Yeah, I made my mistake when I was a kid. Kids don’t see things. I should’ve been a doctor, or a lawyer, or a runner for office. I should’ve robbed people with my brain instead of a gun.
З фільму Роберта Олтмена Thieves Like Us
Марксова теорія доданої вартості ґрунтується на гіпотезі, згідно з якою вартість товару, представленого на ринку визначається обсягом суспільно необхідної [людської] праці витраченої на його виробництво. Згідно з Марксом вартість товару і є нічим іншим як реалізованою опредмеченою працею, людська праця являється єдиним джерелом ринкової вартості. По-перше я арґументуватиму, що як марксова теорія детермінованості ринкової вартості товару витраченою на його виробництво [людською] працею, так і побудована на ній теорія доданої вартості, являються по-суті хибними. По-друге, я арґументуватиму, що передумови марксової теорії вартості належать до чогось, що можна назвати “гуманістичною ідеологією”, а також, що описана Марксом модель утворення вартості внаслідок людської праці є по-суті метафізичною теорією “відчуження сутності”, як ми її знаємо з робіт Геґеля. В зв’язку з цим, я робитиму наголос на тому, що вартість товару не є виключно продуктом людини. По-третє, на мою думку, антикапіталістична теорія ринкових та виробничих відносин не потребує теорії доданої вартості, а швидше чогось на кшталт елементарного аналізу владних відносин, які спричиняють до розподілу власності, як передумову обміну на ринку. Боротьба проти поневолення та вимоги соціальної справедливості є в цьому сенсі самодостатніми та не потребують подальшого теоретичного обґрунтування.
Отже, вартість товару визначається не “витраченою робочою силою”, а, з одного боку, відношеннями власності, з іншого ж боку, потребами представлених на ринку суб’єктів. Згідно з цим ми можемо визначити вартість, як відношення економічних потреб суб’єктів до предметів, що не перебувають в їх власності за умов обміну їх на предмети, що належать їм, та становлять предмети потреби для суб’єктів з якими вони вступають в обмін за дотримання певних юридичних умов, що реґулюють обмін. Юридично нормовані механізми економічного обміну надають можливість суб’єкту обмінювати предмети, що за даного розподілу власності належать йому на предмети, які не належать йому, і в яких він відчуває потребу. Ці предмети не обов’язково є продуктами людської, чи то будь-якої іншої праці. На ринку ми зустрічаємо товари, які не є продуктами людської праці, напр. землю. Ціна такого, одного з найнеобхідніших на сьогоднішній день предметів потреби, як нафта, визначається не стільки марксовим “квантумом витраченої роботи”, скільки відношенням наявності цього предмету на ринку по відношенню до потреб споживачів. Якщо при незмінній витраті “суспільно необхідної роботи” на здобуття нафти, її присутність на ринку зменшиться вдвічі, або ж при незмінній кількості продукту на ринку попит зросте вдвічі, так само зросте і її ціна [1]. Може видатись, що моя критика марксової теорія вартості мало чим відрізняється від теорії ціноутворення як наслідку відношення попиту та пропозиції. Але мені йдеться про один важливий аспект, який даною теорією не приймається до уваги, а саме про розподіл власності, як один з виразників розподілу влади в суспільстві. Теорія попиту та пропозиції виходить з суб’єктів, які зустрічаються на ринку для обміну, тоді як я вважаю, що слід починати з елементарнішого рівня, з розподілу власності, як виразника владних відносин. Якби власність не була розподілена, суб’єкти не мали б потреби проводити обмін на ринку, і таким чином ми не мали б ані попиту, ані пропозиції. Отже, на мою думку, ми потребуємо елементарного абстракного аналізу відносин власності, що є передумовою будь-яких ринкових відносин саме як владних відносин. Більше того, самі ринкові відносини, абстрактно описані за допомогою термінів “розподіл праці”, “попит та пропозиція” слід описати в термінах теорії влади. Моя критика марксової теорії вартості жодним чином не заперечує марксову характеристику реальних (а не формально-юридичних) умов обміну на капіталістичному ринку як нерівних. Юридична рівність економічних суб’єктів є лише одним з чинників ідеологічного процесу. Відповідно, теорія ціноутворення як урівноваження попиту та пропозиції, в тій мірі, в якій вона використовується для абстрагування від реальних умов розподілу власності, належить до презентованої суб’єктами ідеології, в той час як мені йдеться головним чином про критику ідеології. Марксова теорія доданої вартості слугує для теоретичного обґрунтування вимог еґалітаризму, в той час як на мою думку дані вимоги є самодостатніми та не потребують подальшого теоретичного обґрунтування.
Отже, я гадаю, що ми не маємо достатніх підстав вважати вартість виключно продуктом людської праці. Певниий предмет, як на це вказував Маркс, може бути продуктом людської праці, та не мати вартості, так само як певний предмет може не бути продуктом людської праці, та мати вартість. Таку абстракцію як “суспільно необхідна праця” для виробництва одиниці певного продукту, яка згідно з Марксом і визначає його вартість, обґрунтувати по відношенню до певних емпіричних даних можна, але лише ретроспективно (таким же чином історик може доводити “закономірність” певних історичних подій). Приміром зменшення вартості певного товару внаслідок надвиробництва, коли пропозиція стає більшою за попит, в межах марксової теорії можна пояснити тим, що в даному разі при виробництві було витрачено більше людської праці ніж це було “суспільно необхідно”, але тут важливо зауважити, що “суспільна необхідність” у визначенні вартості виробленого продукту в даному разі визначається ретроспективно, і що ще важливіше, – не стільки самою “працею”, скільки попитом на її продукти, певним зовнішнім по відношенню до “праці” фактором. Цей приклад унаочнює, що визначення вартості продукту імплікує певні умови, відмінні від “суспільно необхідного квантуму витраченої праці”. Більше того, аналіз використаного Марксом поняття “суспільно необхідний квантум витраченої праці” показує, що “праця”, не є певною незмінною константою по відношенню до вартості виробленого продукту. Маркс вказував на те, що “суспільно необхідний квантум витраченої роботи” не є незмінним, а залежить від рівня розвитку “продуктивних сил” суспільства. Сформулюймо таке запитання: чи є референтом використаного в понятті “суспільно необхідний квантум витраченої праці” поняття “праця” щось незмінне, константне, чи це поняття є таким же релятивним як і поняття, до якого його включено? Коли ми ставимо питання таким чином, ми лише унаочнюємо неемпіричний характер марксового поняття “праця”. Сформульоване нами питання є в межах марксової теорії по-суті хибним, адже “праця” не має своїм референтом певну незмінну сутність. Вона має лише конкретні історичні форми реалізації. У відношенні до поняття “суспільно необхідний квантум витраченої праці” виділити певний референт поняття “праця” неможливо, не імплікуючи разом з тим певну метафізику. Як я намагатимусь показати, марксова теорія вартості якраз і вдається до такого роду імплікацій, – дана теорія постулює субстанційний характер референту поняття “праця”. В даному разі мені йшлося про те, щоб продемонструвати, що в межах емпіричного визначення вартості продукту марксове поняття “праця” є не просто таким же релятивним, як і поняття “суспільно необхідний квантум витраченої праці”, але по-суті не має жодного емпіричного референту.
Я спробую продемонструвати, що марксове розмежування ціни та вартості ґрунтується на гуманістичній ідеології [2] та метафізичній арґументації геґелевого походження. Ціна є поняттям емпіричним, в той час як вартість, так як її розуміє Маркс, є поняттям метафізичним. Під вартістю Маркс розуміє певну маніфестовану субстанцію, яку людина (і лише людина) переносить в процесі праці на матерію (за визначенням позбавлену вартості), перетворюючи при цьому матерію на продукт, та закріплюючи за нею таким чином таку нематеріальну якість як вартість, яка виражає присутню в матерії субстанцію. Така концепція дуже сильно нагадує геґелеву концепцію маніфестації (Entäußerung) духу, згідно з якою все, що існує, є вираженням духу, продуктом його діяльності. Наслідком маніфестації духу є згідно з Геґелем відчуження духу від продуктів власної діяльності, в яких він не впізнає себе, зустрічаючи себе в неадекватних формах. Так само й згідно з Марксом людина в ході праці надає певній субстанції (“вартості”) матеріальної форми, не впізнаючи себе в продуктах власної праці (це явище Маркс називав “товарним фетишизмом”). “Вартість” згідно з Марксом і являється маніфестованою “працею”, – обидва поняття мають тут значення певної субстанції, чогось такого, що наділене метафізичними якостями. Поняття “відчуження” має у Маркса [3] та у Геґеля відмінне значення, у Геґеля його продуцентом та об’єктом є дух, у Маркса – людина, робітник. Умовно кажучи, для обох філософів найважливішим питанням було питання подолання відчуження, його “діалектичне заперечення” (що означає не повернення до певного позитивного стану, ніби-то наявного до відчуження, а заперечення відчуження завдяки використанню задіяних в ньому самому сил, довершенню певних взаємосуперечних процесів, які виражають його об’єктивний зміст, або як каже Геґель, його “істину”). Умовно кажучи, Геґель розумів під остаточною формою “поверненням духу до самого себе” свою власну філософію, тоді як для Маркса скасування відчуженої праці втілювалось в побудові комуністичного суспільства. Натомість сценарій, згідно з яким певна субстанція, як носій первісної/остаточної цінності, що маніфестує себе в своїх продуктах, які разом з тим стають чужою і навіть ворожою по відношенню до неї силою, є центральним наративом обох теорій.
Я гадаю, що навіть в тому разі, якщо наше ставлення до метафізики є виключно негативним (я, напр. такого ставлення не поділяю), застосування такого наративу все ж таки не слід відкидати через його ніби-то метафізичні імплікації. Насправді, аналогічний наратив задіяний не лише у Маркса (та Геґеля) а в найширшому колі соціальних явищ, – від націоналістичних міфів про походження до автобіографій, які ми подаємо при прийнятті на роботу. Однак мене в даному разі цікавить цей наратив не в загальному контексті культури, а в вужчому сенсі, а саме його роль у формуванні певної позиції суб’єкта, яка уможливлює його емансипаторну діяльність. Таким чином, постулювання певної первісної сутності суб’єкта, якій приписується виключна цінність, та включеність в процес конституювання суб’єкта та його світу на тій стадії на якій суб’єкт ще (остаточно) не сформувався [4], як і постулювання можливості відвоювання цієї сутності суб’єктом, має свої переваги (в тому числі і теоретичні). Найголовнішою функцією такого постулювання є здобуття суб’єктом точки опори у відношенні до певних процесів, які сформували та продовжують формувати його. Такий наратив має характер “ретроактивної ідентфікації” (nachträgliche Identifikation), як її описує психоаналіз [5]. В даному разі мені йдеться однак не про роль “ретроактивна ідентифікації” в конституції суб’єкта взагалі, а лише про її роль у формуванні емансипаторної позиції суб’єкта. Якщо марксова теорія доданої вартості і являється ілюзією, то вона є, як характеризує аналогічні явища Рікер, ілюзією утопічною, певною точкою зору, що надає можливість подивитись на владні відносини та задіяну в їх репродукції ідеологію “зі сторони”, з точки зору не детермінованої даними владними відносинами та нереалізованої норми, надаючи разом з тим точку опори для емансипаторної діяльності.
Чи не найпліднішим полем для критики теорії доданої вартості є марксова концепція “підвищення продуктивності праці” при індустріальному капіталізмі. Найголовнішою ознакою індустріального капіталізму є повсюдне застосування на виробництві машин. В порівнянні з попереднім мануфактурним періодом виробництва роль робітника на виробництві стає при цьому мізерною. Ми стикаємось з очевидним парадоксом, який суперечить марксовій теорії доданої вартості: продуктивність праці при індустріальному капіталізмі зростає неймовірними темпами, в той час, як кількість задіяних на виробництві робітників пропорційно не тільки не зростає, але навіть зменшується (в “Капіталі” Маркс наводить численні приклади того, як введення нової вдосконаленої техніки разом з підвищенням продуктивності праці призводило до скорочення кількості зайнятих робітників). Маркс стверджує, що зростання продуктивності праці призводить одночасно до зменшення кількості зайнятих робітників при зростанні обсягу виробленого продукту, що в свою чергу призводить до зменшення відносної вартості [6] виробленого продукту. Однак падіння відносної вартості продукту по-перше не є пропорційним скороченню зайнятих робітників (в пропорції воно відбувається швидшими темпами). А по-друге, – і в цьому полягає вихідний пункт нашої критики – за умов індустріальномго капіталізму абсолютна вартість виробленого продукту також зростає [7], – і це при тому, що кількість зайнятих при його виробництві робітників пропорційно зменшується. Наскільки я розумію, пояснити цей парадокс за допомогою теорії доданої вартості просто неможливо. Якби марксова теорія утворення вартості відповідала дійсності, то для збільшення вартості виробленого продукту необхідним було б і збільшення обсягу витраченої людської праці, в той час як при індустріальному капіталізмі обсяг суспільно необхідної праці постійно скорочується внаслідок введення все досконаліших машин. За допомогою теорії доданої вартості такий результат можна пояснити лише частково. У Маркса ми зустрічаємо наступну арґументацію: введення машин спричиняє до загального зниження вартості усіх продуктів представлених на ринку – внаслідок тотальної повязаності ринку кожна іновація в тій чи іншій галузі виробництва в кінцевому підсумку відображається на вартості усіх продуктів. В тому ж числі це призводить до зниження вартості засобів для прожиття робітників (їжа, одяг, меблі, житло тощо). Зниження вартості засобів для прожиття в свою чергу призводить до зниження вартості робочої сили [8], що в свою чергу призводить до збільшення “відносної доданої вартості” (relativer Mehrwert), – це означає, що частина робочого дня, під час якого робітник відшкодовує капіталістові кошти, витрачені на закупівлю робочої сили (еквівалентну вартості засобів для прожиття робітника), зменшується, в той час як частина робочого дня, під час якого робітник виконує “додану роботу” (Mehrarbeit), продукуючи додану вартість, що становить зиск капіталіста, зростає. Одно слово, введення машин призводить до зміни відношення між “необхідною роботою” та “доданою роботою” на користь капіталіста: “необхідна робота” скорочується, в той час як “додана робота” зростає. Тим не менше дане пояснення не вирішує нашого парадоксу. Згідно з Марксом, головною тенденцією індустріального капіталізму є удосконалення та все ширше впровадження машин, відповідно, все більше зростання продуктивності праці при пропорційному зменшенні обсягу праці, виконаної робітником. Сформулюймо парадокс ще раз: при індустріальному капіталізмі вартість виробленої продукції абсолютно сростає, в той час як витрата людської праці при цьому зменшується. Як ми можемо пояснити цей парадокс, якщо ми разом з Марксом припускаємо, що єдиним джерелом вартості є людська праця? Я гадаю, що ніяк. Спробувати врятувати теорію доданої вартості, наголошуючи на тому, що самі машини є продуктом людської праці так само неможливо. Згідно з Марксом самі машиши, як і будь-які інші засоби виробництва, належать до “константного капіталу”, а отже в принципі не в змозі продукувати доданої вартості, яку продукує лише “варіабельний капітал”, капітал інвестований в робочу силу. В межах марксової теорії, єдине на що здатні машини, – це переносити власну вартість, яку акамульовано в них в результаті
витраченої на їх виробництво праці, на вироблені ними продукти в процесі виробництва. Приміром, якщо машина коштує 100 000 євро і зношується протягом 10-и років, то це означає, що щороку вона переносить вартість в сумі 10 000 євро на продукт. Або інакше: якщо ця машина зношується в процесі вироблення 10 млн. одиниць продукції, то в вартість кожної одиниці включено разом одну десятимільйонну частину вартості машини (в нашому прикладі – 1 цент). Згідно з Марксом дану вартість лише включено, “перенесено” в кінцеву вартість продукту; вона є лише однією зі складових “виробничих коштів” (Produktionskosten), – загальної суми витраченої на закупівлю сировини, інвестованої в будівлі, транспорт тощо. Але згідно з Марксом сума, інвестована в машину не примножується внаслідок реалізації продукту на ринку, а лише відшкодовується. Інакше кажучи, людська праця, акамульована в машині (її вартість) не є джерелом утворення доданої вартості. До того ж, як стверджує Маркс, своєї завершеної форми індустріальний капіталізм набуває тоді, коли самі машини починають вироблятися машинами. Якщо ж ми станемо стверджувати, що машини, що продукують машини, самі вироблені людьми, або, відповідно, що машини, які виробили машини, які виробили машини і т. п., відсуваючи разом з тим людську працю як останнє джерело вартості в якусь усе більш метафізичнішу нескінченність, ми лише наглядно подемонструємо всю умовність поняття людської праці як останнього джерела вартості. Вказання на те, що людська розумова праця, або ж акумульований поколіннями інтелектуальних працівників людський розум сконструював машини теж не здатне захистити марксову теорію вартості. Цю арґументацію можна заперечити застосувавши її проти неї самої за аналогією, вказавши, що так само кожна людина “сконструйована” кимось “іншим” (при чому в принципі не важливо, хто фігуруватиме у ролі конструктора, чи то божественні сили, чи то еволюція, школа з університетом, чи то хоча б наші власні батьки – в їх найелементарнішій по відношенню до нас біологічній функції), отже і людина, так само як і машина не являється останньою в цій ланці “конструкторських бюро”. В даному разі ми також можемо вказати на факт не лише існування, але все ширше застосування “штучного інтелекту”, – факт, який підтверджує здатність машин до праці, і то не лише фізичної.
Отже, я гадаю, що в рамках самої марксової теорії, на прикладі аналізу індустріального капіталізму, можна продемонструвати хибність марксової теорії вартості. Людська праця дійсно не є єдиним джерелом утворення вартості. Для людини, що не є догматичним марксистом необхідність виголошення наступної тези може видатись дещо дивною: машини дійсно працюють та виробляють при цьому товари, наділені ринковою вартістю. Чи задіяні при цьому люди? Так. Наприклад при конструюванні та виробництві самих машин, при обслуговуванні та управлінні ними під час виробництва тощо. Але їх роль при цьому може бути настільки мізерно малою, що жодне теоретизування не зможе приплести вартість виробленої даними машинами продукції до квантуму витраченої праці задіяними на даному виробництві робітників.
Парадокс, з яким ми стикаємось, звертаючись до марксового аналізу індустріального капіталізму, спричинений на мою думку тим, що поняття “праця”, як “людська праця” є для Маркса цілком ідентичним поняттю “фізична праця”. Моя арґументація полягатиме якраз в тому, що дані поняття є лише частково ідентичними: марксова “людська праця” повністю належить до обсягу поняття “фізична праця”, в той час як поняття “людська праця” лише частково покриває поняття “фізична праця”. Вартість продукту Маркс визначає (принаймні в останній інстанції) обсягом витраченої на його виробництво фізичної праці (саме праці, а не сили). Продуктом праці для Маркса був в першу чергу продукт матеріальний, певний фізичний предмет, який зазнав змін внаслідок застосованої до нього праці [9]. Матеріальним виразником вартості продукту є певні фізичні зміни, що слід вимірювати в даному разі обсягом застосованої до нього фізичної праці, внаслідок яких даний предмет отримує певну “споживчу вартість” (напр. деревина, лак, клей тощо, зазнаючи певних фізичних змін внаслідок застосованої до них фізичної праці перетворюються на стіл – предмет, здатний задовольняти певні потреби людини).
“Споживчу вартість” Маркс відрізняє від “мінової вартості”. Споживча вартість – це здатність певного предмету задовольняти певні потреби людини (незалежно від того чи є ці потреби фізичними, чи духовними), мінова вартість – це абстрактне ринкове відношення, відношення в якому даний предмет можна обміняти на інші предмети, представлені на ринку, або ж – абстрактний еквівалент обміну даного предмету. За Марксом цей еквівалент відповідає квантуму суспільно необхідної праці, витраченої на його виробництво. Поняття споживчої вартості цілком належить до сфери споживання, в той час як поняття мінової вартості цілком належить до сфери обміну, – ці сфери для Маркса не перетинаються. Маркс не тільки не намагається помислити поняття споживчої вартості в термінах обміну та праці, але навіть і не припускає можливості такого аналізу. Тим не менше, на мою думку, можливість такого аналізу в межах марксистської теорії залишається відкритою. Моя гіпотеза полягає в даному разі в тому, що внаслідок застосування праці до певної сировини споживча вартість кінцевого продукту “зростає” по відношенню до використаної сировини. Приміром стіл, як кінцевий продукт має більшу споживчу вартість в порівнянні зі споживчою вартістю сировини необхідною для його виробництва, або залізо має більшу споживчу вартість ніж залізна руда з якої його видобуто, споживча вартість обробленого діаманту по відношенню до необробленого теж зростає разом з його міновою вартістю тощо. Приріст споживчої вартості в даному разі так само походить від застосування праці, як і відповідний приріст мінової вартості. При такому аналізі праці ми отримуємо певну спільну сферу для зведення обох понять. Тоді як конкретний предмет, наділений водночас як споживчою так і міновою вартістю, як стверджує Маркс, такої сфери не утворює – споживча вартість є ідентичною з певними фізичними чи то якимись іншими властивостями, притаманними предмету самому по собі, в той час як мінова вартість є відношенням соціальним, і не належить предмету самому по собі. Аналіз мінової вартості в стосунку до вартості споживчої передбачає на мою думку аналіз відносин власності як владних відносин: відносини власності розповсюджуються, по-перше, лише на предмети, які є носіями споживчої вартості, і по-друге, лише на ті предмети споживчої вартості, над якими вдається встановити контроль по відношенню до інших людей Приміром практично не можливо встановити контроль над таким важливим предметом споживчої вартості як повітря, отже, повітря не має мінової вартості, але не тому, що воно, як арґументував Маркс не є продуктом людської праці , а тому, що воно не належить до сфери владних відносин, тому що одна людина не може отримати ексклюзивний контроль над повітрям, забороняючи чи дозволяючи іншим людям користуватися ним. (Звичайно ж, ви можете вимагати від людини гроші, виконання сексуальних послуг тощо, погрожуючи в іншому разі перекрити доступ повітря, тобто погрожуючи задушити її, але це вже явно не “ринкові відносини” в розумінні панівної ідеології, – але якраз на мою думку, саме на таких прикладах ми й здатні прослідкувати “ринкові відносини” в їх найчистіших або ж елементарних формах, тобто без ідеологічних прикрас на кшталт “вільний обмін товарів на ринку” тощо.) В той час як над землею (яка так само як і повітря не є продуктом праці) такий контроль встановити можливо, отже, її включено у відношення влади. Те, що саме предмети вироблені людьми відіграють таку помітну роль на ринку обміну, в межах нашого методологічного підходу пояснюється не якимись метафізичними властивостями “людської праці”, а тією простою обставиною, що встановити владу над людиною в даному разі відносно легко. Відповідно, так само легко змусити людину працювати так, щоб привласнювати вироблені нею продукти. В межах нашого методологічного підходу питання про те, ким виробляється продукт – людиною, твариною, природним явищем чи машиною, не є головним, – вирішальним є в даному разі питання відносин власності. Вихідною в такому підході є не “людська праця”, а владні стосунки в їх стосунку до предметів споживчої вартості. При такому підході я намагаюсь, наскільки це необхідно (та можливо), уникати гуманістичної ідеології. Я гадаю, що не слід звинувачувати наш методологічний підхід в надмірному “антигуманізмі”, – за те, що він ставить людину в один ряд з іншими засобами виробництва, такими як віл або токарний верстат, – автором такої класифікації є сама практика владних відносин, – кап