Жиль Дельоз, Фелікс Ґваттарі
Передмова Дениса Пілаша
Публікуємо переклад статті філософа Жиля Дельоза й психоаналітика Фелікса Ґваттарі. Як видно з провокативної назви, це текст про (не)значущість «Червоного травня» 1968 року. Адже «нездійснена революція» 68-го, яка охопила не лише Францію, а й ширилася по обидва боки «залізної завіси», зазнала в лівих колах неабиякої міфологізації, за якою губились її справжні значення й природа. У 1968 році обоє ще не знайомих на той момент авторів підтримували ті протести студентів і робітників, хоч і різною мірою.
Протягом життя Жиль Дельоз (1925–1995) лишався радше академічною фігурою. На відміну від більшості визначних ангажованих інтелектуалів Франції тої доби, він ніколи не був членом (як Луї Альтюссер і чимало його учнів, а деякий час і Мішель Фуко) чи попутником (як Жан-Поль Сартр) ні Французької комуністичної партії, ні менших троцькістських, маоїстських або лівокомуністичних організацій (як Гі Дебор, Ліотар, Клод Лефор чи Ален Бадью). Однак його ліві симпатії не викликали сумнівів, а у 1968 році він однозначно був на боці бунтівних студентів. Не маючи можливості приділяти протестному рухові значну увагу через хворобу (яка виявилась рецидивом туберкульозу й позбавила його однієї легені) та підготовку дисертації, він усе ж відвідував вуличні демонстрації та інші заходи ліваків, поки його діти вивішували з вікон червоні знамена. На своєму вельми консервативному філософському факультеті Ліонського університету він виявився єдиним професором, який солідаризувався зі студентськими виступами. Про напружену атмосферу того часу добре свідчать доволі анекдотичні обставини захисту Дельозової дисертації на початку 1969 року: члени комісії поспішали й не слухали дисертанта, побоюючись, що до аудиторії вдеруться ще революційно налаштовані студенти.
Натомість Фелікс Ґваттарі (1930–1992) безпосередньо брав активну участь у революційному русі. Виходець із робітничого передмістя Парижа й практично самоучка, він став політично активним із ранньої молодості. На роздратування свого батька (той був членом воєнізованої ультранаціоналістичної організації «Вогняні хрести», а згодом голлістом), уже у 15-річному віці Фелікс розповсюджував комуністичну газету «Юманіте». Невдовзі він потоваришував із Раймоном Петі, робітничим активістом з автомобілебудівного заводу й лібертарним марксистом за поглядами, та вступив до молодіжки Міжнародної комуністичної партії. Ця секція троцькістського Четвертого інтернаціоналу намагалась працювати всередині «масових організацій робітничого класу» та відправляла робітничі бригади для участі в соціалістичному будівництві в титоїстській Югославії — на чолі котроїсь із них 19-річний Ґваттарі закладав фундамент корпусів Загребського університету. Хоча і до того йому випадало потерпати від фізичних нападів з боку сталіністів, остаточно Ґваттарі порвав з колами навколо офіційного комсомолу після викриття сталінських злочинів на ХХ з’їзді КПРС та радянського вторгнення до Угорщини. Він рекрутував до своєї групи низку антропологів-учнів Клода Леві-Стросса та заручився підтримкою лівих мислителів Жана-Поля Сартра, Анрі Лефевра й Франсуа Шатле у виданні газети.
Надалі Ґваттарі створював ліворадикальні антисталіністські групи: у 1958 році — «Комуністичний шлях» (видаваний нею однойменний журнал надихнув юного майбутнього філософа Даніеля Бенсаїда стати троцькістом), у 1965 році — «Ліву опозицію». За власними словами Ґваттарі, він мав щастя бути одночасно троцькістом й анархістом, марксистом, фрейдистом і послідовником Лакана (в інших інтерв’ю він додавав до цього списку й екзистенціалізм Сартра). Власне, і свою основну роботу в клініці для душевнохворих «Ля Борд», завдяки якій він розробив концепцію шизоаналізу, Ґваттарі розглядав у політичному ключі — як спробу втілення комуністичної утопії на практиці спільно з персоналом і пацієнтами. Та й сама клініка цілком годилася для експериментів у стилі більш відомого майбутнього західнонімецького «Соціалістичного колективу пацієнтів» — її «духовним батьком» вважався каталонський психіатр Франсуа Токель, ветеран антифранкістських загонів ПОУМ часів іспанської громадянської війни і наставник теоретика антиколоніалізму Франца Фанона як психоаналітика. Серед інших фокусів політичної діяльності Ґваттарі на першому плані перебувала солідарність з антиколоніальними рухами народів Глобального Півдня, особливо з боротьбою алжирців за незалежність від Франції та опором в’єтнамців інтервенції США; він також став співзасновником Організації солідарності і допомоги революції в Латинській Америці (1967).
Не дивно, що 1968 року Ґваттарі опинився на передовій масового протестного руху. Зі своєю Федерацією груп інституційних досліджень (FGERI) він був серед ініціаторів окупації протестувальниками Вищої нормальної школи та театру «Одеон» — престижних символів буржуазної освіти й культури. Співпрацюючи безпосередньо з молодим робітництвом машинобудівної галузі, колектив Ґваттарі підтримував страйкарів під час загальнофранцузького 10-мільйонного страйку та всіляко сприяв тому, щоб об’єднати два крила антикапіталістичних виступів — студентське й пролетарське. Та й на своєму робочому місці Ґваттарі закликав усіх (звісно, й пацієнтів) долучатися до протестів; хоча керівництво клініки було доволі прогресивним і симпатизувало їм, та після формування тут страйкового комітету не стало далі терпіти антиавторитарної агітації свого співробітника.
Найвідоміший спільний твір Дельоза й Ґваттарі — «Анти-Едип» (1972), перший том «Капіталізму і шизофренії» — став прямим наслідком подій 1968 року й раннім осмисленням їхнього інтелектуального клімату. Та він також був і відповіддю на поразку «нових лівих» і наступ реакції. Ґваттарі шукав ради поразкам і бюрократизації лівих рухів у досвіді Леніна й Антоніо Ґрамші, для яких, всупереч розповсюдженим упередженням, багато важили революційна спонтанність й творчий потенціал мас. Проводячи багато часу в Італії під час «свинцевих 1970-х», Ґваттарі зблизився з місцевими автономістами, які, ідейно перебуваючи на стику марксизму й анархізму, проповідували пряму дію на противагу конформістському реформізму традиційних партій і профспілок. Дельоз і Ґваттарі відкидали терористичні методи та захищали від екстрадиції з Франції до Італії багатьох італійських ультралівих, зокрема ідеолога «Робітничої автономії» Тоні Неґрі, якого судили за сумнівними обвинуваченнями у причетності до терористів із «Червоних бригад». Він переховувався у Ґваттарі вдома і відвідував лекції Дельоза, які «зробили його спінозистом».
Коли 1981 року соціаліста Франсуа Міттерана було обрано президентом Франції з доволі послідовною лівою програмою, на його уряд покладали великі надії. Навіть такий радикал, як Ґваттарі, тоді на короткий час побував неформальним радником міністра культури Жака Ланґа (відомого своїм законом, який з того часу встановив у Франції фіксовані ціни на книги). Втім, дуже швидко він розчарувався в перспективах соціалістичних трансформацій парламентським шляхом. А вже у 1984 році лівий курс було згорнуто й проголошено політику «жорсткої економії». Того ж року в літературному часописі «Les Nouvelles Littéraires» і вийшла стаття «Травня 68-го не відбулось».
У ній автори констатували, що бурхливі події 1968 року не принесли революції й навіть не викликали суттєвих суспільних трансформацій на кшталт тих, які створили кейнсіанську «соціальну державу». У час написання цієї статті у світі починався її демонтаж — зрештою, поразка «нових лівих» обернулась тріумфом правих (і великого капіталу): неолібералізм вслід за латиноамериканськими диктатурами, американською рейганомікою й британським тетчеризмом саме докотився й до Франції. Попри деякі наївні моменти, автори правильно відзначили тенденції на зразок посилення «дикого капіталізму» й релігійного фундаменталізму чи поглиблення нерівностей (зокрема у багатих західних державах), які з того часу сягнули свого піку. Про спадщину «Червоного травня» уже тоді воліли забути. Учорашні маоїсти, що обернулися на «нових філософів» правого штибу, таврували весь марксизм як тоталітаризм. Трудящі були більш розділені й ізольовані, ніж раніше. І що найгірше, французьке суспільство не змогло засвоїти уроки 68-го і здійснити колективне «суб’єктивне перетворення».
Та, на відміну від багатьох колег-постмодерністів з-поміж французьких філософів, Дельоз і Ґваттарі не здавали надій на перетворення світу. Позбувшись деяких ретроспективних ілюзій про травень 68-го, вони все ж звертали увагу на породжені ним численні нові соціальні рухи: від Групи інформації по тюрмах (заснованої Мішелем Фуко з істориком П’єром Відаль-Наке та лівокатолицьким мислителем Жаном-Марі Доменаком) до екологічних ініціатив (до яких наприкінці життя пристав і сам Ґваттарі). Чимало з цих рухів відповідали тому, що Дельоз і Ґваттарі вкладали в створені ними поняття «номадологічного проекту» та «ризоми»: вони були (чи видавались) горизонтальними, неієрархічними й децентралізованими. І на початку ХХІ століття такі характеристики продовжують визначати сильні й слабкі сторони низових антисистемних рухів, чи то альтерглобалістський рух, чи то рухи часів нинішньої світової фінансово-економічної кризи на кшталт «Occupy» — оскільки в них немає формальних лідерів, їх неможливо підкупити чи нейтралізувати, та їм зазвичай бракує позитивної програми й організаційних форм для її реалізації.
Як би там не було, буквально наступного 1985 року Ґваттарі у співавторстві з Тоні Неґрі видав книгу «Нові простори свободи» (перекладену англійською під назвою Communists Like Us — «Комуністи, як і ми»), один із перших розділів якої із символічною назвою «Революція розпочалась у ’68-му» постулював: «Так, комунізм можливий. І сьогодні, як ніколи раніше, бродить старим світом».
В історичних феноменах, таких як революція 1789 року, Комуна, революція 1917 року, завжди є частина події, що не зводиться до соціального детермінізму та низки причин. Історикам не подобається цей аспект: вони відновлюють причинність заднім числом. Але сама подія знаходиться у зриві або у розриві з причинністю: це біфуркація, відхилення від законів, нестійкий стан (état)[1], який відкриває нове поле можливостей. Пригожин казав про ці стани, коли навіть у фізиці невеликі відмінності поширюються замість того, щоб одне одного анулювати, і де суто незалежні явища (phénomènes) входять у резонанс та зв'язок. У цьому сенсі подія може викликати смуток, подія може бути репресована, відновлена, зраджена: вона не має нічого нездоланного. «Це застаріло», – кажуть ренегати. Але подія красива саме своєю стародавністю, її не можна здолати: це відкриття можливого. Вона відбувається всередині індивідів так само, як і в гущині суспільства.
І знов, історичні феномени, які ми згадували, супроводжувались детермінізмами або причинностями, хоча вони й були іншого характеру. Травень 68-го є радше порядком чистої події, вільної від будь-якої нормальної або нормативної причинності. Його історія — це «послідовність нестійкості та посилення флуктуацій». 1968 року вдосталь було заворушень, жестів, слів, нісенітниці, ілюзій, але важливо не це. Важливо те, що це феномен ясновидіння, немов суспільство раптово побачило те, що воно містило в собі нестерпне, а також можливість чогось іншого. Це колективний феномен у формі «Дайте мені можливого, інакше я задихнуся». Можливе не існує заздалегідь, воно створюється подією. Це питання життя. Подія створює нове існування, вона продукує нову суб’єктивність (нові відносини з тілом, часом, сексуальністю, навколишнім середовищем, культурою, роботою...).
Коли з’являються певні соціальні зміни, то недостатньо лише окреслювати наслідки або ефекти низки економічних та політичних причин. Необхідно, щоб суспільство було спроможне формувати відповідні до нової суб’єктивності колективні устрої таким чином, щоб воно хотіло змін. Це і є справжнє «перетворення»[2]. Американський New Deal[3], японський економічний бум були дуже різними прикладами суб’єктивного перетворення з усілякими неоднозначностями та навіть реакційними структурами, але також з часткою ініціативи і творчості, які заклали підвалини нової соціальної держави, здатної задовольнити вимоги події. У Франції, навпаки, після 68-го року влада й надалі жила з думкою, що «все якось само влаштується». І справді, все владналося, але в катастрофічних умовах. Травень 68-го не був результатом кризи або реакцією на кризу. Радше навпаки. Ця нинішня криза, цей глухий нинішньої кризи у Франції — все це прямий наслідок нездатності французького суспільства асимілювати травень 68-го. Французьке суспільство продемонструвало радикальну безпорадність у суб’єктивному перетворенні на колективному рівні, відповідно до вимог 68-го: отже, як воно могло здійснити економічні перетворення, зокрема так, як це розуміли «ліві»? Воно нічого не змогло запропонувати людям: ні у галузі школи, ні на ринку праці. Все нове було маргіналізованим або карикатурним. Сьогодні ми бачимо, як люди із Лонгві[4] вчепилися у свою сталь, виробники молочної продукції — у своїх корів тощо; а що ще вони будуть робити, якщо будь-який устрій (agencement) нового існування, нової колективної суб’єктивності був придушений заздалегідь реакцією проти 68-го, лівими майже так само, як і правими? Навіть вільні радіостанції. Можливе закривалося кожен раз.
Діти травня 68-го зустрічаються повсюдно, вони самі цього не знають, і кожна країна виробляє їх по-своєму. Їхньому становищу не позаздриш. Вони не юні керівники. Вони дивно байдужі та дуже добре обізнані. Вони припинили бути вимогливими й нарцисичними, але знають, що ніщо в сьогоденні не відповідає їхній суб’єктивності та енергійності. Вони навіть знають, що всі нинішні реформи йдуть проти них. Вони мають намір займатись своєю власною справою стільки, скільки можуть. Вони підтримують відкритість, дещо можливе. Їх поетизований портрет зробив Коппола у Ruble Fish[5]; актор Міккі Рурк пояснює: «Це персонаж, який втомлений, на зрізі. Він не такий як Hell`s Angel. Він має мозок, до того ж у нього здоровий глузд. Суміш вуличної культури та університету. І це така суміш, яка змусила його зʼїхати з глузду. Він нічого не бачить. Він знає, що для нього немає роботи, оскільки він розумніший, аніж будь-який хлопець, який готовий найняти його...»(Libération, 15 février 1984).
Це є правдою в усьому світі. Те, що інституціоналізовано в умовах безробіття, в умовах виходу на пенсію або у школу, є контрольованими «ситуаціями відмови» за аналогією з інвалідами. Єдині нинішні суб’єктивні перетворення на колективному рівні, це ті, що стосуються дикого американського капіталізму або ж мусульманського фундаменталізму, як в Ірані, афро-американських релігій, як у Бразилії: це протилежні фігури нового інтегрізму (слід додати європейський неопапізм). Європі нема чого запропонувати, і, здається, у Франції немає інших амбіцій, аніж взяти на себе ініціативу американізованої та занадто озброєної Європи, яка буде працювати над необхідними економічними перетвореннями зверху. Однак поле можливостей знаходиться в іншому місці: у напрямку Захід-Схід прийти до пацифізму, оскільки він пропонує зменшення конфліктів та надмірної озброєності, а також співучасті та розподілі між Сполученими Штатами та СРСР. Уздовж напрямку Північ-Південь, де виникає новий інтернаціоналізм, який ґрунтується вже не тільки на союзі з третім світом, але на феномені третього світу в самих багатих країнах (наприклад розвиток метрополій, деградація міських центрів, підйом європейського третього світу, як їх аналізує Поль Вірільйо). Існує лише творче рішення. Саме ці творчі перетворення допоможуть подолати нинішню кризу та взяти на озброєння узагальнений травень 68-го, біфуркацію або посилення флуктуації.
Вперше стаття опублікована в Les nouvelles 3–9 травня 1984 року.
Переклав Олексій Рісованний
Примітки
1. état також перекладається як держава.↩
2. reconversion — також переведення економіки країни після закінчення війни на виробництво цивільної продукції.↩
3. «Новий курс» президента Рузвельта. – прим. ред.↩
4. Комуна у Франції, що відома своєю керамікою та металургією.↩
5. Фільм кінорежисера Френсіса Форда Копполи, який вийшов у 1984 році, вважається «культовим».↩
