«Сучасні художники бурхливі, епатажні, – як сталось, що премію отримали Ви, така тиха …?»
(запитання лауреатці премії Малевича-2008 Алевтині Кахідзе)
На фоні економічних та суспільних змін останніх років мистецтво в Україні усе більше зводиться до позиції «товару», сприймається як розвага, прикраса чи статусний атрибут, навіть якщо мова йде про концептуальні сучмистецькі твори (характерним прикладом може бути специфіка ПінчукАртЦентру як іміджевої інституції українського олігарха). Премія Малевича, заснована Польським інститутом у Києві, покликана зупинити ці загрозливі тенденції та привернути увагу до критичних, вдумливих і не «видовищних» проектів. Вона присуджується за особисті досягнення, претенденти висуваються культурними установами, а великий фінансовий приз легітимує подію в очах (обивательського?) суспільства. Премія також передбачає зворотній зв’язок – художник має витратити певну її частину на реалізацію проекту, спрямувавши ці гроші на спільну користь. Така альтернативна стратегія дуже на часі, адже більшість українських галерей орієнтуються на «продавабельне» мистецтво та не мають звички платити гонорари художникам і кураторам, навпаки, часто вимагають «орендну» плату за приміщення, позиціонуючи авторів як виробників, а виставки – як спосіб продати/рекламувати свій товар (а не як можливість озвучити/критикувати певні суспільні проблеми). В цьому контексті перемога Алевтини Кахідзе не випадкова: художниця вважає, що мистецтво товаром не є, що митці – це «соціальні робітники», які допомагають суспільству осмислювати себе, а не працюють заради збагачення. Її послідовна проектна творчість (про яку нижче), а також критична[1], редакторська[2], кураторська[3] робота покликана компенсувати недоліки сучасної мистецької інфраструктури.
Соціальна ангажованість, критика споживацтва та феміністична самосвідомість є основними рисами робіт Кахідзе. Перший масштабний проект «Запрошення до Австралії, або музей однієї історії», здійснений в Центрі Сучасного Мистецтва (Київ) в 2002 році, пов’язаний з особистим досвідом – спробою навідати друга в Австралії. У візі відмовили – причини цієї відмови стають основою рефлексії художниці-українки про свій контекст та символічні бар’єри, які відділяють її Батьківщину від решти світу. Дворічне навчання в академії Яна ван Ейка (Голландія), новий особистий і культурний досвід спонукали Алевтину замислитись над споживацькими трансформаціями українського суспільства, а також над роллю і вартістю самого мистецтва в такому контексті. З того часу розпочинається «Найбільш комерційних проект» художниці. Потрапивши з бідної пострадянської України в споживацький рай Західної Європи, молода жінка мала особисту проблему з розмаїттям вибору товарів, які не потрібні, але дуже хочеться купити. «I don’t need it, I want it» – проект, продемонстрований в Голландії у 2005 році, складався з зарисовок речей, що припали до смаку, розтиражованих на копірі. Досліджуючи інстинкти споживання далі, Алевтина малювала (символічно привласнювала) меблі з аукціонів, твори сучасного мистецтва, предмети розкоші. В проекті «Шопінґ» (2008, Я-Галерея, Київ) вона продавала малюнки за ціною зображених на них речей, і навіть не «оригінали», а фотокопії, адже копія завжди нова і приваблива, як річ у вітрині. Художниця вказувала на безглуздість споживання, у яке кинулись з головою пострадянські суспільства. Логічним розвитком цієї теми став «Контракт», реалізований в межах проекту «Нова українська мова» (куратор: група Р.Е.П., 2008, галерея «Карась», Київ). На стіні розміщено шлюбну угоду, нібито укладену між художницею та її чоловіком, згідно якої майном чоловіка вважаються акції, будинки тощо, а майном художниці – малюнки, вартість яких прирівнюється до ціни зображеного. У випадку розлучення цінності сумуються і багатша сторона виплачує другій половину різниці. Таке нахабство (рівняти якісь-там малюнки до справжньої власності!) виявляється прямою вказівкою на відповідальність кожного за свої бажання – адже, станом на 2008 рік, вартість мальованого «майна« просто шалена (103 000 000 $). Біля стіни з контрактом художниця залишила столик і два крісла, ненав’язливий натяк – ви можете бути (ви і є насправді) на нашому місці, визначаєте, що таке монетарна (і не тільки) «вартість» у різних сферах життя.
Позиція жінки-професіоналки є іншою наскрізною темою робіт Алевтини. В інсталяції «Очі мого чоловіка як у Жанни Самарі» (проект «Ніжність», куратор: Олеся Островська, 2005, ЦСМ, Київ) Кахідзе провела буквальну паралель між відомим портретом пензля Ренуара та зовнішністю свого чоловіка, за що отримала епітети «сентиментальної» та «гіпер-інтимної», які гірко розчарували художницю. В циклі текстів «Справжня Алевтина» вона запитує, чи отримає чоловік таку характеристику, якщо стверджуватиме, «що очі його дружини як у мужчини з портрету!? А цей портрет, написаний жінкою, відомою та визнаною художницею! Такого портрета та такої художниці не існує». Не сентиментальність, а аспекти нерівності, іронія, навіть певний комізм свого положення були складовими її проекту. Перформанс «Тільки для чоловіків, або суджений-ряджений з’явись мені у дзеркалі» (куратор: Єжи Онух, 2006, ЦСМ, Київ) мав за основу традиційне гадання – художниця кілька годин вдивлялась в дзеркало, в якому з’являлися чоловіки (тільки вони могли увійти до зали, де відбувався перформанс). Організувавши в публічній галереї нібито інтимну ситуацію гадання, Кахідзе натякає, що навіть в професійній діяльності, якою є мистецтво, жінці не уникнути «своєї сфери» красивого, приватного, любовного.
На запитання, винесене в епіграф, Алевтина відповіла «А хіба написати листа олігархам – це не сміливо?». Мова йшла про одну з останніх робіт художниці – «Земля з власного літака» з проекту «Безкінечна сфера» (куратор: Томас Труммер, 2008, ЦСМ, Київ). На великих аркушах зображено пейзаж з висоти пташиного польоту. Малюнок супроводжено листом-зверненням до українських багатіїв, з проханням зробити таку ж замальовку, однак з вікна власного літака – адже художниця, як і більшість українців, не може собі це дозволити. Робота розвиває тематику «Найбільш комерційного проекту», оскільки вказує на величезні майнові нерівності, які драматично поглиблюються. Бідність окремих соціальних верств в Україні часто пояснюють лінню, невмінням «адаптуватися» до нових ринкових умов – егоїстичні цінності власного успіху за будь-яку ціну (і репрезентації цього успіху) стали панівними в середовищі нового середнього класу. Однак такі стереотипи ховають структурні причини нерівностей. Слова з листа Алевтини «я не можу це зробити не тому що у мене немає таланту, чи в мене були погані викладачі, це лише тому, що у мене немає власного літака» можна інтерпретувати як вказівку на несправедливий розподіл матеріального та символічного капіталу, на існування обставин, які не залежні від особи, і, водночас – на особисту відповідальність кожного за стан і характер свого суспільства. Позірно наївне звернення «маргінальної» художниці до «центральних» суспільних фігур, наділених багатством і владою, ставить запитання про існування і логіку соціальних ієрархій у сучасній Україні.
[1] Наприклад, серія текстів «Справжня Алевтина», в якій художниця намагається аналізувати свої роботи так, як би це мали робити мистецтвознавці, вказуючи на недоліки професійної арт-критики
[2] Інтернет-сайт КРАМ (http://kram.in.ua/), присвячений критиці актуального мистецтва.
[3] «Інститут нематеріальних цінностей», який фінансує разом з чоловіком (а інституція вже підтримує проекти художниці самостійно чи шукає партнерів); кураторство (спільно з Катериною Свіргуненко) проекту «Книжковий обід», власних проектів.
Надруковано в «Українському журналі». — 2009. — № 4. — С. 52-53.
