Трансгендерні люди в Україні: ігнорування потреб із боку держави, патологізація і маргіналізація

Людей із альтернативною гендерною ідентичністю називають трансгендерами. Ця група хоча і входить до ЛГБТ (лесбійки, геї, бісексуали, трансгендери) спільноти, яка бореться за права людини за ознакою СОГІ (сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність), але залишається маргінальною навіть у ній. Тематиці сексуальної орієнтації, як у дослідженнях, так і у активізмі, приділено більше уваги, ніж темі гендерної ідентичності. У законі «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» (2012) не вказано дискримінацію на основі гендерної ідентичності як одну із дискримінаційних ознак. Натомість у 2014 році вийшло дослідження «Вивчення поведінки трансгендерів та їх потреб у профілактичних послугах щодо ВІЛ ¹», у якому зазначено про уразливість даної групи до сексуального насильства, проблему стигми і дискримінації.

Пропонуємо інтерв’ю із активістом за права людини для трансгендерних людей в Україні Юрієм Франком (ГО «Інсайт») про становище (у тому числі, соціально-економічне) із трансгендерними людьми в Україні.

Тамара Марценюк: Чи не могли б Ви на початку уточнити, кого у правозахисному активізмі називають трансгендерними людьми? (Доволі часто пересічні люди уявляють, у першу чергу, трансвеститів, коли говорити про трансгендерів). Тобто, з якими групами у середині досить широкої групи трансгендерні люди Ви працюєте в Україні?

Юрій Франк: Трансгендерними називають людей, чия гендерна самоідентифікація та/чи гендерне самовираження не збігаються зі статтю, визначеною при народженні, та гендером, у якому традиційно виховують людей, виходячи з їхньої статі. Трансгендерність – це дійсно широкий термін, який включає різні групи, зокрема, транссексуальних людей – тих, котрі почуваються некомфортно у гендері, в якому їх виховали, асоціюють себе з людьми іншої статі та прагнуть максимально уподібнитися до них, змінюючи своє тіло та зовнішність в цілому шляхом гормонотерапії, хірургічних операцій та косметичних процедур. Також термін «трансгендер» об’єднує гендерквірів, агендерів, бігендерів, кросдресерів (яких часто називають трансвеститами, але на сьогодні цей термін вважається застарілим і дискримінаційним) та інших гендерно-неконформних людей. Ми працюємо з усіма групами.

Але найчастіше в Українi та на пострядянському просторі загалом, говорячи про трансгендернiсть, мають на увазi так звану «змiну статi». Йдеться про комплекс медичних втручань та юридичних заходiв, якi стосуються тiльки транссексуальних людей, котрi бажають змiнити своє тiло, щоб виглядати максимально подiбно до осiб iншої бiологiчної статi, та змiнити iм’я та відмітку про стать в офiцiйних документах, щоб пiдтвердити цi змiни на юридичному рiвнi i користуватися своїми громадянськими правами.

Т.М.: Говорячи про трансгендерних людей, кому саме Ви і організація «Інсайт ²» надаєте допомогу? Який вік, соціально-економічне становище, регіон походження тощо? Працюєте Ви радше із молодими людьми чи більш старшого віку?

Ю.Ф.: Ми маємо право працювати тільки з повнолітніми, тому, на жаль, не можемо надавати допомогу підліткам. І це проблема, бо вони часто стикаються з нерозумінням, цькуванням і насильством – у школі, у стосунках з батьками та однолітками. Звертаються люди різного віку: найстаршій нашій клієнтці близько 60-ти, наймолодшим – по 18. Соціально-економічне становище теж різне – трапляються досить забезпечені люди, але переважно це люди з дуже невисоким достатком. На жаль, чимало безробітних. Трансгендерним людям дуже складно знайти роботу.

За регіоном у нас обмежень немає – звертаються люди з усієї України. Найбільше, звісно, з Києва. Чимало людей з регіонів прагнуть переїхати до столиці, бо тут є можливість «розчинитися у натовпі» і більш спокійне ставлення до інакшості.

Т.М.: Які соціально-економічні проблеми трансгендерних людей Ви б назвали, особливо, у зв’язку із економічною кризою та війною в країні?

Ю.Ф.: Про складнощі з роботою я вже згадував. Тепер поясню, чому власне вони виникають. Згідно з діючим законодавством, трансгендерна людина не може змінити ім’я, гендероване закінчення у прізвищі та по-батькові (наприклад: Степанов на Степанова, Олександрівна на Олександрович), та відмітку про стать у паспорті та інших документах, що посвідчуюють особу або підтверджують фах (атестат, дипломи тощо), перш ніж пройде процедуру «зміни/корекції статевої належності». Ця процедура регламентована Наказом МОЗ № 60, згiдно з яким дозвiл на змiну зовнiшностi та офiцiйних документiв видає спецiальна комiсiя. Процедура ця складна, відбирає багато часу і ресурсів, а також включає ряд вимог, котрі є дискримінаційними і порушують права людини (заборона доступу до процедури людей, що перебувають у шлюбі, мають неповнолітніх дітей, людей без роботи і постійного місця проживання тощо).

Транссексуальність, на відміну від гомосексуальності, досі вважається психічним розладом: у Міжнародній класифікації хвороб 10-го перегляду – це діагноз із кодом F-64.0 «Транссексуалізм». Виходячи з цього, людина, що прагне змінити своє тіло та офіційно підтвердити власну самоідентифікацію, спочатку змушена отримувати психіатричний діагноз, який, згідно з українським законодавством, стає перешкодою для всиновлення дітей та працевлаштування за багатьма професіями. Отримати діагноз можна тільки пролежавши від 30 до 45 днів у психіатричній лікарні і це, крім психологічного стресу, викликає соціальні незручності — не всі люди можуть залишити роботу на такий тривалий час, особливо ті, що працюють неофіційно, без відпусток. Практично у всіх державах, де є відповідна процедура, діагностика відбувається амбулаторно.

Отримавши діагноз, людина має звернутися до Комісії зі зміни/корекції статевої належності для отримання дозволу на фізичні зміни, котрі включають в себе гормонотерапію та хірургічні втручання. На практиці, більшість трансгендерних людей починають гормонотерапію ще до отримання діагнозу, бо рішення лікарів, як правило, залежить від того, наскільки переконливо людина виглядає. А зовнішність змінюється насамперед під впливом гормонотерапії: змінюються риси обличчя, фігура, ріст волосся на тілі, у трансгендерних чоловіків починає рости борода и ламається голос.

Це дає змогу трансгендерним людям соціалізуватися у бажаній ролі та почуватися комфортніше, але спричинає соціальні проблеми, бо зовнішність перестає відповідати статі та фотографії у документах. Через це люди не можуть нормально користуватися банківськими послугами, знайти роботу; перетинати кордон, подорожувати потягом чи літаком. Це також наражає трансгендерних людей на ризик стати жертвами насильства на грунті ненависті.

А змінити документи можна, тільки отримавши той самий дозвіл, вірніше, два дозволи, і виконавши всі вимоги. Перший дозвіл — на операції, другий — на зміну документів. Людина, після отримання діагнозу, має приїхати власним коштом до Києва, де розташована Комісія, і зареєструватися у черзі на наступне її засідання. Збирається Комісія в середньому раз на півроку, але бували часи, коли вона не працювала роками. Якщо поталанило, людина отримує перший дозвіл і далі повинна власним коштом зробити операції, які включають гістеректомію та орхіектомію (видалення репродуктивних органів), мастектомію (видалення грудей, для трансгендерних чоловіків), вагінопластику (для трансгендерних жінок) тощо. Обов’язкове видалення репродуктивних органів — це, фактично, примусова стерилізація, яку засудили на рівні ООН і рекомендували відмінити ще кілька років тому, але рекомендація для нашої держави не є достатньою підставою для змін. На жаль.

Ці операції коштують дуже дорого. Наприклад, в Україні вартість якісно зробленої мастектомії з маскулінізуючою пластикою грудей починається від 1000$. Операції закордоном коштують ще дорожче. Відповідно, людина має якимсь чином заробити кошти на операції, але це вкрай складно зробити, якщо твоя зовнішність не відповідає документам. Більшість трансгендерних людей працюють на некваліфікованій низькооплачуваній роботі, чимало з них втрачають її, коли їхня зовнішність починає змінюватися, і не можуть знайти іншу. Без відповідних документів не знайдеш роботу, щоб заробити гроші на операції. Без операцій — не отримаєш дозвіл на зміну документів. Замкнене коло. І це тільки один аспект, до якого додається трансфобія у суспільстві, неприйняття рідними, котре нерідко доходить до фізичного насильства, буллінг у школі та інших навчальних закладах тощо.

Конфлікт на сході також додав проблем. Трансгендерні люди з невідповідними зовнішності документами перебувають у зоні конфлікту та намагаються звідти тікати. І це наражає їхнє життя та здоров’я на небезпеку, адже вони мають пред’являти документи на блокпостах. На територіях ДНР/ЛНР осіб без документів або з «сумнівними документами» затримують, змушують до «виправних робіт», деякі люди просто зникають. Громадська організація «Інсайт», в якій я працюю, у липні 2014 року відкрила Шелтер (тимчасовий притулок) для переселенців із Донецької та Луганської областей, а також з Криму. ЛГБТ-люди, що втекли з окупованих територій, мають змогу жити в Шелтері протягом 3 місяців, отримувати психологічну та юридичну допомогу, а також допомогу з працевлаштуванням — тут ми співпрацюємо із «Центром зайнятості вільних людей».

Один трансгендерний чоловік, котрий перебував на території ДНР і просив нашої допомоги, не міг сам звідти виїхати через невідповідність документів. Ми витратили 3 місяці на те, щоб отримати змогу його вивезти, нам допомогло Управління верховного комісара ООН з прав людини, але це було вкрай складно. І це тільки одна людина, а скільки їх там ще?.. Зараз цей хлопець живе в Шелтері і намагається знайти роботу, але поки що безуспішно. Зареєструватися як переселенець він також не зміг, тому незабаром має піти туди знов з нашою юристкою.

Т.М.: Чи держава намагається ці проблеми розв’язати? Якщо так, то яким чином? Якщо ж ні, то чому, на Вашу думку?

Ю.Ф.: Держава не намагається. Чому – гарне питання. По-перше, про цю тему мало хто знає і, тим більше, мало хто нею переймається. Люди не розуміють проблему, а часто – не хочуть її розуміти. Гомофобія і трансфобія в нашому суспільстві, на жаль, дуже поширені. Тому чимало чиновників та лікарів вважають, що все ок, так і має бути. По-друге, є люди, які просто заробляють на цьому гроші. Ми, як організація, ведемо переговори з представниками Комісії, МОЗ та інших міністерств, що мають стосунок до зміни цього наказу, за посередництвом Офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Але результатів поки що небагато. У нас була робоча зустріч в листопаді, на яку представники МВС та Мінюсту просто не з’явилися. Ми будемо ініціювати діалог і далі, а наскільки це буде успішно – побачимо.

Т.М.: Наразі через війну у суспільному дискурсі йдеться про чоловіків-героїв, захисників, підноситься значення сили та агресивності, а від жінок очікуються протилежні ролі ³. Трансгендерні люди можуть не вписуватися у ці ролі. На твою думку, чи відчуваються ці процеси останнім часом? Якщо так, то яким чином?

Ю.Ф.: Посилення гендерних стереотипів у суспільному дискурсі звісно, відчувається. У ЗМІ, у риториці політиків… Як реагують на це трансгендерні люди? По-різному. Чимало з них досить нормативні і намагаються “вписатися” у схвалювану суспільством схему, демонструючи ті якості, які вважаються важливими для обраного ними гендеру. Але звісно не всі. Люди з небінарними ідентичностями – ті, що не ідентифікують себе як чоловіки чи жінки – мають більш критичне ставлення до цих стереотипів.

Т.М.: Ситуацію із ЛГБТ питаннями в Україні, зокрема, і ЛГБТ активісти, люблять порівнювати із сусідньою Росією, де вона протиставляється, як значно гірша. Що Ви думаєте із цього приводу? Зокрема, у ситуації із трансгендерними людьми?

Ю.Ф.: У Росії, звісно, ситуація вкрай складна, з огляду на прийняті закони про «заборону пропаганди» та «іноземних агентів», плюс там дуже високий рівень ксенофобії у суспільстві. Нещодавно “розлади особистості та поведінки у дорослому віці”, до яких входить “Транссексуалізм” включили до переліку захворювань, людям з якими заборонено керувати транспортними засобами. Також, скандально відомий депутат законодавчих зборів Санкт-Петербурга Валерій Мілонов запропонував заборонити трансгендерним людям вступати у шлюб — після того, як трансгендерна жінка з чоловічими документами одружилася зі своєю нареченою, і вони обидві прийшли на церемонію у білих сукнях.

А ось змінити документи трансгендерним людям там трохи легше — в Росії немає чітко визначеної процедури, яка б регламентувала отримання діагнозу та зміну документів. Також там немає монопольної установи, на кшталт нашої Комісії, яка б приймала відповідне рішення. Тому все залежить від регіону і конкретних лікарів/чиновників. Отримавши відмову у своєму місті, людина може поїхати до іншого. Є люди, яким дозволили змінити документи без стерилізації.

Т.М.: Прокоментуйте, будь ласка, загалом державну політику України стосовно трансгендерних людей?

Ю.Ф.: Це ігнорування наших потреб, патологізація і маргіналізація нас як соціальної групи.

Т.М.: У 2010 р. Україна підтримала ухвалення Комітетом мiнiстрiв Ради Європи «Рекомендацiй заходiв для подолання дискримiнацiї на пiдставi сексуальної орiєнтацiї та гендерної iдентичностi». Як цей документ впливнув на законодавство України та на ситуацію із трансгендерними людьми?

Ю.Ф.: Ніяк. Рекомендації для нашої держави — це тільки рекомендації. Поки не буде чогось, обов’язкового для виконання, що тягне за собою санкції, які вдарять по зацікавлених особах — у чиновників не буде стимулу щось змінювати.

Т.М.: Які кроки та у яких сферах державі слід зробити, аби покращити соціально-економічне становище трансгендерних людей?

Ю.Ф.: Державі слід змінити процедуру, котра регламентує доступ до медичних послуг та зміни документів — у трансгендерних людей має бути можливість змінити документи без необхідності здійснювати операції, на які у них немає коштів, і які, крім того, не всім потрібні для психологічного чи фізичного комфорту. Також має існувати антидискримінаційне законодавство, яке б включало гендерну ідентичність як одну з захищених ознак.

Т.М.: Очевидно, що саме деякі громадські організації займаються проблемами трансгендерних людей. Чи не могли б Ви детальніше розповісти, які саме і чому. Який зв’язок цих організацій загалом із ЛГБТ і правозахисними рухами в Україні? З ким Ви найбільше співпрацюєте і чому?

Ю.Ф.: В Україні 46 ЛГБТ організацій але буквально одиниці приділяють увагу проблемам трансгендерних людей. У цій сфері працюємо ми, і також є одна нова організація — Громадська ініціатива “Тема”, створена двома трансгендерними жінками. Також трансгендерними людьми періодично цікавиться Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІДу в Україні, але тільки у контексті профілактики ВІЛ серед трансгендерних секс-робітниць. Ми співпрацюємо з Коаліцією з протидії дискримінації, котра підтримує транс-адвокацію і, зокрема, виділяє кошти на стратегічні судові справи з оскарження процедури “зміни/корекції статі”.

Т.М.: Де зацікавлені люди можуть дізнатися більше про становище трансгендерів в Україні? Які уже існують дослідження на цю тематику?

Ю.Ф.: “Інсайт” випустив два дослідження, присвячених ситуації трансгендерних людей в Україні. Одне вийшло у 2010 році, інше — у 2012 ⁴. Обидві публікації доступні онлайн на нашому сайті. Зараз готуємо до друку звіт за третім дослідженням, присвяченим тому, як впливає діюча процедура на якість життя транс-людей, які вона спричиняє соціальні та психологічні наслідки.

Т.М.: Пам’ятаю, що у 2010 році було зірвано вечір пам’яті трансгендерних людей, який проходив у Києво-Могилянській академії ⁵. Наскільки безпечно зараз, через п’ять років, в Україні займатися трансгендерним активізмом і проводити дослідження становища трансгендерів?

Ю.Ф.: Загрози, звісно, є. Рівень гомофобії і трансфобії у суспільстві, на жаль, не знизився. Саме з цієї причини ми не публікуємо свою адресу у відкритому доступі. Нещодавно ми виходили на публічну акцію, присвячену прийняттю закону про “заборону пропаганди нетрадиційних сексуальних стосунків” у Киргизстані. Акція проходила під посольством цієї держави. І спочатку з балкона будинку на нас летіли помідори, а потім звідти скинули дволітрову пляшку, наповнену водою, котра впала за метр від мене і моїх колег. Якби влучила в голову — могла б спричинити серйозні травми, струс мозку і т. д. Всі, я думаю, знають, що відбулося під час показу фільмів на ЛГБТ-тематику у кінотеатрі “Жовтень”. Підпал стався якраз під час показу фільму, присвяченого трансгендерам.

Зараз, через війну, трохи змістився фокус уваги – тему ЛГБТ не так часто використовують з метою відволікання уваги від соціально-економічних проблем, корупції тощо, для цього є зовнішній ворог. Але водночас, дуже важко говорити з владою про необхідність змін. Відповідь одна — зараз війна, це не на часі.

Т.М.: На Вашу думку, що у першу чергу, слід зробити, аби привернути увагу до проблем трансгендерних людей?

Ю.Ф.: Потрібна просвітницька робота – серед медиків, чиновників, правозахисників, студентів. Потрібні адекватні публікації у ЗМІ. Потрібна видимість самих трансгендерних людей. І поширення у суспільстві розуміння, що у людей мають бути рівні права і можливості, незалежно від їхньої гендерної ідентичності. Наприклад, ми зараз плануємо запропонувати Мінсоцполітики та Міграційній службі свої тренінги на тему трансгендерності та ситуацій, які можуть виникнути, якщо у людини не змінені документи. Бо ми зіткнулися з тим, що чиновники нічогісінько не знають і відмовляють трансгендерним людям у допомозі, реєстрації статусу переселенця тощо. Вони просто не знають, що їм робити. Також є гарний приклад роботи активістів з Киргизстану, наших друзів з організації «Лабріс». Вони організовували тренінги для медиків – насамперед, для тих, до кого найімовірніше звернуться трансгендерні люди – психіатрів, сексологів, ендокринологів, гінекологів, хірургів. І зараз у них дійсно дружні лікарі і більш-менш сприятливі умови для «переходу» та зміни документів, незважаючи навіть на те, що формально там немає процедури. Але навіть на усних домовленостях це працює. Гарна практика – тренінги чи лекції для студентів. У Запоріжжі є організація «Гендер Зед», яка проводить на Хортиці «Школи толерантності» – заходи, в яких беруть участь студенти місцевих вишів та представники ЛГБТ-спільности, активісти. Це можливість для молоді та ЛГБТ зійтися в одному просторі, побачити не стереотипи, а живих людей, поспілкуватися, дізнатися більше про права людини і проблеми ЛГБТ – і гомо- та бісексуальних людей, і трансгендерів.

Читайте також:

Права людини для ЛГБТ-спільноти і Євромайдан (Тамара Марценюк)

Клас видалено (Алан Берубе)