина» та радикали Ляшка, а також Федерація профспілок, готова йти на сумнівні компроміси з урядом. Більшість українців, для яких перспектива життя в нетрях є цілком реальною, дезорганізовані й фактично виключені з політичного життя. Чи зможемо ми зорганізуватися і протиставити перспективі вищих чиновників і великого капіталу перспективу всіх інших верств населення?