Інтерв’ю із Фоті Бенлізоєм, членом мережі Müştereklerimiz (Наше Спільне) та одним редакторів радикального лівого журналу Başlangıç (Початок).
Говорили Альона Ляшева і Андрій Мовчан
Вибори, що відбулися минулого тижня, 1 стали першими прямими виборами президента в Туреччині. Чому Туреччина стала обирати президента не в парламенті, а на виборах?
Так, це були перші президентські вибори за всю історію Туреччини, до яких були залучені не лише члени парламенту, а усі громадяни. Тут варто сказати про зміну політичної системи. Ми мали формально парламентську демократію, що зараз трансформується у напівпрезидентську систему управління. Очевидно, що такі зміни — це проект Ердогана. Він поставив це питання ще давно, кажучи, що нам потрібна більш ефективна, організована, уніфікована політична система. Але ж в той же час ця система дає більше влади одній людині. Я сказав би, що це ще один крок до зміни конституції у країні на путінський лад, щоб влада стала концентрованою та персоніфікованою. Наразі ми проходимо через трансформацію: конституцію ще не змінено, але вже є обраний людьми президент. Після парламентських виборів через 8 місяців ми побачимо, чи цей проект буде втілено.
Що можна сказати про політичні сили, які були представлені на виборах?
По-перше, Партія справедливості та розвитку (AKP), що, звичайно ж, висувала Реджепа Ердогана.
По-друге, Екмеледдіна Іхсаноглу підтримали 14 партій, в тому числі Республіканською народною партією (CHP) та Партією національної дії (MHP), що є крайньо правою. Ці дві партії — парламентські, інші 12 партій — це і правий, і лівий центр. Не дивуйтесь такому поєднанню. Усі ці партії є кемалістськими, тобто історично пов’язані або пов’язують себе з Мустафа Кемалем Ататюрком. Взагалі кемалізм є цікавим феноменом: він репрезентує різні класи, різні політичні ідеології — це щось схоже на перонізм.
По-третє, Селяхаттіна Демірташа підтримала нова курдська Народна демократична партія (HDP). Ця партія була сформована півроку тому і стала спробою зробити рух курдів відкритим до великої турецької політики. Це альянс певних лівих сил та певних сил руху курдів.
Як би ти прокоментував результати виборів? Чи таких результатів очікували політичні сили?
Для Ердогана це був успіх, звичайно ж, але вони очікували більше — приблзно 56-57%. Тому зараз його партія в дуже нестабільному становищі, бо тієї підтримки, яку він отримав, не вистачить на парламентських виборів, щоб сформувати сильну парламентську більшість та змінити конституцію. Але побачимо, що відбудеться до парламентських виборів.
Для опозиції, тобто для кемалістів, останні вибори – повний провал. Вони отримали менше, ніж на минулих виборах: частина прибічників усіх 14 партій не пішли на вибори, бо їм не подобався саме цей кандидат, або ж деякі прибічники націоналістичної партії проголосували за Ердогана. Тому він і загравав із націоналістичним, релігійним дискурсом — щоб отримати ці голоси.
Для курдського руху та для лівих це, звісно, був успіх: ніхто не очікував прориву під 10%. Звичайно ж, це не радикально ліва партія, це навіть не грецька СІРІЗА та не іспанський Подемос, — це ліволіберальна партія із ідеями про радикальну демократію, права робітників, екологію, фемінізм, але вони не мають ніяких зв’язків із робітничим рухом, із профспілками, з боротьбою в екологічній сфері або сфері гендерних питань. Крім того, така коаліція руху курдів, соціал-демократів та лівих є доволі нестабільною: досі не зрозуміло, чи партія отримала підтримку через курдського представника (курди могли підтримати «свого»), чи через свої ліві ідеї. На виборах до парламенту стане видно, чи втримається така коаліція і чи вони оберуть лівий, чи курдський курс.
Як сталося так, що після Гезі перемогу знову отримав Ердоган?
Протести Гезі стали для Ердогана можливістю консолідувати свою соціальну базу. Спочатку, оскільки ні він, ні його оточення не очікувало такого масового руху, він не зміг зреагувати ніяким іншим чином, окрім як застосувати поліцейське насилля. Але пізніше, коли рух став втрачати свою енергію, держава повернула собі довіру та зібрала соціальну базу, використовуючи популістсько-націоналістичний дискурс. Відповідно до державного наративу, Гезі був створений міжнародними елітами (вони використовували такі терміни як «великий фінансовий капітал», «ізраїльське лобі» та інші) з метою послабити Туреччину. Люди, які виходили на демонстрації проти АКР, були використані «міжнародними центрами» та олігархами всередині Туреччини для того, щоб отримати певні привілеї. Події в Єгипті, а пізніше — в Україні були використані для підтвердження цього наративу. Таким чином влада консолідувала свою підтримку, кажучи, що події в Гезі були схожими на єгипетську спробу перевороту проти легітимно обраної АКР. Таким чином, владі вдалося презентувати рух Гезі як боротьбу між «турецькою мусульманською нацією», яку очолює Ердоган, та національною й міжнародною елітою. Хоча рух Гезі мав потенціал перейти «традиційну» політичну бінарність турецької політики «кемалісти-ісламісти» та презентувати альтернативу, він виявився не здатним створити для цього політичний наратив. Слабкість руху — брак акторів, які б координували та приймали рішення, брак прозорої стратегії, нескоординованість лівих, відсутність профспілок — унеможливила консолідацію альтернативного політичного полюсу, який виник на вулицях. Як тільки рух втратив свою енергію, традиційні політичні еліти (як влада, так і опозиція) зайшли у гру та повернулися до домінування. Оскільки Гезі не отримав продовження, Ердогану вдалося проінтерпретувати Гезі як спробу перевороту. Тому наразі не можна побачити ефект Гезі у «великій політиці». Але його наслідки помітні у соціальних рухах, у радикалізації та політизації людей, які брали участь у ньому. Тому, як на мене, ми відчуваємо вплив Гезі у полі соціальної боротьби та супротиву, але не в електоральній політиці.
Які економічні сили підтримують існуючі політичні? Яким чином політичний правлячий клас поєднаний із економічним?
У 2001 році в Туреччині сталася серйозна криза, перш за все економічна, що призвело до кризи довіри до націоналістичних політичних сил. Буржуазії були необхідні неоліберальні реформи, й Ердоган став тим, хто втілив це «турецьке диво». У той час ліві були дуже послаблені в порівнянні, наприклад, із сімдесятими роками, тому і не змогли протистояти новому виразнику інтересів буржуазії — АКР. Ердоган став хорошим прикладом того, як впоратися з бідними та їхніми проблемами.
Після приходу Ердогана прибутки буржуазії стали зростати. Але Ердоган раптом став надто успішним для турецької буржуазії, він зайшов надто далеко у створенні сильної політичної вертикалі влади. Більше того, Ердоган почав створювати свою власну буржуазію, із своїми персоналіями. Найсильніша турецька капіталістична група «тигри Анатолії» хотіли б мати AKP без Ердогана, тому вони входять у певну конфронтацію з ним, але це не відкритий конфлікт. І оскільки зараз немає реальної альтернативи Ердогану, навіть ця буржуазія буде його підтримувати.
Які важелі натискає Ердоган, щоб отримати таку широку підтримку? Яким чином він використовує суспільні настрої?
Із самого початку програмою партії Ердогана стало заперечення старої європеїзованої бюрократизованої еліти, що керувала країною з часів Кемаля, та звернення до ісламських настроїв населення. Але він модернізував ідеї ісламу, поєднавши їх із націоналістичними. Існує навіть спеціальний для цього термін. Нація турецькою — це улус, а от слово мілет означає ісламську націю, націю тісно пов’язану з релігією, і він боровся за домінування мілет у суспільстві та політичному житті. Такий от агресивний популістський дискурс став домінувати у період економічної кризи та безробіття. Раптово AKP вирішила проблему нерепрезентованості економічних еліт у політиці, раптово ми отримали владу однієї партії.
Який, на твою думку, міжнародний контекст того, що відбувається?
Турецька буржуазія та політична еліта відчуває, що зараз вони сильніші, ніж 10-20 років тому — і це справді так. Зараз вони намагаються грати роль лідера в регіоні. Вони інвестують у Близький Схід, Африку. Політичним прикладом стало те, як агресивно Туреччина включилась у політичну гру у Сирійській війні, підтримуючи ісламський компонент війни, утворюючи опозицію, надаючи їй зброю.
Через свої зазіхання на Близький Схід Туреччина обережно конфліктує з США. Це помітно у західній пресі: раніше ми постійно чули про «прорив Ердогана», а тепер його називають султаном. Звичайно ж, це не пов’язано із тим, що вони симпатизують Гезі, просто інтереси Ердогана часом ідуть у розріз із їхніми інтересами. Він заходить занадто далеко, а саме — на Близький Схід.
Це частина більшого процесу. Гегемонія Штатів стає слабкішою з дня на день, тому певні регіональні сили намагаються розподілити владу між собою. США хотіли б мати сильну прозахідну владу у Туреччині, що була б лояльною до них. Ердоган дещо не вписується у це бачення, але це не означає, що він антиімперіаліст.
Які б ти дав прогнози щодо майбутнього Ердогана та Туреччини?
Наслідки світової економічної кризи проявляються у Туреччині дедалі яскравіше й яскравіше. Наприклад, у будівельній сфері, одній із ключових у Туреччині: Стамбул заповнений шопінг-молами, будинками, які ніхто не здатен купити — ніхто не може продати і отримати прибуток. На фоні цієї економічної кризи популярність Ердогана буде падати. На мою думку, дискурс, який використав Ердоган для своєї кампанії, є доволі лімітованим. Ідея вибудовування мілет як альтернативи вестернізованій еліті застаріває, тому що уся попередня еліта вже давно витіснена з посад — там люди Ердогана. Популізм не може працювати вічно, тому він втрачатиме як підтримку людей, так і еліт. Думаю, що саме зараз ми вступаємо в цей період — період кінця Ердогана. Але питання в тому, що означатиме кінець Ердогана, чи буде він швидким, чи довгим. Чи він стане лише заміною політичної еліти через інтриги та домовленості буржуазії, що призведе до формування нової гегемонії, чи виллється, на зразок Гезі, в появу сильного незалежного руху супротиву. І велика кількість лівих, на жаль, підтримують ідею того, що Ердоган має піти у будь-якому випадку. Але ж неолібералізм та авторитарність Ердогана — це не його персональні якості. Звичайно ж, він має психологічні проблеми (сміх), але неоліберальний напрям може бути і без нього. Саме цьому мають протистояти ліві.